Справа Шухевича: політична міфологія та дослідницькі підходи

Тема колабораціонізму українського визвольного руху у Другій Світовій війні з нацистами вперше чітко проартикульована на початку 1960-х, коли професор Берлінського університету Альберт Норден заявив у жовтні 1959 року, нібито бійці батальйону "Нахтігаль" у перші дні нацистської окупації Львова вбили до трьох тисяч поляків та євреїв. У квітні 1960 року у Москві влаштували прес-конференцію, на якій, серед іншого, представили двох начебто свідків подій. З тих часів за "Нахтігалем" та Романом Шухевичем почала закріплюватися на Заході слава колаборанта та воєнного злочинця.

Приблизно із середини 2000-х років у інформаційному просторі починають з'являтися статті Джона-Пола Химки, канадського історика українського походження, до того — фахівця з історії лівого руху в Україні, історії Галичини другої половини ХІХ століття й історії українського сакрального мистецтва, присвячені специфіці колективної пам'яті середовища української діаспори. На його думку, у колективній пам'яті діаспори відбулося витіснення пам'яті про Голокост і відбулося повне здомінування темою визвольного руху, ОУН та УПА.

Власне ці кілька статей спочатку спровокували скандал у діаспорному середовищі й започаткували тривалу дискусію на межі науки та політики на тему проблеми колаборації визвольного руху з нацистами. Дискусія ця із часом практично повністю зосередилася навколо українського визвольного руху в роки Другої світової війни, тобто спадщини ОУН та УПА і триває досі як серед фахівців з історії цього періоду й дотичних проблем, так і серед зацікавлених кіл суспільства.

Загалом, після майже 20 років можна підсумувати, що зрештою, усе зводиться до кількох основних проблем, які можна сформулювати запитаннями:

– чи можна трактувати тимчасову співпрацю українського визвольного руху з Німеччиною в роки Другої світової війни, як колаборацію із нацистами, чи все ж ідеться про суто прагматичний і, зрештою, невдалий, пошук союзника з тих, які були?

– чи потрібно вважати ідеологію ОУН та ОУН(б), як одну з її частин після розколу, фашистською і якщо так, то наскільки?

– чи є підстави звинувачувати український визвольний рух, точніше ту його частину, яка представлена ОУН і УПА, у співучасті в масових убивствах євреїв у рамках Голокосту?

Важливо підкреслити, що в дискусії ідеться не просто про участь окремих представників підпілля в колаборації і масових убивствах євреїв, а про інституційну відповідальність на рівні саме організацій, структур і наказодавців, якими вважають керівних осіб підпілля і командування УПА.

Складність проблеми полягає у двох обставинах: усі три запитання є частиною політичної легітимності у світі після Другої світової війни, а також, і саме тому, їх активно використовувала й використовує спершу СССР, а пізніше й Росія, остання продовжує робити це дотепер. Заразом останній ідеться не просто про дифамацію, а про позбавлення легітимності українського визвольного руху, як представника суб'єктної державницької традиції, яка послідовно виступала проти російського імперіалізму.

Ці самі обставини роблять "ціну питання" для України винятковою. Адже, через наведені в попередньому абзаці міркування, центральна проблема дискусії про ОУН(б), євреїв, Голокост і участь чи неучасть українських націоналістів зокрема у Львівському погромі та переслідуванні й убивствах євреїв узагалі стосується не євреїв. Ціна питання значно глибша — ідеться навіть не про належне місце ОУН і УПА в національному пантеоні. Ідеться про моральну легітимність українського спротиву впродовж Другої світової війни й, зокрема, легітимність відновленої Української держави в очах передусім західного світу.

У контексті ставлення до ОУН і УПА сьогодні можна говорити, що фактично сформувалося два середовища, які доречно окреслити "групою Химки", за прізвищем найактивнішого представника й фактично засновника, та "тими, хто віддає належне". Основна лінія дискусії між цими середовищами пролягла не тільки в аргументації щодо певної відповіді на сформульовані на початку пропонованого тексту запитання, а й щодо пріоритетів і ставлення до контексту.

Якщо "ті, хто віддає належне" передусім воліють оцінювати внесок ОУН та УПА в боротьбу за незалежність України, а у спірних питаннях зважають на контекст епохи, в яку доводилося діяти, то послідовники Джона-Пола Химки вважають, що пріоритетом для оцінювання діяльності мають бути сучасні уявлення про толерантність, інклюзію, ненасилля та інші важливі для суспільної злагоди речі. Водночас останні часто справляють враження людей, які не надто схильні зважати на специфіку контексту подій Другої світової війни. Варто зауважити, що розподіл між прихильниками певного підходу часто збігається, наприклад, із поколіннєвим поділом в Україні або ж із партійним — у діаспорі.

Сама по собі тема колабораціонізму українського визвольного руху у Другій Світовій війні з нацистами налічує близько семидесяти років. Уперше вона була чітко проартикульована на початку 1960-тих років, коли професор Берлінського університету і член Центрального комітету Соціалістичної єдиної партії Німеччини Альберт Норден заявив у жовтні 1959 року, нібито бійці батальйону "Нахтігаль" у перші дні нацистської окупації Львова вбили до трьох тисяч поляків та євреїв. Після цього, наче відкрилася загата, ринула хвиля публікацій про злочини "Нахтіґаль" у Львові — від "спогадів свідків" до повноцінних статей "з опорою на документи".

 
Батальйон Нахтігаль у Львові
АРХІВ ЦДВР

У квітні 1960 року у Москві влаштували прес-конференцію, на якій, серед іншого, представили двох начебто свідків подій, Ярослава Шпіталя і Григорія Мельника. "Свідки", щоправда, плуталися у показах, відповідали вкрай розпливчасто і неконкретно. Утім, це не завадило совєтській стороні оформити все це як докази й переслати, зокрема, до Асоціації жертв нацизму та в Інститут Яд Вашем. У липні 1960 року їх передали у Верховний суд НДР, який інкримінував "нахтіґалівцям" розстріли польських учених у Львові та вбивство євреїв у Львові, Золочеві, Сатанові, Юзвині й Михалполі — у місцях, де проходив батальйон у липні – серпні 1941-го.

