Фундаменти палацу Кирила Розумовського. Історична довідка об'єкта культурної спадщини

В результаті обстежень залишків мурувань XVIII ст. в садибі по вул. Івана Мазепи у Києві, з’ясувалося, що під руїнами будівлі кінця ХІХ ст. збереглися фундаменти та підвали київського палацу останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Цю пам’ятку ще в 30-х роках минулого століття вважали беззворотньо втраченою. Я терміново виготовив історичну довідку, за якою Департамент охорони культурної спадщини КМДА мав би внести фундаменти палацу Кирила Розумовського до переліку щойновиявлених об’єктів культурної спадщини. Однак Департамент відхилив довідку і правоохоронного статусу об'єкту не надав.

Історична довідка стосовно об'єкта культурної спадщини "Фундаменти палацу Кирила Розумовського, 1780-ті рр."

Фундаменти палацу Кирила Розумовського були виявлені на початку березня 2024 р. за адресою вул. Івана Мазепи, 3-в/3-г у м. Києві (координати 50.444047, 30.547698) екскурсоводом Аллою Бондаренко, тоді ж візуально обстежені археологами Тимуром Бобровським та Іваном Зоценком за сприяння києвознавця Антона Короба.

Розташовані на території будівельного майданчика, фундаменти виявилися недосяжними для безпосереднього вивчення фахівцями, але дистанційно оглянуті та зафіксовані достатньо задля визначення їх історико‒культурної цінності. Об'єкт зберіг матеріальну структуру (мурування другої половини XVIII ст.) та безпосередньо пов'язаний з діяльністю видатного історичного діяча ‒ останнього гетьмана України Кирила Розумовського (17241803 рр.). Пропонується для занесення до Переліку щойно виявлених об'єктів культурної спадщини за видами "історія" та "археологія", за типом "споруда".

Фундаменти палацу Кирила Розумовського розташовуються в межах Центрального історичного ареалу м. Києва (межі ареалу затверджено в складі Генерального плану міста Києва рішенням Київської міської ради від 28.03.2002 № 370/1804), на території пам'ятки ландшафту та історії місцевого значення "Історичний ландшафт Київських гір і долини р. Дніпра" (охоронний № 560‒Кв, наказ Міністерства культури і туризму України від 03.02.2010 № 58/0/16‒10), пам'ятки архітектури та містобудування місцевого значення "Будинок житловий (флігель), 1934‒35 рр." (охоронний № 456/2‒Кв, Наказ Міністерства культури і туризму України від 15.04.2008 № 424/1/16‒08), в межах буферної зони об'єкта всесвітньої спадщини "Київ: Собор Святої Софії і прилеглі монастирські споруди, Києво‒Печерська Лавра" (наказ Міністерства культури, молоді та спорту України від 31.01.2020 р. № 412).

Місцевість, де розташовується об'єкт, являє собою край Печерського гірського плато вздовж Дніпровських схилів на відрізку між фортечними укріпленнями Микільської брами ХІХ ст. та земляними валами Печерської фортеці ΧVII‒XVIII ст. Поверхня плато в місці розташування об'єкта ‒ горизонтальна, пристосована в якості міського ландшафту, є частиною внутрішньоквартального простору з багатоповерховою забудовою першої половини ХХ ст.

Безпосередньо над місцем знахідки об'єкта розташовані напіврозібрані мурування одноповерхової будівлі кінця ХІХ ст. За 10-15 м на захід до об'єкта прилягає п'ятиповерхова будівля пам'ятки архітектури та містобудування ‒ житловий будинок 1934‒35 рр. (вул. Івана Мазепи, 3-б) (Рис. 1: 4), а сама територія та її найближче довкілля являють собою частково впорядкований газон, ззовні оточений асфальтованими дорогами та майданчиками (Рис. 1: 1).

 
Рис. 1. Генеральний план місцевості з позначеними на ньому об'єктами: 1) фундаменти палацу Кирила Розумовського другої половина XVIII ст.; 2) історична будівля служб Інженерного двору кінця ХІХ ст. (вул. Івана Мазепи, 3-г); 3) історична будівля флагелю Інженерного двору середини ХІХ ст. (вул. Івана Мазепи, 3-в); 4) пам'ятка архітектури та містобудування місцевого значення - житловий будинок 1934-35 рр. (вул. Івана Мазепи, 3-б) (Виконано Т. Бобровським).

