Спецпроект

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Напередодні широкомасштабної війни Україна пережила "війну пам'ятей", пов'язану з діяльністю Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" (МЦГБЯ).

Ця фундація, створена у 2016 році російськими та українськими олігархами Павлом Фуксом, Михайлом Фрідманом, Германом Ханом та Віктором Пінчуком, має на меті створення грандіозного музею Голокосту на території Єврейського цвинтаря в Києві, поруч з Бабиним Яром.

Цей проєкт зазнав широкої суспільної критики через повне ігнорування неєврейських жертв Бабиного Яру, прагнення перекласти на українців відповідальність за Голокост та культивування ностальгії за СССР.

Але то була "війна" за "правильний" спосіб увічнення пам'яті жертв нацизму.

Звернення української культурної та наукової спільноти щодо меморіялізації Бабиного Яру

Проте пам'ять про Голокост стає зброєю і в загальних війнах. Адже, однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост і тих, кого глорифікують, і тих, хто глорифікує.

А надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Що ж робити з пам'яттю про Голокост в Україні, якщо, з одного боку, її використовують для підважування самої ідеї української незалежності, а з іншого, вона затьмарює пам'ять про сьогоднішні жертви?

То як і чому пам'ять про Голокост використовують сьогодні як зброю?

Сюжет 1

У січні-лютому 2024 року у приміщенні Музею історії міста Києва МЦГБЯ провів виставку "Документи та долі", яку надалі планують експонувати у Парижі, у штаб-квартирі ЮНЕСКО.

Ключових документів було два: німецький наказ про явку 29 вересня 1941 року "всіх жидів міста Києва та околиць" на ріг вулиць Мельникова та Дегтярівської і наказ коменданта Української допоміжної поліції про доставлення "всіх жидів, працівників НКВД та членів ВКП(б)" до поліції або єврейського табору на вул. Керосинній.

У такий спосіб було зрівняно відповідальність за знищення десятків тисяч київських євреїв між німецькою окупаційною владою та місцевою допоміжною "українською" поліцією, яка цією владою була створена і накази якої виконувала.

Надалі лінія "української відповідальності" простежувалася у кожній другій особистій історії загиблих київських євреїв. І жодним словом не були згадані рятівники, які заради сторонніх людей ризикували, а то й накладали життям своїм і своїх родин.

Єдиний виняток – історія Діни Пронічевої, яку "врятував поліцай, який насправді був партизаном". Це невипадково. Природно, якби виставка, що присвячена пам'яті жертв Голокосту, розповідала лише про євреїв. Не мала би викликати здивування відсутність згадок про ромів і військовополонених, душевнохворих і українських націоналістів.

Але одну категорію жертв нацистів організатори не оминули своєю увагою.

Вже йшлося про "працівників НКВД та членів ВКП(б)", яких треба було здавати поліції. Ще один документ – "Довідка про життя молоді та комсомольців Ленінського району під час фашистської окупації". Хоча представлений фрагмент розповідає про масову страту євреїв, вибір документу має створити уявлення про дві групи жертв – євреїв та радянських активістів. Тому і рятує Пронічеву від загибелі радянський партизан, а не пересічний киянин.

Отже, МЦГБЯ жодним чином не відмовився від засадничих пунктів свої програми: звинувачення українців у колаборації та прославляння СССР, зокрема, як рятівника євреїв. Недарма сайт цієї організації досі презентує як чинні й історичний наратив, написаний у 2018 році, й художню концепцію авторства скандального режисера Іллі Хржановського.

Сюжет 2

Восени 2023 року побачило світ число часопису "Україна модерна" під назвою "Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину".

Воно складається з двох частин: форуму з тотожною назвою та шести наукових статей, п'ять з яких присвячено співучасті ОУН, української поліції або місцевого населення у Голокості.

Форум – це письмові відповіді на питання, поставлені редакцією. Їх зміст зводиться до такого:

1) відповідальність й участь місцевих організацій і суспільства в цілому під час Голокосту;

2) відповідальність т.зв. "спостерігачів";

3) поведінка неєврейського населення;

4) перспективність порівняльних студій геноцидів;

5) особисті долі та свідчення;

6) гендерні студії у дослідженні Голокосту;

7) які ще напрями студії Голокосту в Україні є перспективними?

