Павло Скоропадський. У зоні особливої уваги НКВД

Нові документи з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України розкривають малодосліджені сторінки із життя та діяльності гетьмана України Павла Скоропадського і ступінь зацікавленості його особою й загалом гетьманським рухом в еміграції органів ГПУ/НКВД/НКГБ у 1920–1940 роках. Нарівні з раніше розсекреченими й оприлюдненими СЗРУ матеріалами це дає змогу напередодні відзначення 150-річчя від дня народження Павла Скоропадського, яке відзначається 15 травня, зрозуміти, чому він становив таку небезпеку для московської більшовицької влади

Що знайдено в архіві розвідки?

В один із літніх днів 1945 року співробітники оперативного сектора Берліна в межах відпрацювання об'єктів, які могли становити інтерес для органів НКГБ СРСР, під'їхали на авто до будинку, де, за їхніми даними, до капітуляції гітлерівської Німеччини мешкав прибічник колишнього гетьмана України Павла Скоропадського керівник організаційного відділу Гетьманської управи Василь Мурашко. Мали відомості, що в будинку могли зберігатися документи про діяльність гетьманського руху в еміграції.

Господаря помешкання вдома не застали. Як з'ясувалося, він порвав із гетьманом і вже давно виїхав із міста. Двері відчинила його дружина Катерина Мурашко (згідно з архівними документами, невдовзі після цього заарештована і поміщена до спецтабору № 7 МГБ СРСР на території Німеччини). Обшук дав очікуваний результат.

Велика кількість ретельно складених у папки документів свідчила про те, що в них йдеться саме про колишнього гетьмана і його родичів та однодумців. Спершу наштовхнулися на текст промови Павла Скоропадського, виголошеної ним 1 січня 1943 року з нагоди річниці від дня утворення "Українського союзу хліборобів-державників". Потім – на звіти про роботу філій гетьманських організацій у різних регіонах, їхню структуру, напрямки діяльності, членів. Але найбільше серед знайденого було листів.

У довідці за підсумками обшуку майор 4 відділу оперативного сектора Берліна майор Коротя зазначив таке: "Оперативним сектором м. Берліна в 1945 р. у квартирі Мурашка, де до капітуляції Німеччини розміщувалася канцелярія української контрреволюційної монархістської організації "Громада", було виявлено і вилучено особисте листування Скоропадського, яке після опрацювання систематизоване у трьох папках" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7242. – Т. 1. – Арк. 407).

 

Крім цього працівники НКГБ виявили велику кількість матеріалів Гетьманської управи в процесі розробки архівів Міністерства внутрішніх справ Німеччини. Спочатку вони були вивезені до москви, а в 1946–1947 роках цей документальний комплекс передали в МГБ УРСР.

У 2009 році Служба зовнішньої розвідки України після впорядкування, розсекречення і оцифрування надала електронні копії та кілька оригіналів цих документів до Українського інституту національної пам'яті та Музею гетьманства. Це 2247 документів на 4215 аркушах, які зосереджені в 19 томах. Більша частина документів датована 1935–1939 роками.

Переважна частина – це особисте листування гетьмана Павла Скоропадського з сином Данилом, який під час подорожей різними країнами світу намагався об'єднати навколо ідеї українського визвольного руху якомога більшу кількість людей та відшукати політичних партнерів. У листах син постійно інформував батька про поточний стан справ Союзу гетьманців державників і відгукувався про події у світі. Серед іншого – листування з чільними діячами гетьманського руху, матеріали біографічного характеру та про організацію роботи гетьманців на теренах Європи, у США і Канаді.

У 2020 році Галузевим державним архівом СЗР України було підготовлено й оприлюднено видання в електронному вигляді у трьох частинах під назвою "Гетьманський рух минулого сторіччя в архівних документах розвідки". До нього увійшли 253 документи, датовані 1920–1930 роками, які зберігалися у 57 томах 15 архівних справ. Це інші матеріали про Павла Скоропадського та його рід, окремих діячів Гетьманату, гетьманський Фонд визвольної боротьби, організаційний устрій, функції та головні напрями роботи гетьманського руху.

Гетьман Павло Скоропадський: від самостійності до федерації

Серед них – оригінали та копії наказів, розпоряджень, резолюцій зборів і нарад, листів, анкет, заяв, пояснювальних записок, офіційних видань іноземних країн і друкованих видань українських еміграційних партій та угрупувань, а також зображення печаток, символіки, власноручних підписів провідників гетьманського руху, світлини тощо.

