Лемки та бойки Донбасу

Інтерес до культури депортованих з Польщі лемків і бойків спричинив відродження їхніх громад на Донеччині та Луганщині. Звідки вони з'явилися на Донбасі та як вплинула агресія 2014–2023 років Росії проти України на їхнє становище?

Із нагоди Всесвітнього дня біженців 20 червня 2023 р. у Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбулася публічна розмова на тему "Лемки та бойки Донбасу. Переселенці чи вигнанці: рондо історичної трагедії".

В основі дискусії лягла лекція Романа Кабачія "Лемки і бойки Донбасу: новий ексодус через 80 років". Перший варіант тексту було опубліковано в річнику Об'єднання українців у Польщі "Український альманах" за 2023 р. Публікуємо розширений і доповнений автором на момент травня 2023 р. текст.

"Полюбили, нічого другого тут нема, лем степ і степ..."

Луганщина, а за радянських часів Ворошиловградська область, була однією із 17-ти, де розселяли українців із Польщі в рамках обміну населенням між Польщею та УРСР в 19441946 роках. Як зазначає Дмитро Байкєніч, прибували туди лише 1945 року, із Західної Лемківщини. Лемки зразу почали звідти втікати.

Нелегальне перебирання на захід тривало всю другу половину 1940-х років, і, за підрахунками Михайла Горного, на початку 1950-х склало 85% прибулих: "У дійсності переїзд припинився лише на початку 1960-х років, що пояснюється відносною усталеністю умов життя в східних областях".

 
Родина Терпак Надії Василівни, що народилася в 1935 році в с. Дошниця повіту Ясло Краківського воєводства. Переселені в с. Трудове Новоайдарського р-ну Луганської області. Фото 1945 р.

На Луганщині залишилося найбільше лемків. Народжений 1955 р. у с. Карла Лібкнехта Василь Демчак говорить, що на це вплинуло кілька причин. Розселяли їх у глибоких степах, здаля від комунікаційних шляхів. Розміщували компактно в колишніх німецьких колоніях. Як каже Демчак, у селі на 30 родин лемків було дві родини місцевих українців і одна російська.

Це породжувало почуття спільності – багато родин було родичами між собою, а місцеві українці перейняли говірку. Про це говорить як пан Василь, так і опитані локальними краєзнавцями лемки із сусіднього Переможного: "З бесідом ми ся не скривали. Ми тут даже руських навчили лемківского. Чисто української бесіди ту не било, ми ся її дотепер не навчили – не било одкаль".

 
Православна церква у с. Переможне Лутугинського р-ну

Племінник Василя, 44-річний художник Владислав Демчак, який 2014 р. мусив виїхати з Луганська до Львова, так окреслює мовну ситуацію у них в родині:

Батько із нами не говорив по-лемківськи, а з братами по телефону так. Це було за Радянського Союзу, коли до української мови ставлення було неоднозначне, люди просто боялися. По-лемківськи знаю окремі фрази. Подобається кириличне написання через "ы", лемківська мова мені трохи як польсько-українська.

Третя причина, яку Василь Демчак окреслює словом "заградотряди" (загороджувальні загони), — це репресивний радянський апарат, який виловлював переселенців при спробі втекти. Поміж селами, розташованими на південь від Луганська і степом, лежала смуга міст і містечок промислового Донбасу, перейти яку запряженими коровами возами було непросто. А пізніше ці містечка і шахти почали брати молодих лемків на роботу.

Лемки на Луганщині перебували в Лутугинському районі, що потрапив в окупацію так званої ЛНР у 2014 році, та в Новоайдарському, окупованому росіянами у 2022-му.

Галина Сорока, переселена із с. Снітинці Горлицького повіту в Карла Лібкнехта, у записаних луганськими краєзнавцями спогадах признавалася:

— Земля тут лучша, ліпша, але там була ліпша вода, ми не хворіли. Тут вітри, сухе повітря.

— І що, полюбили степ?..

— Полюбили, нічого другого тут нема, лем степ і степ...

 

Галина Сорока, народжена в с. Снітниця Горлицького пов. 1926 р. переселена в
Карла Лібкнехта Лутугинського р-ну (справа)

2014, лемківський апокаліпсис: Старі падали на коліна: вдруге у депортацію не поїдемо!

