Вижили завдяки маленькому татовому пайку: історія українки, яка дитиною пережила Голодомор 1932-1933 років (ФОТО)
“Жінка накинулася на неї, вирвала хліб і втекла. Вона не розуміла, як далі бути, що їсти до наступного пайка”, — згадує розповіді Варвари Сердюк її онук. Разом із родиною його бабуся вижила в Голодомор 1932-1933 років. Вона була ще дитиною, але ті жахливі часи добре запам’ятала.
Варвара Сердюк померла у 2016-му на 93 році життя. Як пережила голод, примусову працю та німецький штрафтабір у роки Другої світової війни, Вільному радіо розповів її онук Юрій Юзич.
Родині допоміг вижити батьківський пайок
Варварі Сердюк було 10 років, коли території УРСР охопив голод 1932-1933 років. Її рідне місто, Люботин на Харківщині, теж відчуло на собі наслідки комуністичної політики. Спогадами про пережите у ті роки вона ділилася й з рідними.
"У неї батько працював на залізниці, мама була домогосподаркою. Вижили за рахунок того, що її батьку давали пайок. Його не було достатньо, щоб насититися повністю, але, як би, він і не давав померти. Все одно був такий проголод", — каже онук Варвари.
Крім Варвари, у ті голодні роки родина виховувала ще трьох маленьких дітей.
"Пайок давали не на сім'ю, а на дорослу людину, яка працювала. Тобто на одного батька. Нікого [не хвилювало], скільки дітей. Була така радянська цинічна історія — Торгсін. Це інституція, куди можна було принести коштовності та обміняти їх на хліб або якийсь там невеликий продуктовий пайок. Її мама віддала свої коштовності. Останнє коштовне, що мали", — переповідає слова бабусі Юрій Юзич.
Люди, розпухлі від голоду, просили рятівний шматок хліба
10-річній Варварі довелося іноді бачити на вулиці знеможених людей, які прийшли із сіл поблизу. Там голод набув значно гірших масштабів. У її Люботині ж, що за 18 кілометрів від Харкова, жили багато робітничих родин. Це й врятувало декого з них.
"Система була зацікавлена в тому, щоб батько [та інші працівники залізниці] мали якусь їжу. Те, що оточення не мало, що їсти, бабуся дуже добре запам'ятала. Люди приходили, просили на вулиці хліба, підтримки у тих, хто хоч щось мав", — розповідає співрозмовник.
Онук пригадує також розповідь бабусі про хліб, який у неї одного разу вихопили з рук. Той страшний момент закарбувався у її пам'яті на десятиліття.
"Якось мама її послала за пайком, а коли вона поверталася, то жінка накинулася на неї, вирвала хліб, кинула їй велику коштовну хустку та втекла. Вона розповіла мамі, а та сказала їй: "Не сумуй, мабуть, цій людині це було важливіше". Вона не злодійка. У цієї жінки просто не було вибору. Але для бабусі це було дуже страшно, бо вона не розуміла, як далі бути, що їсти [до наступної видачі пайка]", — каже Юрій.
"У них коліна опухлі були та вони вмирали": спогади про смерті від голоду
З іншими дітьми ходили подивитися на померлих від голоду — пронести через усе життя Варварі довелося й ці спогади.
"У нас за нашою станцією, Пісочин називається, зупинка Пісочин, там під самим Харковом. <…> Там була викопана яма з насипа… Викинули [туди] тих людей, навіть ще рухалися. <…> Ми ходили дивитися туди: діти пухлі, дорослі пухлі були. <…> На цвинтарі [ще] викопали яму. <…> То ми дітлахи… Дітлахами всюди ганяли, дивилися…", — цими спогадами Варвара ділилася з дослідницею, доценткою кафедри історії та теорії соціології історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка Тетяною Лапан, яка брала у неї інтерв'ю у 2006 році.
"Під магазином, там де хліб, щодня з сіл приходили люди просити. Ну, вони вже пізно приходили, у них коліна опухлі були та вони вмирали.. Люди давали там кусочки: відлупить від того хліба, дасть, [людина] з'їсть.. одне дало, друге, третє, з'їло та вмирало.. Там під тим магазином і вмирали. <…> То було страшне, страшне було і все, люди йшли до нас в місто опухлі, чисто опухлими… Не мали нічого їсти", — розповідала Варвара про пережите львівській історикині Тетяні Лапан.