З тих часів за "Нахтігалем" та Романом Шухевичем почала закріплюватися на Заході слава колаборанта та воєнного злочинця. Це тим більш разюче, що до того, як стверджує Андрій Боляновський, у польських наукових дослідженнях "Нахтіґаль" не фігурував у контексті львівських подій, зокрема масових убивств[1]. Мало того — у архівах польського Інституту національної пам'яті (відділення в Катовіцах) зберігається слідча справа вбивці братів Бандер в Аушвіці, Юзефа Краля, датована 1951–1952 роками, у якій вміщена низка свідчень про перебування українців в Аушвіці і їхню боротьбу проти нацистів.

Наступний етап ліплення з бандерівців антисемітів і колаборантів настав 1966 року. Несподівано для всіх виринула листівка з емоційними описами начебто участі Ярослава Стецька в убивствах євреїв і закликами до євреїв помститися. Вочевидь, як уже згадувалося, розраховували на те, що хтось із євреїв піддасться на заклик і вб'є Ярослава Стецька, на той час — голову Антибільшовицького Блоку Народів, однієї із найбільших у світі організованих структур, яка вела систематичну боротьбу проти СССР. Окрім того, листівки надіслали до редакцій єврейських часописів у США, Англії, Франції, Ізраїлю і ФРН.

У квітні 1974 року членкиня Конгресу США від штату Нью-Йорк, Елізабет Гольцман гостро розкритикувала Службу імміграції і натуралізації США за те, що та начебто допустила поселення в кордонах США приблизно 50 людям, які були співучасниками воєнних злочинів нацистів. Серед звинувачених конгресвумен був, наприклад, Лев Футала "Лагідний", курінний УПА на Закерзонні й учасник Великого рейду на Захід влітку – восени 1947 року.

Звинувачення в цьому й інших випадках виявилося абсолютно безпідставним, попри те, конгресвумен не припинила своєї активної діяльності: 1977 року вона внесла законопроєкт авторства 50 членів Палати представників, у якому вимагали насильно депортувати всіх іноземців, звинувачених у співучасті в нацистських воєнних злочинах, із забороною в'їзду до США.

Завдяки її зусиллям, 1979 року при Міністерстві юстиції США створено Управління спеціальних розслідувань (OSI) спеціально для розшуку воєнних злочинців. Це Управління отримало широкі повноваження, включно з розслідуваннями, ініціюванням судових процесів, перемовинами з іноземними урядами та зверненнями за підтримкою до інших органів влади США. Під час збору документальних доказів злочинів матеріали часто отримували з-за "залізної завіси".

Результатом діяльності Управління було розслідування щодо 1700 осіб, яких підозрювали у причетності до злочинів нацистів у Східній Європі. Серед них був і Микола Лебідь, свого часу керівник антинацистського підпілля ОУН(б), якого розшукувало гестапо й чия дружина, Дарія Гнатківська-Лебідь, була ув'язнена в концтаборі Равенсбрюк разом із їхньою, на той час однорічною, дитиною. Після війни сім'я емігрувала у США. Понад 300 осіб притягнуто до відповідальності, принаймні 100 із них позбавлено громадянства США і 70 — депортовано, останнього з них 2021 року.

Утім, найбільше до створення — цього разу всім українцям — реноме антисемітів і колаборантів, доклався процес Дем'янюка. Історія почалася 1975 року, коли Майкл Ганусяк, на той час неявний член Комуністичної партії США, голова просовєтської Ліги американських українців і редактором "Українських вістей", офіційної газети Ліги, передав імміграційній службі США список українців, які в минулому начебто були колаборантами і причетними до нацистських злочинів. Усього список налічував 70 прізвищ, серед них і Дем'янюка. Ганусяк був не простим активістом — його нагородили орденом "Дружби народів" і присвятили окрему статтю в "Українській радянські енциклопедії"[2]. Він навіть написав цілу книжку про начебто "злочини українських націоналістів" — "Аби ми не забули" ("Lest we forget").

1981 року розпочався розгляд справи Дем'янюка Управлінням спеціальних розслідувань Міністерства юстиції США. Його звинувачували в тому, що в роки Другої світової війни він був охоронцем-садистом концтабору Треблінка на прізвисько "Іван Грозний". Головним доказом у справі було посвідчення СС із тренувального концентраційного табору Травники, видане на ім'я Івана Дем'янюка, із відмітками про подальші переведення до інших таборів.

 
Суд над Іваном Дем'янюком в Єрусалимі, 1986
wikipedia.org

Цього ж року Дем'янюка позбавили американського громадянства. За два роки Ізраїль зажадав видачі ймовірного нацистського злочинця, а 1986 року суд таки видав Дем'янюка Ізраїлю. Публічний суд, на який навіть приводили шкільні екскурсії, тривав 15 місяців упродовж 1987–1988 років. Усього Дем'янюк провів в ізраїльській в'язниці вісім років.

Зрештою, у радянських архівах вдалося віднайти повідомлення, що "Іваном Грозним" був не Дем'янюк, а інший в'язень на прізвище Марченко, причому було докладено фото "справжнього" "Івана Грозного". Під тиском неспростовних доказів 1993 року Верховний Суд Ізраїлю одноголосно скасував смертний вирок. Це не завадило у 2001 році розпочати ще одну справу проти Івана Дем'янюка, яка закінчилася без вироку через смерть звинувачуваного.

Поки в США тривав процес Дем'янюка, у Канаді канадський представник Центру Симона Візенталя Сол Літтман почав закликати канадський уряд створити установу, схожу на Управління в США. Як Симон Візенталь, так і Літтман заявляли про 3000 колишніх воєнних злочинців серед мешканців Канади, із часом цифра зросла до 6000. Попри заяви, у зрештою представленому списку, значилося тільки 217 осіб[3].

