Українське державотворення літа 1941-го. Міфи та факти

Сам факт відновлення української влади після тривалої окупації мав суттєвий вплив на свідомість населення. Історик та дисидент, уродженець Волині Валентин Мороз згадував: "Перша половина мого життя була сформована двома прапорами під час проголошення української самостійності в 1941 році. Ці два українські прапори в рідному селі збереглися на ціле життя, давали вогонь витерпіти і перемогти".

 
Масова маніфестація з нагоди відновлення Української держави в Рівному

Українське державотворення літа 1941 року належить до найбільш міфологізованих та недооцінених сторінок історії нашої Батьківщини новітньої доби. Політичні спекуляції, пропагандистські кампанії антиукраїнських сил та брак ґрунтовних тематичних наукових досліджень призвели до ситуації, коли тогочасне державне будівництво часто сприймається викривлено. Розглянемо основні міфи щодо державотворчого процесу літа 1941-го в Україні та з'ясуємо, як насправді виглядала реалізація ОУН під проводом Степана Бандери головної мети тогочасного національно-визвольного руху.

МІФ 1: СПОНТАННА АВАНТЮРА

Під час політичної полеміки на еміграції опоненти ОУН під проводом Степана Бандери закидали їй непродуманий авантюризм, звинувачуючи в імпульсивних нераціональних діях влітку 1941-го. Подібні твердження дотепер трапляються в популярній тематичній літературі. У дійсності процес державотворення влітку 1941 року ретельно готувався впродовж тривалого часу.

Розглядаючи німецько-радянську війну як шанс для реалізації своєї мети – відновлення незалежності України, ОУН під проводом Степана Бандери заздалегідь здійснює низку заходів для військової та політичної підготовки державного будівництва. У Кракові з березня 1940 р. активно працював спеціальний військовий штаб на чолі з Дмитром Грицаєм, що координував підготовку повстання. У цей час підпілля на підконтрольних СРСР теренах розбудовує свою мережу, готуючи кадрове та матеріальне підґрунтя для збройного виступу проти окупантів. Наприкінці лютого 1941-го досягнуто угоди з німецькими військовими колами про формування Дружин українських націоналістів (ДУН) у складі двох куренів, відомих в подальшому як "Ролланд" та "Нахтігаль". Ці підрозділи розглядались за аналогією з легіоном УСС як зародок національних збройних сил.

У травні 1941-го завершується розробка інструкції "Боротьба й діяльність ОУН під час війни", авторами якої стали Степан Бандера, Ярослав Стецько, Роман Шухевич та Степан Ленкавський. В документі було комплексно викладено стратегічний задум національної революції та подальшого державного будівництва, висвітлено його ключові військово-організаційні, політичні та пропагандивні аспекти. Інструкція також містила укладені тексти Акту проголошення Української держави і присяги на вірність Україні. Зазначені вказівки були передані підпіллю на окупованих СРСР землях, ставши дороговказом у боротьбі. Крайовий провідник ОУН під проводом Степана Бандери Іван Климів-"Легенда" вже в травні 1941 року визначив склад керівництва органів українського місцевого самоврядування від районного до обласного рівнів.

Заздалегідь розпочалось формування трьох великих похідних груп революційної ОУН, покликаних стати рушійною силою державотворення, прямуючи на схід: північної під проводом знаного ідеолога українського націоналізму Дмитра Мирона, центральної на чолі з відомим завдяки атентату 1933 року Миколою Лемиком та південної під керівництвом Зиновія Матли і Тиміша Семчишина. Було створено окрему керівну похідну групу під проводом першого заступника Степана Бандери Ярослава Стецька, якого провід ОУН (р) уновноважив керувати на українських землях державотворчим процесом.

 
      Іван Климів

Важливою частиною процесу підготовки до державного будівництва була консолідаційна акція революційної ОУН серед українських самостійницьких сил на еміграції. Націоналісти розуміли: щоб потенційні союзники всерйоз сприймали український визвольний рух, необхідно продемонструвати єдиний національний фронт замість боротьби всіх проти всіх. Було відкинуто старі образи та налагоджено контакти із вчорашніми запеклими опонентами: гетьманцями, представниками Державного центру УНР, чільними діячами легальних українських партій Заходу України. Унаслідок консолідаційної акції українських націоналістів 22 червня 1941 року в Кракові постав Український національний комітет.