Створені Росією терористичні ЛНР і ДНР завдали шаленої шкоди лемківській та бойківській культурі на Донбасі. Найбільше постраждали лемки Луганщини, зосереджені біля Переможного Лутугинського району.

До появи терористів там проводився щорічний фестиваль "Стежками Лемківщини", стояла капличка пам'яті жертв депортованих із Польщі українців, та пам'ятник із назвами сіл, що зазнали депортації: "Тим, хто помер від ран, від холоду і голоду в страшні сорокові на Луганщині, і тим, хто вижив у ці важкі роки, присвячується наша пам'ять".

Вироком селу та околишнім присілкам стала допомога, яку вони надавали захисникам Луганського аеропорту. Радіо "Свобода" розпитало волонтера та активіста луганського Євромайдану Олексія Біду: "Після [взяття аеропорту] просто приїхала група, і пройшла зачистка по селу. [...] Убили чотирьох із родини Бочневичів і подружжя Олену Куліш та Володимира Альохіна".

Останні в 2016 році посмертно нагороджені орденом "Народний герой України". Олена працювала на Луганському обласному телебаченні. Свідчення про них увійшли до збірки "У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту", до неї увійшли 120 повноцінних інтерв'ю.

Документальний фільм Олексія Біди "Транзитний пункт"

Лемко з Переможного Петро Мадяк, який теж допомагав захисникам аеропорту й мусив потім покинути господарство і дім, розповідає про Олену і Володимира:

Спершу вбили Олену Куліш. Журналістка, сердобольна, дуже порядна людина. Вона не з місцевих, купила землю, збудувала двоповерховий дім. Родина була заможна.

Тримала притулок домашніх тварин – коли почалося у нас, чимало собак було викинуто, і ходили безпритульними. То вона їх удома годувала, зібрала до себе.

Коли Олена з Володимиром пропали, я їхав по селу. Спершу думали, що їх забрали на підвал, бо вже були випадки, коли хлопців з нашого села забирали. Приміром, одного забрали, бо він будучи диспетчером в аеропорту, садив наші літаки, попри заборону губернатора Єфремова приймати українські літаки.

Його катували, але його зміг витягти звідти брат. Ми думали, що Олену з Володимиром теж забрали, бо була причина – вони поїхали в гіпермаркет закупитися, набили продуктами всю машину, для аеропорту. І на блок-посту їх почали допитувати – навіщо стільки продуктів. Їх у них забрали, і допитували, що мовляв на аеропорт це все. І коли вони пропали.

Правдами й неправдами ми їх шукали, але лише через рік дізналися, що їх вбили. Хоч батько Олени казав, що чув крики й постріли. Їх забрали білі жигулі, 5 чи 7 моделі, у них на дверях були прикріплені бронежилети. Олена страждала клаустрофобією, а її запхали у багажник. Володимира в другу машину – у них було дві хороші машини, і вивезли недалеко за село, змусили їх копати яму і там застрелили. Полили їх бензином і підпалили. Ми про це все написали в ООН.

 
 Володимир Альохін і Олена Куліш

Запитаний про ці події Василь Демчак пояснює:

"Переможне знаходиться 3—3,5 км від Луганського аеропорту, переважна більшість працівників аеропорту були звідти. Багато з моєї родини й знайомих: буфетниці, кастелянші в готелі, прибиральниці, але теж заправники літаків і стюардеси, мій брат був диспетчером. На обороні аеропорту стояла 80-та Львівська [окрема десантно-штурмова] бригада, аеропорт захищали 142 дні. До того, що він стільки оборонявся, доклалися зокрема лемки: возили хлопцям цигарки, воду, овочі, хліб. І пізніші переслідування спричинені тим, що їх знайшлося кому здати".

Пам'ятник депортованим був розвалений БТР-ом. Пан Василь говорить, спираючись на свідчення свого друга дитинства Віктора Стафиняка, що окрім зачистки й вбивств, терористи-кадирівці підігнали автобуси й змусили населення виїхати:

"Старі люди падали на землю, на коліна і кричали, що вдруге у депортацію не поїдуть. Цих людей вивезли на три дні за 5 км в сусіднє село Першозванівка, а Переможне повністю розграбували – від оргтехніки та пральних машин до фіранок на вікнах".

