Залягти на дно в Брюгге 2019. Уривок з книги "Радіо Афродіта" Олега Криштопи

Що читаємо? Олег Криштопа "Радіо Афродіта", видавництво Вавилонська бібліотека, 2025 рік

Ця історія починається і завершується на цвинтарі. Де ж іще? - щоб стати героєм, потрібно померти. Хороший герой - мертвий герой. Початок грудня, але у Брюгге тепло - плюс 8. Йдемо у пошуках могили, шурхотячи ногами до чорного підгнилого листя. Нема нікого, щоб розпитати шлях - самі мертві. Натрапляю на потрібний гріб випадково - впізнаю його за змоклою синьо-жовтою стрічкою. Поправляю і помічаю напис - від українського посольства. Зогнилим листям довго відтираємо плиту від бруду, щоб переконатися, що не помилилися - тут лежить Альберт Газенбрукс. Ще Юдіт - очевидно, його дружина. "Поки смерть не з'єднає нас", подумки перефразовую і усміхаюся.

Намагаюся оживити його. "Альберте, встань і йди!" - кажу, але нічого не виходить. Це точно треба робити не тут. Робимо кілька кадрів і йдемо. Тимчасово живі серед мертвих.

***

Нас троє. Я - журналіст, Іван - оператор і Володя - режисер. Ми приїхали сюди знімати документальний фільм про Альберта Газенбрукса. Під час Другої світової війни він був диктором підпільної радіостанції українського руху опору - чи не єдиної на окупованих територіях у всьому світі. Радіо "Афродіта". Кілька разів на день він, бельгієць, у повстанській криївці десь у Карпатах підходив до мікрофона і англійською, німецькою та французькою мовою починав: "Увага! Увага! Ви чуєте голос вільної України!"

Радіо, яке НКВС захопив після розгрому криївки

Можливо, його чули навіть тут, у Брюгге. Так тривало півтора року - радіо не припиняло працювати ні під німецькою, ні під російською (комуністичною) окупацією. Аж поки у травні 45-го війська НКВС не оточили криївку і з боєм її не знищили. Газенбрукс потрапив у полон. Відбув 8 років у ГУЛАГу, повернувся у Брюгге, де й помер і похований.

Але це практично усе, що нам відомо. Хто він був? Якого дідька опинився у Карпатах? Що примусило його, ризикуючи життям, 2 роки воювати за чужу свободу? Чому в 1944-му з відходом фронту на захід Газенбрукс разом із тисячами інших не спробував утекти?.. Щоб зрозуміти це, я і приїхав сюди.

***

- Це було у 79? - запитує Гільде у сестри Інгрід. - Коли помер дідусь?

- Так, у 1979, - трохи неуважно відповідає Інгрід, розглядаючи старі фото діда - Альберта Газенбрукса.

- Отже, це було у 1979, - повертається Гільде до мене. - Він уже був дуже хворий. І перед самою смертю він думав тільки про війну. Він наче повернувся туди. Лежав у своєму ліжку і постійно робив отак.

Вона раптово робить якийсь дуже дитячий рух: витягає вперед праву руку, згинає усі пальці крім вказівного і каже: пух! пух!

- Війна завжди була в його голові, - підтверджує Інгрід.

Я помічаю, що на щоках у Гільде сльози.

- Ось, - простягає вона мені якийсь листочок, - некролог, запрошення на похорон.

- Дід написав багато спогадів, але коли він помер, то бабця усе спалила. Знищила, щоб сліду не залишилося, - усміхається Інгрід.

- Але навіщо? - дивуюся я.

- Вона знала, що у нього наче два життя, - замість сестри пояснює Гільде. - Одне - тут, з нами, а інше залишилося у вашій країні. І це, його друге життя вона ненавиділа. Бо відчувала, що воно - справжнє. Я не думаю, що він був щасливий тут, у Брюгге. Моя бабця, його дружина, мала важкий характер.

Інгрід знаходить серед старих фото щось варте уваги і простягає мені:

- Ось! Перше дитяче фото дідуся.  