Об'єкт "Фундаменти палацу Кирила Розумовського" представлений системою цегляних мурувань, закладених у глибокому ‒ до 4,5 м від сучасної поверхні ‒ котловані (Рис. 2; 3: 3‒5).

 
Рис. 2. Загальне фото об'єкта, вигляд з півдня: на передньому плані — залишки будівлі кінця ХІХ ст., в центрі — залишки фундаментів та підвалів другої половини XVIII ст., на задньому плані — реконструйована будівля 2022-23 рр. (Фото А. Короба, 27.03.2024 р.)

Ці мурування були виконані з неформатної помаранчевої та червоної цегли розмірами близько 25‒30 х 15‒17 х 5‒6 см на вапняному розчині (товщина швів 2 см) (Рис. 4).

 
Рис. 4. Характер мурувань в простінку між приміщеннями підвалу другої половини XVIII ст., вигляд з півдня (Фото А. Короба, 27.03.2024 р.)

Цеглу викладено порядово з чергуванням ложкових та тичкових рядів. На момент обстеження відкритими для огляду виявилися мурування південно‒східної частини об'єкта, що являє собою залишки стін двох суміжних підземних приміщень зі слідами розібраних склепінчастих перекриттів (Рис. 3: 4‒5; 5).

 
Рис. 3. План-схема об'єкта "Фундаменти палацу Кирила Розумовського": 1) розібрана прибудова ХХ ст., частково реконструйована у 2023 р.; 2) розібрана частина будівлі кінця ХІХ ст., частково реконструйована у 2023 р.; 3) недоступне північно-західне підвальне приміщення другої половини XVIII ст. з частково реконструйованою над ним в 2023 р. частиною будівлі кінця ХІХ ст.; 4) центральне підвальне приміщення другої половини XVIII ст., частково реконструйоване в 2023 р.; 5) південно-східне підвальне приміщення другої половини XVIII ст.; 6) частково збережена частина будівлі кінця ХІХ ст.; a) вхідні сходи до підвального приміщення; b) закладений отвір вікна підвального приміщення; c) загратований отвір вікна підвального приміщення; d) закладений дверний отвір підземного відгалуження другої половини XVIII ст., обкладений цеглою ХІХ ст.; e) дверний отвір між підвальними приміщеннями, розтесаний в 2023 р. (Виконано Т. Бобровським).

Крайнє південно‒східне приміщення, орієнтоване довгою віссю з північного сходу на південний захід, має розміри 8,5 х 5 м (Рис. 3: 5; 5 ‒ 7). Його висота становила не менше 3,5 м до верхівки склепіння, зовнішній бік якого, очевидно, сягав денної поверхні (Рис. 8 ‒ 10). Бокові та торцеві стіни приміщення збереглися на висоту понад 3 м, їх товщина складає близько 75-80 см.

 
Рис. 8. Північно-східна стіна південно-східного приміщення підвалу другої половини XVIII ст., вигляд з північного заходу (Фото А. Короба, 27.03.2024 р.)

Стіни спираються на материковий лес, маючи в основі потовщення в 5 цеглин заввишки, які на півметра ширші вздовж торців приміщення (Рис. 5, 11). Ймовірно, на ці виступи спиралися дошки стародавньої підлоги приміщення, а самі основи стін були виконані в фундаментних ровах, викопаних у материковому ґрунті (Рис. 5).

 
Рис. 5. Загальний вигляд фундаментів та південно-західної частини підвалу другої половини XVIII ст., вигляд з північного сходу (Фото А. Бондаренко, 14.03.2024 р.)

Склепіння приміщення були викладені в одну цеглу (30 см) та своїми п'ятами спиралися на бокові стіни на висоті 2 м від їх підошви (Рис. 4, 10). П'яти склепінь були перев'язані зі стінами, мурування яких у верхній частині також заповнювало пазухи поверх склепіння. Це свідчить, що стіни підземних приміщень мали служити фундаментами наземній будівлі не лише власними конструкціями, але й утворюючи горизонтальний цегляний майданчик поверх склепінь, відокремлюючи в такий спосіб наземний поверх від підвального (Рис 9, 10).

