Кацапізація Донбасу

"Портрет царя й цариці висів в хаті поруч з образом Бога й різних святих. Дітям то говорило — що цар, — це такий же святий, як інші святі. Коли на час закінчення школи дістав я якось до рук "Кобзаря", то його мова здавалася мені чимось у роді тієї мови, що нею писаний псалтир, тобто церковно-слов'янщини. Я вже й дома говорив "по-русски" й мої рідні були вдоволені, гордилися, що їх Саша говорить "по-панському". Ту ж Комишуваську школу й з тими ж всіма наслідками виходив і мій товариш по ній Микита Шаповалов. І в його прізвищі по тій же причині, що й у моїм теліпався русифікаційний хвостик "ов""

Спогад Олександра Мицюка, міністра внутрішніх справ УНР, уродженця Бахмутського повіту, співзасновника найпопулярнішої серед українського селянства у 1917-1918 рр. партії – соціал-революціонерів. Після визвольної війни відійшов від політики і сконцентрувався на науковій діяльності. Професор політичної економіки, автор чисельних публікацій та видань з історії та практики українського визвольного руху, економіки.

Здобувши базову лісотехнічну освіту, ще юнаком провів заліснення ярів навколо могили Тараса Шевченка в Каневі. У 1904 році був свідком, а можливо і співучасником, підриву українцями пам'ятника Пушкіна в Харкові. Під час революції 1905 року – співорганізатор Селянської спілки в Золотоноші.

За це засланий в Туркестан, де познайомився із життям українських переселенців про життя яких напише згодом багато наукових розвідок. За участь в революції заарештований царатом, однак виправданий на суді (адвокатом був Микола Міхновський). Відтак оселився на Херсонщині, де працював землеміром, а водночасі екстерном здобув гімназійну освіту.

У 1910 або 1912 року розпочав заочне навчання на правничому факультеті Харківського університету (тепер Національний юридичний університет ім. Я. Мудрого). Щоб мати гроші на навчання працював лісничим на Волині, у маєтках М. Терещенка на Чернігівщині.

Публікувався в газетах "Слово" і "Рада", а також в українському часописі Москви - "Шлях". Напередодні революції 1917 року успішно здобуває вищу юридичну освіту, отримавши диплом і ступінь доктора. Працює в Харкові помічником присяжного адвоката М. Міхновського.

Спогади до друку підготував історик, майор Юрій Юзич, начальник відділення комунікацій 112-ї бригади територіальної оборони Збройних сил України.

Народився я 1883 р. в Бахмутськім пов., де була колись бахмутська паланка Запорожжя. В селищі, що не мало церкви, а тому писалося по-московському "деревнею". Офіційно звалося воно Ново-Олександрівка (тепер в складі Троїцької громади Луганської обл. – Ред.). Але поруч із тим його звали й ще трьома назвами: Западня, Греківка та Рубашкіно. Останні дві назві походили від прізвищ тих дідичів, що до знесення кріпацтва володіли як землями селища так і його людськими "хрещеними душами".

Моя мати була донькою кол. поміщицького дворового кріпака, Димида Литвинова, — прізвище відбивало в собі походження предків: його бабуся вийшла з Литви. А мій батько походив з кол. державних селян з села "Тринадцята Рота", що було заложене як один з чисельних військових посілків на річці Луганці, припливі р. Дінця (тепер це селище Калинове біля Попасної в Луганщині. – Ред.).

Звідки взялося прізвище "Мицюк" не знаю. За словником Грінченка слово "Мицьоця" — товстощоке дитя. Мій батько, оженившися, пристав у прийми на господарство дідове, бо у старих моя мати була одиначкою.

 
Cвітлина із фотоательє в Юзівці (тепер – м. Донецьк), поч. XX ст.

Коли по народженню, як то водиться, куми возили мене, немовля, христити, то православний пан-отець записав мене в метричну книгу під прізвищем не Мицюк, а Міцюков. От тими поправками, а головне приписками "ов" в офіційних книгах та паперах українські прізвища нашої місцевости звичайно русифіковано. Це перший крок у цілій урядовій системі винародовлюючої політики. За тим ішли інші.