Тоді головна увага приділялася максимально повному оприлюдненню знайдених в архівних фондах матеріалів про діяльність гетьманців в еміграції. Нині зроблено спробу проаналізувати, як ці відомості здобували чекісти, як вели оперативні розробки, наскільки глибоко їм вдавалося впроваджувати агентуру в оточення Павла Скоропадського та інших діячів гетьманського руху, дізнатися, що становило для них особливий інтерес, які дії, плани, погляди й висловлювання гетьмана викликали занепокоєння, чи мали намір вистежити і заарештувати його наприкінці Другої світової війни подібно до інших визначних діячів українського національно-визвольного руху.

"Від акта про федеративне об'єднання України з росією Скоропадський зараз посилено відрікається"

Серед перших матеріалів, здобутих чекістами за кордоном, які збереглися й долучені до літерних і агентурних справ, особливу увагу привертає документ, датований 6 червня 1925 року, під назвою "Колишній гетьман України Павло Скоропадський".

Згідно з реквізитами на ньому, це повідомлення спочатку надійшло з празької резидентури ОГПУ СРСР в москву, а потім за підписом начальника Іноземного відділу (рос. Иностранный отдел, ИНО) ОГПУ було надіслане для здійснення необхідних заходів начальнику контррозвідувального відділу Секретно-оперативного управління ОГПУ СРСР Артуру Артузову, його заступнику Роману Піляру і голові ГПУ УСРР Всеволоду Балицькому.

У довідці йшлося про те, що Павло Скоропадський не втрачає надії знову стати гетьманом України і докладає для цього певних зусиль. При цьому зазначалося, що з-поміж іншого він вносить корективи в свою діяльність, працює над допущеними помилками.

Зокрема, досі не може виправдати одного свого вчинку, "а саме те, що він мав необачність без очевидної необхідності і фізичного тиску 14-го листопада 1918 року оголосити федеративне об'єднання України з росією. Від цього акта Скоропадський зараз посилено відрікається і заявляє, що це більше не повториться".

Далі в документі у продовження цієї тези згадується про те, що якось у газетах з'явилися повідомлення про нібито підписання Павлом Скоропадським якоїсь угоди з великим князем Ніколаєм Ніколаєвичем, тодішнім керівником Російського загальновійськового союзу (рос. – Российский общевоинский союз, РОВС) і бароном Петром Врангелем. Але все це спростовується і називається вигадкою.

 
 

"Ген. Врангель, – йдеться у зв'язку з цим у довідці, – під час перебування взимку в Берліні прийшов до Скоропадського, маючи намір домовитися про спільну боротьбу проти більшовиків. Скоропадський прийняв Врангеля доволі холодно і поставився до нього як до підлеглого, адже свого часу Скоропадський у царській армії був полковим командиром Врангеля. На пропозицію Врангеля стосовно спільної роботи Скоропадський відповів, що він бореться за українську самостійність, а Врангель за єдину росію, до якої має увійти й Україна. Тож, між цими двома прагненнями не може бути нічого спільного. Врангель поїхав, не добившись жодної домовленості зі Скоропадським" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10122. – Т. 13. – Арк. 292–293).

Події, описані в довідці, відбувалися саме після завершення ОГПУ основних етапів відомих операцій "Трест" і "Синдикат-2" стосовно закордонних центрів російської еміграції, плануванням і проведенням яких безпосередньо займалися А. Артузов і Р. Піляр.

Відтак, адресування їм довідки свідчило про те, що від них очікували подібних пропозицій по відношенню й до Павла Скоропадського та очолюваного ним за кордоном "Українського союзу хліборобів-державників", зокрема, виманювання із-за кордону, арешту і розстрілу. Але вивчення архівних матеріалів показало, що в цьому випадку події розгорталися за дещо іншим сценарієм.                                     

"Хоча Скоропадський у минулому і був скомпрометований, але нині він веде вмілу лінію"

Питання оперативного вивчення Павла Скоропадського і гетьманського руху за кордоном ОГПУ СРСР загалом поклало на ГПУ УСРР. Але у той період, у 1924–1925 роках, Іноземне відділення ГПУ УСРР ще перебувало в стадії становлення, було малочисельним і робило лише перші кроки. Свої зусилля, згідно з директивами із москви, воно в основному концентрувало на Польщі й Румунії, де знайшли прихисток Уряд УНР і рештки українського війська.