 
Рис. 9. Північно-східна стіна південно-східного приміщення підвалу другої половини XVIII ст., вигляд з північного заходу: характер мурувань у північному куті (Фото А. Короба, 27.03.2024 р.)
 
Рис. 10. Північно-східна стіна південно-східного приміщення підвалу другої половини XVIII ст., вигляд з північного заходу: характер мурувань у східному куті (Фото А. Короба, 27.03.2024 р.)

По центру північно-східної торцевої стіни приміщення на висоті 2-2,5 м від рівня давньої підлоги було виконано нішу шириною 0,9 м і висотою понад 1 м, яка, ймовірно, служила вентиляційним вікном, відкриваючись на поверхню в цокольній частині наземної будівлі (нині закладене муруванням ХІХ ст.) (Рис. 3: b; 8). Аналогічне вікно, також закладене, але зі збереженими в ньому залізними ґратами, існувало в південному куті приміщення, в його південно-західній стіні (Рис. 3: с; 5).

В цьому місці збереглися кутовий та центральний підмурки, які підсилювали склепіння та розчленовували торцеву стіну, відділяючи зазначене вікно від закладеного нині проходу (шириною до 1 м та висотою 1,7 м), який від західного кута приміщення вів за його межі в південно-західному напрямку (Рис. 3: d; 5).

В другій половині ХІХ ст. довкола дверного отвору цього проходу з форматної жовтої цегли (26 х 13 х 7 см) було змуровано склепінчастий портал, який частково перерізав мурування п'ят склепіння XVIII ст. Це свідчить, що основний масив склепіння розглянутого підземного приміщення був розібраний ще у ХІХ ст.

З північного заходу до описаного приміщення прилягало ще одне, влаштоване за подібним принципом, але трохи більше за розмірами (Рис. 3: 4; 5, 7, 13). Обидва приміщення відокремлювалися одне від одного простінком, посеред якого, очевидно існував арковий прохід, нині розтесаний до ширини майже 2 м (Рис. 3: е; 5, 7, 11).

Саме приміщення, орієнтоване довгою віссю з північного сходу на південний захід, має розміри близько 10 х 6 м (Рис. 3: 5; 5 ‒ 7). Його висота становила близько 3,5 м до верхівки склепіння, повністю ідентичного вищеописаному (Рис. 7, 8).

 
Рис. 7. Загальний вигляд фундаментів та східного кута підвалу другої половини XVIII ст., вигляд із заходу (Фото А. Короба, 27.03.2024 р.)

Звертає на себе увагу, що це приміщення було довшим за попереднє, виступаючи в південно‒західному напрямку на 1‒1,5 м (Рис. 12). На жаль, його південно‒західна торцева стіна нині дуже щільно загороджена сучасними бетонними конструкціями, тому обстежити характер її мурування не вдалося.

 
Рис. 12. Південно-західна стіна та західний кут центрального приміщення підвалу другої половини XVIII ст., вигляд з південного сходу (Фото А. Короба, 27.03.2024 р.)

Натомість у боковій північно‒західній стіні, також частково перекритій бетонними конструкціями, простежується дверний отвір, який, очевидно, веде до недосяжного для огляду сусіднього приміщення, на нашу думку, аналогічного південно‒східному (Рис. 3: 3‒4; 5). Ще один дверний отвір в центральному приміщенні існував в його північно-східній стіні. Нині, розширений сучасними будівельними роботами, він вів у глибокий траншеєподібний приямок зі східцями, які виводили на поверхню у південно‒східному напрямку (Рис. 3: а; 6 ‒ 8).

Таким чином, обстежена частина об'єкта дозволяє визначати його як залишки фундаментів наземної споруди другої половини XVIII ст. з облаштованими серед них підвальними приміщеннями того самого часу, які, ймовірно, складалися з трьох камер ‒ центральної та двох бічних загальною площею близько 250 кв.м. Приміщення мали склепінчасті перекриття висотою до 3,5 м, вентиляційні вікна, які з-під склепінь вели нагору.

Не виключено, що підвал, підлога якого сягала глибини 4 м від денної поверхні, мав також, бічні проходи‒відгалуження, в яких були облаштовані льохи або льодовні. Вхід до підвалу розташовувався з північно‒східного боку центрального приміщення. Конфігурація фундаментів та окреслених ними підвальних приміщень вказує на те, що головний фасад наземної будівлі мав ризаліт з південно-західного боку.

