"Остаточне розв’язання". Уривок із книги Тімоті Снайдера "Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним"
Наприкінці серпня у колаборації видавництв "Човен" та "Локальна історія" вийде друком українською книжка-бестселер американського історика Тімоті Снайдера "Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним" – досконала деконструкція природи двох споріднених тоталітарних режимів: нацистської Німеччини та сталінського СРСР, трансформованого в сучасну фашистську росію.
У вересні 1941 року в Києві ще одне протистояння із рештками радянської влади послужило підставою подальшого загострення — першої спроби знищити всіх єврейських жителів великого міста.
Дев'ятнадцятого вересня 1941 року група армій "Південь" із кількатижневим запізненням та за допомогою групи армій "Центр" захопила Київ. Двадцять четвертого вересня вибухи бомб та мін знищили споруди в середмісті, де німці розмістили свої окупаційні установи. Деякі заряди були оснащені детонаторами з годинниковим механізмом і встановлені ще перед відходом радянських сил із міста, але інші, здавалося, підірвали енкаведисти, які залишилися в Києві. Німцям, які витягали своїх убитих і поранених з-під завалів, місто раптово здалося ворожим. За словами місцевого жителя, вони перестали всміхатися. Готуючись до подальшого маршу на схід, їм довелося керувати столицею, маючи обмаль людей, десятки з яких щойно загинули. Німці дотримувалися простої ідеологічної лінії: якщо це зробив НКВС, то винні — євреї. На нараді 26 вересня військове керівництво погодилося із представниками поліції та СС, що належною відплатою за бомбардування було б масове вбивство місцевих євреїв. Хоча більшість євреїв Києва втекла, перш ніж німці захопили місто, десятки тисяч залишилися. Їх чекала смерть.
Запорукою успішної операції була дезінформація. Пропагандистська команда Вермахту надрукувала оголошення, у яких наказувала євреям Києва з'явитися — під загрозою смерті — на розі вулиці в одному із західних районів міста. Використовуючи вже звичну під час масових розстрілів брехню, євреям повідомили, що їх переселяють. Тож вони мусять узяти зі собою документи, гроші та коштовності. Двадцять девʼятого вересня 1941 року більшість єврейської громади, що залишилася в Києві, дійсно з'явилася на призначеному місці. Деякі євреї втішали себе тим, що нічого поганого з ними не може статися напередодні найважливішого єврейського свята Йом Кіпур (День всепрощення). Багато людей прибуло ще до світанку, сподіваючись зайняти найкращі місця в (неіснуючому) поїзді для переселенців. Люди зібралися в далеку дорогу, старі жінки мали на шиї цибулеві намиста, щоб могти щось з'їсти під час подорожі. Зібравшись на обумовленому місці, понад 30-тисячний натовп рушив (за вказівками) вулицею Мельника в напрямку єврейського кладовища. Очевидці, які спостерігали з вікон своїх помешкань, згадували про "нескінченний потік", який "розливався з вулиці на тротуари".
Біля воріт єврейського кладовища німці спорудили блокпост, де перевіряли документи та відправляли додому неєвреїв. Звідти й далі євреїв супроводжували німці з автоматами й собаками. На контрольному пункті, якщо не раніше, ймовірно, багато євреїв запитували себе, що насправді на них чекає. Тридцятирічна Діна Пронічева йшла попереду своєї родини і якоїсь миті почула звуки пострілів. Вона відразу все зрозуміла; однак вирішила не казати батькам, щоб не тривожити їх. Тому йшла далі разом із матір'ю та батьком, поки вони не підійшли до столів, за якими німці наказали їм віддати цінні речі та одяг. Німець уже забрав обручку її матері, коли Діна усвідомила, що її мати, як і вона, добре розуміє, що відбувається. Однак дівчина спробувала втекти лише тоді, коли мати різко прошепотіла їй: "Ти не схожа на єврейку". Така відверта комунікація рідко трапляється в ситуаціях, коли людський розум намагається заперечувати те, що відбувається насправді, а людський дух прагне до наслідування, підкорення, а отже, і до загибелі. Пронічева, яка вийшла заміж за росіянина, а тому мала російське прізвище, сказала німцеві за сусіднім столом, що вона не єврейка. Він наказав їй відійти вбік і чекати, поки вони не закінчать роботу.
Так Діна Пронічева стала свідкою того, що трапилося з її батьками, сестрою та київськими євреями. Після того як люди здали свої цінні речі та документи, їх змусили роздягтися. Відтак їх зганяли по десятеро осіб, кваплячи погрозами або пострілами в повітря, до краю Бабиного Яру. Багатьох із них били: Пронічева згадувала, що люди, "які йшли на розстріл, уже були закривавлені". Вони мусили долілиць лягати на трупи, що вже лежали під ними, і чекати на постріли згори. Потім прибувала наступна група. Євреї приходили й гинули впродовж 36 годин. Перед смертю люди здавалися схожими, однак кожен чи кожна були іншими до останньої миті, усі мали свої тривоги та передчуття, аж доки все ставало зрозумілим, а далі наставала темрява. Одні вмирали з думками про інших, а не про себе, як-от мати вродливої 15-річної дівчинки Сари, яка благала, щоб її вбили одночасно з дочкою. Навіть в останні хвилини матір думала й піклувалася про дочку: якщо їх розстріляють разом, то принаймні її дочку не зґвалтують. Одна гола мати витратила останні секунди життя на те, щоб нагодувати своє немовля. Коли дитину живою кинули в яр, вона кинулася за нею і так загинула. Лише там, у яру, людей перетворили на ніщо, вони стали цифрою — 33 761. Оскільки тіла згодом викопано та спалено на багатті, а кості, що не згоріли, перемелено та змішано з піском, усе, що від них залишилося, — цифра.