 
Розбитий у 2014 р. пам'ятник депортованим лемкам в с. Переможне Лутугинського р-ну

Я зв'язався із Віктором Стафиняком (1959 р.н.), щоб запитати, чи були у Переможному зрадники. Віктор, який нині проживає на Львівщині у селі Свірж, розповів:

Як тільки хлопці наші заїхали, відразу село поділилося, хто наш хто не наш. Ми нашим хлопцям допомагали до останнього.

Більше половини було за кацапів, в тому числі із лемків, і з Західної України, казали, чого вони сюди (в аеропорт) приперлися. Мій двоюрідний брат, він і не воював, а був за те, щоб кацапи були. Я з ним 8 років не спілкуюся.

Хлопцям в аеропорт ми возили все підряд, аж до того що у них води не було і воду ми мали також їм доставляти.

Мене на блокпосту здав чоловік 72 років, сказав що "оце цей хохол, що укропів кормить". Стидно було навіть людям сказати, що свій свого здав. І вони потім своїх дітей до кацапів повивозили.

Петро Мадяк підтверджує, що варили навіть гарячі борщі, щоб вояки не були на одних сухих пайках.

Патріотично налаштовані жителі Переможного та інших окупованих сіл роз'їхалися по Україні. Близько 20 мешканців потрапило в місто Копичинці на Тернопільщині, де вони були поселені в Народному домі при церкві. Місцеві лемки прийшли до них колядувати й співали колядки, в яких були згадки про повстанців УПА.

Громадське телебачення дало назву новини про це як На Тернопільщині співали бандерівських колядок для переселенців з Луганщини. Це неабияк налякало луганських лемків, які повважали, що через цю новину їх і там знайдуть бойовики ЛНР та повбивають їх або родичів у Переможному, тому звернулися з проханням видалити сюжет.

Серед тих, хто жив у Копичинцях, були й Віктор Стафиняк та Петро Мадяк з родинами. Останній у Переможному мав 2000 гектарів землі, тож не зміг без землі й там, але це вже було всього 8 гектарів. Прожив у Копичинцях 5 років. Стафиняк виїхав через чотири місяці, щоб бути ближче пораненого на війні сина. За його словами, коли вони потрапили на Тернопільщину, в кишені мав 20 копійок. Заробляв копанням городів, маючи поранену терористами ногу. Зараз працює на туристичній базі з високою оплатою, а шість гектарів отриманої землі віддав у оренду.

Говорить: "Перед війною ми жили, як у Бога за пазухою. Хто хотів заробити гроші, той їх мав. На Западній [Україні] заробити набагато тяжче. Фермери, хто мав гроші, були всі за Україну. Я був фермером 22 роки, у мене було всьо. Мав техніку, мав 40 гектарів орної землі, сінокос, поливну землю. А ще в тому 2014 році дуже файно вродило, і тут тобі маєш – нема нич".

Віктор підтримує стосунки з усіма тими, хто виїхав, Петро навпаки, з переїздом до Тернополя порвав усі стосунки: "Не той настрій". Про повернення до Переможного чоловіки не думають (Петру переказали, що з його дому майно виносили тиждень, а насамкінець кинули гранату), натомість хотіли б побачити землю предків.

Петро Мадяк:

Батьки походять із села Чарна Горлицького повіту, були дуже заможні. Дід все життя пропрацював у Америці. Здобув там великі статки, був на шахті начальником. Але тягнуло назад до краю, не міг там довго жити. Купив дуже багато землі, лісу У Польщі залишилася одна тітка, вже покійна. Сподіваюся, що в рідні місця батьків поїду подивитися, — вони скільки жили, стільки згадували. Наше покоління пережило фактично те, що і наші батьки.

Василь Демчак, що поїхав з рідного села у 25 років вчителювати на Житомирщину, вважає, що ті, хто мали проукраїнську позицію, з півдня Луганщини виїхали.

Відродження лемківства на тих землях зупинилося.