8) яким є і яким має бути вшанування пам'яті про Голокості в Україні?

Ключові питання пов'язані винятково з участю та відповідальністю за Голокост місцевого неєврейського населення та його організацій.

Так учасників обговорення підштовхують до думки, що і вшанування пам'яті має бути зосереджено саме на спокутуванні провини українців.

 

Ще два питання стосуються модних сьогодні усної історії та гендерних студій. На цьому тлі запитання "Які ще напрями студії Голокосту в Україні є перспективними?" виглядає відвертим знущанням.

Тобто засадничі питання про загальні причини і ідеологічні витоки Голокосту, його міжнародний політичний і воєнний контекст, порівняння долі євреїв у різних окупованих та союзних нацистам країнах, феноменології порятунку та єврейського опору не є перспективними і не заслуговують на окреме обговорення?

Такі питання вже містять половину відповідей – тому байдуже, кому їх ставити. Але якщо з українського боку було просто запрошено очільників профільних структур, то відбір іноземних учасників був невипадковим. Це двоє чинних (Кай Струве та Мартін Дін) та один колишній (Дітер Поль) члени Наукової ради МЦГБЯ, а також троє істориків – Омер Бартов, Джаред Мак-Брайд, Іван-Павло Химка, – що багато років "викривають" та звинувачують за співучасть у Голокості українських націоналістів та взагалі українців. Проте жоден з них не відомий як фахівець з гендерних студій, усної історії чи порівняльного аналізу геноцидів.

У 2017 році "Україна модерна" вже видавала число "Єврейська історія українських теренів". Вона також звелася переважно до подій часів Другої світової війни, але хоча б не обмежувала їх винятково українськими злочинами. Але тоді йшлося про історію, тоді як тепер – про відповідальність і пам'ять.

Чому ж російські проксі з МЦГБЯ та проєвропейські ліві ліберали з "України модерної" збігаються у ключових поглядах на Голокост в Україні?

Подивимося на ситуацію в ширшому контексті.

У січні 2024 року міністр оборони Великої Британії Грант Шаппс проголосив, що ера миру, яка почалася 35 років тому з падінням Берлінського муру, добігає кінця, і ми перейшли від повоєнного світу до довоєнного.

Новою "віссю зла" Шаппс бачив Росію, Китай, Іран та Північну Корею, а першими ластівками нової світової війни – російську агресію в Україні, війну Ізраїлю проти ХАМАС, напади хуситів на торгівельні судна у Червоному морі.

Наближення великої війни гостро відчувають на фронтирах вільного світу. Швеція і Фінляндія вступають до НАТО, Норвегія дозволяє експорт зброї до воюючої України, Японія змінює свою оборонну стратегію, Південна Корея обговорює створення власної атомної бомби.

Але ідеологічна війна точиться вже давно. І пам'ять про Голокост у ній посідає не останнє місце.

Перший приклад зі Святої Землі. Брутальний напад ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року, вбивство близько 1200 переважно мирних людей та захоплення близько 250 заручників пробудили у суспільній свідомості ізраїльтян та євреїв усього світу спогади про найжахливіші часи тотального знищення.

 
Дим після обстрілу Палестинської вежі в Газі, 7 жовтня 2023 р.
Фото: EPA/UPG

Звісно, ані реальні масштаби цього злочину, ані реальні можливості ХАМАС не співставні з нацистськими, хоча й стали найбільшим масовим вбивством євреїв після Другої світової війни.

Але пам'ять про Голокост для Ізраїлю та світового єврейства є не просто спогадом про трагедію минулого сторіччя.

Держава Ізраїль завжди позиціонувала себе як місце, де євреї будуть захищені від будь-яких нових спроб масового знищення, а постійне нагадування про Голокост мало забезпечити підтримку єврейської держави з боку світової спільноти. Натомість держава не захистила, а пам'ять не вберегла.

Зі свого боку, ХАМАС, його союзники та симпатики просувають візію відплатної акції Ізраїлю в секторі Газа як геноциду палестинців, який "виправдовується агресором" жертвами та пам'яттю про Голокост. І тут дуже показовою є позиція Росії.

Ключовою ідеологічною складової сучасного російського реваншизму є "Релігія Перемоги".