На момент наших обстежень будь-яких слідів наземної будівлі XVIII ст., пов'язаної з описаними фундаментами, не виявлено. Натомість на ці фундаменти частково спиралися стіни нині напіврозібраної одноповерхової будівлі, зведеної в другій половині ХІХ ст. з жовтої форматної цегли розмірами 26 х 13 х 7 см на вапняно‒глиняному розчині (Рис. 2; 3: 6; 14 ‒ 16).

Нині збереглася лише південно‒східна частина цієї будівлі, представлена торцевою та залишками бокових стін шириною 9 м та довжиною 10‒15 м (північно‒східна стіна розібрана трохи більше, ніж південно‒західна). Будівля, нині позбавлена покрівлі, внутрішніх простінків та фурнітури, свого часу була одноповерховою з двоскатним дахом (Рис. 14).

 
Рис. 14. Східний кут збереженої частини будівлі кінця ХІХ ст. Вигляд з південного сходу (Фото А. Короба, 27.03.2024 р.)

Вона мала прямокутну форму і була орієнтована в довжину з південного сходу на північний захід. Її стіни, трохи вужчі за стіни ранішого підвалу, спиралися на мурування XVIII ст., маючи в нижній частині невеличке цокольне розширення (Рис. 15, 16).

 
Рис. 15. Південно-східна збережена частина будівлі кінця ХІХ ст. Вигляд із заходу (Фото А. Короба, 27.03.2024 р.)
 
Рис. 16. Деталь мурування стін будівлі кінця ХІХ ст. Вигляд із заходу (Фото А. Короба, 27.03.2024 р.)

Північно-західна частина цієї будівлі на момент обстеження виявилася розібраною і замінена сучасним цегляним муруванням з використанням бетонних конструкцій (Рис. 2; 3: 1, 2). Роботи з реконструкції будівлі, згідно паспорту об'єкта, названого "громадським будинком по вул. Мазепи, 3в", здійснює ТОВ "СОБІ" (до середини березня 2024 р. в паспорті об'єкта було позначено "капітальний ремонт" з терміном виконання 2022‒23 рр., після чого інформацію змінили на "реконструкцію" з терміном до кінця 2024 р.).

Роботи, які здійснюються тут, полягають в повному демонтажі наземних цегляних мурувань ХІХ ст. з супутньою заміною їх на сучасні мурування тієї ж конфігурації (передбачається, що висотність будівлі має бути підвищена на один поверх), а також облаштуванням підвального простору із загородженням мурувань XVIII ст. бетонними простінками та перекриттями. Також в ході зазначеної реконструкції виконується перепланування підлоги підвалу з виконанням поверх материкового лесу бетонних стяжок на залізній арматурі (Рис. 7; 8).

Вивчення бібліографічних джерел дозволяє чітко визначити вік та призначення будівлі ХІХ ст.: відомо, що у 1830‒х рр. територія сучасних садиб по вул. Івана Мазепи, 3 (та 3‒б, 3‒в, 3‒г в їх складі) опинилася в управлінні Інженерного двору (Інженерного управління Інженерного відомства) Київської фортеці.

Згідно "Зводу пам'яток історії та культури України", від цього періоду на зазначеній території донедавна у відносно історичному вигляді зберігалися дві споруди ‒ двоповерховий флігель середини ХІХ ст. (вул. Івана Мазепи, 3‒в) та одноповерхові служби кінця ХІХ ст. (вул. Івана Мазепи, 3‒г). Саме остання споруда і є розглянутою будівлею Інженерних Служб, реконструкцією якої нині займається ТОВ "СОБІ" (Рис. 17).

 
Рис. 17. Архівні фото будівлі Служб Інженерного двору кінця ХІХ ст. станом на 2008 (вгорі) та 2018 (внизу) роки (за даними Зводу пам'яток та А. Короба)

За описом 2008 р. будівля являла собою одноповерховий з підвалом цегляний прямокутний будинок з двосхилим дахом та цоколем і карнизом, викладеними лекальною цеглою, характерною для кінця ХІХ ст. (Звід пам'яток, 2008/2021, с. 1446, № 496.14).

