Право на свободу: Як Чечня шукала вихід із “пастки легітимності”

Давно звернув увагу, що в багатьох ічкерійських документах 1990-х років наголошується на незаконності Біловезьких угод і взагалі того, як припинив існування Радянський Союз. Чеченські автори ставили під сумнів юридичну процедуру набуття незалежності союзними республіками, що парадоксальним чином їх зближує з ортодоксальними комуністами та російськими імперцями, які так само не визнають легітимності розпаду СРСР

Президент Чечні Зелімхан Яндарбієв змушує Єльцина сісти навпроти для ведення мирних переговорів у статусі рівноправних глав держав. Москва, 27 травня 1996 р.

Помірятися легітимностями

Причина такої дивної позиції чеченських незалежників в тому, що їм не пощастило розпрощатися з імперією так, як це зробили колеги в Естонії, Вірменії, Україні, Узбекистані і так далі.

Чечня (Нохчийчоь) не отримала визнання, оскільки не належала до клубу обраних: п'ятнадцяти союзних республік, які за радянським законодавством мали право на вихід зі складу СРСР.

Від 1934 року (та з проміжком у 1944-1957-му під час депортації) радянська Чечня була представлена Чечено-Інгушетією - областю, а згодом республікою двох народів. Не стану зупинятися на проблемі розпаду цього утворення на Чечню та Інгушетію, лише відзначу, що він відбувався паралельно із фактичною суверенізацією Нохчийчоь.

У радянській федеративній матрьошці Чечено-Інгушетія мала статус автономної радянської соціалістичної республіки (ЧІ АРСР). Усі АРСР, а таких було двадцять, входили до складу тої чи іншої союзної республіки. ЧІ АРСР, як більшість, належала до Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР).

 

Зникнення СРСР у 1991 році зовсім не означало зникнення РРФСР та її наступниці - Російської Федерації (РФ). Проте чеченці так само прагнули незалежності і крім боротьби за владу мусили шукати вихід із "пастки легітимності".

На сумніви Москви у легітимності Чеченської Республіки остання відповіла симетрично сумнівами у легітимності РФ, яка "не так як належить" вийшла зі складу Радянського Союзу.

У цьому було зерно істини, адже всі союзні республіки, включно з РРФСР, не дотрималися формальностей радянського законодавства, ставши на шлях самостійного існування. А отже на якій підставі "незаконна" Росія пред'являла претензії до законності Чечні?

Перерваний політ

Однак, крім симетричного зневаження Росії, Нохчийчоь потребувала також позитивного правового базису своєї незалежності. І в її активі були парад суверенітетів 1990 року і незавершений Ново-Огарьовський процес.

Декларація про державний суверенітет Чечено-Інгушської Республіки (ЧІР) ухвалена 27 листопада. Того ж року свій суверенітет проголосили більшість союзних республік СРСР, а також автономних республік у складі РРФСР.

Забігаючи наперед, формально акту про незалежність Чечня після цього не проголошувала. День незалежності Нохчийчоь, що відзначається 6 вересня, приурочений не до ухвалення документу, а до революційних подій - розгону народом прокомуністичної Верховної Ради ЧІР у 1991 році. Та хіба це є проблемою, коли та ж таки РРФСР-РФ аналогічно обмежилася актом про державний суверенітет в 1990-му і ніколи не проголошувала своєї незалежності.

 

На думку чеченських авторів, у пізньому радянському законодавстві союзні та автономні республіки були фактично зрівняні у своєму статусі. Зазвичай, при цьому посилаються на досить обтічні формулювання двох законів 1990 року: "Про порядок вирішення спорів, пов'язаних з виходом союзної республіки з СРСР" від 3 квітня та "Про розмежування повноважень між СРСР та суб'єктами федерації" від 26 квітня, які нібито виводили автономні республіки з правового поля союзних, до складу яких ті входили.

Справді, рух у цьому напрямку був, його ініціював сам Горбачов, який хотів укласти новий Союзний договір, але тепер з більшою кількістю суб'єктів. Тобто не лише із п'ятнадцятьма союзними республіками, а й на рівних з їх автономіями.

Ідея полягала в послабленні бунтівних союзних республік і в посиленні Центру (СРСР), який відтак міг виступити опікуном автономних республік на противагу союзним. Наприклад, щоб Абхазька АРСР могла напряму звертатися до Москви, а не до Тбілісі. А в разі продовження курсу Грузинської РСР на незалежність, Москва могла ще й шантажувати грузинів своїми прямими зв'язками з Сухумі.

Аналогічно це мало працювати і в РРФСР, автономні республіки якої могли послужити опорою Горбачова в протистоянні з Єльциним. Москва "загальносоюзна" шукала важелі впливу на Москву "російську".

Перспектива підвищення статусу всіх АРСР була настільки очевидною, що багато з них у своїх деклараціях про державний суверенітет вже визначали себе як РСР (без слова "автономна"), або ж просто республіками. Зміни до Конституції РРФСР від 24 травня 1991 року легалізували цей процес перейменуванням всіх російських АРСР на РСР.

Ця ж логіка призвела до самодіяльної (??) суверенізації до рівня АРСР-РСР адміністративних одиниць і територій Радянського Союзу, які досі мали нижчий статус, або не мали його взагалі: Придністров'я, Південної Осетії, Криму тощо. Всі вони прагнули мати справу з Центром, ігноруючи свої союзні республіки.

Втім до фактичного зрівняння статусу РСР та АРСР так і не дійшло, адже Ново-Огарьовський процес з підготовки та підписання нового Союзного договору був зірваний путчем ГКЧП і подальшим парадом незалежностей: України, Білорусі, Молдови, Азербайджану та інших союзних республік.