Під фактичним керівництвом члена ОУН (р) відомого правника Володимира Горбового на самостійницькій платформі згуртувались представники національно орієнтованої еліти, зокрема, колишній голова найбільшої партії Заходу України Українського національно-демократичного об'єднання Василь Мудрий, гетьманець полковник Варфоломій Євтимович, генерал-поручник армії УНР Михайло Крат. За спогадом заступника голови УНК Віктора Андрієвського рада комітету 22 червня 1941 року висловилась за обстоювану революційною ОУН політику доконаних фактів у відбудові державності: створення української влади без узгодження з німцями. Тож, державотворчий задум українських націоналістів отримав схвалення.

У цей час відповідно до раніше визначеного плану після початку німецько-радянської війни на Заході України актив революційної ОУН підняв повстання проти окупантів. В різних куточках Галичини і Волині спалахнули бої. Українські націоналісти ще до приходу німців звільнили від більшовицької влади цілі райони. Зокрема, під час повстання було визволено міста та містечка Коломия, Теребовля, Лопатин, Долина, Косів, Старий Самбір та інші. У цей час із заходу рухаються похідні групи ОУН (р) та курінь імені Євгена Коновальця, більше знаний як "Нахтігаль". Останній увійшов до Львова вранці 30 червня 1941-го, випередивши німецькі сили на 7 годин. Українські вояки взяли під контроль ключові стратегічні об'єкти міста.

МІФ 2: УЗУРПАЦІЯ ВЛАДИ

Як відомо, незабаром після прибуття у Львів 30 червня 1941 року очільник спеціальної похідної групи ОУН (р) перший заступник Степана Бандери Ярослав Стецько ініціював проведення у будинки Просвіти на площі Ринок Національних зборів, де було проголошено Акт відновлення Української держави.

Поширеною в українській політичній еміграції повоєнного часу була інтерпретація цієї події як "узурпації влади" бандерівцями. Останні начебто прагнули Актом 30 червня не стільки відновлення національної державності як отримання переваги над опонентами через захоплення управлінських позицій. Приміром, діаспорний історик Іван Лисяк-Рудницький, послідовний противник українського націоналізму, зазначав: "Апологети бандерівщини кажуть, що метою "проголошення" було поставити німців перед доконаний факт. Правильніше буде ствердити, що метою було поставити перед доконаний факт українське громадянство, ще приголомшене та дезорієнтоване після совєтського терору, та узурпувати владу, перебігши дорогу мельниківським суперникам".

По-перше, ОУН під проводом Степана Бандери і без Акту 30 червня мало колосальну перевагу над мельниківцями. Так, соратник Андрія Мельника відомий літератор Улас Самчук відверто визнавав що серед бандерівців опинились "всі основні динамічно-активні сили організації". Великою була перевага поплічників Бандери на окупованих СРСР теренах Заходу України, де майже вся підпільна мережа підтримала молодих революціонерів. Істотні впливи Андрія Мельника збереглись лише на Буковині.

 
Степан Бандера

По-друге, ані мельниківці, ані жодна інша українська політична сила не мали власного плану державотворення влітку 1941 року без згоди ІІІ Райху (якої б ніколи не було). Характеризуючи передвоєнні задуми ОУН (м), провідник центрального оперативного керівництва організації Ярослав Гайвас писав: "Ні в інструкціях до цілого організаційного активу, ні в зверненнях до широких верств населення, ні в окремих дорученнях до керівних чинників у терені Провід не давав доручення починати будову держави, самостійного життя українського народу згори, тобто від деклярації".

З цих слів випливає, що мельниківці взагалі відкидали можливість одразу проголосити відновлення незалежності України, що було цілком логічно з огляду на відсутність у їхньої сили на відміну від бандерівців розгалуженої мережі активу та великої кількості прихильників на українських землях. Тому очільники ОУН (м) вважали доцільним зосередитись на розбудові власних осередків, створити на місцях представницькі суспільні органи (народні та національні ради), організувати збройні підрозділи, а відновлення держави розглядали як мету на перспективу, пов'язуючи її реалізацію зі сприятливими обставинами. Тож, в цьому сенсі ОУН (р) не мала конкурентів.