Варто додати, що під час зведення цієї будівлі, судячи з наших спостережень, були частково розібрані склепіння раніших підвалів, а в самих підземних приміщеннях облаштовані додаткові інтер'єрні елементи — ніші, східці тощо.

Відомо, що на момент складання "Зводу пам'яток" (2008 р.) будівля Інженерних Служб вже не використовувалася, але мала сучасну цегляну прибудову (з північного боку), частково закладені та перероблені віконні й дверні отвори, пофарбований фасад і вкриту шифером покрівлю. Її первинна довжина складала близько 34 м, а ширина близько 9 м.

Спостереження за різночасовими космічними знімками дозволяють простежити динаміку руйнування будівлі Інженерних Служб: на зламі 2014‒15 рр. відбувся демонтаж північно-західного торця будівлі, але покрівля в інших частинах будівлі ще донедавна зберігалася (Рис. 17; 18).

 
Рис. 18. Динаміка руйнувань будівлі кінця ХІХ ст. за космічними знімками 2001, 2013, 2014, 2015, 2018, 2019, 2023 рр. (за даними Google Map, підготував І. Зоценко)

Бібліографічні та картографічні матеріали також дозволяють впевнено ідентифікувати залишки фундаментів та підвальних приміщень XVIII ст. Згідно історичної розвідки, опублікованої у 1930 р. Федором Ернстом:

"Перший за майданом (нині ‒ Арсенальна площа) ліворуч ґрунт із садибою та двома довгастими будовами наймав у другій половині XVIII століття у Микольського монастиря останній гетьман та один з найбагатіших магнатів тодішньої України К. Г. Розумовський. У 1780-х рр. тут був побудований величезний дерев'яний палац, що садовий фасад його був звернутий до Дніпрової долини. Чільний фасад виходив на прямокутній двір, по боках якого, перпендикулярно до вулиці, йшли флігелі.

На збудування палацу витрачено величезні кошти, але в ньому ніхто не жив. Року 1797 тут, з дозволу Розумовського, оселився тодішній київський генералгубернатор граф І. П. Салтиков. Тоді тут щотижня влаштовували балі, феєрверки, ілюмінації, й "він здавався чарівним, коли у літню ніч блищав огнями" згадував Ф.Ф. Вігель (що жив через вулицю проти цього палацу).

Трохи згодом, коли почалася війна з турками, до Розумовського вдалися по дозвіл розташувати в палаці частину війська. Обурений магнат наказав негайно розібрати палац і перевезти його до свого маєтку "Яготин" на Полтавщині. Від Київського палацу залишалися самі надвірні флігелі" (Київ, 1930, с. 469‒470).

Зображення згаданого палацу Кирила Розумовського відсутнє на плані Києва 1780 р., натомість його абрис присутній на планах 1799, 1803, 1812 та 1819 рр., де палац зображено як велику масивну будівлю з двома боковими ризалітами (Рис. 19). Очевидно, палац був розібраний в 20-х рр. ХІХ ст. вже після смерті Кирила Розумовського, а трохи пізніше на цьому місці був збудований комплекс Інженерного двору Київської фортеці (контур будівлі Інженерних служб можна бачити на плані міста 1902 р.) (Рис. 19: 1902).

 
Рис. 19. Історичний розвиток ділянки, де розташовано об'єкт, за матеріалами планів міста 1780, 1799, 1803, 1812, 1819, 1902 рр. (за даними І. Зоценка)

Варто зазначити, що у "Зводі пам'яток історії та культури України" палац Кирила Розумовського віднесено до втрачених пам'яток разом з печерським палацом Івана Мазепи, хоча відомо, що від останнього залишилися досить великі підвали з прилеглими льохами в сучасній садибі № 17 по вул. Аніщенка (Звід, 2021, с. 1434, 1437; Бобровський, 2007, с. 42). Очевидно, та сама доля спіткала й палац останнього гетьмана України ‒ на місці розібраного палацу дотепер лишилися його цегляні фундаменти та підвальні приміщення, що підтверджується накладанням історичного плану 1803 р. на сучасну міську топооснову (Рис. 20: 1).

 

Рис. 20. Зведений генплан сучасного міста з планом 1803 р.: 1 — об'єкт та контури палацу Кирила Розумовського на історичному плані (виконав Т. Бобровський).

