Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих
Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.
Буремні часи Української революції 1917-1921 рр. Весна 1918 року: наші союзники — Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Німці підійшли до питання союзницьких зобов'язань дуже відповідально, до того ж, і більшовики були не надто мотивовані на спротив, а навіть навпаки — максимально деморалізовані після двох революцій у росії.
З тих часів залишилось дуже мало простого побутового фактажу, інформації не заангажованої пропагандистською калькою — про почуття, побут і атмосферу в житті людей, на яких вплинули найшокуючі катаклізми Першої світової війни та революційних процесів, які почалися в колишній імперії.
Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски (тепер — Лискинський район, Воронезька область, рф). Деякі представлені спогади старожилів з Харківщини про ті часи ви вже, мабуть, читали, але дещо все ж таки публікується вперше.
Іван Трохимович Піддубний — український військовий, інженер-агроном, науковець, журналіст. Хорунжий Армії УНР. Уродженець слободи Липці, Харківського повіту, Харківської губернії.
Весна 1918 року, слобода Липці.
"Чи треба в такому разі дивуватись, що появу загону гайдамаків у слободі навесні 1918 року ми сприйняли, як грім з чистого неба?..
Я припинив двох героїв-гайдамаків, що в своєрідних "черкесках" та в шапках з червоними шликами, імпозантно сидячи в своїх сідлах, летіли на баских конях вулицею слободи. Я запитав їх, чи вони сами прибули сюди, аж на схід України, чи з ними є ще хтось.
"А як же?" — відповіли вони, — "з нами німецьке військо".
"А влада чия, яка?"
"Влада Української Центральної Ради! А як же?" — впевнено й з наголосом відповідали вони."
Валентин Іванович Сім'янцев — український військовий, інженер-гідротехнік, скульптор, мемуарист. Сотник Армії УНР. Уродженець слободи Великий Бурлук, Вовчанського повіту, Харківської губернії.
Весна 1918 року, район хутора Тернівка, Зміївський повіт, Харківська губернія (тепер — село Липкуватівка, Харківського району, Харківської області).
"А десь при кінці березня (за Юліанським календарем. — авт.) пережили ми й прихід німців.
А ще варто згадати, бо воно скоїлося недалеко нашої школи: большевики тікали з півдня на Харків і з Харкова на південь. І там, де колись перекинувся був царський потяг Олександра ІІІ, з високого насипу стукнулися ешелони повні війська і військових припасів, і котилися додолу сяжнів, може, і двадцять.
Загорощено було залізницю на довгі кілометри. Годі хлопці наносили до школи і рушниць, і набоїв, і гарматніх стрілен. Зі школи зробили арсенал. Не обійшлося без прикрого випадку. Вікторові, прізвище забув, відірвало пальці, як видобував запальника з головки гарматнього стрільна. Після того було заборонено ходити на терені школи у військовій уніформі і цілий арсенал зброї кудись там здали. Та, незабаром прийшли німці.
Цей район, де школа, займала німецька кіннота і трохи пограбувала шкільне господарство. Найбільше обурювало, що поскручували голови оккендорфським курям, як ніби своїм, а які в нас на шкільній фермі розмножували, як породу певних якостей.
Та ще потягали Дмитра Торанського, бо щось на нього показав полонений німець, з тієї двадцятки, що працювала на шкільному господарстві. Був то злий німець. І тільки свідчення інших полонених врятувало Дмитра, казали, чи й не від розстрілу. Ба, яка падлюка! А жилося там німцям, як у Бога за пазухою. Їли зі шкільної кухні і мешкання мали не гірше учнів. А Дмитро, як я довідався пізніше, мотав шаблею по нашому боці."
Парасковія Петрівна Вишетравська (Закривидорога) — вчителька з Мерефи, мемуаристка. Уродженка слободи Мерефи, Харківського повіту, Харківської губернії.
7-8 квітня 1918 року, слобода Мерефа.
"На південному заході Мерефи росте сосновий ліс — бір, що тягнеться до села Вутківки (тепер — селище Утківка, Харківського району, Харківської області. — авт.). До революції в цей ліс щонеділі та на свята молодь Мерефи збиралася на гуляння. Так було і 7 квітня 1918 року. (Було свято Благовіщення). Одна група гуляючих відділилась від гурту і пішла далі в ліс. Коли через деякий час вони повернулися, то розповіли, що під Вутківкою бачили німців-вершників у касках з довгими списами.
Ми не зовсім їм повірили. Я жила в той час на Леонівській вулиці (тепер — вулиця Вокзальна. — авт.), яка в той час називалась — "саша". На другий день, 8 квітня, вранці мій батько ходив по дворі й побачив, що по вулиці їдуть п'ять німців-вершників. Він причинив хвіртку й виглянув на вулицю. Німці зупинились проти нього і тоді один запитав:
— "Большевик нема?"
Батько відповів:
— "Не знаю".
В цей час йшла на станцію, на роботу недалека сусідка — Сахарова Тетяна Миколаївна й потім розповіла, як далі розгорталися події: "Доїхавши до перехрестя вулиць Леонівської і Поштової (тепер — вулиця 5-го вересня. — авт.), німці заїхали на пагорбок, де зараз стоїть Мереф'янська школа №6 (а тоді тут був пустир), і стали дивитись у біноклі на станцію Мерефа.
Коли сусідка дійшла до місця, де зараз знаходиться хлібопекарня, а навпроти колії стояв ешелон з червоноармійцями, вона озирнулась і побачила, що німці стояли за крутим поворотом вулиці й дивились у біноклі. Сусідка крикнула червоноармійцям, які ходили коло ешелону:
— "Товариші он на вас німці дивляться".
Червоноармійці застрочили по ним з кулеметів, і німці кинулись назад.
В цей час на станції стояв другий ешелон з паротягом, який "тутукав" і поїхав на Харків, а тут не було паротягу. Червоноармійці кинулись тікати в напрямку села Гостроверхівка (тепер — село Островерхівка, Чугуївського району, Харківської області. — авт.). Говорили, що через два дні після цього між селом Гостроверхівка і Костянтівка відбувся великий бій, в якому загинув великий німецький князь з царського роду.
Скоро нам сказали, що на "шляху" (тепер —вулиця Дніпровська. — авт.) рухаються німці. Ми вийшли на "шлях" і побачили велику силу німців, що рухались на Харків, їхали вони на конях, з довгими списами, на головах блискучі каски. За ними їхали великі тачанки.
Почався цей рух по Озерянський вулиці з 10:00 години ранку, й тривав до 15:00 годин дня... На станції Мерефа, був склад продуктів та одягу, заготовлених для царської армії. Німці його розграбували й вивозили на тачанках. Там були: цукор, крупа, консерви, білизна для солдат, палатки, які вони міняли у селян — на яйця, масло, молоко, курей..."