Цей поганський культ "Золотої доби", що настала після "Великої Вітчизняної війни", коли СССР був ледь не наймогутнішою державою світу, до якої ставилися одночасно із вдячністю, повагою і страхом.

Глобальною метою сучасної Росії є повернення до тих часів, гаслом – "Можемо повторити!", а ритуалом – урочисті святкування річниць "Великої Перемоги".

Віталій Нахманович. На руїнах Храму Перемоги

Інтервенція в Україну розглядалася в Кремлі як перший крок на шляху повернення до "Золотої доби". Адже російське керівництво наприкінці 2021 року відкрито проголосило своєю метою відкидання НАТО до кордонів часів СССР і створення т.зв. "багатополярного світу", в якому Росії знову належатиме одна із чільних ролей.

Позиція щодо України сформулювана Володимиром Путіним влітку 2021 року у програмній статті "Про історичну єдність росіян та українців".

У ній протиставлявся політичний режим, що героїзує ворогів Росії від Мазепи до Бандери і потурає сучасним "радикалам і неонацистам", і український народ, що породив "справжніх патріотів і переможців, якими завжди пишалися в Україні".

Господар Кремля закликав українців скинути "неонацистський режим" та повернутися у спільну країну та до спільної "Релігії Перемоги". Це й досі залишається офіційною метою російської агресії.

Голокост не стоїть на першому плані в сучасній російській ідеології, хоча, на відміну від радянських часів, на офіційному рівні завжди підкреслювали роль Радянської Армії у порятунку євреїв від повного знищення.

Разом із тим, хоча Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту був 2005 року встановлений ООН у дату визволення табору смерті Аушвіц радянськими військами, у самій Росії він так і не набув офіційного статусу.

 
Воїни 100-ї Львівської дивізії 1-го Українського фронту відкривають ворота концтабору Аушвіц, 27 січня 1945 року

Натомість з 2014 року на цей день – 27 січня – припадає один з т.зв. "Днів військової слави Росії" – "День повного звільнення Ленінграда від фашистської блокади" у 1944 році.

Конкуренція пам'ятей стала виявлятися з початку 2020-х років.

Урочисте відзначення в Ізраїлі у січні 2020 року 75-ї річниці звільнення Аушвіцу зусиллями тодішнього прем'єра Біньяміна Нетаньягу перетворилося на особистий бенефіс Путіна.

Чільні ізраїльські політики по черзі дякували "високому гостю" за звільнення табору смерті.

А Путін у центрі Єрусалиму відкрив пам'ятник жертвам блокади Ленінграда і проголосив, що "блокаду Ленінграда і Голокост не можна ні з чим порівняти". І вже восени російське Міністерство освіти викреслило Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту з календаря освітніх подій на 2020/2021 роки.

Остаточне повернення до радянської візії пам'яті про Голокост зафіксував російський МЗС на початку 2024 року.

22 січня на його сайті з'явилася "Відповідь офіційного представника МЗС Росії М.В. Захарової на питання ЗМІ у зв'язку з рішенням Уряду ФРН виступити в Міжнародному суді ООН як третя сторона у розгляді між ПАР та Ізраїлем".

Основним об'єктом "критики" став німецький уряд, який "взяв курс на підрив російських зусиль з недопущення реабілітації нацизму" та "активніше за інших у Європейському союзі виступає на захист київського режиму, який проголосив героїзацію фашистських колабораціоністів ключовою складовою своєї внутрішньої та зовнішньої політики".

Проте у фокусі уваги були німецько-ізраїльські стосунки.

Претензія висувалася до "беззастережної підтримки, яку Берлін завжди надає Ізраїлю", попри "обурення, яке колективне покарання палестинців у секторі Газа викликає в усьому світі".

Найбільше "обурення" російського МЗС викликало те, що свою підтримку Німеччина мотивувала власною "історією і злочином проти людяності у вигляді Голокосту".

Для початку Захарова авторитетно пояснила, що "згідно Резолюції Генеральної Асамблеї і цілій низці інших міжнародних документів, Голокост – це переслідування та масове знищення нацистами представників різних етнічних і соціальних груп". А далі розлого виклала історію злочинів нацистської Німеччини проти народів СССР, які та не бажає визнавати геноцидом.