Певна суперечність між абрисом наявних фундаментів, що передбачають наземну будівлю з одним ризалітом, та відображеними на історичних планах контурами палацу з двома ризалітами вирішується просто: очевидно, при закладанні палацу планувалося створити будівлю, подібну до яготинського палацу Кирила Розумовського (з портиком‒колонадою вздовж чільного фасаду), але в процесі будівництва відбулися зміни в проекті, і конструкція наземної будівлі, яка була дерев'яною і не передбачала потужних фундаментів, місцями вийшла за межі підвальних приміщень (Київ, 1930, с. 470, фото).

Не виключено також, що обстежені нами ділянки фундаментів та підвального приміщення є меншою частиною більшого об'єкта, де боковим ризалітам наземної будівлі відповідали підвальні приміщення більшої площі, а південно-східна частина підвалу виходила за межі наземної забудови.

На жаль, ми не мали можливості на цьому етапі детально обстежити знайдені мурування, хоча місце їх розташування у співставленні з картографічними матеріалами, будівельні матеріали і технологія будівництва дозволяють чітко визначати об'єкт як фундаменти та підвальні приміщення будівлі другої половини XVIII ст. ‒ палацу Кирила Розумовського, збудованого у 1780-х рр.

Безумовно, подальші натурні (зокрема, архітектурно‒археологічні) дослідження дозволять виявити та зафіксувати ці залишки в повнішому обсязі, уточнити їх планувальну структуру, стратиграфію нашарувань з зовнішнього боку, датування різночасових мурувань тощо.

Нині цей об'єкт перебуває під загрозою. Капітальний ремонт наземної будівлі кінця ХІХ ст., який здійснюється ТОВ "СОБІ" та вже переріс в кардинальну реконструкцію, призводить не лише до втрати матеріальної структури історичної будівлі Інженерних Служб, але й до суттєвого втручання та пошкодження матеріальної структури залишків палацу Кирила Розумовського, зокрема:

- сучасними будівельними роботами знищено стародавню підлогу та культурні нашарування XVIII‒XIX ст. в середині підвальних приміщень (на фото Рис. 5 ліворуч фіксується темна пляма археологічного заповнення у материковому ґрунті підлоги);

- стіни другої половини XVIII ст. зсередини пошкоджені арматурою для опалубки, за допомогою якої відбувається створення бетонного кожуха, що перекриває давні мурування (Рис. 5; 8; 12);

- мурування простінків підвальних приміщень розтесуються задля розширення існуючих проходів (Рис. 7; 8);

- підлога підвальних приміщень заливається бетоном без створення необхідної гідроізоляції тощо.

Втім, не зважаючи на це, об'єкт продовжує зберігати свою автентичність та історико‒культурну цінність, по‒перше, як архітектурно‒археологічні залишки XVIII ст., по‒друге, як місце, пов'язане з життям і діяльністю видатної історичної особи ‒ Кирила Григоровича Розумовського (1724‒1803 рр.), який був останнім гетьманом України (1750‒64 рр.), графом (з 1744 р.) і сенатором Російської імперії (з 1762 р.), президентом Петербурзької Академії наук (1745‒65 рр.).

У 1750 р. на козацькій раді в м. Глухові він був обраний гетьманом України, намагався здійснювати самостійну внутрішню політику, запобігав поширенню "холопства" на українських землях, здійснив судову реформу в Гетьманщині тощо. У 1764 р. Кирило Розумовський був усунутий російським урядом з посади гетьмана (через скасування самої посади) із супутньою забороною з'являтися в Україні до 1776 р.

В період між 1776 та 1794 рр. він намагався налагодити господарську діяльність власних маєтків в Києві, Батурині та Яготині. Після виходу у сенаторську відставку в 1794 р. Кирило Розумовський оселився в своєму маєтку в м. Батурині, де помер і був похований у 1803 р. (Путро, 2008).      

Таким чином, в результаті натурного обстеження та історіографічних розвідок встановлено, що в межах садиб №№ 3‒в/3‒г по вул. Івана Мазепи дотепер збереглися фундаменти і підвальні приміщення палацу останнього гетьмана України Кирила Розумовського, зведені у 1780-ті рр. Від об'єкту збереглися цегляні конструкції підвалу на площі понад 100 кв.м і висотою до 4 м.