Зрештою, під тиском Літтмана 1985 року створено так звану комісію Дешенна, офіційна назва — Комісія із розслідування воєнних злочинів, яка дістала свою назву за прізвищем голови — Жуля Дешенна. Комісія аналізувала архівні матеріали, проводила слухання і допит свідків у Канаді й Західній Європі, однак не отримала доступу до свідчень і документів у СССР і країнах Східного Блоку.

У грудні 1986 року завершила своє розслідування, подала свій звіт і представила уряду рекомендації щодо судового переслідування кожного з підозрюваних[4]. Згідно зі звітом комісії, жоден з учасників Дивізії Ваффен-СС "Галичина" не визнаний винним у скоєнні воєнних злочинів під час Другої світової війни.

Усі ці драми розгорталися під синхронний акомпанемент кількох важливих факторів, інерція яких триває донині. Після Другої Світової війни усе, пов'язане з євреями та Голокостом, стало особливо політично чутливим, зрештою, ставлення до Голокосту і відсутність співпраці з нацистами у будь-якому варіанті стало обов'язковою умовою політичної легітимності групи, партії, політичного руху, в тому числі і визвольних рухів, та, зрештою, держав. Кажучи простіше, людина чи середовище, справедливо й обґрунтовано звинувачені у співучасті в Голокості чи системному антисемітизмі, позбавляються доступу у пристойне товариство, а підозри в подібному сильно ускладнюють соціальну комунікацію.

Одночасно один з переможців у Другій Світовій війні, СССР, наполегливо експлуатував факт своєї переможності, поки, зрештою, все не перетворилося у культ "Пабєди" для внутрішнього споживача. Однією з менш помітних, але критично важливих елементів цього культу було насадження логіки: "якщо ти проти СССР — отже, ти нацист".

Цю логіку СССР та, пізніше, Росія активно використовували для дифамації та делегітимізації як національних рухів, так і незалежних постсовєтських країн, які проявляли надто багато самостійності в ідеологічних питаннях. Яскравим прикладом є події 2008 року навколо пам'ятника "Невідомому солдату" таллінському парку та навколо фільму "Совєтська історія".

Це було тим легше, що на Заході тривала інерція прийняття України та й усього постсовєтського простору, як своєрідної "Росії, але інакшої" і загалом не буде перебільшенням сказати, що Східна Європа сприймалася через російські окуляри. Це ускладнювало й ускладнює західним дослідникам, журналістам, громадським активістам розуміння процесів, як в українській історії, так і в сучасній Україні.

Тим часом, з самого початку було видно очевидні нестиковки, переважно щодо кількості гаданих колаборантів та реальної кількості звинувачених. Зрештою, висновок комісії Дешенна зафіксував ці нестиковки.

Остаточно момент істини настав у процесі відкриття совєтських архівів. У 2008 році в архівах ГДА СБУ знайшлися документальні сліди підготовки дифамації "Нахтігалю". Згідно з документами, 2 жовтня 1959-го заступник начальника 2-го управління КГБ СССР Федір Щербак дав указівку зібрати матеріали, які свідчили би про причетність "Нахтіґаль" і Оберлендера до воєнних злочинів у Львові. Відповідне спеціальне розпорядження отримав голова КГБ у Львівській області Володимир Шевченко[5].

Посилений пошук свідків "злочинів" "Нахтіґаль" на Львівщині, Тернопільщині та Хмельниччині не дав результатів, тому генерал Щербак розпорядився "підготувати для допиту співробітниками прокуратури" виявлених "свідків". Таких за жовтень 1959 року зібрали аж 15 осіб, більшість з-поза Львова. Як влучно завважили дослідники, підозрілим здавався сам факт, що знадобилося аж 18 років, щоби зібрати свідків, і це в регіоні, де "Нахтіґаль" перебував і діяв безпосередньо.

14 квітня 2011 року Агентство "Associated Press" оприлюднило зміст звіту ФБР США, згідно з яким КДБ СССР "дуже ймовірно, сфабрикував" нацистське посвідчення особи Івана Миколайовича Дем'янюка[6]. Як виявилося, підозра щодо можливого фальсифікату виникла ще 1985 року, проте, ФБР не оголошувало про свої вагання понад 25 років[7]. За всіх наявних фактів, експерти німецького суду визнали це посвідчення дійсним.

Уже після закінчення процесу відбулася вельми цікава реакція Міністерства закордонних справ РФ, яке, вітаючи вирок Дем'янюкові, заявило про надавання впродовж усього процесу "необхідного сприяння" німецькому судові[8]. Так цей епізод і набув відчутного присмаку втручання Росії.

2013 року в Україні розсекретили інформаційне повідомлення від лютого 1981 року, де повідомлялося про початок розгляду справи Дем'янюка[9] за підписом генерала Віталія Федорчука, голови КГБ УССР. За словами документа, "органами КДБ республіки були зібрані і через можливості КДБ СРСР передані американській владі, а також засобам масової інформації документальні матеріали про їх криваві злочини в період другої світової війни"[10].

Вочевидь, малися на увазі "списки Ганусяка". Тим паче, що в аналогічному інформаційному повідомленні голови КГБ УССР на ім'я голови ЦК КПУ Володимира Щербицького від 18 жовтня 1985 року серед перерахованих заходів, спрямованих на дифамацію ОУН, значиться і перевидання книги Майкла Ганусяка "Аби ми не забули" і прямо вказується, що наслідком зусиль агентурних робітників було створення Управління спеціальних розслідувань із широкими повноваженнями та "створити у США вигідну нам суспільну думку"[11]. За цим же документом, аналогічний комплекс операцій був повторений у 1980–1985 роках у Канаді, результатом чого стала комісія Дешенна.