По-третє, перед проголошенням Акту відновлення Української держави Ярослав Стецько заручився підтримкою найавторитетніших представників національної еліти у Львові. Зокрема, провів результативні бесіди із митрополитом Андреєм Шептицьким, колишнім головою Державного секретаріату ЗУНР Костем Левицьким, політиком лівоцентристського спрямування Володимиром Лисим. Водночас не варто забувати про схвалення державотворчого задуму ОУН (р) УНК в Кракові, до якого увійшли представники усіх основних самостійницьких течій, окрім мельниківської.

По-четверте, уряд Ярослава Стецька незабаром після створення отримав публічне визнання найвпливовіших світських та духовних українських інституцій. Про його підтримку заявив УНК в Кракові, голова Українського центрального комітету Володимир Кубійович, а 6 липня 1941 року сформована у Львові як передпарламент Рада сеньйорів, що складалась із найавторитетніших громадських діячів Галичини. Легітимації уряду Стецька також сприяли пастирські листи глави УГКЦ Андрея Шептицького та митрополита УАПЦ Полікарпа (Сікорського). Маловідомим фактом є визнання мельниківцями сформованого їхніми опонентами органу виконавчої влади. Фактичний лідер ОУН (м) на українських землях Ярослав Гайвас на початку липня 1941-го ініціював відправку до бандерівців у Львові спеціальної делегації. Остання, за його словами "не лише зложила заяву визнання Державному Правлінню, але й заявила готовість співпрацювати з ним, якщо воно буде спроможне виконувати свої функції".

 
Ярослав Стецько

Тож, ініційованим бандерівцями Акт 30 червня та подальше державне будівництво були наслідком порозуміння різних патріотичних середовищ, а не рішенням вузькополітичного спрямування. Процес державотворення на початку липня 1941 року отримав підтримку ключових національних інституцій та найвпливовіших самостійницьких сил на українських землях.

МІФ 3: СПРОБА ВСТАНОВЛЕННЯ МАРІОНЕТКОВОГО ПРОНІМЕЦЬКОГО УРЯДУ

Інший поширений міф стосується звинувачень революційної ОУН в контексті державотворення 1941 року у колабораціонізмі з нацистами та прагненні створити маріонетковий пронімецький уряд. Особливо активно подібними твердженнями оперувала радянська пропаганда, проте дотепер, на жаль, вони зберігають істотний вплив на суспільну свідомість. Насправді, "колабораціонізм" передбачає зраду власної держави через співпрацю з її ворогом. Використання цього терміну щодо українських націоналістів в контексті подій 1941-го абсолютно безпідставне, адже участь в боротьбі проти СРСР спільно з Німеччиною аж ніяк не можна витлумачити як "зраду своєї держави". Навпаки, це було засобом для відбудови власної державності.

Революційна ОУН не бачила себе в ролі чужих маріонеток, а Українську державу в якості залежного від Німеччини сателіта. Державотворчий процес було започатковано без жодного узгодження з Берліном, з опорою суто на власні сили. Політика "доконаних фактів" була покликана поставити ситуативних німецьких союзників перед існуванням української влади, з яким вони з огляду на власні інтереси мали б змиритись. Вияви негативного ставлення німецької сторони до державного будівництва не змусили бандерівців відступити. 4 липня 1941 року на нараді з громадськістю у Львові голова українського уряду Ярослав Стецько відверто наголосив, що німців варто ставити перед доконаними фактами, "не чекаючи на їх дозвіл чи згоду".

Варто підкреслити, що вже напередодні німецько-радянської війни українські націоналісти усвідомлювали небезпеку залежності від могутніших держав, зокрема Німеччини. Так, в фундаментальній теоретичній праці "Ідея і Чин України", написаній в 1940 року, провідний ідеолог революційної ОУН Дмитро Мирон стверджував: "Україна не може бути, як колишня Польща й Чехословаччина, знаряддям одного блоку, щоб спинити наступ німецького імперіалізму. Також Україна не може бути тараном іншого імперіалізму в його наступі на схід. В інтересах України, як у часи революційної боротьби, так і в часи державного будівництва, є використовувати суперництво обох світових сил і втримувати рівновагу. Німеччині потрібна Україна в її дальших планах східної політики, не лише як сировинна база і ринок збуту, але щоб стримувати Москву, Англію, Польщу чи Румунію. Англії потрібна сильна Україна, щоб спинити наступ Німеччини на схід, на Кавказ і ослабити Москву, що загрожує англійським володінням в Малій Азії та Індії."