"З усього цього, – наголосила Захарова, – можна зробити висновок, що Берлін вирішив виділити з усього, що становить його історичну провину перед людством, лише одну його частину – проблематику Голокосту, і те – розглядати її далеко не повністю, а лише під тим кутом. що вигідно йому на даний момент".

Отже, допоки Україна та Ізраїль змагаються за увагу світу в медійному, фінансовому і збройному вимірах, Росія для себе вже ідеологічно об'єднала їх з Німеччиною та іншими країнами Європи, які дотримуються "негласних догм "порядку, заснованого на правилах", що визначаються Вашингтоном".

І одним з ключових російських викликів цьому "вашингтонському порядку" є вимога замінити вшанування єврейських жертв Голокосту покаянням та матеріальними компенсаціями за жертви "усього радянського народу" і насамперед – етнічних росіян.

Парадокс цієї претензії полягає в тому, що почуття провини за злочини нацизму саме перед Росією (з якою винятково ототожнюється колишній СССР), досі заважає Німеччині надавати повноцінну допомогу Україні в боротьбі проти російської агресії.

Але в Москві точно визначили больову точку Заходу, навколо якої побудовано сучасне європейське суспільство. Допоки путінська Росія "вставала з колін", розбудовувала армію, випробовувала межі терпіння Заходу в Грузії, Україні та Сирії і мріяла про повернення у "зоряне минуле", Європа створювала "рай на землі".

Понад 30 років країни Старого Світу скорочували армії і воєнну промисловість, розвивали глобальну економіку та підвищували податки на бізнес, очікували на "кінець історії" і повсюдну перемогу демократичного ладу.

Вкупі з дешевим газом з Росії, дешевими товарами з Китаю і дешевими робочими руками з усього "глобального Півдня" це дозволило їм розбудувати соціальні демократичні держави, в яких запанували пацифізм і толерантність, права людини і мультикультурність.

А в центрі цього щасливого і безтурботного життя постала новітня релігія – "Релігія Голокосту", злочину, який повністю заперечує усі зазначені цінності, і щодо якого сучасна Європа може найрішучіше виставити гасло "Ніколи знову!".

Але якщо російська "Релігія Перемоги" носить виразний поганський характер, то "Релігія Голокосту" наслідує християнство.

Тільки церкви в ній замінено меморіалами і музеями Голокосту, їх відвідання носить характер прощі, а замість покаяння за гріхи треба повсякчас каятися за співучасть у знищенні євреїв.

Різниця лише в тому, що каятися треба не за власні гріхи, а за гріхи нації, не перед Богом, а перед євреями, і не приватно, а публічно.

Цей ритуал стає в нагоді і для особистих потреб. Після нападу ХАМАС і початку відплатної акції з боку Ізраїлю, мережу Х (колишній Twitter), що належить Ілону Маску, все частіше стали звинувачувати в антисемітизмі через надчисленні антиізраїльські пости.

У цій ситуації Маск, замість перегляду "редакційної політики", у січні 2024 року демонстративно відвідав меморіал "Аушвіц-Біркенау" та взяв участь у круглому столі з проблеми антисемітизму.

Американський мільярдер був щиро переконаний, що ця "проща" стане найкращою відповіддю на всі звинувачення.

Але "Релігія Голокосту" потрапила в пастку, властиву більшості світських культів, що апелюють до досвіду певного явища. Оголошений "унікальною історичною подією", Голокост втім не став подією винятково символічною, а залишився, насамперед, конкретно-історичною.

Для єврейської пам'яті він є органічною та невід'ємною частиною, апогеєм історії антисемітизму.

Показовою є реакція Яд ва-Шему на виступ Захарової. Ізраїльський меморіал не став аналізувати усі складові цього "маніфесту", а зосередився на головному – загрозі унікальному й водночас конкретному статусу Голокосту:

"Яд ва-Шем розцінює заяву російського МЗС як серйозне спотворення Голокосту. Всупереч заявленій заяві, Голокост був безпрецедентним систематичним геноцидом, який здійснили нацисти, знищуючи єврейський народ… Міністерству закордонних справ Росії було б непогано залишити Голокост осторонь, переслідуючи політичний порядок денний".

Щодо західної пам'яті, то здавалося би природним виводити Голокост як "унікальне явище" поза межі історичного часу та простору. Натомість, оскільки в матеріальному світі жодне історичне явище не може "висіти у повітрі", європейська свідомість перетворила на "унікальне явище" усю Другу світову війну та абсолютизувала "зло – добро" в її контексті.