Тож не випадає дивуватися, що практично відразу після того, як у інформаційному просторі України приблизно у середині 2000-них років піднялася тема імовірної колаборації ОУН (б) з нацистами та імовірної причетності до Голокосту, з'явився і мотив імовірного "російського сліду". До цього мотиву повернемося пізніше, а поки що вартує оглянути перебіг дискусії на її сучасному етапі.

Усе почалося у 2005 році, коли Джон-Пол Химка опублікував зразу дві статті: "War Criminality: A Blanc Spot in the Collective Memory of the Ukrainian Diaspora"[12] та "First Escape: Dealing with the Totalitarian Legacy"[13]. Обидві публікації стосувалися того, як у колективній пам'яті діаспори збереглися події Другої світової війни і в обох випадках автор доходив висновку, що ця колективна пам'ять майже повністю обертається навколо героїв українського визвольного руху, що, на його думку, є неправильним, позаяк вшановувані особи і структури, на його думку, пов'язані з воєнними злочинами. Надалі практично щороку з'являлися нові публікації.

Колеги професора Химки по спеціалізації — Пер Андерс Рудлінг, Джаред МакБрайд і Ґжеґож Россолінський-Лібе — проявили свою зацікавленість у дискурсі дещо пізніше. Із трьох згаданих Пер Андерс Рудлінг проявляє особливу зацікавленість саме до постаті Романа Шухевича в контексті його перебування в Білорусі в 1941–1942 роках.

Третій із них, Ґжеґож Россолінський-Лібе, зосередився переважно на постаті Степана Бандери, утім і в нього можна побачити статті, які стосуються Романа Шухевича та безпосередньо дотичних до нього проблем. Зрештою, щодо останнього зі згаданих, Джареда Макбрайда, практично всі із поданих у відкритих джерелах публікацій стосуються тематики колаборації і начебто "відбілювання" в сучасній Україні начебто колаборантів із ОУН (б) та УПА.

Усі вони наполягають, що за своїм характером і ідеологією ОУН (б) та УПА були фашистськими, антидемократичними, расистськими, антисемітськими організаціями, які боролися за Україну, хай незалежну, але виключно для українців, причому своїх політичних цілей — серед яких, на їхню думку, було й "очищення" України від етнічних неукраїнців — вони досягали насильством і масовим терором.

Беззапереченим лідером цієї групи був і є професор Джон-Пол Химка, отож, надалі доречно називати це невелике середовище "групою Химки". Його зацікавлення тематикою українського визвольного руху у контексті імовірної причетності ОУН (б) та УПА до Голокосту почалася наприкінці 1980-тих із передачі учасникові руху "Солідарності" Янушеві Радзєйовському текстів досліджень Джона Армстронга та Олександра Мотиля для публікації в підпільній мережі "Солідарності".

 
Джон-Пол Химка
danyliwseminar.com

У відповідь Радзєйовський начебто заявив, що тексти не мають наукової цінності, позаяк не містять теми причетності УПА до вбивств поляків і євреїв, особливо останніх. Після суперечки, де Химка зайняв позицію "УПА не причетна до Голокосту", останнього таки переконали дослідити питання. Дослідження тривало приблизно 20 років і його результатами Химка поділився саме в період активної реалізації політики пам'яті президента Ющенка, яка передбачала відкриття архівів КГБ і кампанію вшанування пам'яті жертв Голодомору.

У цій історії викликають запитання дві обставини — насамперед тривалість досліджень питання, впродовж яких не було опубліковано нічого з теми. Другою дивною обставиною є підняття теми саме під час початку реалізації політики пам'яті, при чому професор Химка відверто пише у одній зі своїх статей, що його мотивацією є візит президента Віктора Ющенка до США й політика пам'яті того ж Ющенка.

На рівні відкритих біографій у принаймні трьох авторів простежуються явні зв'язки або з Росією, або з лівим рухом у період "Холодної війни". Сам професор Химка тривалий час був активним у діяльності лівих кіл у США. Інші двоє авторів із виокремленої четвірки — Пер Андерс Рудлінг і Джаред МакБрайд — тривалий час спеціалізувалися в русистиці. Перший має ступінь магістра з російської мови й досвід перебування в Росії на стажуваннях, другий, як випливає із відкритих джерел, тривалий час викладав курси з історії Росії і російської культури.

Щодо останнього з них, Ґжеґожа Россолінського-Лібе, усе складніше, позаяк прямих зв'язків із Росією в будь-якій формі тут не прослідковується. Зв'язки з СССР тут неможливі просто за фактом віку. Зв'язки опосередковані через, наприклад, факт тривалої роботи під науковим керівництвом Джона-Пола Химки достатньо сумнівні, по-перше, неясно, чи мав їх сам Джон-Пол Химка в період свого лівого активізму, по-друге, на момент знайомства з Россолінським-Лібе й початком співпраці цей період у житті керівника вже давно був позаду.

Утім, не менш важливими є внутрішні особисті зв'язки між членами групи. Отож факт, що Ґжеґож Россолінський-Лібе, як докторант, писав свою роботу під керівництвом професора Химки, останній чітко визнає в одній зі своїх статей. Що ж до Пера Андерса Рудлінга, то складно уявити, що за кілька років наукової роботи задля здобуття докторського звання в Університеті Альберти, він не перетинався із одним із найвідоміших працівників Університету, тим паче, що йшлося про фахівця із періоду, який цікавив самого докторанта. Дещо особняком у цій групі стоїть Джаред МакБрайд, але внутрішні зв'язки між рештою трьома дозволяють вважати саме проф. Химку головним промотором тези й координатором її висвітлення.

Систематична публікація усіма чотирма статей, які, за задумом авторів, мали доводити, як причетність ОУН (б) та УПА до Голокосту, так і іманентний фашизм та расизм визвольного руху, розгорталася на фоні важливих подій у громадському та політичному житті України. Як уже згадувалося, статті на тему почали систематично з'являтися 2005 року.

