Трудовий табір в Освенцимі

10 лютого 1945 року, через два тижні після втечі нацистського екіпажу концтабору Аушвіц, польська комуністична влада створила трудовий табір в Освенцимі. Як записано в одному зі збережених документів – "з метою таборування фольксдойчів і людей, які чинять загрозу Польщі".

 
 Аушвіц-Біркенау

10 лютого 1945 року, через два тижні після втечі нацистського екіпажу концтабору Аушвіц, польська комуністична влада створила трудовий табір в Освенцимі. Як записано в одному зі збережених документів – "з метою таборування фольксдойчів і людей, які чинять загрозу Польщі".

Це не був великий табір порівняно з іншими, створеними у той самий час на польських землях, такими як, наприклад, Явожно, Ламбіновіце, Потулиці чи Майданек. Хоча більш правильним було б тут вжити термін "реактивовані" на місці колишніх німецьких нацистських концентраційних таборів.

Проте в цьому випадку йшлося не про кількість бараків та ув'язнених у них нещасних людей, а про роль, яку він відіграв у профанації місця пам'яті, пов'язаного з Голокостом, яким був КТ Аушвіц-Біркенау.

Серед ув'язнених "Табору Праці в Освенцимі", бо так звучала його офіційна назва, переважали німці, які жили від покоління до покоління у Бялій (нині частина Бельсько-Бялої), Вілямовицях, Галцнові та десятках інших довколишніх сіл і містечок.

У 1945 році до табору в Освенцимі потрапили також українці, які осіли на цих теренах. Одним з них був убитий 8 грудня 1945 року Гжегож Садловський, с. Яна і Анни, нар. 23.09.1890 року в с. Горожанка, пд. Підгаєцький, греко-католик, за фахом урядовець-купець, проживав на момент арешту та відправлення в табір у Бялій, на вул. Коперника, 2.

Українці - військовополонені у Аушвіці: невідомі мученики

Характерно, що в разі німців або сілезців у графі "За який злочин" зазначали один із обов'язкових тодішніх декретів, у випадку осіб української національності, як підставу їхнього відправлення за табірні дроти, вказували просто - "УКРАЇНЕЦЬ"…

Спочатку освенцимський табір був розташований на вул. Колейовій. Імовірно, у квітні 1945 року, через збільшення кількості ув'язнених, а також через розташування поруч з коліями і неподалік від будівлі залізничного вокзалу, його перенесли в більш віддалене місце... – до сусідньої Бжезінки, на територію колишнього КТ Аушвіц-Біркенау.

Для потреб табору було використано 7 колишніх німецьких дерев'яних бараків, 3 цегляні одноповерхові будівлі і 3 двоповерхові, а також якісь господарські приміщення. Все це охоплювало площу 8,7 гектара. У травні 1945 року там перебувало 546 ув'язнених (201 чоловік, 325 жінок). За ними стежило 28 чергових. У грудні кількість ув'язнених зросла до 900 (372 чоловіків і 402 жінки).

Першим командиром табору був Генрик Нидерек. Його заарештували наприкінці вересня 1945 року під звинуваченням у вчиненні численних фінансових злочинів та зґвалтувань німок. На його місце з обозу в Явожні було призначено Миколая Тімошука.

 
Оригінальна металева печатка, виявлена Євгеном Місилом в одному з архівів з написом "Начальник Табору Праці в Освенцимі", поруч із печаткою "Комендант Табору Праці в Освенцимі" з підписом Миколая Тімошука.

Табір у Освенцимі – Бжезінці - було створено безпосередньо поряд зі знищеним крематорієм № 5. Поруч з крематорієм були ями для спалювання, де під час війни нацисти спалювали тіла замучених євреїв та циган, яких не вдалалося спалити у печах крематоріїв. Після війни, у 1945 році, це призводило до численних конфліктів між комендатурою табору та шукачами єврейського золота.

На думку частини мешканців Освенцима, обурених цим процесом, це відбувалося з дозволу охорони табору, які в обмін на це отримували алкоголь та гроші. "Ночами вони під'їжджали фургонами до табору – писав один із них 4.11.1945 року – і там завантажували на візки кістки разом із прахом, щоб потім вже безпечно вдома шукати золото".

У піковий момент цієї "освенцімської золотої шахти" навіть пробували прокачувати воду з річки Вісли, що протікала неподалік Бжезінки, з наміром використовувати її для ефективнішого вивітрювання золота з попелу і залишків неспалених кісток.

У таборі були важкі умови, спричинені переважно відсутністю їжі, якої після війни бракувало всім. За збереженими даними у період від 20 квітня 1945 до лютого 1946 року життя втратили, переважно від голоду, 144 особи. Як місце їх поховання у документах завжди вказувалося: "Бжезінка – табір Державного Управління Громадської Безпеки".

Офіційне рішення про ліквідацію табору, яке було прийняте Департаментом В'язництва та Таборів МВС 17 квітня 1946 року, було спричинене не відсутністю ув'язнених, оскільки їх кількість постійно збільшувалася, а проєктом створення на території колишнього КТ Освенцим музею мартірології та мучеництва польського народу.

Насправді у квітні 1946 року лише провели оформлення документів про підпорядкування ув'язнених освенцимського табору комендатурі Центрального Табору Праці в Явожні, а фізично вони й надалі перебували в Бжезінці, як зазначено у табірних книгах – "до делегованих на відновлення Музею в Освенцимі". Частину з них передали до Явожна лише наступного дня після публічної страти першого коменданта КТ Освенцим Рудольфа Гьосса, повішеного на території табору 16 квітня 1947 року.

Юрій Юзич: Нова світлина із Степаном Бандерою

Це фото пластової мандрівки Горганами влітку 1929 року. Степан Бандера - крайній праворуч. Саме під час цієї мандрівки Бандера отримав своє відоме псевдо "Баба".

Наталія Ємченко: Літопис Оборони Маріуполя "М86"

21 лютого відбулося відкриття Літопису Оборони Маріуполя "М86".

Ольга Мусафірова : Хмара, якого не лякали вітри

Історія сталася влітку 1991-го. Влада новонародженої незалежної України, червона всередині, шукала методи боротьби з войовничими дисидентами, прибічниками національної ідеї, такими, як Степан Хмара. нічого розумнішого, ніж провокація за участю міліцейського полковника у підземному переході, "трубі" під Майданом, на той час площею Жовтневої революції, мізки колишнього ідеологічного відділу ЦК КПУ не вигадали.

Юрій Юзич: Міський голова Одеси Павло Зелений – борець за українську мову

Саме Павло Зелений першим на посаді міського голови взявся за адвокацію мови більшості населення Одеси, яку десятиліттями пригнічував царський режим. Зробив це ще до початку революції 1905 року – представивши в Одеській міській раді (думі) свій реферат щодо потреб народної освіти. У цій доповіді підняв, зокрема, питання потреби книжок українською мовою для шкіл і освіти населення.