Саме Уряд УНР в екзилі і його структури становили найбільшу зацікавленість. Німеччина ж, де мешкав колишній гетьман зі своїми найближчими прихильниками, була на той час ще слабо охоплена агентурою республіканського ГПУ.

Що встиг Скоропадський?

Відтак на початковому етапі інформація про гетьманський рух, що надходила із-за кордону різними каналами й від різних джерел, носила здебільшого загальний характер. Вона концентрувалася у численних літерних справах по еміграції. Окрему справу на колишнього гетьмана у той період не заводили.

Завербувати ж когось із визначних і впливових гетьманців за кордоном чекісти, як свідчать архівні матеріали, не змогли. Водночас їм вдавалося у різні періоди впроваджувати у близьке оточення Павла Скоропадського свою агентуру. Це давало змогу відстежувати практично всі процеси, що відбувалися в гетьманському русі, але певні моменти все ж залишалися поза зоною досяжності. У зв'язку з цим у одному з оперативних документів зазначається, що у діяльності Гетьманської управи відчувається сувора конспірація і дотримання принципу "нічого не повідомляти навіть наближеним – того, що виходить поза межі їхньої безпосередньої компетенції".

 

У другій половині 1920-х років чекісти здобули відомості про спроби зближення Павла Скоропадського з екзильним урядом УНР і можливе об'єднання у боротьбі за самостійну Україну. Зокрема, у довідці ІНО ГПУ УСРР від 13 квітня 1926 року згадується про контакти між Скоропадським і Симоном Петлюрою, які нібито "ведуть переговори про спільну діяльність з англійцями стосовно питання про внутрішній виступ у СРСР і що повинні отримати від англійців кошти на підтримку повстань". Далі зазначається, що серйозних кроків ще не зроблено. Відтак "поки що необхідно лише рахуватися з тим, що між Петлюрою і Скоропадським відбувається об'єднання" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10324. – Т. 1. – Арк. 245).

Ці контакти не мали розвитку, оскільки через півтора місяця Петлюра, не без можливої участі чекістів, був убитий у Парижі. Після його смерті ситуація в колах української еміграції у одному з документів ГПУ характеризувалася так:

"…Звістки з центру еміграції вказували на те, що еміграція в Празі, Німеччині, Франції і Румунії порушує питання про визнання вождем колишнього гетьмана Скоропадського.

Петлюрівська група до того часу почала розпадатися. Частина перейшла до табору Скоропадського, який на той час став сильнішим якісно й кількісно. У цю групу увійшли деякі есери, праві республіканці і самостійники.

Видатний петлюрівський генерал Омелянович-Павленко у 1926 році залишив петлюрівців і приєднався до гетьманського руху… Скоропадський призначив Павленка своїм уповноваженим на території ЧСР" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7242. – Т. 1. – Арк. 5_зв.).

В інших документах ІНО ГПУ УСРР, датованих 1927–1928 роками, йдеться про те, що в той період Павло Скоропадський справді робив спроби зблизитися з певними діячами УНР, його організації на місцях вели узгоджену роботу з петлюрівцями, але цю роботу не рекламували.

Зазначається, що гетьманці вирішили не перешкоджати петлюрівцям у їхніх прагненнях захопити владу в Україні за допомогою іноземної інтервенції, а до цього рекомендували своїм прихильникам допомагати їм і діяти узгоджено. Ця інформація змусила ГПУ ретельніше збирати відомості про діяльність Павла Скоропадського і його наміри.

"Починаючи з 1928 року, коли вивчення гетьманців за кордоном набуває систематичного характеру, – констатували чекісти, – стало відомо докладніше про структуру гетьманської організації і її керівний склад. Ці матеріали свідчать, що всією діяльністю гетьманців як за кордоном, так і на території УСРР керував Скоропадський і так звана "Гетьманська управа", яка перебувала при гетьмані у передмісті м. Берліна – Ванзее" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7242. – Т. 1. – Арк. 2).

 
 

Стурбованість у чекістів викликала, в першу чергу, сама постать Павла Скоропадського. У зв'язку з цим у одній із доповідей ІНО ОГПУ СРСР від 19 травня 1927 року зазначалося, що після вбивства Симона Петлюри УНР не може висунути зі своїх лав фігуру, рівну за авторитетом йому.