 
Голови обласних Донецького і Луганського товариств "Лемківщина" Петро Серняк і Петро Ясінчак на одній з Ватр у с. Переможне. Надане Дмитром Байкєнічем

Бойки Донеччини: пережили 2014-й, горе наздогнало 2022-го

Сталінська (Донецька) область у 1951 році потрапила до числа тих, де було розселено бойків з території, що відходила до Польщі за договором про обмін територіями між Польщею та СРСР. У цій області вони були поселені на південь і на північ від обласного центру: у Тельманівському районі, котрий потрапив під окупацію так званої ДНР у 2014 році, та до сіл Бахмутського р-ну: Званівка, Роздолівка та Верхньокам'янське (локальна назва Чубарівка).

 
Школярі Верхньокам'янської школи в 1951 р. 
Фото надане Надією Біловол

Званівські бойки (мова про всі три села) походять з Ліскуватого, котре нині лежить неподалік кордону з Україною і відоме старою дерев'яною церквою Різдва Пресвятої Богородиці 1832 року. Званівка має муровану греко-католицьку церкву, що будувалася протягом 30 років.

Верхньокам'янці теж збудували церкву та каплицю: директорка школи Надія Біловол говорить, що спершу була ідея мати одну церкву на три села лише у Званівці, але через віддаленість і незручність комунікації у кожному з сіл постав свій храм. Назагал Надія вважає, що її односельці більш згуртовані і краще зберегли традицію, ніж званівці.

 
Весільна сорочка Розалії Потич, 1939 р. Ліскувате, привезена до Званівки в 1951 р. Зберігається у фондах Національного музею історії України у Другій світовій війні. Фото з виставки "Обереги з війни"

Ольга Канцір з бойківської громади Званівки в сюжеті "Новин Донбасу" 2021 року говорила: "Тут маємо могили своїх дідів, батьків. Зоставити то дуже важко. Єднає спільна історія села Ліскуватого. Мало хто вже міг би зробити такий крок у житті — полишити новообрану батьківщину. Мої діти вважають Званівку своєю батьківщиною, і я так само. Я тут народилася і буду жити".

У 2017 році виникла Званівська об'єднана територіальна громада, до якої увійшли Званівка та Верхньокам'янське, а Роздолівка потрапила до громади міста Соледар. Запитаний у цьому ж сюжеті бойко у літах, Дмитро Чаплик, що пам'ятав переселення, підтвердив:

"Спершу було погано, ні копійки нічого. А зараз, слава Богу, живемо, як тільки треба". Журналістка ж додала: "Після 70 років депортації Донбас став єдиним домом для поколінь лемків і бойків. І події 2014 року їх підтвердили. На цілком новому місці вони зберегли самобутність та створили свою громаду".

2022: Додому повертатимуться – пуповина там закопана і все

Бойківські села, що залишаються під контролем України, зазнали артилерійських та авіаційних ударів з боку російських військ. Підприємець і депутат районної ради із Верхньокам'янського Олександр Чаплик займався сільським господарством, продавав молоко, варив сири, готував ковбаси та багато іншого. Реалізовував усе це у своїх магазинах у рідному селі та Бахмуті.

У двох інтерв'ю Вільному радіо в жовтні 2022 року розповів, як мусив рятувати майно (вийшло частково), що все з продмаркету роздав односельцям, а сам виїхав на Житомирщину. За його словами, село зруйноване на 80%, а жителів зосталося близько 20 осіб.

 
Олександр Чаплик зі співпрацівниками

Я поспілкувався з Олександром особисто. В жовтні 2022 року він пережив пожежу у новому домі, але рук не опускає:

Я в перспективі 5—10 років не бачу можливості повертатися на Донбас. Міста розбиті, села добивають. Коли все розмінують, не зрозуміло. Нас б'ють із травня місяця. Коли після 2014 року розміновували, то ми більш-менш уявляли, що де знаходиться. Зараз ні. У мене було шість собак вівчарок. Чотири зразу вбило у дворі, а дві відв'язалися і вони ганяли корів на випас та додому.

І тут мені дзвонить звідти знайомий і каже: стадо корів йшло, зачепила корова мінну касету, то її розірвало, і собак побило осколками. Крім корів у мене були ослики, і вони були в стаді за головних, водили корів. Зараз ось мені прислали фото: ослики стоять збоку, а стадо корів 30 голів на полі розірвані.