 
Дмитро Мирон

Як бачимо, замість однобокої орієнтації на Берлін ОУН під проводом Степана Бандери обстоювало ідею багатовекторної зовнішньої політики. Водночас Дмитро Мирон наголошував на небажаності потрапляння під політичний вплив Німеччини через її ідеологію. Він зауважував: "Український націоналізм мусить чуйно стежити, щоби серед українських кругів не наступило сліпе й безкритичне наслідування націонал-соціалізму, щоби в той спосіб не підпасти під духовний, а опісля політичний вплив Німеччини". Українська держава розглядалась як окремий полюс сили на міжнародній шахівниці з особливою визвольною місією щодо інших поневолених Москвою народів.

Саме український націоналістичний рух мав стати авангардом уярмлених націй у боротьбі за свободу. Опісля відновлення незалежності Україні відводилася роль регіонального лідера, який повинен забезпечити консолідацію східноєвропейських держав, домагаючись "створення політичного, господарського й культурного зближення й порозуміння всіх народів над Балтикою, Каспієм і Чорним морем, балтійсько-кавказьких і балканських народів, щоби зламати наступ московського імперіалізму та вдержати порядок і рівновагу сил на сході Європи між Англією й Німеччиною". Закономірно, що в адресованому німецькому урядові 23 червня 1941 року меморандумі, розробленому за участі Степана Бандери та Ярослава Стецька, підкреслювалось, що Українська держава має бути повністю самостійною як політично, так і економічно. В тексті цього знакового історичного документа відкидались аналогії із німецькими сателітами Словаччиною та Хорватією. Принциповою умовою подальшої співпраці з Німеччиною була рівноправність в цьому партнерстві.

Тож, українські націоналісти в 1941 році розпочали створення Української держави, яку прагнули зробити повноцінним суб'єктом історії, а не інструментом Берліна. Це стало справжнім викликом для гітлерівців. Після взяття під варту німцями Степан Бандера та Ярослав Стецько категорично відмовились розпускати уряд та відкликати Акт відновлення Української держави. Після тривалих перемовин з-під домашнього арешту їх 15 вересня 1941-го перевели до берлінської в'язниці, а проти революційної ОУН на українських землях розпочались масові жорстокі репресії. Закономірно, що внаслідок цих подій українські націоналісти перейшли до двофронтової боротьби проти обох наймогутніших тоталітарних імперій світу – СРСР та ІІІ Райху.

 
Акт відновлення Української держави з рукописними правками Ярослава Стецька

МІФ 4: ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ЛІТА 1941 – СПРОБА ПОБУДОВИ ТОТАЛІТАРНОЇ ДИКТАТУРИ ПО-УКРАЇНСЬКИ

Вслід за узурпацією влади опоненти ОУН приписували Ярославу Стецьку та його соратникам намір побудувати монопартійну тоталітарну диктатуру за зразком нацистської Німеччини. Зокрема, вже згаданий Іван Лисяк-Рудницький звинувачував українських націоналістів у прагненні до "неподільної влади" та "монопартійної диктатури", проявом якого він вважав Акт 30 червня.

Насправді ж, в рамках державотворення 1941 року українські націоналісти прагнули домогтись максимальної консолідації самостійницьких сил, охоче ділячись владою з представниками інших патріотичних середовищ. В основу формування державного апарату було покладено принцип індивідуальної фаховості, а не політичної приналежності. В інструкції "Діяльність і боротьба ОУН під час війни" вказувалось на необхідність призначення на державні посади "усіх чесних українців" за критерієм професійної компетенції. Також наголошувалось на важливості простору для ініціативи чиновників та відсутності нагляду "комісарського" штибу над посадовцями, що не належали до Організації українських націоналістів.

Про те, якого значення надавали пріоритету фаховості над політичною приналежністю на практиці, промовисто свідчить склад Українського державного правління (УДП) – сформованого Ярославом Стецьком у Львові 3-5 липня 1941 р. тимчасового національного уряду. З 13 окремих ресортів (міністерств) УДП, створення яких фіксується в збереженому в архівах "відписі з декрету йменувань", українські націоналісти очолили лише 2 – закордонних справ (Володимир Стахів) та безпеки (Микола Лебедь). Щоправда в спогадах Ярослав Стецько стверджував, що водночас із кермуванням урядом він взяв на себе роботу голови ресорту соціяльних реформ, а крайовий провідник ОУН Іван Климів був міністром політичної координації. Цілком ймовірно насправді йшлось про неформалізовані додаткові функції. Проте у разі точності спогаду з 15 "портфелів" керівником окремих ресортів члени провідної політичної сили визвольного руху отримали 4. В будь-якому випадку йшлось про меншість посад.