"Лівицький А. М. може бути хорошим міністром, – йдеться в доповіді, – навіть прем'єром, але не лідером визвольного руху. Інша справа Скоропадський – представник давнього історичного роду; сама особистість Скоропадського має солідну питому вагу, хоча Скоропадський у минулому і був скомпрометований, але нині він веде вмілу лінію, себе і свою сім'ю глибоко виховав в українському дусі. Гетьман Скоропадський – така фігура, що за нею піде не одна лише Німеччина, а більшість європейських держав" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7242. – Т. 21. – Арк. 50).

Відтак із ІНО ОГПУ надходили вказівки ретельніше збирати будь-яку інформацію про самого Павла Скоропадського, про структуру гетьманських організацій, її керівників та активних діячів, усілякі зібрання і з'їзди. Але найбільшу цінність для ГПУ мали військові плани гетьманців. Це відображено у низці документів того періоду. У одному з них, датованому 19 квітня 1927 року, йдеться про отриманий якимось чином "Лист п. Пасічника Директорії УНР про військову діяльність Скоропадського".

У листі зазначається, що останнім часом Павло Скоропадський розгорнув велику військово-організаційну діяльність в усіх центрах української еміграції. Далі розповідається про конференцію в Берліні за участі генералів-гетьманців, на якій обговорювалися питання зміцнення й розширення наявних на еміграції військових організацій, а також спеціальне питання про організацію військових загонів на території України.

Міфи навколо Павла Скоропадського. Зречення 14 грудня 1918 року

"Згідно з планом, розробленим Омеляновичем-Павленком, – йдеться в документі, – конференція прийняла постанову про створення на Україні військової організації. Крім цього, на пропозицію Скоропадського постановили організувати гетьманський Генеральний штаб. Начальником Генштабу Скоропадський призначив Омеляновича-Павленка" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 12617. – Т. 14. – Арк. 97).

До листа додається наказ гетьманської канцелярії про реєстрацію всіх військових – прихильників гетьманату. У ньому проголошується таке:

"Держави Європи готуються до нового бою проти імперіалістичної більшовицької москви і невдовзі Східна Європа стане плацдармом страшної і останньої боротьби цивілізації й культури переможених червоним терором народів проти більшовицької диктатури, – в цій боротьбі візьмемо участь і ми.

Для українського народу наближається нова ера боротьби за українську незалежну Державу. Користуючись всіма засобами боротьби і використовуючи вигідну міжнародну ситуацію, український народ може знищити більшовицьку владу на українській землі і відродити Українську Державу. У боротьбі з комунізмом на нашому боці буде увесь культурний світ. Допоможе також реальна сила могутніх держав світу" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 12617. – Т. 14. – Арк. 98).

 

Резолюції на документах свідчать про те, що це вже була та інформація, яка змушувала чекістів активніше зайнятися гетьманським рухом і його очільником. У одному з повідомлень ІНО ГПУ УСРР, датованому 27 серпня 1928 року і адресованому розвідувальному і контррозвідувальному відділам ОГПУ в москві з приміткою "матеріал агентурний, заслуговує довіри", йшлося про конкретні кроки гетьманців для досягнення своїх планів.

У документі зазначалося, що Павло Скоропадський мав кілька бесід з Рейхспрезидентом Німеччини фельдмаршалом Паулем Гінденбургом, який "сприяв гетьманцям також і матеріально", про отримання грошових коштів і субсидій від німецьких промислових кіл і банкірів. На ці кошти нібито організовано роботу з пошуку й обліку колишніх гетьманців в Україні, зав'язування з ними конспіративного листування, встановлення контактів з визначними українськими науковими діячами, представниками культурної і творчої інтелігенції.

"Для поширення гетьманських ідей серед довірених осіб, – йшлося в документі, – гетьманці посилають на Україну свою літературу, яка, головним чином, надсилається в наукові заклади, де є особи, з якими гетьманці домовилися стосовно цього питання" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 12617. – Т. 4. – Арк. 183–186).

"Цей рух становить певну потенційну небезпеку для цілісності Радянського Союзу"

Найзагрозливіша для чекістів інформація про гетьманців, яку вони отримали із-за кордону, містилася у довідці ІНО ГПУ УСРР від 1 вересня 1932 року. Її розписали всім керівникам підрозділів ГПУ для подальшої перевірки і вжиття невідкладних заходів. Окремі фрази у документі підкреслені, щоб на них акцентували особливу увагу, – про те, що "Гетьманський центр у Берліні зорганізував ударну групу, так зв. "активістів", яку мають намір використовувати з терористичною метою або для організації повстання в тилу більшовиків".