Можливо, якесь польське місто захотіло б взяти над громадою нашого села шефство? Олександр вважає, що оскільки їхнє рідне Ліскувате знаходиться у Польщі, то мусять знайтися поляки, які розпереживаються за розкиданих по всій Україні донецьких бойків і допоможуть їм зібратися разом.

Перспектив на Житомирщині дуже багато, бо такого села як наше Верхньокам'янське, я ніде не зустрічав. У кожного в домі були ванна, туалет, всі комунікації. А тут у селі всього чотири цегляних будинки, один із яких купив я. Вода переважно в колодязях, — зітхає Чаплик.

Надія Біловол теж нахвалює рідне село попри те, що Верхньокам'янське лежить в периферії на межі Донеччини і Луганщини (40 км до Бахмута і 22 км до Лисичанська), мало організоване культурне і церковне життя. Спільно зі священниками школа проводила світські та релігійні заходи, незважаючи на те, що церкву збудували греко-католики бойки, а місцеві православні до релігії були радше байдужими. "Діти були раді, і подарунку на Миколая, і подяці у грамоті, незалежно від походження", — говорить Надія.

Олександр Чаплик продовжує порівнювати Житомирщину і Донеччину:

Село дуже старе, молодь виїздить, а ті люди, які все життя прожили "по-старому", не знають, що і як можна змінити. Не знають, як писати проекти на розвиток. Просять, щоб я від них не виїздив. Люди дуже добрі, допомагають. Коли документи згоріли, у паспортному столі кажуть: "Ви якийсь "не такий" переселенець". У магазинах скидку дають. У нас родина 10 осіб — троє внуків, два зяті, син.

Є ідея, щоб село відновити на новому місці модульними будинками. Або хай би нам дали місце, і ми побудували село самі й назвали його, як воно називалося.

Щодо ситуації у сусідній Званівці я поговорив з Ольгою Канцір, котра із дітьми виїхала в березні 2022 році на Галичину (місто Болехів Івано-Франківської області). Восени з 1,5 тисячі населення села залишилося 80—100 осіб.

 
Ольга Канцір

Про виїзд Ольга каже: У мене двоє дівчат, молодший синочок, то мусила в першу чергу про них потурбуватися. Щонеділі в церкві ставало менше знайомих, подруг з дітьми, і тут за чотири тижні врешті батьки чоловіка мене питають: "А що ти чекаєш?" І це було остаточним пунктом.

Натомість Надія з Верхньокам'янського, котра зараз проживає у місті Дніпро, говорить, що більшість її односельців не збиралися виїздити, вважаючи, що повториться ситуація з 2014 року, коли село побувало під ДНР два місяці: "Нехай, мовляв, молодь їде, а ми залишимося. Але коли ми побачили такий потік біженців через наше село, що дорогу не можна було перейти, то змінили думку".

Про залишання Ольга свідчить:

Священник лишився у селі. Він вочевидь прийшовся до цього часу. Попередні священники, яких я знала, чи за віком, чи за духом не залишилися б під час війни. Боєць такий. Ми з о. Марком їздили відвідували Авдіївку, підтримували настрій людей [у прифронтовій зоні]. Це достойна людина, яка веде свій священичий супровід, зразкове капеланство.

Скажу чесно, той взірець священичого моноліту, який був у нас на Сході, він тут [в Галичині] багато чого втрачає. Тут це повсякденність. Там це не те що диковина, це свято. Піти до церкви, зустрітися із друзями, однодумцями, у спільній молитві – свято.

Надія Біловол зізнається, що коли в селі почули про жахіття у Бучі та Бородянці, то зрозуміли, що у них може бути ще гірше. "В 2014 році теж до нас їхали "перевіряти бандерівців". Розумієте, стільки пройшло років, а тут залишилося сприйняття, що "чубаряни то бандерівці"!" Надія виїхала 7 квітня 2022 року, з двома сумками, ноутбуком і котом.

Ольга Канцір так згадує 2014 рік, коли Званівка була кілька місяців під ДНР:

Прикро було, коли тоді я мала випуск свого 11 класу під час тимчасової окупації, і мої діти не могли вийти на урочисту лінійку під наш гімн і без підняття державного прапора, тому що може я і не боялася, але наражати на небезпеку не можна було. Триколори моталися на БМП по селах, за іграшки стріляли по доярках, які на фермі доїли череду корів: ті порозкидали відра, попадали на землю, бо автоматна черга.