Натомість, до уряду увійшла ціла низка колишніх діячів легальних західноукраїнських партій – УНДО, УСРП та ФНЄ. Водночас важливо підкреслити, що вони були обрані саме за фаховим принципом відповідно до індивідуальних якостей, а не партійної приналежності. Трактування УДП як "коаліційного уряду" не відповідає дійсності. Не через "тоталітаризм" ОУН під проводом С. Бандери, а через відсутність організованих політсил в якості її партнера: легальні західноукраїнські партії після початку радянської окупації здійснили саморозпуск. Проте бандерівці прагнули надати уряду справді коаліційного характеру, віддавши 1-2 посади членам ОУН (м). Зокрема, відомо про пропозицію очолити міністерство пропаганди мельниківцю Івану Рогачу. Однак, як зауважував Ярослав Гайвас, цю ідею ОУН (м) навіть не розглядала.

Варто зазначити, що провідні ідеологи ОУН відкидали тоталітарні практики. Описаний в програмовій праці Ярослава Стецька "За зміст державного життя" (1941) державний лад базувався на народовладді на засадах корпоративізму, пропагованого раніше в роботах автора "Націократії" Миколи Сціборського та консервативного мислителя В'ячеслава Липинського. Значний вплив ідей останнього на свою діяльність періоду державотворення відзначав сам голова УДП.

Задекларована в праці Ярослава Стецька ставка на широке самоврядування на місцях і адміністративну децентралізацію в поєднанні з твердженням про незалежне судочинство промовисто спростовують тезу про наміри українських націоналістів створити тоталітарну державу на зразок ІІІ Райху. У дійсності державотворчий задум в теорії та на практиці базувався на засадах національного солідаризму, принципі професійного управління та ідеї максимальної консолідації українців. У процесі державного будівництва ОУН планувала забезпечити національну і соціальну справедливість, провівши комплексну економічну модернізацію України.

МІФ 5: ВИКЛЮЧНО ДЕКЛАРАТИВНЕ ЗНАЧЕННЯ АКТУ 30 ЧЕРВНЯ ТА ПОДАЛЬШОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Думка про винятково символічне або ж декларативне значення державотворення літа 1941 року поширена серед різних середовищ: від його принципових критиків до прибічників. Радянська пропаганда трактувала тогочасне національне будівництво як "фарс", українські політичні опоненти ОУН в діаспорі називали його "справою вузького кола людей", що начебто пройшла для суспільного загалу "непомітно". Навіть сьогодні при висвітленні теми державотворення 1941-го в історичній літературі переважно зводять весь процес до короткотривалої низки подій у Львові: проголошення Акту відновлення Української держави, формування УДП та його нетривалого функціонування до арешту німцями Ярослава Стецька 9 липня 1941 року. Відповідно складається думка про відверто бутафорно-оперетковий характер державного будівництва чи в кращому випадку його цілковиту провальність та безплідність.

Чи справді процес державотворення обмежувався географічно Львовом, а хронологічно 10 днями? Безумовно, ні.

Українське державотворення відбувалось силами похідних груп ОУН під проводом Степана Бандери та озброєних націоналістів, що повстали проти окупантів, відповідно до концепція "побудови держави від першого села" начальника штабу Карпатської Січі Михайла Колодзінського. Насамперед, створювались локальні українські органи самоврядування, перші з яких постали ще до Акту 30 червня на Львівщині. На теренах Галичини українські адміністрації незалежно функціонували до перебрання влади німецькими цивільними посадовцями в серпні 1941 року після долучення краю до Генеральної губернії. Існувала координація політики між різними рівнями місцевої влади. Так, підпорядкована УДП Станіславівська обласна управа наприкінці липня 1941-го започаткувала видання власного офіційного вісника для підлеглих адміністративних органів з вказівками, що мали правову силу.