 
На фото, як вважається, Шаміль Басаєв серед захисників Білого дому під час заколоту ГКЧП, серпень 1991 р.

Для України серпневі події 1991 року стали благом, адже вона таким чином уникнула ярма у вигляді членства в "оновленому" Горбачовим СРСР. Натомість для Чечні путч перервав процес, що, як вважалося, плавно вів її до юридичної незалежності від Росії (хай навіть спочатку в складі СРСР 2.0).

За уявленнями чеченців, Росія в рамках нового Союзу мала перетворитися на сукупність областей і країв, але вже без Татарстану, Бурятії, Сахи-Якутії тощо. Переривання Ново-Огарьовського процесу означало збереження Росії у вигляді РРФСР, з чим патріоти Нохчийчоь ніяк не хотіли миритися, а тому всіляко апелювали до спадщини 1990 року.

Дочекатися "томосу" від Москви

Втім шанс на успіх вересневої Чеченської революції 1991 року все ж був. Адже тоді національний рух виступив проти комуністичної Верховної Ради ЧІР, фактично проти вчорашніх гекачепістів (або тих, на кому було легко поставити це тавро). Аналогічним у Росії займався і Єльцин.

Боротьба з путчистами-комуністами могла стати спільним ґрунтом для порозуміння Москви та Грозного, якби Єльцин забув про і так всіма багатократно порушені радянські юридичні норми. А саме про територіальний склад РРФСР, засновуючи пострадянську Росію вже на нових засадах.

 

Бланкова карта Росії. Крихітна Чечня виділена червоним кольором

За площею та за населенням Нохчийчоь була крихітною республікою, її вихід величезна РФ навіть не помітила б. Не йшлося і про якесь стратегічне розташування, адже із зовнішнім світом, крім Росії, Чечня межувала лише з такою ж пострадянською Грузією. Втрата контролю над Україною чи Казахстаном була для Москви в сотні разів більш драматичною.

Але демократична Росія не пішла на таку "декомунізацію".

Парадоксально, але навіть після всіх жахів Першої російсько-чеченської війни (1994-1996) Нохчийчоь намагалася вибудувати не просто нейтральні, а навіть дружні відносини з Москвою. Обговорювалися економічна інтеграція, оборонний союз, формат СНД тощо. Генерал Лебедь приїздив в гості до Масхадова як друг.

Так, навіть вигравши війну, Чечня мусила рахуватися з колосальною диспропорцією її з РФ. Так, чеченці більше не мали щирих друзів у світі (хіба що крім міжнародних джихадистів, що зіграло зрештою фатальну роль в історії незалежної Нохчийчоь).

Але крім всього цього Чечня до останнього намагалися виторгувати у Росії повноцінне дипломатичне визнання, якого їй не дав ані Хасав'юрт, ані пізніша російсько-чеченська політична угода 1997 року. Не отримавши свого у Горбачова, Грозний сподівалися все ж якось домовитися з Єльциним.

 
Президенти Борис Єльцин і Аслан Масхадов після підписання Договору про мир і принципи взаємовідносин 12 травня 1997 р.

Поступки виглядали виправданими. Наприклад, якщо незалежна Україна ще з 1990-х мріяла вступити до НАТО, то для Чечні під ту пору непогано виглядала б і участь у Ташкентському договорі - пізнішому ОДКБ.

* * *

Після катастрофи Другої російсько-чеченської війни справа незалежності Нохчийчоь опинилася в інших реаліях. Москва визнала, що не може просто ігнорувати "чеченське питання", але спосіб його розв'язання Путіним втілився у потворну в усіх сенсах кадировщину.

Натомість, борцям за незалежність Чечні, можливо, скоро і не доведеться далі оглядатися на Москву. Схоже, що Київ нарешті наважився розпочати власну кавказьку політику, даруючи нову надію поневоленим народам. А Росія, відмовою від своїх легітимних, міжнародно визнаних кордонів з Україною, фактично вивела себе за рамки чинності міжнародного принципу територіальної недоторканості.

Втім поки Україна лише новачок у грі на кавказькому полі. А тому для уникнення зайвих проблем і максимізації результатів варто почати серйозно вивчати своїх потенційних друзів і опонентів.






Теми

Андрій Андрушків: "Дереву пам'яті потрібен гумус з історій"

Публічне інтерв'ю із магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ Андрієм Андрушківим у рамках виставки ГОЛОСИ Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Котлета по-київськи. За лаштунками найганебнішої промови президента Буша

Сьогодні багато хто справедливо обурюється ідіотським меню на честь початку російського головування в Радбезі ООН. Саме це головування означає остаточний колапс світової безпекової архітектури. Раду Безпеки ООН очолює агресор. Тому котлета по-київськи у тому меню асоціюється із промовою, яку виголосив президент США Джордж Буш 1 серпня 1991 року у Верховній Раді України.

Вибір в умовах безнадії: Йосиф Зісельс у розмові із Мирославою Барчук

Подія за участі дисидента та громадського діяча Йосифа Зісельса і журналістки, телеведучої Мирослави Барчук відбулась 23 травня у просторі Українського ПЕН. Публікуємо текстову версію розмови на тему "Вибір в умовах безнадії", яку записала Таня Миронишена.

Степан Ленкавський: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї»

6 липня виповнюється 120 років від дня народження Степана Ленкавського, одного із засновників та ідеологів Організації українських націоналістів, автора "Декалогу ОУН", в якому він виклав основні морально-етичні засади учасника національно-визвольних змагань. Саме принципова і непримиренна позиція до ворогів української державності послужила підставою для заведення на нього органами нкгб оперативної справи і планування заходів щодо його ліквідації.