На початку ХІХ ст. наземні конструкції палацу, які були дерев'яними, розібрали, натомість у другій половині ХІХ ст. на їх місці звели цегляну одноповерхову будівлю, що належала Київській фортеці. Під час реконструкцій ХІХ ст. колишні підвали палацу зазнали певних змін: були демонтовані підвальні склепіння, закладені вікна, місцями прикладено простінки з нішами та, ймовірно, облаштовано новий вхід з пристінного приямку зі сходами, хоча основні конструкції XVIII ст. збереглися дотепер.

Реконструкція, що здійснюється на об'єкті нині, руйнує наземні мурування ХІХ ст. та шкодить муруванням XVIII ст., які потребують детального архітектурно-археологічного дослідження і консервації.

          Виходячи з наявної історичної та архітектурно-археологічної інформації, об'єкт "Фундаменти палацу Кирила Розумовського" має безперечну історико-культурну цінність за наступними ознаками:

-        відповідає критерію автентичності, оскільки переважно зберіг свою матеріальну структуру ‒ цегляні мурування фундаментів та стін підвального приміщення другої половини XVIII ст.,

-        є рідкісним зразком збереженого in situ архітектурно-археологічного об'єкта з прилеглими до нього культурними нашаруваннями ранньомодерного часу в м. Києві (дотепер в місті збережено лише одиниці пам'яток цивільної (палацової або маєткової) архітектури XVIII ст.);  

-        є унікальним зразком збережених цегляних підмурків втраченої історичної дерев'яної забудови м. Києва пізньосередньовічного та ранньомодерного часів;

-        безпосередньо пов'язаний з життям і діяльністю видатної історичної особи ‒ останнього гетьмана України Кирила Розумовського;

-        є об'єктом, перспективним для подальшого археологічного дослідження як самих мурувань, так і прилеглих до них різночасових культурних нашарувань;

-        має великий потенціал для музеєфікації та подальшого експонування.

З огляду на вищевикладене фундаменти палацу Кирила Розумовського 1780-х рр. можуть бути визначені як об'єкт, що потребує збереження як пам'ятка культурної спадщини за видами "історія" та "археологія", за типом "споруда".

Список використаних джерел

1. Бобровський Т. Підземні споруди Києва від найдавніших часів до середини ХІХ ст. (спелеоархеологічний нарис). Київ, 2007.    

2. Звід пам'яток історії та культури України: Енциклопедичне видання. Кн. 1: Київ. Ч. 3. Київ, 2008/2021.

3. Ернст Ф. (ред.). Київ (провідник). Київ, 1930.

4. Путро О.І. Гетьман Кирило Розумовський та його доба (з історії українського державотворення XVIII ст.). Київ, 2008.

         

В довідці використані матеріали, зібрані за допомогою києвознавців Алли Бондаренко, Антона Короба та Івана Зоценка.

За ліквідацію Коновальця – трикімнатна квартира і 1000 рублів на меблі

В архівних фондах розвідки знайдено матеріали, які проливають світло на деякі подробиці широкомасштабної операції з ліквідації голови Проводу ОУН Євгена Коновальця, яку 23 травня 1938 року здійснив Павло Судоплатов за прямою вказівкою Йосипа Сталіна. Нові свідчення злочину більшовицького режиму проти українського визвольного руху ґрунтуються на письмових доповідях одного з головних фігурантів справи Василя Хомяка – особливо цінного агента ГПУ/НКВД УСРР, який діяв під псевдонімами "Лебедь" та "82" і якому вдалося впровадити убивцю у близьке оточення лідера українських націоналістів під виглядом свого родича.

КГБ УРСР проти "Летючих козаків" ВПС США

У москві поставили завдання перед кгб урср збирати всю доступну інформацію про всіх українців, які пішли на службу до армії США. Їх розглядали як таких, що можуть бути використані з диверсійною і шпигунською метою проти срср. Так, керівництво кгб з настороженістю сприймало здобуті агентурою відомості про "збільшення американцями набору до армії молоді українського походження".

"Сто днів" або останній король: епізод з історії визвольних змагань литовського народу

Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції. Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 році. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект.

Інтелектуали за викликом. Хто й навіщо створив легенду про "Петра Великого"

Як європейські інтелектуали волею, чи неволею допомагали російському імператору Петру І відбілювати власну репутацію.