Наприкінці того самого дня німці вирішили вбити Діну Пронічеву. Єврейка вона чи ні, це вже не мало значення — вона забагато бачила. У темряві її підвели до краю яру разом із кількома іншими людьми. Її не змусили роздягнутися. Діна врятувалася єдиним можливим у тій ситуації способом: коли пролунали перші постріли, вона впала в яму і вдала мертву. Жінка витримала вагу німця, що пройшовся по її тілу, залишаючись нерухомою, коли чоботи ступали їй на груди й руку, "як труп". Коли яму засипали землею, їй вдалося проткнути маленький отвір, через який могла дихати. Вона почула, як маленька дитина кличе свою матір, і згадала про своїх дітей. Відтак сказала собі: "Вставай, Діно, тікай, біжи до дітей". Можливо, ці слова допомогли їй, як і раніше, коли мати — тепер уже мертва десь унизу — шепотіла до неї. Жінка відкопала собі шлях нагору і крадькома рушила геть.
Відтак Діна Пронічева повернулась до небезпечного світу кількох вцілілих євреїв у Києві. Закон вимагав передавати євреїв в руки нацистської влади. Німці пропонували матеріальні заохочення: гроші, а іноді навіть і ключі від помешкання єврея, якого викрили. Місцеве населення у Києві, як і в інших містах Радянського Союзу, звичайно, було привчене доносити на "ворогів народу". Не так давно, 1937-го і 1938 року, головними місцевими ворогами, на яких доносили в НКВС, були "польські шпигуни". Тепер, коли колишні кабінети енкаведистів зайняло гестапо, ворогом став єврей. Ті, хто приходив до німецької поліції доносити на євреїв, йшли повз охоронця зі свастикою на рукаві, який стояв перед фризами із зображенням серпа й молота. Кабінет, у якому займалися єврейськими справами, був доволі маленьким, оскільки розслідування "злочинів", що скоїли євреї, було простим: радянський документ із зазначеною в ньому єврейською національністю (або пеніс без крайньої плоті) означав смерть. Іза Белозовська, київська єврейка, яка переховувалася, мала маленького сина Ігоря, який не розумів цього всього. "Хто такий єврей?" — питав він у матері. На практиці відповідь давали німецькі поліцаї, що перевіряли радянські документи, або ж німецькі лікарі, які проводили так зване медичне обстеження хлопчиків, як-от Ігоря.
Іза Белозовська постійно відчувала близькість смерті. "Я дуже хотіла, — згадувала вона, — обсипати голову та й усю себе попелом, нічого не чути, перетворитися на порох". Попри те вона не здалася і вижила. Тим, хто втрачав надію, іноді вдавалося вижити завдяки відданості своїх неєврейських чоловіків, дружин або родини. Наприклад, повитуху Софію Ейзенштайн її чоловік переховував у ямі, яку викопав на задньому дворі. Чоловік привів туди вдягнену жебрачкою дружину й відвідував її щодня, вигулюючи їхнього собаку. Він розмовляв із нею, вдаючи, що говорить із твариною. Софія благала отруїти її, але він і далі приносив їжу та воду. Євреїв, яких виловлювали поліцаї, — вбивали. Їх тримали в камерах київської в'язниці, де трьома роками раніше опинилися жертви Великого терору. Коли тюрма ставала переповненою, євреїв та інших в'язнів на світанку вивозили в закритій вантажівці. Кияни навчилися боятися цієї вантажівки, так само як раніше боялися "чорних воронів" НКВС, що виїжджали з тих самих воріт. Євреїв та інших в'язнів відвозили до Бабиного Яру, де їх змушували роздягатися, ставати навколішки на краю яру й чекати розстрілу.
Бабин Яр підтвердив важливість подій у Кам'янці-Подільському як прецеденту, коли йшлося про знищення євреїв у містах Центральної, Східної і Південної України. Оскільки група армій "Південь" із запізненням зайняла Київ, а звістки про німецьку політику швидко ширилися, більшість євреїв із цих регіонів врятувалася втечею на схід. Тих, хто залишився, переважно вбили. Тринадцятого жовтня 1941 року в Дніпропетровську розстріляли приблизно 12 000 євреїв. Там німці змогли покластися на створені ними місцеві адміністрації, щоби полегшити збирання і вбивання євреїв. У Харкові зондеркоманда 4a айнзатцгрупи C наказала міській адміністрації розмістити євреїв, що залишилися, в одному районі. Пʼятнадцятого і шістнадцятого грудня понад 10 000 харківських євреїв відведено на тракторний завод на околицях міста. У січні 1942 року 314-й батальйон поліції порядку й зондеркоманда 4a розстріляли їх групами. Одних отруєно газом у вантажівці, вихлопні гази якої закачували у вантажний відсік, а відтак у легені замкнених усередині євреїв. У Києві також спробували використати такі газові камери, але невдовзі відмовилися від цієї практики, оскільки поліція безпеки скаржилася на те, що витягати спотворені трупи, вкриті кров'ю і екскрементами, виснажливо. У Києві німецькі поліцаї надавали перевагу розстрілам над ярами і ямами.