На ввесь наш посілок, що мав приблизно 300 дворів, один тільки мій батько був грамотний, і як сповнилося мені 8 літ, — він відвіз мене за 7 верстов у с. Комишуваху (тепер в складі Попаснянської громади Луганської обл. – Ред.) віддав там у навчання до 5-річної народньої школи. За записи до школи повторилося щось подібне до того, що відбулося за внесення до метрики. Коли управитель школи став мене записувати, а батько назвав моє прізвище — "Мицюков", то управитель авторитетним тоном завважив: "Русскій язик после "ц" не терпит "ю" — только "у"", то й записав: "Міцуков". От так у самім прізвищі зроблено було ще один крок віддалення від первісного "хохлацького" стану: "Мицюк" став "Міцуком"…

Взимі я вчився в Комишувасі, живучи на кватирі в "монашки", що заставляла нас, хлоп'яків, неодмінно ходити на всі Служби Божі: ранішню, обідню й вечірню. Вліті я перебував дома, помогаючи батькам у господарстві. Наш двір мав звичайний селянський наділ… панувало трипілля, що в нім робила пробоївину площа під бакшами чи баштанами. На них росли чудесні кавуни, дині, огірки, гарбузи, соняшники та квасоля.

 
Світлини із фотоательє Луганська, початок XX ст.

Наша родина обслуговувалася фізичною працею своїх членів, а тому, що мій Дідусь і тато, та й бабуся й мама були фізично сильними людьми — дідусь і бабуся прожили до 80 років, не знаючи що то ліки — наш двір уважався найзаможніший у селі. Лише на перевозку з поля кіп і копиць збіжжя іноді вживали помочі сусідів за відомим способом "толоки", цебто віддячуючи за поміч обідом із непремінною випивкою.

Вдома, як і всі в посілку, говорив я за перших років науки "по-хахлацькому" — виразу "по-малоросійському" ніхто з селян не вживав. Поза школою в перші роки й усі інші учні говорили рідною — українською мовою. Однак викладова російська мова на третій приближно рік навчання робила своє: учні вже силкувалися й поза школою розмовляти "по-русски". В тім стали відчувати свою якусь вищість над тими, хто не знав "по-русски". Ні що не робило противаги русифікаційному впливові, принаймні свідомо: всім здавалося, що інакше й бути не може.

 
Так виглядав Святогірськ на початку XX ст – тоді Харківської губернії, а тепер Донецької області. Поштівка 1908 р.

Про українство нічого не було чути. Молодший з двох учителів робив у себе приватні співанки хору й ми з ним співали (народну пісню "За Неман іду". – Ред.):

... Ой коню, мій коню,

Заграй підо мною.

Дівчина прощай ...

Але про що то мусіло говорити, — ніхто учням нічого не сказав. Так само несвідомо поза школою всі учні кохалися в народніх "малоруських" піснях. Лише з гоголівського "Тараса Бульби" я довідався про запорозьких козаків, але ніхто з учителів ані словом не проговорився, що власне й наша школа стоїть і що й живемо ми на землях колишніх Вільностей Запорізьких. Нічого про те не чув, я й у родині.

Мій дідусь, було, як розходиться, то розповідає про "бєлого царя", що "всім царям — цар". Портрет царя й цариці висів у нього в хаті поруч з образом Бога й різних святих. Дітям то говорило — що цар, — це такий же святий, як інші святі. Коли на час закінчення школи дістав я якось до рук "Кобзаря", то його мова здавалася мені чимось у роді тієї мови, що нею писаний псалтир, тобто церковно-слов'янщини.

Я вже й дома говорив "по-русски" й мої рідні були вдоволені, гордилися, що їх Саша говорить "по-панському". Ту ж Комишуваську школу й з тими ж всіма наслідками виходив і мій товариш по ній Микита Шаповалов. І в його прізвищі по тій же причині, що й у моїм теліпався русифікаційний хвостик "ов".

 
Микита Шаповал – співтворець Центральної Ради і Директорії УНР, у 1904 р. один з організаторів таємної української військової організації "Оборона України"

Коли я закінчив Комишуваську школу, мій батько вирішив, що мені нема чого лишатися на хазяйстві, "волам хвости крутити", — а слід іти на "чисту працю". Селянського господарства в нашім "Донбасі" (Катернославщина) не поважали самі селяне і майже кожний син селянина, що здобув хоч нижчу освіту, вже відходив з села на "білу" роботу в інші галузі народнього господарства. Так і я на 14 році життя опинився помічником конторщика на Голубівських кам'янно-вугляних шахтах, де батько Микити Шаповалова (Юхим. – Ред.) працював, яко тесляр.