"Люди помирали на вулицях. Було таке. Слава Богу, що [тіла] одразу забирали, хоронили", — згадує слова Варвари її онук.
Жертви штучного голоду на вулицях Харкова, 1933. Фото: Александр Вінербергер
"Люди хотіли їсти. Що було, навіть кота, пса"
З часом із домівок і вулиць рідного міста Варвари зникли й домашні тварини.
"Люди їсти хотіли. Що хотіли.. [Їли] що було, навіть кота, пса. У нас не було, щоб ви зобачили, де пес, як тепер, [бігає] або кіт — не було. Люди забирали та поїли. У селах те саме — повиїдали чисто. Оті зі села приходили до нас [у місто], ну і попухлі, зобачив кота — вже забив, вже все… і забирав, вже їв кота. Отаке було" — ділилась Варвара під час інтерв'ю з Тетяною Лапан.
Пережити Голодомор вдалося не всім подругам Варвари, переповідає її онук.
"У дитячому віці, зрозуміло, дуже трагічно це. Вони жили в одному місті, разом ходили до школи. Коли хтось отак вмирає — це дуже складно [сприймати]", — каже Юрій Юзич.
Знову голод: майбутній чоловік вижив у німецькому концтаборі, а Варвара — у штрафтаборі
За часів Другої світової війни, вже молодою дівчиною Варвару Сердюк німці вивезли на примусову працю до міста Щецин. Тоді це була територія Німеччини.
"Десь 1942-1943 рік це був. Вона працювала з іншими дівчатами на пошті якійсь [у Німеччині]. [Пізніше] якийсь був лист, очевидно, не військовий, а цивільний, якогось генерала, вони подумали, що він якийсь важливий та спалили його. Далі було розслідування — її кинули до німецького штрафтабору", — згадує Юрій.
Спогадами про пережите у штрафтаборі, додає він, Варвара майже не ділились. Але там їй знову довелося голодувати.
"Діда мого теж вивезли насильно, він пару раз тікав. Дід сидів у [концтаборі] Заксенхаузен. Там вони голодували. Бабуся не пригадую, щоб так чітко це фіксувала, а дід казав, що там важив десь 36 кілограмів. Вижив тільки за рахунок того, що той тютюн, що видавали, він віддавав охоронцю. Десь у туалеті клав тютюн, а охоронець приносив раз у кілька днів якусь канапку. Того не помер з голоду", — ділиться онук Варвари.
З майбутнім чоловіком Миколою жінка познайомилася дорогою додому після звільнення з таборів. Варвара поїхала жити у його рідний регіон — на Львівщину. Згодом пара побралася й у них народилися четверо дітей.
"У 90-тих роках програма була для тих, кого насильно вивезли в Німеччину — компенсації виплачували. Вони мали цю компенсацію, це допомагало їм пережити ті роки. Навіть дітям, яким було складно, давали якусь частинку. Бабуся багато вишивала нетиповою для тих місць вишивкою — гладдю, кружева такі робила. У нас там вся хата була у вишивках бабусиних. До церкви обидва ходили регулярно. Дід частіше, у хорі співав", — розповідає Юрій.
"Хліб викидати не можна": слід пережитого голоду
За словами Юрія, пережите сформувало й ставлення його рідних до діянь радянської влади. Але не всіх.
"Дід і баба були антикомуністами. Це факт. Вони ненавиділи Радянський Союз, особливо дідусь, бо він ще у Львові сидів у 41-му — ледь не сконав у тюрмі. Молодша сестра бабусі опісля стала членом комуністичної партії. Я так розумію, вона не переживала Голодомор або несвідома ще була. У 90-х роках ми їздили до неї, у неї портрет Сталіна висів, така комуністка була. Тільки коли почалося повномасштабне вторгнення, вона по-іншому стала ставитись до росіян", — каже співрозмовник.
Ще змалку, додає він, бабуся прищепила йому бережливе ставлення до хліба.
"Якось неусвідомлено вийшло. Хліб викидати не можна — треба висушувати та давати пташками. А коли він падає, треба поцілувати. Це як традиція вже. Хіба якщо падає, то вже, може, не цілую хліб, але точно не викидаю", — зізнається Юрій.
Варвара Сердюк застала й нові сторінки боротьби України за своє майбутнє — "Помаранчеву революцію" 2004 року, Революцію Гідності та російську агресію на Донеччині та Луганщині у 2014 році.
Світла пам'ять.