Тому невипадково, що Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2005 року "Пам'ять про Голокост" (змістом якої намагалася маніпулювати Захарова) у своїй преамбулі посилається на "нерозривний зв'язок між ООН та тією безпрецедентною трагедією, якою стала Друга світова війна".

А у тексті резолюції згадується Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього, "яка була прийнята з метою уникнути повторення актів геноциду, подібних до тих, які були скоєні нацистським режимом".

Цю тезу повторює і Резолюція Генасамблеї ООН 2007 року "Заперечення Голокосту". "Пам'ять про Голокост, – сказано в ній, – має велике значення для запобігання новим актам геноциду".

Парадокс в тому, що ці резолюції було ухвалено вже після Сребрениці, Руанди та Дарфуру, визнаних геноцидами світовою спільнотою. Тобто, попри те, що пам'ять про Голокост не запобігла новим аналогічним злочинам, ООН й надалі закликала до неповторення того, що нерозривно пов'язано винятково з нацизмом і Другою світовою війною.

Цей розрив свідомості вже в українському контексті добре ілюструє.

Сюжет 3

У 2015 році з'явився відкритий лист західних науковців проти ухвалених Верховною Радою законів про декомунізацію. Свій протест автори мотивували низкою аргументів:

– начебто забороною критики УПА, яка "стратила десятки тисяч поляків", та ОУН, "котра співпрацювала з нацистською Німеччиною" та "брала участь у єврейських погромах в Україні";

– несправедливістю "засудження усього совєтського періоду як окупації України";

– утисками за ознакою історичної пам'яті: "півтора мільйона українців, які померли, воюючи з нацистами в рядах Червоної армії, заслуговують на повагу так само, як і ті, хто боровся проти Червоної армії та НКВД. Ті, хто вважає перемогу над нацистською Німеччиною за один із найважливіших історичних моментів, не повинні бути залякані або почуватися вигнанцями".

Цей лист підписали 64 історики, у т.ч. 16 німецьких та австрійських.

Жодних інших колективних звернень від західної наукової спільноти (наприклад, до Путіна) не з'являлося від початку російської агресії у 2014 році і аж до грудня 2023 року, коли 67 видатних діячів науки та політики Німеччини виступили з критикою політики німецького уряду, який надає замало підтримки Україні.

Цю заяву підтримали лише двоє з 16 підписантів заяви 2015 року: Мартін Шульце Вессель із Мюнхена та Андреас Каппелер із Відня.

Чому ж, коли йдеться про Голокост в Україні, збігаються позиції (про)європейських, (про)єврейських та (про)кремлівських акторів?

Чому колишній єврейський дисидент і радянський в'язень сумління Натан Щаранський стає головою наглядової ради МЦГБЯ?

Чому журі Канського кінофестивалю нагороджує спеціальним призом зняту на замовлення МЦГБЯ українофобську стрічку Сергія Лозниці "Бабин Яр. Контекст"?

Чому французький католицький священик о. Патрик Дебуа, який відкрив для Європи т.зв. "Голокост від куль" – масові розстріли євреїв на теренах України, Білорусі, Литви, надалі починає документувати не Голодомор чи депортацію кримських татар, а блокаду Ленінграда та Сталінградську битву, а згодом очолює наукову раду МЦГБЯ?

З одного боку, усі вони зацікавлені у розкритті історії української співучасті в Голокості. (Про)європейські – для покаяння, (про)єврейські – для запобігання антисемітизму, а (про)кремлівські – для звинувачення і підважування української державності.

З іншого боку, усі вони наголошують на винятково позитивній ролі СССР у Другій світовій війні.

(Про)європейські та (про)єврейські – через примат антинацизму, а (про)кремлівські – з ностальгії та для піднесення російської імперської ідеї.

Результат для України виходить дуже прикрий.

Але обговорювати подальші перспективи є сенс лише з урахуванням глобальних змін, які очікують на чинний світоустрій.

Їх ознаками є не лише російський імперський реваншизм, поширення агресивного ісламського фундаменталізму, збройні агресії в Україні та Ізраїлі чи очікувані війни у Тайвані чи Кореї.