Кінець XIX в.[іку] був час, коли чужоземний капітал усе з більшою охотою вливався в наш Донецький гірничий басейн. З кого набиралися службовці й робітники? Інженери часто були чужинці. А їх помічники штейґери (аналог до прорабів на будівництві. – Ред.), переважно з "общеросов". По конторах були часто й "малороси", шо попереходили на ліпше утримання з волосних і сільських писарів. Були "малороси" й серед інших нижчих службовців.

Робоча сила складалася з представників двох народностей, звичайно називаних — "кацапами" й "хохлами". Кацапи приїжджали з центральних великоруських губерень і працювали артілями, рідше в підрядний спосіб. Хохли — з бижчих сусідних повітів; приходили по осінній оранці та обсівах, працювали взимі, а на весну чи на літо звичайно відходили додому.

 
Одна із шахт Голубівського Берестово-Богодухівского гірсько-промислового товариства, зареєстрованого в Харкові. Копальні якого працювали, зокрема, в Голубівському руднику, який у 1962 став містом Кіровським. Згідно з переписом 2001 року у цьому місті обласного значення Луганської обл. 57% населення ідентифікували себе українцями. З 2014 р. місто під російською окупацією, у 2016 році український парламент повернув йому історичну назву – Голубівка

Робітники-кацапи, заволоки аж з Московщини, розуміється, поривали усякий зв'язок із сільським господарством, а хохли — ні. Для хохлів шахтярство було побічним зайняттям, при основнім — хліборобстві. Виразно пам'ятаю, що в 3-4 літні місяці здобування вугля різко падало й життя на шахтах у той час завмирало. То з-за відходу "хохлів" на свої сезонові літні хліборобські роботи.

Сьогодні, коли російські економісти обґрунтовують право Московщини на Донбас тим, що нібито він "созданий" працею "русскаго", тобто "великоруского" робітника — згадана обставина набирає свого значення. Хохли теж прислужилися своєю працею до збудування великої індустрії в Донецькім басейні, а коли взяти на увагу й більшість службовців, що були з "хохлів", то мабудь не менше, ніж зайшлі працівники.

За ті два роки моєї служби на шахтах не трапилося ані одного страйку; про соціялістичну пропаґанду, ані українство — нічого не було чути. Тільки поляки, що займали визначніші, кваліфіковані посади, трималися національно — відрубною купою й один одного за всяку ціну підтримували.

 
Одна із багатьох праць Олександра Мицюка про колонізацію українцями Далекого сходу водночасі із індустріалізацією Донбасу

Хохли ж службовці співали "малороссійські" пісні, розповідали брудні анекдоти "по-хохлацькому", — але в пристойному товаристві соромилися признаватися, що вони хохли, що їх чомусь зневажливо дражнили "хохол-репаний", "хохол-мазниця" і т. д. А наші люди "кацапів" насмішкувато звали: "лапоть" або "косопузий"...

І я, беручи взірець зо свого начальства, перестав признаватися до хохлів, став удавати людину, що не "пам'ятає родства", і балакати тільки "по-русски". Те ставало зчасом з усіма "хахлами", що назавжди лишалися в "шахтьорах", пролетаризувалися, пірвавши з сільським господарством. Так з "Донбаса" витворювалася "вандея" чи "ульстер" (Ulster. – Ред.) для України.

З шахтівського періоду мого життя, тобто з 15 літ, я вже став сам собі господарем. Мені подобалося полювання, що й звернуло моє життя в бік лісівництва. Покинувши шахти, я вступив року 1901 до Ново-Глухівської нижчої лісової школи, що була при с. Кремінній, Куп'янського пов. на Харківщині (стара назва слободи – Новий Глухів; тепер місто Луганської обл. – Ред.). Була то державна школа з двохлітнім курсом навчання, одночасно теоретичним і практичним, без літньої феріяльної (канікулярної. – Ред.) перерви, у технічнім відношенню на рідкість гарно поставлена.