Фотографія Альберта Газенбрукса, 1915 рік, Остенде

Фото у сепії, на звороті підпис: 1915 рік, Остенде. Триває війна, ще одна війна, велика війна, Перша світова. Альбертові - півроку. Він сидить на ліжку і дивиться у камеру. Нічого особливого, крім дивного відчуття, що фотографії, яка у тебе в руках, уже понад сто років. На цьому фото він схожий на мільйони інших дітей, навіть на мене малого.

Бельгія у цей момент окупована. Напередодні війни бельгійці оголосили про нейтралітет, проте відмовилися безперешкодно пропустити через свою територію Вермахт, щоб той зміг раптово атакувати Париж. Відчайдушний опір Бельгії розлютив німців і у багатьох містах почалися масові страти чоловіків, жінок та дітей. Маленькому Альбертові, очевидно, про це нічого не відомо і він злегка усміхається. У 2019 я ще не знав про Бучу і теж усміхався, дивлячись на його фото. У цей момент я згадував, що мій прадід Олексій Литвин у той же час, очевидно, був по інший бік лінії фронту - він був солдатом Австрійської армії, отримав поранення і врешті передчасно помер від запалення легень орієнтовно у 1936…

***

Готель "Чорний лебідь" практично у центрі Брюгге. Перший "чорний лебідь" у цій історії На рецепції нас зустрічає веселий і дуже комунікабельний чоловік - імовірно, власник.

- Ви з України? - дивиться він на мій паспорт. - У мене колись була дівчина з Одеси!

- Чудово, - бурмочу я, бо що ж на це ще сказати?

- Вперше у Брюгге?

- Так.

- Бачили фільм "Залягти на дно у Брюгге"?

- Поки ні.

- Обов'язково подивіться! Ви мусите це побачити!

- Спробуємо.

- Ви по роботі чи відпочивати?

- Ми - журналісти.

Чоловік дістає карту Брюгге і починає розказувати, куди ми мусимо піти і що побачити, позначаючи галочками місця варті уваги.

- Ось тут зараз різдвяний ярмарок. А тут - музей пива.

Позаду нас зібралася черга, але власник готелю хоче виконати свій обов'язок сповна.

- Ходімо! - каже він і веде нас надвір. - Цей будинок - 16-го століття!

На підтвердження своїх слів він з гордістю показує пальцем на табличку і продовжує:

- У центр - туди. Увечері двері в готель зачиняються, і щоб увійти, вам потрібно набрати ось тут код.

Він надає ще безліч корисної і не дуже інформації, нарешті дякуємо і йдемо в номер.

- Подивимося "Залягти на дно у Брюгге"? - пропоную я своїм супутникам. - Чи підемо гуляти в центр?

- Давай спробуємо подивитися, - неохоче каже Іван.  

Володя стинає плечима - мовляв, підтримую рішення більшості. Я дістаю ноутбук і вмикаю фільм.

Двоє професійних убивць з Британії дістають наказ від босса на якийсь час "залягти на дно у Брюгге". Старший - його грає Брендан Глісон - сприймає це стоїчно-спокійно, а от молодший (Колін Фарел) - постійно скаржиться, що він потрапив у дупу. Зав'язка розгортається повільно, кілери відвідують музей, Іван помітно нудьгує, все частіше зазираючи у телефон. На моменті з переглядом картин Босха, я раптом чую, як номер зачиняють зовні. Розумію, що хтось із нас забув ключі у дверях з того боку. Зіскакую з ліжка, біжу і починаю грюкати.

- Там є ручка, якою можна відчинити зсередини, - флегматично каже Іван.

Я уже спокійніше відчиняю двері. Переді мною власник готелю - усміхається і перепрошує: він подумав, що ми пішли і забули ключ у дверях.

- Може, ви знаєте російську? - раптом запитує він.

- Ні! - виривається у мене.

- Просто тут живуть якісь росіяни і вони взагалі не знають англійської. Але добре, гарного відпочинку! - усміхається наш господар і йде собі.

Хлопці більше не хочуть дивитися фільм і пропонують пройтися по вечірньому Брюгге - раз ми все одно мусимо залягти тут на дно.

Зупиняємося покурити біля дверей. Виходить власник готелю і теж затягується димом.