За рік до цього в Україні відбулася Помаранчева революція. До влади приходить проукраїнський і проєвропейський президент Віктор Ющенко, який, для налагодження контактів із західними урядами, стосунки з якими безнадійно зіпсовані авторитаризмом його попередника, потребує зв'язків української діаспори на Заході. До того ж із цього середовища походить його друга дружина, Катерина Чумаченко, що активно використовують проросійські сили в політичній боротьбі.

У внутрішній політиці період його президентства позначений запровадженням практик меморіалізації і вшановування пам'яті жертв Голодомору-геноциду на державному рівні, відкриттям архівів, ушануванням учасників визвольної боротьби 1930–1950-х років. Зокрема, у 2007–2008 роках в Україні починають відкривати архіви КГБ. Серед інших важливих змін у сфері національної пам'яті відбулося висунення теми Голодомору на центральне місце в національній пам'яті, створення Музею Голодомору-геноциду, почалася дипломатична робота із просування у світі визнання Голодомору геноцидом.

Почалося відкриття архівів Служби безпеки України, надано звання Героя України (посмертно) Романові Шухевичу та Степанові Бандері. Усе це спричинило в суспільстві численні дискусії і остаточно прописало питання національної пам'яті у списку важливих пунктів політичного протистояння між проросійськими та проукраїнськими політичними силами.

У цей час і починають з'являтися різко критичні статті щодо морального спадку ОУН та УПА із частими звинуваченнями української діаспори в США та Канаді й начебто покриванні злочинів предків. Схоже, що на першому етапі опрацювання і розвитку теми основний акцент був на тему історичної пам'яті українців діаспори, причому їм ставилося у провину вшановування борців за українську незалежність, а з іншого — неувагу до теми Голокосту і його жертв. Цей етап розпочався приблизно 2005 року й пішов на спад 2009-го.

Утім, не до кінця — надалі час від часу траплялося, що стаття із цілком іншого приводу закінчувалася не зовсім зрозумілим прикінцевим поворотом на тему діаспори. Зокрема так сталося із публікаціями Пера Андерса Рудлінга на тему Дивізії "Галичина" та 118-го батальйону. Особливо прикметним у цьому контексті є аналіз діяльності 118-го батальйону, в якому протиставляються двоє персонажів — Васюра, засуджений у СССР до страти, і Володимир Катрук, який дожив до старості в еміграції.

Зважаючи на постулювання автором принципової злочинності дивізії "Галичина", то складається враження, начебто справедливого СССР і Заходу, точніше Канади, яка дозволяє злочинцям дожити віку на своїй території. Доречним буде нагадати, що саме українська діаспора була одним із надійних містків у західні кабінети і забезпечувала пряме спілкування України з Заходом без посередництва Росії, а перекриття можливості колонізованому комунікувати зі світом безпосередньо є однією з колоніальних практик.

Переломним моментом стало надання Романові Шухевичу звання Героя України (посмертно) 2007 року. Ця подія спровокувала хвилю звинувачень на адресу нагородженого, які здебільшого базувалися на "чорній легенді" про начебто участь "Нахтіґалю" у насильстві проти євреїв і колаборації із нацистами. Через збіг у часі з початком відкриття архівів питання дуже швидко перейшло у сферу пошуку доказів, базованих на архівних документах.

 
Роман Шухевич
Архів ЦДВР

Після того як було повідомлено, що в архіві СБУ немає документів, які б доводили участь Шухевича зокрема та "Нахтіґалю" загалом у каральних операціях, співробітник Інституту Яд Вашем Йосип Лапід у грудні 2007 року заявив, що має у своєму розпорядженні документи, які свідчать про те, що Роман Шухевич усе ж брав участь у каральних операціях.

Після цього в лютому – березні 2008 року споряджена делегація в Ізраїль, яка мала розшукати відповідні документи й ознайомитися із ними. Утім на місці з'ясувалося, що подібних документів не існує, а Йосип Лапід не є працівником архіву[14]. Після цього дискусія навколо Романа Шухевича втихла, одначе це не означало припинення обговорення теми українського визвольного руху в контексті колаборації із нацистами.

Важливо зазначити, що все це відбувалося в атмосфері жорсткого політичного протистояння між проєвропейською владою і представниками проросійських сил. Перша представлена прихильниками Віктора Ющенка, другі — інституціалізовані в тогочасній "Партії Регіонів". Дуже швидко питання історичної пам'яті стали частиною політичного протистояння.

Утім, на першому плані все ж таки залишалися "війни пам'яті" навколо конкретних випадків, які символізували зміну історичної парадигми на позафаховому рівні. Зокрема, в епіцентрі гострої дискусії опинилися випадки надання звання "Героя України" Романові Шухевичу та Степанові Бандері, відкриття архівів спецслужб, загалом зріст громадського інтересу до історії визвольного руху. По обидва боки дискусії опинилися група істориків та громадських активістів, безпосередньо причетних до зміни парадигми та дослідників — не лише у сфері історії, які критикували цю зміну, апелюючи переважно до ліволіберальних цінностей. Серед них були, зокрема, Тарік Сиріл Амар та Іван Качановський.

Після приходу до влади 2010 року представника проросійських сил Віктора Януковича тема "неправильної" історичної пам'яті української діаспори стихає. Їй на зміну приходить, приблизно з 2011 року, хвиля публікацій на тему ймовірної участі ОУН та УПА в Голокості, під час чого тема остаточно здобуває громадянські права в науковому дискурсі.

Одночасно проросійські сили при владі починають сповна використовувати "історичну карту" в політичній грі. У рамках цього 2012 року за підтримки Міжнародного благодійного фонду "Дніпро-Січ" виходить збірник "ОУН і УПА: дослідження про створення "історичних" міфів"[15], у який ввійшли, зокрема, тексти частини героїв актуального дослідження, зокрема, Пера Андерса Рудлінга і Ґжеґожа Россолінського-Лібе. Наклад видання склав 10 000 примірників українською і російською мовами, поширюється безоплатно, доступний в електронному вигляді на сайті згаданого фонду й об'єднання "Російськомовна Україна".