 
Похідні групи ОУН – політична "армія"-рушій державтовторення

Випереджаючи німецькі репресії, Ярослав Стецько 7 липня 1941 року уповноважив організаційного референта ОУН під проводом Степана Бандери Василя Кука і заступника міністра пропаганди Ярослава Старуха доповнювати УДП представниками Сходу та Центру України. Завдяки рухові похідних груп процес державотворення швидко вийшов за межі Наддністрянщини, незважаючи на негативну позицію німецької влади та арешт голови уряду. Станом на 22 липня 1941 року незалежну українську владу було встановлено на теренах Львівської, Станіславівської (сучасній Івано-Франківщині), Тернопільської, Волинської, Рівненської, Вінницької, Кам'янець-Подільської (нині Хмельницької), Житомирської областей та в західній частині Київщини.

У подальшому відомо про створення активом ОУН під проводом Степана Бандери в рамках державотворення українських органів самоврядування на території Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської та Дніпропетровської областей. Встановлення національної влади супроводжувалось урочистим проголошенням Акту відновлення Української держави в містах і селах Центру та Сходу України. Подібне дійство було заплановано також в столиці – Києві. Проте німецькі репресивні органи заарештували членів київської похідної групи на чолі з Василем Куком у Василькові 31 серпня 1941-го, не дозволивши реалізувати означений задум.

Перебуваючи під домашнім арештом у Берліні, Ярослав Стецько намагався продовжувати виконувати свої функції голови уряду. Завдяки кур'єрам націоналістичного руху в липні-серпні 1941 року він передавав на українські землі окремі вказівки та офіційні кадрові розпорядження. Зокрема, в листі 23.08.1941 Ярослав Стецько відзначав необхідність зберегти створені після проголошення відновлення незалежності України органи влади, попри тиск гітлерівців, та наголошував на важливості конспірації провідних націоналістів. З огляду на неможливість повноцінного "дистанційного" управління державними органами на практиці роль координуючого центру державотворення взяв на себе провід ОУН (р) у Львові, з представниками якого місцева влада узгоджувала конкретні рішення, зокрема, зміст вищезгаданого вісника Станіславівської обласної управи.

Державотворча акція ОУН під проводом Степана Бандери отримала безпрецедентну народну підтримку, що проявилась на велелюдних віче під час урочистого озвучення Акту відновлення Української держави. Так, масові патріотичні маніфестації з нагоди відновлення самостійності зібрали 20 тисяч учасників у Дрогобичі, 20 тисяч у Стрию, 12 тисяч у Теребовлі, 10 тисяч у Бережанах, 15 тисяч у Тернополі, 10 тисяч у Рівному. Аналогічні віче відбувались в сільській місцевості. До прикладу зібрання громад Новосільського району Тернопільської області 27 липня 1941 за участі 15 тисяч осіб схвалило резолюцію з висловленням довіри та послуху до Ярослава Стецька як голови уряду. Загалом участь в подібних маніфестаціях взяли участь сотні тисяч людей, продемонструвавши, що державотворення було загальнонаціональною справою, а не затією "вузької групи людей".

 
Святкування відновлення Української держави на масовій маніфестації в Самборі 

У практичній площині українські органи влади зосереджувались на розв'язанні нагальних проблем військового часу: ліквідації наслідків військових дій, допомозі постраждалим, гарантуванні громадської безпеки, протидії хаосу та мародерству, забезпеченні реалізації соціально-економічних потреб населення, відновленні системи медичних послуг. В містах відновлювалось електро та водопостачання, відкривались крамниці, ремонтувались пошкоджені будинки, повертались до роботи підприємства. Було розпочато соціальні перетворення – розподіл колгоспної землі між селянами, відновлення приватної торгівлі, повернення родичам депортованих радянським режимом їхнього майна.

Докладались зусилля для просвітницької роботи, відбувалась підготовка до відкриття шкіл. Важливим напрямком діяльності ОУН під проводом Степана Бандери в рамках державотворчих заходів було відродження українського громадського життя, зокрема, відновлення кооперативних інституцій та просвітницьких товариств, зокрема, "Центросоюзу", "Маслосоюзу", "Просвіти". Створювались також нові громадські формації як-от молодіжна організація "Січ", що стала рушійною силою грандіозної кампанії насипання символічних могил слави на честь полеглих українських героїв.

У рамках державотворення 1 липня 1941 року було започатковано процес національного військового будівництва – формування Української національної революційної армії під проводом Івана Климіва-"Легенди". Починаючи з літа 1941 створено 37 старшинських та підстаршинських шкіл для навчання українських командирів. Сформовано низку військових підрозділів УНРА, наприклад, полк імені Холодного яру в Рівному та полк в Косові на Станіславівщині.