 
Викладачі та вихованці Ново-Глухівської лісової школи. Світлина кінця XIX – початку XX ст. 
Світлина із сторінки Сергія Омельченка

Нею керував лісничий німець — пізніш проф. лісівництва Ново-Александрійського Лісового Інститута — Н.[икола] Г.[уставович] Шольц фон Ашерслебен. Я виніс із неї знання лісівництва й геодезії; те й друге мені дуже придалося в пізнішій громадській роботі (залісненню Шевченківської гори в Каневі. – Ред.). Й за два роки мого пеперебування в тій школі ні про соціялізм, ані про націоналізм і українство ніхто з нас у ній та й поза нею нічого не чув.

Тільки пісні співали майже самі українські, та з робітниками й дівчатами на практичних вправах почасти розмовляли "по-малоросійському". З місцевої людности все, що було в Кременній трохи заможніше й нехліборобське, пнулося до московської мови. Яка то була мова, про неї може читач уявити з такого шаржа — тоді вживаного яко кпин над тими, хто силкувався нею говорити з місцевим її знаттям: "Уж я йохала в карьотє йохала, а посерйодінє дьорка, я й простудьорилася". Цей шарж не далеко відходив від дійсної мови наших перевертнів.

Розуміється всі вихованці лісової школи говорили тільки "русскім язиком"; інакше то й не могло бути: я ж був кандидат у "чиновники XIV кляси"! Русифікація відсепаровувала дітей від батьків. Мені відомо багато випадків, що коли напр. до дрібних службовців на залізниці приходили їх батьки з далеких українських сіл, у свитинах, брилях, з ціпками в руках а з торбинками за плечима, то сини — "пани" ухилялися від побачень, не признавалися до рідних батьків, ховалися.

 
Хата в Кремінній початку поч. XX ст. Світлина І. К. Корольова. Троїцьку церкву у візантійському стилі в 1930-х рр. розібрано на цеглу із якої збудовано школу № 2
 
Кремінна під солом'яними стріхами. Світлина початку XX ст.

І я одного разу, — вже перед закінченням лісової школи, якось приїздив додому, — звичайно в цяцькованій уніформі, що нею я так гордився. Як від'їздив, то на залізничній станції, взявши квітка, увійшов до чекальні першої кляси й гордо розташувався в кріслі. Тим часом мій рідний дідусь, у селянській одежі з'явився на платформі (пероні) станції, шукаючи мене — його Сашуню (він так все мене пестливо звав) щоб попрощатися. Я бачив його, як він ходив попід вікнами станції, але удавав, що його не помічаю. Тим часом налетів потяг і за хвилину я так... і від'їхав... не попрощавшись зо своїм дідусем — "хохлом"...

По укінченні школи зо званням "лісового кондуктора" я приїхав на якийсь час додому, вже в новій уніформі й з кокардою на картузі, що мав до того ще й зелений ободок. Відпочиваючи, я одного разу зайшов у степ, а почуваючи спрагу, спустився в балку (ярок) до кринички, щоб напитися води. Коло неї несподівано я побачив двох парубків. То були товариші мого дитинства, з ними я колись пас батьківські воли на тім степу, разом крав кавуни з бакш та яблука з панського саду, — що уважалося, та й досі там на селах уважається за геройство, а не злочин.

І я, зустрівшись і пізнавши їх, до них не признавався. Вони — "хохли", а я "пан". Мовчки підійшов до кринички, напився води й ні слова не кажучи, мовчки пішов собі далі. Так моє "цивілізування" завершилося, почало давати овочі...

 
Депо паротягів у Попасній. На цій світлині цілком можливо більшість була українцями. Типова уніформа царських служак сприяла русифікації краю

Як згадано вище в Комишуваській школі разом зо мною вчився Микита Шаповалов; стрівався я з ним і на Голубівських шахтах, де жила вся їх родина. На два роки переділе від мене він скінчив і ту ж лісову школу, де й я учився. По закінченні (1901) йому довелося один рік служити в Слов'янськім лісництві, вкупі з ученим лісоводом (або інженером лісівництва) Олександром Ільковичем Макаренком, що скінчив Лісовий Інститут у Петербурзі, що вже був свідомим українцем (разом із Миколою Міхновським стане співзасновником та ідеологом Української Народної Партії. – Ред.). Макаренко перейнявся впливами природничих теорій [Чарльза] Дарвіна та [Герберта] Спенсера, шукаючи в них указівок і для українства:

"Все життя наше — так приблизно він філософував — це безугавна боротьба за існування, то ж горе тобі, український народе, коли ти цього не розумієш і не борешся. Непротивлення злу — суперечить об'єктивним законам природи й філософія цього напряму добра тільки для тих, хто панує на бенкеті життя, хто в життєвій боротьбі за існування — зверху, а не під сподом, — не для тих, кого душать. Для поборених вона є злом. Сам Христос дав невмірущий приклад боротьби зо злом, вигнавши торговельників з храму. То ж підемо за цим прикладом і борімося! Ненавидьмо зло й за нього платімо теж злом, бо як плататимемо за зло добром, то за добро чим заплатимо?"

 
Олександр Мицюк, 1924 р.

Українством і натурфілософією перейнявся від Макаренка й Шаповалов.

Коли я скінчив лісову школу, Шаповалов служив у Балаклії на Харківщині, куди мене, як товариша, покликав до себе в гості.

Під Балаклією між іншим колись були маєтки письменника [Григорія] Данилевського, з старої української шляхетської родини. То кажуть, що в цім маєтку російський цар Петро І дізнався самоповаги української жінки. Зупинившися проїздом у домі Данилевських, він спробував розпоряжатися так, як усе звик у ролі царя. А пані Данилевська йому відрізала, що в домі господинею є вона, а не Петро, і на тім настояла. Наскільки цей переказ відповідає історичній правді — не можу ручити; тільки тоді я його там почув. Данилевський був не тільки мисливець, що дав цікаві описи колишнього полювання в слобідських місцевостях, але й гарний, видко, господар — він розвів, мабудь, чи не перший штучний сосновий бір на придонецьких пісках; у тім бору й я побував.

 
Сосновий бір Г. Данилевського поблизу селища Дробишеве (Лиманська міська територіальна громада Донецької обл.). Сьогодні в околицях гудуть гармати, а до війни тут проходила екологічна стежка "Лісова палітра"

Поміж товариським гаянням часу в Балаклії я по раз перший, хоч і не зовсім докладно, але став чути про цілком нові для мене речі — про українство й навіть про соціялізм. Я побачив уперше книжки українською мовою й перечитав твори Куліша: "Досвітки", "Драмовану трилогію" тощо. Тоді ж по раз перший прочитав першу (літографовану) прокламацію Революційної Української Партії (Р.У.П), що, як кажуть, була заснована 11-го лютого 1900 р.

Пам'ятаю, що та відозва починалася словами Вернера Зомбарта: "Націоналізм та соціалізм — от два бігуна, навколо котрих обертається світ". Через О. І. Макаренка Шаповалов познайомився з деякими українцями Харкова і скоро й мене познайомили з ними. То були насамперед три брати Шевченки, що вчилися в харківськім технологічнім інституті (один з братів – Олександр – у 1904 р. був учасником підриву символів російської окупації: пам'ятників Пушкіну в Харкові та перемоги Петра І над Карлом XІІ в Полтаві. – Ред.), по тім присяжний адвокат Микола Іванович Міхновський і інші.

Все те розкривало передо мною, тоді 20-річним парубком, цілком новий світ, противний тій "цивілізації", що її я до того часу набрався. На мене, як і на мого товариша, Шаповалова, як і взагалі на молодь дуже впливала насамперед зовнішність. Подумати тільки — в такім великім місті, як Харків, є люди, що в блискучій уніформі студентів високих шкіл говорять мовою простих хохлів, що на становищі присяжного адвоката Міхновський так само говорить. Вони звуть ту мову не хохлацькою, а українською, а російську ж "кацапською".

В тих колах я малощо чув про соціялізм, а тільки про націоналізм, там панувала зненависть до всього "московського". І я також починаю говорити матірною мовою, придивлятися до стрічок на сорочках, до широких шараварів, — я вступив у смугу етнографічного українського самоозначення, що її так само проходив, в романтичному піднесенні, мій товариш дитинства Шаповалов.