Свого часу поширювався серед народних депутатів України. Прикметні фігури упорядника та спонсора: Вадим Колісніченко — зрадник, тепер громадянин РФ, а голова фонду "Дніпро-Січ" Вʼячеслав Богуслаєв — звинувачений у держзраді й зараз перебуває під слідством. Згодом Рудлінг заявив, що текст був уміщений у збірник без його згоди. Утім, незалежно від перебігу подій, сам факт появи у збірнику, виданому, безсумнівно, проросійськими групами із явною політичною метою, явно демонструє, як збіжність посилів "групи Химки" із частиною посилів російської пропаганди, так і те, що остання явно використовує перших.

Тим часом в Україні впродовж 2013–2014 років відбувається Революція Гідності, вигнання Віктора Януковича, початок війни на сході України, поки що в форматі АТО, яку Росія намагається представити у вигляді регіонального конфлікту ідентичностей, водночас звинувачуючи український уряд у "фашизмі" та "нацизмі". У сфері національної пам'яті знову відбувається поворот до україноцентризму, який остаточно фіналізується в законодавчій сфері ухваленням пакета декомунізаційного законодавства. Ця подія викликає різку реакцію серед середовищ, раніше помічених у активному розроблянні теми "ОУН, фашизм і Голокост", яка втілюється, зокрема, у кампанію підпису відкритого листа з протестом проти цих законів, ініційованого також героями цього аналізу.

У цьому листі група дослідників зверталася до тодішнього Президента України із проханням не підписувати закони № 2538-1 та № 2558, ухвалені в межах прийняття пакету законів про декомунізацію. Авторів листа й тих, хто їх підтримав (серед яких, до речі, знайшлося чимало визначних науковців, дослідників у своїх сферах) стурбували норми законів, які забороняли, під страхом кримінальної відповідальності, заперечення легітимності боротьби ОУН і УПА за незалежну Україну й заперечення кримінального характеру комуністичного режиму в Україні[16].

Парадоксально вийшло, що ініціатори листа турбувалися за усунення потенційної загрози для базового наративу просовєтських сил не лише в Україні, а й загалом на постсовєтському просторі — про нелегітимність національного руху спротиву. Лист супроводили численні публікації щодо пакета декомунізаційних законів, а журнал "Критика" навіть організував дискусію на цю тему.

Утім, коли б не були написані і чого б конкретно не стосувалися окремо взяті тексти, усім їм без винятків притаманні кілька рис. Насамперед, ідеться про систематичне ігнорування специфіки контексту Східної Європи. По суті, моделюється схема, типова для Заходу — коли вибір стояв між власною державністю і нацистським окупантом, при цьому повністю ігнорується той очевидний факт, що вибір для східного європейця стояв між двома тоталітарними режимами, жоден з яких не переймався долею місцевого населення.

Причому у процесі натягування схеми, характерної для Заходу, на реалії Східної Європи, конкретніше — Західної України, цілком природньо формуються подвійні стандарти відносно двох тоталітаризмів: нацизм оголошується абсолютним злом, натомість комунізм, на совісті якого не менше людських жертв і який принаймні для східноєвропейців був загрозою, не меншою, ніж нацизм, вважається цілком допустимою опцією.

У цій схемі, вочевидь, видається логічним, коли ОУН (б) та УПА просто в силу власних спроб домовитися з Німеччиною проти СССР оголошуються апріорно винними. Усі четверо згаданих авторів не минають нагоди охарактеризувати ОУН (б) чи УПА епітетами на кшталт "расистська", "фашистська", "антисемітська" та подібне, при цьому зазвичай не наводячи жодного аргументу чи посилання на користь таких визначень. Фактично, не буде перебільшенням ствердити, що визвольному рухові апріорно присвоєно місце "поганого хлопця" без права на реабілітацію.

Час від часу цю репутацію пробують поширити і на інших представників української спільноти. Зокрема на це вказують тексти Джона-Пола Химки щодо Греко-католицької церкви й Голокосту[17] і згадки у статтях усіх чотирьох авторів представників різних середовищ, як у діаспорі, так і в Україні, зважаючи також на цілком ворожих щодо "бандерівців". З іншого боку, можна натрапити на тексти із гострою, включно з переходом на особистості, критикою прихильників більш виваженого й ніяк не компліментарного погляду на ОУН та УПА, зокрема, їхнього ідеологічного дискурсу[18].

Джерельною базою тверджень про співучасть у погромах та масових вбивствах євреїв зазвичай виступають спогади. Проблемою тут є те, що спогади — вкрай ненадійне джерело, особливо, коли йдеться про події зі складним моральним багажем. Вони зазвичай емоційні, суб'єктивні, сильно залежні від позиції автора у момент подій і в момент згадування. Крім того, якщо події відбулися відносно давно, то виникає проблема достовірності відтворення подій просто через особливості людської пам'яті, як такої.

Попри це, автори концепції про причетність ОУН (б) до погромів вважають за можливе систематично наводити послідовні цитати зі спогадів, практично не супроводжуючи їх критичними коментарями. У результаті в читача текстів формується суто емоційне враження про достовірність тієї картини, яку йому представляють, яке ще додатково підсилюється кількістю спогадів.

Надто, що картинка посилюється сусіднім розміщенням термінів "ОУН", "УПА" та "Голокост". Яскравим прикладом є, наприклад, назва "ОУН, УПА і Голокост" — така назва статті трапляється в Джона-Пола Химки ("UPA and the Holocaust"), Пера Андерса Рудлінга ("OUN, UPA and the Holocaust") і, зрештою, Ґжеґожа Россолінського-Лібе ("Ukrainian Nationalists, the Jews during the Holocaust"). Крім того, такі назви сигналізують про подібність тематик.