Не менш важливими є серйозні зміни всередині західного світу:

– ріст ксенофобії та ізоляціонізму як реакції на вибуховий ріст кількості мігрантів та біженців;

– ріст політичної ваги вкрай правих та вкрай лівих сил, що свідомо прагнуть знищити основи традиційної демократії, заснованої на розподілі влад та свободі слова;

– банкрутство ідей пацифізму та теорії світового поширення демократії через економічну глобалізацію.

Остаточна перемога цих тенденцій не просто призведе до руйнації ліволіберального світу з його засадничими цінностями. Щоб взагалі зберегти демократичні засади власного світоустрою, західним країнам доведеться переглянути багато своїх ключових ідей. І навряд чи цей процес омине "Релігію Голокосту".

Дуже важливо, щоб в оновленому світі пам'ять про Голокост припинила працювати на нюрнберзький міф про Другу світову війну як перемогу тотального добра над тотальним злом.

Без цього неможливо позбутися міфу про комунізм і Радянський Союз як частину глобального добра, а відтак змінити ставлення до Росії – безпосереднього нащадка СССР.

Віталій Нахманович. Світ після війни

Україна не може залишатися осторонь цього процесу, адже сьогодні пам'ять про Голокост є потужною зброєю в руках наших ворогів. А у війні пам'ятей також неможливо "просто припинити стріляти".

Тому треба не йти сліпо у фарватері російського, західноєвропейського чи єврейсько-ізраїльського дискурсу, а шукати ґрунт для цієї пам'яті у власній історії.

 
Одним із прикладів якісних альтернатив стала виставка "Бабин Яр: Дзеркала смерті". Ознайомитися із нею можна за посиланням: https://memory.kby.kiev.ua/exhibition2023/

Зрештою, що важливіше – щоб в Україні пам'ятали про Голокост, чи щоб пам'ятали так, як сьогодні хочуть зовнішні актори?

Першим кроком має стати перенесення уваги зі злочинних наказів та дій – до хибних ідей та облудної моралі, що були джерелом і підґрунтям геноцидів.

Віталій Нахманович. Світоглядні витоки Голокосту та інших геноцидів

Відтак Голокост з "унікальної події" перетворюється на універсальний символ усіх геноцидів, яких лише в Україні протягом минулого сторіччя було чотири, а зараз на наших очах розпочинається п'ятий.

Одночасно має відбутися зміщення акцентів зі злочинців на праведників, із виняткового засудження і каяття за минуле на одночасне вшанування та наснагу на майбутнє.

Концепція комплексного розвитку (меморіалізації) Бабиного Яру

А далі пам'ять про Голокост має перетворитися зі складової світських псевдорелігій на предмет глибокого осмислення релігіями традиційними – юдаїзмом і християнством, які завжди розглядали єврейську історію як символічну.

Опубліковано в інформаційно-педагогічному бюлетені Українського центру вивчення історії Голокосту "Уроки Голокосту". № 1(77). 2024.

Хрест Симона Петлюри – капеланам Армії УНР

У червні 1944-го в Рівненському рибтресті в одній із шухляд столу працівники знайшли дві грамоти до Хреста Симона Петлюри. Цупкі аркуші бланків із тризубом, оригінальною печаткою червоного кольору та фразою "Іменем Української Народної Республіки…" не могли не привернути увагу й не насторожити.

Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки

Львів майже щодня прощається із загиблими захисниками. На Марсовому полі вже поховані близько 800 Героїв, які віддали своє життя у російсько-українській війні. Це місце стало символом відваги й самопожертви, що нагадує про високу плату за свободу. У Львівській міськраді оголосили конкурс та обрали проєкт військового цвинтаря, який має стати місцем "сили та спокою". Натомість у місті почалися жваві суперечки щодо вибору проєкту-переможця.

Як гетьман Скоропадський 8 років водив за носа чекістів

Операція ГПУ УССР під назвою "Т-3" розтягнулася в часі майже на десять років. Чекісти встановили оперативний контакт з генерал-хорунжим Армії УНР Миколою Гоголем-Яновським. Його контакти і листування з Сергієм Шеметом, провідним діячом гетьманського руху за кордоном, наближеною до гетьмана особою і багаторічним особистим секретарем Павла Скоропадського, неабияк зацікавили чекістів. В ГПУ йому дали оперативне псевдо "Українець".

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.