 
 

Повідомлялося, що особи, які увійшли до цієї групи, це бойовики, які готові йти на самопожертву, і що вони міцно стоять на платформі "необхідності і своєчасності боротьби з більшовиками". Зазначалося, що "група терористів та її існування тримається в суворій таємниці. Навіть у Гетьманській управі не всім відомо про неї" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 12617. – Т. 10. – Арк. 83–84).    

Осіб, які згадувалися в таких документах, чекісти взяли в оперативну перевірку. Але після докладного вивчення і з'ясування всіх обставин ні організованого підпілля, ні окремих підпільних груп, ні повстанських комітетів вони не виявили. Нарівні з цим ГПУ УСРР саме намагалося провести оперативну гру з Гетьманською управою на кшталт операцій "Трест" і "Синдикат-2", що здійснювалися з позицій москви, чи операції під умовною назвою "Тютюн", пов'язаної з виведенням на українську територію генерал-хорунжого Юрка Тютюнника, його арештом, схилянням до співпраці і, зрештою, розстрілом.

Ця оперативна гра, про яку згадується в архівних документах, тривала приблизно з 1927 до 1935 року. За задумом, чекісти знайшли в Україні колишнього гетьманського діяча, через якого вдалося вивести на контакт із Павлом Скоропадським і його близьким оточенням спочатку одного, а згодом другого агента. Ті позиціонували себе як прихильники ідей Гетьманату.

Кілька разів їм організовували довготривалі поїздки до Берліну, де вони, згідно з відпрацьованою ГПУ легендою, намагалися переконати, що ними в Україні створено розгалужену підпільну мережу. Зокрема, Харківську, Полтавську, Херсонську, Лубенську, Київську громади, керівництво якими нібито здійснювалося так званим "Харківським центром хліборобів-державників". Для підтримки мережі агенти просили гроші і періодично звітували про проведену роботу. Одного з них навіть ввели до Ради присяжних Берлінського центру Гетьманської управи, інший брав участь у роботі гетьманського з'їзду в Берліні у 1930 році.

Зрештою, легендовані організації спромоглися записати на свій рахунок лише випуск двох листівок і проведення численних конспіративних зустрічей та нарад. Це не зовсім задовольняло Берлінський центр, який за відсутності конкретних дій не поспішав виділяти кошти. Відтак у НКВД (після реорганізації ОГПУ) дійшли висновку, що операція не приносить бажаних результатів, і вирішили її припинити, сконцентрувавши зусилля на протидії закордонним формуванням УНР, УВО, ОУН.

Ті були радикальнішими й рішучішими у своїх планах і конкретних кроках, мали у своїх структурах навіть підрозділи розвідки і контррозвідки, мережу агентів, резидентів, кур'єрів, пункти переправ на польсько-українському кордоні, проводили конкретні розвідувальні заходи на українських теренах, активно збирали необхідну інформацію, займалися формуванням реальних повстанських осередків.

Водночас в ІНО НКВД УСРР не залишали без уваги й гетьманський рух і продовжували оперативно супроводжувати його. Характерними щодо цього є висновки в одному з документів, в якому зазначається, що в усій гетьманській організації панує патріархальний дух і лише навколо гетьманича Данила гуртуються прогресивніші представники руху.

При цьому акцентується увага на тому, що Павло Скоропадський і Гетьманський центр "при всій їх незграбності і старомодності, грають по суті в доволі тонку гру". І робиться висновок: "Цей рух становить певну потенційну небезпеку для цілісності Радянського Союзу".

Ці висновки підкріплювалися різноплановими відомостями про велику видавничу і дипломатичну діяльність гетьманців, направлення гетьманських представників у різні країни, підтримку і розвиток організацій у США, Канаді, на Далекому Сходу, контакти з Ватиканом і тенденції до зближення з впливовими діячами у Німеччині й Англії. На початку Другої світової війни це особливо непокоїло кремлівське керівництво.

Сержант Винниченко проти генерал-лейтенанта Скоропадського

Про те, що чекісти ніколи не припиняли тримати Павла Скоропадського в полі зору, свідчать і архівні документи кінця 1930-х – початку 1940-х років. Серед них зберігаються циркуляри з москви за підписом тодішнього заступника начальника 5 відділу (зовнішня розвідка) ГУГБ НКВД СРСР Павла Судоплатова. Зокрема, відомості про поїздки колишнього гетьмана навесні 1941 року до низки європейських міст, зустрічі з впливовими політиками й державними діячами, зростання його активності.