До співпраці активно залучались досвідчені військовики, ветерани перших визвольних змагань – підполковник армії УНР Леонід Ступницький, полковник армії УНР Іван Лиходько та інші. Загалом чисельність підрозділів УНРА становила до 5 тисяч особового складу. В значній мірі саме військове будівництво літа 1941 року заклало підвалини УПА в матеріальній та кадровій площині. Приміром, уже згаданий офіцер армії УНР Леонід Ступницький, який виконував функції начальника штабу рівненського полку УНРА, в подальшому керуватиме штабом УПА-"Північ", а командир згаданого підрозділу імені Холодного Яру Сергій Качинський стане одним з перших організаторів повстанських підрозділів.

 
Вояки рівненського полку імені Холодного яру

Варто відзначити також сильний психологічний ефект державотворення 1941 року. Сам факт відновлення української влади після тривалої окупації мав суттєвий вплив на свідомість населення. Відомий український історик та дисидент, уродженець Волині Валентин Мороз згадував: "Перша половина мого життя була сформована двома прапорами під час проголошення української самостійності в 1941 році. Ці два українські прапори в рідному селі збереглися на ціле життя, давали вогонь витерпіти і перемогти". Дружина українського правозахисника Петра Січка Стефанія Петраш писала в спогадах: "Моя мама все говорила до нас, що нічого би не хотіла, тільки б діждати та побачити Самостійну Україну. І діждала, коли 30 червня 1941 року проголосили ту самостійність. Вона тоді сказала, що можна і померти".

Отже, завдяки державотворенню 1941 року багато українців уперше за довгий час відчули себе господарями на власній землі. Соціально-економічні, адміністративні та безпекові заходи української влади принесли істотну практичну користь населенню. Більшість відновлених з ініціативи ОУН під проводом Степана Бандери товариств та інституцій не були одразу заборонені гітлерівцями, тож навіть після ліквідації новими окупантами проголошеної 30 червня 1941 року. Української держави слугували реалізації інтересів українців у складний період окупації. Тогочасне державне будівництво засвідчило українську суб'єктність на арені історії. Ішлось про грандіозний державотворчий процес, який охопив терени не лише Заходу, а й Центру та Сходу України. Події літа 1941-го мали велике значення для подальшого розвитку українського національно-визвольного руху і стали безпосередньою передумовою постання УПА.

Теми

Українське державотворення літа 1941-го. Міфи та факти

Сам факт відновлення української влади після тривалої окупації мав суттєвий вплив на свідомість населення. Історик та дисидент, уродженець Волині Валентин Мороз згадував: "Перша половина мого життя була сформована двома прапорами під час проголошення української самостійності в 1941 році. Ці два українські прапори в рідному селі збереглися на ціле життя, давали вогонь витерпіти і перемогти".

Макар Кушнір і його внесок у розбудову нації

Його вважають одним із провідних публіцистів доби українських національно-визвольних змагань. Він був активним співробітником і дописувачем газет "Нова Рада", "Трибуна", "Свобода", "Український голос", "Розбудова нації" та інших. Але журналістика й інформаційна діяльність – то була лише частина його багатогранної діяльності, здебільшого прихованої, яку навіть чекісти не змогли повністю відстежити й дослідити.

Парадоксаліст Прушинський та українське питання

Коли на полях Другої світової війни лунали канонади вибухів, Ксаверій Прушинський уже радив полякам не надто опиратися передачі Львова та Вільнюса українцям і литовцям. Це було задовго до Ґедройця, Мєрошевського та отця Маєвського. Тим самим він закономірно накликав на себе шквал критики з боку співвітчизників, чому не допомогли потім ані спроби пояснити свою логіку, ані обіпертися на авторитети. Проте це не змінює факту першості у виголошенні ідей, які потім трактуватимуться як примиренство.

Радянський ядерний колапс. Уривок із книги "Бомба у спадок" Мар’яни Буджерин

Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Але разом з цією військовою потугою українська влада опинилася перед складною дилемою: чи варто відмовитися від зброї масового знищення в обмін на міжнародні гарантії, чи, попри загрозу міжнародної ізоляції, шукати шлях до утвердження себе як ядерної держави. Книжка "Бомба у спадок" Мар’яни Буджерин — це глибоке аналітичне дослідження цього вибору.