Спецпроект

Спогади білоруського художника про Голодомор в Україні

Спогади про Голодомор 1933 року на Харківщині, записані білоруським художником Алесем Пушкіним.

 

Працюючи в Білорусі, збирала спогади очевидців Голодомору. Один із таких родинних спогадів записаний відомим художником-реставратором Алесем Пушкіним білоруською, подаю переклад українською першої "авторської" сторінки: Спогади про Голодомор в Україні, записані художником Алесем Пушкіним, містечка Бобр, Крупський район Мінської області, Білорусь у 2008 р.

У нашій родині зберігся факт про Голодомор в Україні.

Моя мама, Сільманович Ганна походила з багатодітної сім'ї у якій було 9 дітей і жили вони у селі Миколаївка, Ухвальскої сільради Крупського району Мінської області. Народилася вона 10 червня 1928 року. була передостанньою 8 дитиною у сім'ї.

І от, за її переказами, вона часто цей факт розповідала, що у 1933 році мій дід Гіполік (Іпполіт) і баба Вульяна (Уляна) від злиденності, від бідності – усі ці 9 дітей, землі мало і вона біля болота, то дід працював на виготовленні смоли і у лісі на роботах з викорчовування пнів – піддалися на заклики сільрадчиків ухвалських – мовляв – їдьте в Україну, там дають хати безплатно і землю, і вирішили їхати в Україну жити.

Бо зі слів моєї матері, дуже тяжко було жити, вони маленькі, їй 5 років, восени, вночі з колгоспного складу, підкопувалися під стіну, - було таке (!) витягали руками хто 10, хто 20 картоплин, щоб принести додому, запастися картоплею на зиму.

І от дід Гіполік зібрав сім'ю, валізки, клунки, хату покинули на догляд сусідам, бо продавати не хотів – а можливо як там в Україні? Іще і не заживеться! – виїхали у 1933 році до Харківської області України.

Приїхали вони у якесь майже порожнє село – назву мама не згадала – і була частина хат білих, мазаних глиною і побілених, порожніх, біля кожної хати – садочок, частина землі і одразу їм віддали хату і землю місцева влада. Пояснили, що після голоду майже всі вимерли, що нема кому працювати у колгоспі і дуже раді, якщо дід піде на роботу у колгосп, та й старші дітки.

І от тільки місцевий чоловік який дивом залишився у живих, зі слів матері – розповів їм правду про жахливий голод, що у цьому будинку жила сім'я з п'яти осіб, що зостався тільки господар, який поховав у цьому садочку усіх дітей і жінку, а сам зійшов невідомо куди, і чи живий він іще – невідомо, але коли повернеться – то вам, білорусам, буде страшно, що він живий – а ви у його хаті.

Розповідав про те як під час голоду люди не витримували і хто сильніший – забирали останню їжу, чоловіки не такі сильні були, як жінки – і забирали їжу у своїх діток, які і помирали швидше за всіх, іще потім м'які частини їх тіл варили і їли.

Після цієї правди, цих розповідей про справжній стан речей в Україні, у цій Харківській області дід одразу зібрався і зранку з усіма клунками і дітьми виїхав додому, через Харків, він розумів, що у сільраді Ухвальській була така агітація і пропаганда – заселяти вільні землі України, а приїхавши – зрозумів усе.

Приїхав знову у свою маленьку хатинку на краю болота у своє село Миколаївка, Ухвальської сільради, Крупського району, Мінської області, де і прожив до 1958 року. Баба Вульяна прожила до 1983 р. Усі діти жили у Білорусі.

Лишився ось такий смішний спогад про цю поїздку за кращою долею в Україну після Голодомору, у 1933 році.

Пізніше, у 1990-і роки я дізнався про цю політику Сталіна – геноцид українського народу і заміну населення на спустошених землях. Мені стало зрозумілим усе: серед іншого, чому дід Гіполік швидко і правильно прийняв рішення не жити у хаті і на землі, яка мала свого відвічного господаря.

Юрій Юзич: Нова світлина із Степаном Бандерою

Це фото пластової мандрівки Горганами влітку 1929 року. Степан Бандера - крайній праворуч. Саме під час цієї мандрівки Бандера отримав своє відоме псевдо "Баба".

Наталія Ємченко: Літопис Оборони Маріуполя "М86"

21 лютого відбулося відкриття Літопису Оборони Маріуполя "М86".

Ольга Мусафірова : Хмара, якого не лякали вітри

Історія сталася влітку 1991-го. Влада новонародженої незалежної України, червона всередині, шукала методи боротьби з войовничими дисидентами, прибічниками національної ідеї, такими, як Степан Хмара. нічого розумнішого, ніж провокація за участю міліцейського полковника у підземному переході, "трубі" під Майданом, на той час площею Жовтневої революції, мізки колишнього ідеологічного відділу ЦК КПУ не вигадали.

Юрій Юзич: Міський голова Одеси Павло Зелений – борець за українську мову

Саме Павло Зелений першим на посаді міського голови взявся за адвокацію мови більшості населення Одеси, яку десятиліттями пригнічував царський режим. Зробив це ще до початку революції 1905 року – представивши в Одеській міській раді (думі) свій реферат щодо потреб народної освіти. У цій доповіді підняв, зокрема, питання потреби книжок українською мовою для шкіл і освіти населення.