Трапляються також повтори власних текстів — наприклад, Пер Андерс Рудлінг у статті "The Myth of Roman Shukhevych..." повністю повторює уривок із ранішої статті "Schooling of Murder...", який стосується співвідношення втрат охоронних батальйонів і партизанів[19]. Також разюче подібна тематична структура статей Рудлінга "Multiculturalism, Memory and Ritualisation: Ukrainian Nationalist Memorials in Canada", опублікованої в "Nationalities Papers"[20] і тексту Россолінського-Лібе про меморіалізацію пам'яті про Степана Бандеру в Канаді[21].

Варто зазначити, що формулювання, на кшталт наведених, апріорно "прив'язують" ОУН(б) та УПА до Голокосту, чим забезпечують неусвідомлене апріорно негативне ставлення до обох організацій у читача. У випадку Ґжеґожа Россолінського-Лібе також мають місце численні переклади одних і тих самих публікацій, що дивує на фоні авторитетніших колег із теми. Наприклад, були перекладені статті "Holocaust Amnesia: The Ukrainian Diaspora and the Genocide of the Jews", "Ukraińska Rewolucja Narodowa: teoria i praktyka ruchu faszystowskiego", "Celebrating fascism and war criminality in Edmonton" й інші.

Як результат цей учасник середовища й учень проф. Химки[22] отримав величезну аудиторію сумарно англійською, німецькою і польською мовами. Усе разом створює враження, що справжньою метою зусиль усіх чотирьох є максимальний розгін загального враження, різко негативного щодо ОУН і УПА.

При цьому всі четверо активно використовують метод перехресних покликань. Так у своєму тексті про ОУН та УПА, як "небажані елементи ідентичнісного проєкту[23]" Джон-Пол Химка покликається передусім на інших прихильників своїх поглядів, таких як: Пер Андерс Рудлінг, Марко Царинник, Софію Грачову й інших[24]. У тому самому тексті він щедро покликається на свого ж докторанта Ґжеґожа Россолінського-Лібе та таких критиків ОУН і УПА, як Девіда Марплза, Таріка Сиріла Амара[25] й інших. Не відстає і Пер Андерс Рудлінг.

У статті "The Cult of Roman Shukhevych..." він неодноразово покликається на Джона-Поля Химку, Ґжеґожа Россолінського-Лібе, Джареда МакБрайда, Таріка Сиріла Амара й інших[26]. Та сама картина повторюється у випадку тексту "Multiculturalism, Memory and Ritualisation...". Можна побачити покликання на майже той самий набір однодумців[27]. Втім, усіх перевершив Ґжеґож Россолінський-Лібе.

У висновках до одної із його статей[28] можна знайти цікаве протиставлення загального начебто низького рівня КІУС, який не впровадив жодної програми з вивчення "українського колабораціонізму й фашизму" і "єдиних праведників" — Девіда Марплза й Джона-Пола Химку. Сам по собі подібний пасаж є свідченням цілком неакадемічних проявів особистісних симпатій і пов'язань.

До того ж, принаймні Джон-Пол Химка певний час цитував Алєксандра Дюкова, людину, давно відому українофобією і фактично фашистськими поглядами: "Така можливість узгоджується із думкою російського історика Олександра Дюкова про те, що "головний тягар боротьби з євреями й іншими "неугодними елементами" ліг не на УПА, а на номінально незалежну структуру, яка підпорядковувалася її командуванню, Служба Безпеки ОУН"[29]. Варто зауважити, що це далеко не єдиний випадок цитування Дюкова автором[30], що частково буде показано далі.

Щоб оцінити значення цього факту, вартує ближче ознайомитися із особою Алєксандра Дюкова. Його офіційна біографія повідомляє, що 2004 року він закінчив Історико-архівний інститут, захистивши дипломну роботу на теми совєтського партизанського руху, після чого працював у Агентстві військово-технічної інформації АРМС-ТАСС. З 2008 року — директор Фонду сприяння актуальним історичним дослідженням "Історична пам'ять", а з 2017-го — співробітник Інституту російської історії РАН. Сферу його діяльності окреслюють, як історія партизанського руху, нацистська окупація, Голокост на територіях СССР та "антирадянські збройні формування", під якими, вочевидь, треба розуміти визвольні рухи Центрально-Східної Європи, спрямовані проти Москви.

Утім, широкій громадськості він більше відомий шаленою критикою з імперських позицій, включно з відвертими перекрученнями, визвольних рухів в Україні та країнах Балтії. Уперше він проявив себе в цьому в середині 2000-х, у своїй книжці "Міф про геноцид" звинувативши естонську владу в завищенні втрат від совєтських репресій у країні та відкидаючи етнічний характер цих репресій. Пізніше він звинуватив авторів латиського документального фільму "Совєтська історія" (2008) у зумисній русофобії та антиросійській індоктринації громадян.

Після виставки "Вигнане дитинство", у якій він просував ідею, що основною ударною силою депортацій у концтабір Саласпілс були "латвійські націоналісти" він офіційно визнаний у Латвії персоною нон грата. 2014 року те саме зробила Литва за дифамацію і делегітимізацію національного визвольного руху. Фактично, останні 15 років Дюков посилено просуває ідею, що головними винуватцями Голокосту в Україні та країнах Балтії є місцеві "націоналісти", тобто учасники визвольних рухів, які, відповідно, є колаборантами з нацизмом і ці ідеї мало чим відрізняються від посилів російської пропаганди.

В українському контексті Дюков, із 2014 року, зайняв позицію однозначно співзвучну з наративами російської пропаганди, регулярно бере участь у пропагандистських ефірах сумнозвісного Володимира Соловйова, а його джерелознавчі пошуки вилилися в організацію кампаній записів "свідчень" про начебто воєнні злочини військових ЗСУ. Іншим напрямком його діяльності є твердження про начебто наміри нацистів створити незалежну Україну одночасно з наміром вчинити геноцид росіян.

