Міф та апологія Дмитра Яворницького
Дмитра Яворницького вважають чи не найбільш дослідженою постаттю серед українських істориків: за кількістю написаних про нього книжок, статей та знятих фільмів він йде пліч-о-пліч хіба що з Володимиром Антоновичем і Михайлом Грушевським. Парадокс Яворницького полягає в тому, що кількість написаного про нього прямо пропорційна зміфологізованості його життєпису.
Козацький батько. Галушковий патріот. Велетень у науці про Україну. Ратоборець архівного хламу. Людина духу та вищих, небудених вимог. Лукавий іуда, що ховався серед диму з старинних запорожських люльок. Усе це – про українського історика, котрий ще за життя набув легендарності. Відомий також як археолог, етнограф та лексикограф, більшу частину свого життя він присвятив дослідженню Війська Запорозького Низового – темі, яка до нього наприкінці XIX століття залишалася здебільшого terra incognita.
Перефразовуючи думку Василя Ульяновського, "феномен Яворницького" полягає в тому, що історик настільки глибоко проник у предмет своїх студій, що став із ним одним цілим: разом із запорожцями уявляємо Яворницького, а під Яворницьким – запорожців. І нехай сучасники з академічної спільноти ставили під сумнів науковість його численних праць (не без підстав), йому ми завдячуємо насамперед як популяризаторові української історії, який надихнув не одне покоління жителів зрусифікованого Сходу, вплинув на формування їх української ідентичності.
Не дарма сьогодні його ім'я носять національний історичний музей та головний проспект у Дніпрі. Навряд чи ми сьогодні говорили б про Дніпро як про українське місто-фортецю, якби не Яворницький та виплекану ним локальну версію "козацького міфу", які стали вагомими аргументами на користь його українського характеру.
Цього року минає 170 років від дня народження та 85 років з дня смерті історика. Цього року, за підтримки Українського культурного фонду, проводиться Всеукраїнський творчий конкурс для молоді "Код Яворницького". Учасникам пропонується "розгадати код" історика – "українського Індіани Джонса", "справжнього патріота" та "борця за Україну", який ніколи не здавався, навіть попри переслідування з боку влади.
Погоджуючись із Ярославом Дашкевичем у тому, що служіння історика суспільству полягає в пошуку та поширенні правди, якою б вона не була, автор цих рядків пропонує "розгадати код" Дмитра Яворницького та розібратися, ким насправді він був, а ким – не був.
Дмитро Яворницький вважається чи не найбільш дослідженою постаттю серед українських істориків: за кількістю написаних про нього книжок, статей та знятих фільмів він йде пліч-о-пліч хіба що з Володимиром Антоновичем і Михайлом Грушевським. Парадокс Яворницького полягає в тому, що кількість написаного про нього прямо пропорційна зміфологізованості його життєпису.
Апокрифи про Дмитра Яворницького почали з'являтися ще за його життя, на початку 1910-х років, коли він очолював Катеринославський історичний музей. За радянських часів Яворницького обрали академіком ВУАН, а директором свого музею він залишався до 1933 року, коли його звільнили начебто за прояви "націоналізму". Яворницький, на відміну від більшості українських істориків Дніпропетровська, пережив Великий терор 1937–1938 років. Ба більше — радянська влада навіть не зазіхнула на його двоповерховий маєток у центрі міста, зведений для нього ще за царських часів. Саме там він і спочив 5 серпня 1940 року.
За часів Сталіна погляди Яворницького на "безкласовість запорозьких козаків" було визнано такими, що суперечать марксистсько-ленінському принципу історизму. Відтак про вченого забули на двадцять років.
На початку 1960-х років у Дніпрі зароджується культ Дмитра Яворницького, що, вочевидь, було суголосне хрущовській "відлизі" та приходу до влади Петра Шелеста. 1963 року виходить художня книга Івана Шаповала про Яворницького — "У пошуках скарбів", а 1972-го — перша наукова монографія за авторством Марії Шубравської. Усі подальші дослідники Яворницького звертатимуться саме до монографії Шубравської як до беззаперечного авторитета, а до викладених у ній фактів — як до непохитної істини.
Керуючись ідеологічними вимогами свого час, з-під пера літературознавиці постав образ борця із великоросійським шовінізмом та вченого-народолюбця, що поділяв страждання класово пригніченого українського селянства та зазнавав утисків з боку царського режиму. З різних газетних публікацій та листів історика, часто вирваних з контексту, Марія Шубравська увела до наукового обігу міфи, що до сих пір вважаються канонами біографії Яворницького. За іронією, авторка настільки перейнялася постаттю свого героя, що й сама перейняла його підходи до історіописання та використання джерел, за які "козацького батька" свого часу добряче критикували.