 
Олександр Мицюк (сидить зліва) – ректор Українського вільного університету в Празі із сенатом університету, 1940 р. Сидять: Августин Волошин – продекан філфаку (в центрі); Іван Борковський – проректор (праворуч). Стоять: проф. Вадим Щербаківський – декан філфаку, Олександр Гайманівський – продекан юрфаку, проф. Леонтій Шрамченко – декан юрфаку

На знак того перелому почали ми і прізвища свої виправляти. Він став писатися "Шаповал", відкинувши в "явочний" спосіб русифікаційне "ов". Моє прізвище, потрійно скалічене, теж звільнилося покищо від причепленого йому навіженого "ов". З інших товаришів з лісової школи, що по скінченні стали українцями, назву Василя Скрипникова та Стратона Гейкова. І в їх прізвищах "ов" відпало. Воно відкидалося всіми, хто українізувався й та дрібниця була зовнішнім знаком повороту до своєї рідної народности.

Дж.: Мицюк О. Уривки спогадів і роздумів (1883-1920 р.р.) // Самостійна думка (Чернівці). – 1935. – Кн. 2-3. – Лютий-березень. – С. 190-196.

Післяслово від редактора. Революцію 1917 року Олександр Мицюк зустрічає на посаді управителя Трубчевських лісових підприємств, які підпорядковувались Київському військово-промисловому комітету. Переїздить до Києва де, як правник, працює помічником начальника повітової міліції. Стає активним членом Українського Правничого Товариства та членом дирекції Центрального українського сільсько-господарського союзу в Києві. Обраний головою Київського губернського комітету з постачання палива.

У тому ж таки 1917 році стає Директором департаменту земельних справ в Генеральному Секретаріаті (уряді) УНР. Окрім цього покликаний викладати курс політичної економії в Українському народному університеті в Києві, багато студентів якого стали учасниками бою під Крутами.

У грудні 1918 – лютому 1919 рр. – міністр внутрішніх справ УНР. Після відступу Директорії з Києва, тяжко хворим, подає у відставку. Підлікувашись в Галичині переїздить до Кам'янця-Подільського, де стає головою Подільського губернського сільсько-господарського кооперативного союзу. Очолює його до часу вимушеної еміграції у 1920 р.

Автор спогадів з історії української революції: "Веремійовська буча" (Львів, 1913), "Доба гетьманату в 1918 році" (Львів, 1938) "Доба директорії УНР. Спогади і роздуми" (Львів, 1939) та близько сотні наукових і популярних праць. Зокрема офіціоз ОУН "Розбудова нації" опублікував його дослідження під назвою "Фашизм", де розкритиковано можливість перенесення цього руху на український ґрунт (працю цю автор також видав окремим виданням, власним коштом).




Лист про Україну як незалежну державу 1711 року

За документами зі шведських архівів ми можемо детально простежити традицію шведських королів підтримувати боротьбу козаків за незалежність України. Шведські королі вбачали у козаках надійних партнерів, які могли допомогти Швеції гарантувати безпеку в регіоні Балтійського моря і стримати загарбницькі амбіції Московії. Ще в 1623 році шведський король Густав ІІ Адольф розмірковував над можливістю підтримати боротьбу козаків за незалежність

Про український борщ з історичними приправами

На початку 2020 року київський ресторатор Євген Клопотенко виступив з благородною ініціативою внести культову українську страву – борщ – до списку світової нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Справу підтримало Міністерство культури. 1 липня 2022 року борщ включено до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони

Антибільшовицький Блок Народів. Нове прочитання

Матеріали про Антибільшовицький Блок Народів (АБН), які зберігаються в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, дають змогу в нинішній ситуації під дещо іншим кутом зору подивитися на імперську політику Москви в усі періоди її існування в тих чи інших державних утвореннях і належним чином оцінити зусилля діячів українського-національно-визвольного руху, які намагалися об’єднати поневолені народи в боротьбі з імперією зла, застерігали увесь цивілізований світ бути пильними, згуртованими і не мати жодних ілюзій стосовно справжніх намірів кремлівських керманичів

Принцип доміно. З чого почалася Велика Війна

Сім пострілів сербського студента Гаврила Принципа призвели до початку Першої світової війни. Але чому вбивство спадкоємця престолу Габсбургів мало такі катастрофічні наслідки для всього людства? Хто побачив, що політичні сили розставлені, як доміно, і запустив механізм, який перекроїв карту Європи?