Варто зазначити, що всі перелічені є далеко не єдиними послідовниками групи, яку можна назвати "групою Химки". До достатньо впливових і помітних належать, зокрема, Тарік Сиріл Амар та Іван Качановський. Обидва прикметні особливостями своїх кар'єр — перший із них, зрештою, із 2020 року працює на пропагандистському каналі "Russia Today", чия причетність до російського пропагандистського пулу давно є повністю очевидною і засвідченою масовими санкціями проти цього каналу та його ведучих після початку російського вторгнення в Україну, а другий у 2014–2015 роках опублікував низку статей, у яких викладав версію подій на Майдані 18–20 лютого 2014 року, яка підозріло збігалася із версією, поширюваною російською пропагандистською машиною.

Утім, найбільшою проблемою описаних у цьому тексті месиджів залишається не антипатія їхніх авторів до визвольного руху і нвіть не зв'язки з Росією, які на разі неможливо, за окремими винятками, ні довести, ні спростувати.

Найбільшою проблемою є і залишається підваження легітимності української визвольної боротьби, що за потреби можна поширити і на сучасні ЗСУ та збіжність ряду критичних месиджів з посилами совєтської та російської пропаганди. Що, у свою чергу, дає можливість останній активно використовувати як самі месиджі, так і їхніх авторів у війні проти України та цивілізованого світу.

Цей текст написано у рамках проекту "Справа Шухевича" за сприяння та підтримки Українського Культурного фонду



[1]            Боляновський Андрій. Убивство польських учених у липні 1941 року у Львові: факти, міфи, розслідування. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2011. С. 52.

[3] Luciuk Lubomyr Y. Operation Payback: Soviet Disinformation and Alleged Nazi War Criminals in North America. Kashtan Press, 2021. P. 187.

[4] Там само. P. 177–189.

[5] Боляновський Андрій. Убивство польських учених... С. 55.

[6] https://archive.kyivpost.com/article/content/ukraine-politics/judge-wont-suspend-demjanjuk-plea-over-fbi-file-up-102392.html.

[7] Цалик Станіслав. "Розсварити українців та євреїв": Як до справи Дем'янюка причетне КГБ // BBCNews Україна (https://www.bbc.com/ukrainian/blog-history-50330561).

[9] Цалик Станіслав. "Розсварити українців та євреїв".

[10] Там само.

[11] Luciuk Lubomyr Y. Operation Payback… P. 145–146.

[12] Himka John-Paul. War Criminality: A Blanc Spot in the Collective Memory of the Ukrainian Diaspora // Space of Identity 5.1 (2005)

[13] Himka John-Paul. First Escape: Dealing with the Totalitarian (Legacy//https://www.academia.edu/499210/First_Escape_Dealing_with_the_Totalitarian_Legacy_in_the_Early_Postwar_Emigration).

[14] СБУ спростувала Яд Вашем щодо Шухевича // BBCNews Україна (https://www.bbc.com/ukrainian/domestic/story/2008/03/080304_shukhevych_israel_oh).

[15] Колесніченко видав збірник про УПА та ОУН // Історична правда (https://www.istpravda.com.ua/short/2012/05/23/86770/view_print/).

[16] https://krytyka.com/ua/articles/vidkrytyy-lyst-naukovtsiv-ta-ekspertiv-ukrayinoznavtsiv-shchodo-tak-zvanoho.

[17] Himka Jonh-Paul. Metropolitan Andrei Szeptycki and the Holocaust // POLIN. Studies in Polish Jewry. Vol. 26. Jews and Ukrainians. Oxford: The Littman Library of Jewish Civilization, 2014. Р. 337–359.

[18] Himka Jonh-Paul. OUN and Fascism, Definition and Blood // Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society 7, no. 2 (2021) 166–175.

[19] Пор.: Rudling Per Anders. The Myth of Roman Shukhevych: Myth Making with Complications // Fascism 5 (2016) 31–33; його ж. Schholing in Murder: Schutzmannschaft Battalion 201 and Hauptmann Roman Shukhevych in Belarus 1942 // ACADEMIA (https://www.academia.edu/536217/Schooling_in_Murder_Schutzmannschaft_Battalion_201_and_Hauptmann_Roman_Shukhevych_in_Belarus_1942).

[20] Rudling Per Anders. Multiculturalism, Memory and Ritualisation: Ukrainian Nationalist Memorials in Canada // Nationalities Papers. Vol. 39, nr. 5, September 2011. Р. 733–768.

[21] Rossoliński-Liebe Grzegorz. Celebrating Fascism and War Criminality in Edmonton. The Political Myth and Cult of Stepan Bandera in Multicultural Canada // Kakanien Revisited 12 (2010) (http://www.kakanien.ac.at/beitr/fallstudie/GRossolinski-Liebe2.pdf, 29 XII 2010 r.).

[22] Himka John-Paul. The Organisation of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Insurgent Army: Unwelcome Elements of the Identity Project // Ab Inperio 4 (2010) 85–86.

[23] Там само. Р. 83–101.

[24] Там само. Р. 92.

[25] Там само. Р. 84–85.

[26] Rudling Per Anders. The Myth of Roman Shukhevych.

[27] Rudling Per Anders. Multiculturalism, Memory and Ritualisation. Р. 733–768.

[28] Rossoliński-Liebe Grzegorz. Celebrating Fascism and War Criminality in Edmonton.

[29] Оригінал: "This possibility is consistent with the opinion of the Russian historian Aleksandr Dyukov that "the main burden of the battle against the Jews and other 'undesirable elements' fell not on the UPA," but on a nominally independent structure that was subordinate to its command the Security Service of OUN". Там само. Р. 149–150.

[30] Himka John-Paul. The Organisation of Ukrainian Nationalists… Р. 92.

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".

Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.