У травні 1941 року оперуповноважений 1 відділення 2 відділу 1 управління НКГБ УРСР сержант держбезпеки Винниченко, розглянувши наявні матеріали, дійшов висновку, що П. Скоропадський проводить активну контрреволюційну роботу проти Радянського Союзу. Відтак виніс постанову про заведення на нього справи-формуляра.

Із початком німецько-радянської війни збирати матеріали стало важче. Лише у 1944 році із вступом радянських військ на територію Німеччини оперативна робота проти діячів українського національно-визвольного руху відновилася в повному обсязі. Стосовно окремих з них, зокрема, Степана Бандери, Андрія Мельника, Ярослава Стецька, Олега Ольжича та інших, як свідчать архівні фонди розвідки, у той період планувалися операції з їх ліквідації.

На Павла Скоропадського 10 листопада 1944 року НКГБ УРСР завів нову справу-формуляр. У постанові про її заведення зазначається, що він "у період тимчасової окупації України активізував к. р. діяльність гетьманців з метою поновлення в Україні укр. монархії в формі гетьманства".

 

Документи того періоду свідчать про те, що Павло Скоропадський остаточно відмовився від ідеї про федерацію України з росією. Серед архівних матеріалів зберігається його промова на ІІ делегатському з'їзді української громади в Берліні (30 серпня 1942 р.). У ній наводяться такі слова:

"…Чи треба остаточно відмовитися від того, про що Український Народ століттями мріяв? Чи треба нам забути Ідею, за яку тисячі й сотні тисяч українців наклали головою? Ні, рішуче ні!

…Український народ за свою тисячолітню історію переживав значно гірші часи свого існування, а все ж залишився духовно і фізично здоровим народом.

…За всіх обставин стоятимемо за втілення в життя Ідеї власної Української Держави…

…Ми прагнемо своєї Держави, ми прагнемо її тому, що лиш у своїй Державі народ може почувати себе вільним, може стати самим собою, може в своїх громадянах розвинути почуття поваги до себе. Лиш своя Держава може дати народові можливість всебічного розвитку всіх його талантів і духовних скарбів. Нарешті й матеріяльно тільки своя Держава може дати своїм громадянам можливість кращого матеріяльного життя…" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 7088. – Т. 1. – Арк. 334_009–011).

Павло Скоропадський не сумнівався, що з ним зроблять за такі слова і погляди у разі потрапляння до рук НКГБ. Справді, його могла спіткати доля Василя Вишиваного, якого 26 серпня 1947 року викрали працівники СМЕРШ в англійській зоні окупації Відня і невдовзі помістили до Лук'янівської в'язниці, де він і помер.

Тому наприкінці війни колишній гетьман прагнув за будь-що не опинитися на території, захопленій радянськими військами, намагався виїхати подалі від лінії фронту. Але не вдалося. 16 квітня 1945 року під час бомбардування англо-американською авіацією однієї із залізничних станцій, що поблизу Мюнхена, він був смертельно поранений. Помер 26 квітня 1945 року в лікарні монастиря Меттен. До свого 78-річчя не дожив менше одного місяця.

Хрест Симона Петлюри – капеланам Армії УНР

У червні 1944-го в Рівненському рибтресті в одній із шухляд столу працівники знайшли дві грамоти до Хреста Симона Петлюри. Цупкі аркуші бланків із тризубом, оригінальною печаткою червоного кольору та фразою "Іменем Української Народної Республіки…" не могли не привернути увагу й не насторожити.

Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки

Львів майже щодня прощається із загиблими захисниками. На Марсовому полі вже поховані близько 800 Героїв, які віддали своє життя у російсько-українській війні. Це місце стало символом відваги й самопожертви, що нагадує про високу плату за свободу. У Львівській міськраді оголосили конкурс та обрали проєкт військового цвинтаря, який має стати місцем "сили та спокою". Натомість у місті почалися жваві суперечки щодо вибору проєкту-переможця.

Як гетьман Скоропадський 8 років водив за носа чекістів

Операція ГПУ УССР під назвою "Т-3" розтягнулася в часі майже на десять років. Чекісти встановили оперативний контакт з генерал-хорунжим Армії УНР Миколою Гоголем-Яновським. Його контакти і листування з Сергієм Шеметом, провідним діячом гетьманського руху за кордоном, наближеною до гетьмана особою і багаторічним особистим секретарем Павла Скоропадського, неабияк зацікавили чекістів. В ГПУ йому дали оперативне псевдо "Українець".

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.