З одного боку нікого не вбито, хоч і страх, а з іншого лють, яка піднімалася ізсередини. Тому тоді жінки з дітьми виїздили. Старше покоління і чоловіки залишалися. Літали літаки над головами, діти дуже боялися, тому ми особисто виїхали на три тижні. Зараз звісно всі усвідомлюють, що війна має інший характер, не той бій.

Надія розповідає, що виїзд вона, як більшість її односельців, сприймали тимчасовим: "Коли ми в Дніпрі розселилися в гуртожитку Медичної академії, то думали, що це "на два тижні", максимум до Великодня чи до 9 травня повернемося додому. Але коли в нашій громаді з'явилися поранені і вбиті, повертатися передумали".

 
Школа у Верхньокам'янському. Скріншот з відео 2021 р.

Натомість Ольга Канцір потрапила в Галичину:

Мені говорять зараз: "Вам треба інтегруватися тут на Заході". І ніби і завжди не була проти, бо по духу так – я сідаю в маршрутку, чую українську мову, мені спокійно. В крамниці чую ввічливі слова, це мені близьке по духу, але я баную [з бойк.: сумую] за тією своєю вже рідною землею. Де я народилася, за тим кліматом, за тією атмосферою.

Наша громада ще довго видихуватиме цю війну. Те що раніше видавалося гнійничками, тонко це відчувалося і не всі на це звертали увагу, то тепер це буде у відвертій агресії. Навряд чи будуть толерувати ті хто виїхав, тих хто залишився. І ті хто залишився, шукатимуть причину конфлікту, мовляв, чому ви виїхали, тут все було добре, ми тут останні з могікан тримали оборону.

Попри те, що переселенські села біля Бахмута фактично зруйновані, більшість званівців та їхніх кревних з сусідніх сіл настроєні повертатися і відбудовувати свої обійстя. Ольга Канцір розповідає:

"Налаштування званівчан, з якими я спілкуюся, з численною родиною, сусідами, однодумцями позитивне, — усі говорять що повертатися будуть. Нас тримала земля, любов до цієї праці. Роздолівчани також повернуться. Пуповина там закопана і все. Повернуться, навіть коли б там нічого не залишилося".

 
На цвинтарі у Верхньокам'янському. Скріншот з відео 2021 р.

Хоча Олександр Чаплик не бачить ближчих перспектив повернення, однак говорить, що об'їздив земляків по всій Україні, і вони плачуть і хочуть повертатися на Донеччину і все відроджувати: "Я теж буду повертатись, там могили моїх батьків, сам родився та виріс".

Андрій Андрушків: "Дереву пам'яті потрібен гумус з історій"

Публічне інтерв'ю із магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ Андрієм Андрушківим у рамках виставки ГОЛОСИ Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Котлета по-київськи. За лаштунками найганебнішої промови президента Буша

Сьогодні багато хто справедливо обурюється ідіотським меню на честь початку російського головування в Радбезі ООН. Саме це головування означає остаточний колапс світової безпекової архітектури. Раду Безпеки ООН очолює агресор. Тому котлета по-київськи у тому меню асоціюється із промовою, яку виголосив президент США Джордж Буш 1 серпня 1991 року у Верховній Раді України.

Вибір в умовах безнадії: Йосиф Зісельс у розмові із Мирославою Барчук

Подія за участі дисидента та громадського діяча Йосифа Зісельса і журналістки, телеведучої Мирослави Барчук відбулась 23 травня у просторі Українського ПЕН. Публікуємо текстову версію розмови на тему "Вибір в умовах безнадії", яку записала Таня Миронишена.

Степан Ленкавський: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї»

6 липня виповнюється 120 років від дня народження Степана Ленкавського, одного із засновників та ідеологів Організації українських націоналістів, автора "Декалогу ОУН", в якому він виклав основні морально-етичні засади учасника національно-визвольних змагань. Саме принципова і непримиренна позиція до ворогів української державності послужила підставою для заведення на нього органами нкгб оперативної справи і планування заходів щодо його ліквідації.