- Тут, у Брюгге є картини Босха? - запитую я.

- Так, але сьогодні вже пізно, а завтра - понеділок - музей зачинено. Можете піти у вівторок.

- У вівторок ми їдемо зранку.

- Ви точно не знаєте російської? - перепитує чоловік.

- Насправді знаємо, але принципово не розмовляємо! - пояснюю я.

- Я вас розумію, - киває головою господар. - Ми тут усі знаємо французьку, але я теж намагаюся нею не говорити.

- А що хотіли ті росіяни?

- Та не знаю! Вони взагалі не говорять англійською!  

***

Брюгге точнісінько таке як у фільмі - містечко з казки. Середньовічна забудова збереглася ідеально. Кожен будиночок з особливими деталями - вежами, еркерами, випуклостями, похмурими готичними фігурками та кольоровими бароковими вставками.

Куди не підеш - скрізь канали і мости: Брюгге ще називають північною Венецією, врешті сама назва Брюгге означає міст. На центральній площі - галасливий різдвяний ярмарок. Його яскравість відволікає увагу від пам'ятника - ткачу Петеру де Коніку і м'яснику Яну Брейделю. Ці двоє у 1302-му році розпочали антифранцузьке повстання, відоме як "Брюггська утреня": вільне місто повстало після ранкової служби. Вбивали не лише усіх, хто говорив французькою, але й тих, хто знав фламандську, але мав французький акцент… Очевидно, що Газенбрукс був фламандцем.

Поблукавши вузькими вуличками і добряче втомившись, спускаємося у якесь підземелля - випити пива. Бар достатньо просторий. Фламандці помірно галасливі, туристи тримаються осторонь і мовчазні. Кидається у вічі сивий шотландець у кілті. Він п'яний і страшенно самотній. Можливо, десь тут так само самотньо пив пиво і наш Альберт…

***

Ранок понеділка. Додивляємося "Залягти на дно в Брюгге". Поранений герой стікає кров'ю, його оточують актори, переодягнені у персонажів з картин Босха. Втрачаючи свідомість, він раптом усвідомлює, що це і є пекло - вічність у Брюгге... Титри. Думаю про те, що повернувшись з ГУЛАГу, Газенбрукс прожив тут свою вічність...

Альберт Газенбрукс після повернення з полону 1953 року

Ми знову вирушаємо у місто. У денному світлі воно не менш казкове ніж вночі. Камінні конструкції, ліпнина та орнаменти з цегли як написав один із архітекторів "показують чарівну комбінацію готичної конструкції та деталей у стилі Відродження, проміжну фазу, яка чарує своїми недосконалостями..." 

Шукаємо будинок, який належав батькам Газенбрукса. Одне з небагатьох міжвоєнних фото зафіксувало молодого Альберта на порозі цього дому. На першому поверсі - кафе, на другому і третьому - готельні номери. Невеликий родинний бізнес. Підходимо - за багато десятиліть майже нічого не змінилося. Зникла тільки вивіска готелю "Бельж", а у ресторанчику порядкують китайці. Адміністратор помічає камеру і вибігає до нас.

- Чи можу я вам допомогти? - запитує він.

- Ми знімаємо фільм про Альберта Газенбрукса, - відповідаю я.

- А, - ствердно хитає головою китаєць. - Так, він жив тут раніше. Але давно. Дуже давно.

Альберт Газенбрукс після повернення з полону 1953 року

Китайці викупили приміщення ще у 70-х роках минулого століття. Це зробив дід нашого нинішнього співрозмовника. Тож звісно, про Газенбрукса він нічого розповісти не може. Що вдієш. Ми ввічливо посміхаємось один одному і розходимося у різні боки.  

***

Надворі уже ніч, околиця Брюгге живе своїм спокійним провінційним життям. А от у центрі знову повно туристів, галасливий ярмарок вихлюпується з площі Ринок на радіальні вулиці, нас підхоплює якась юрма і несе аж доки не потрапляємо в черговий паб з пивом. Замовляємо по кухлю і мовчки його смакуємо. Наша вічність у Брюгге закінчилася.

От-от почнеться нова велика війна.