"Ваши запорожцы нам не нужны. Пишите о Финляндии", - ці слова, що їх Шубравська вклала в уста попечителя Харківського навчального округу генерал-лейтенанта Максимовського, вже перетворилися на канон і майже ніколи не ставилися під сумнів іншими дослідниками. Так, буцімто, у 1884 році Максимовський сказав Яворницькому, коли той навчався на Історико-філологічному факультеті Харківського університету, радячи йому змінити тему дисертаційного дослідження із козаків на щось "не крамольне". Яворницький відмовився, і внаслідок цього його було звинувачено в українофілії, позбавлено щомісячної стипендії, а згодом — відраховано з університету.
Цю історію, як і багато інших, Шубравська почерпнула зі статті друга історика Василя Строменка, опублікованої в катеринославській газеті "Зоря" 24 листопада 1913 року. Окрім слів Строменка, нічого не підтверджує того, що така розмова справді мала місце. Водночас із листування Дмитра Івановича з приятелями Михайлом Халанським і Григорієм Маркевичем, а також професором Миколою Сумцовим складається враження, що хтось на факультеті справді міг закидати йому українофільство. Втім, немає жодних документальних підтверджень, що саме через це його позбавили стипендії або взагалі відраховували.
Цілком можливо, що Яворницький просто не склав магістерського іспиту, які на той час були надзвичайно складними. На жаль, перевірити цей факт не видається можливим, адже архів Харківського університету за 1884-1885 роки практично не зберігся. Зрештою, його товариш Михайло Халанський також скаржився йому, що під час підготовки до магістерських іспитів у тому ж університеті один із екзаменаторів запідозрив у ньому та його дисертації українофільство. Проте це не завадило йому здобути ступінь магістра (еквівалент сучасного PhD) і стати професором Харківського університету у 1892 році.
Після залишення стін університету в травні 1885 року Яворницький переїхав до Петербургу, де виграв конкурс на посаду викладача в Миколаївському сирітському інституті. У 1886 році його прийняли до Імператорського археологічного товариства, і він почав брати участь в археологічних з'їздах.
У 1888 році в Петербурзі вийшла друком перша монографія Дмитра Яворницького — двотомне видання "Запорожье в остатках старины и преданиях народа". Працю було надруковано без попереднього погодження з цензурою, тож незабаром справа опинилася на розгляді в Головному управлінні друку — вищому органі цензури Російської імперії.
Цензори побачили в ній і заборонену українську мову, і українофільство, і навіть антиклерикалізм (через записані народні байки про попів та церкву). Увесь наклад у 1500 примірників опинився перед загрозою знищення, якби за Яворницького тоді не заступився… Володимир Юзефович, член Ради Управління, а також син одного з ініціаторів Емського указу, шовініста та українофоба Михайла Юзефовича. Нам мало відомо про зв'язки Яворницького із сімейством Юзефовичів, але так він відзивався про свого заступника:
"На моё счастье Юзефович оказался человеком, а не скотиною, как большинство цензорской братии, этих гасителей правды и мысли. Он принял во мне самое живое участие, и вот не дальше, как вчера, я получил известие из цензурного комитета, что книга разрешена".
Показово, що наступного року український письменник Михайло Лободовський послав Яворницькому рукопис свого твору "Угадько" та "молив провести його, акі Мойсей древле, крізь Сциллу і Хорибду цензурову, цілою та збереженою".
Ще один відомий міф про Яворницького — його нібито заслання до Середньої Азії. Згідно з поширеною думкою, 1891 року міністр народної освіти Іван Делянов видав "категоричну заборону" історику викладати в усіх навчальних закладах імперії через його "українофільство та неприязнь до московської історії". Щоб якось "пом'якшити опалу", впливові друзі Яворницького, мовляв, організували для нього "відрядження до Середньої Азії" в якості молодшого чиновника з особливих доручень при генерал-губернаторові Туркестану на три роки. Джерелом цього апокрифу також послугувала відома стаття Строменка.
Чиновник із особливих доручень у Російській імперії відповідав чину колезького асесора, що передбачало річне утримання у 800 рублів (нагадаємо, що за Олександрівських часів середня зарплата в тому ж Харкові становила близько 12 рублів на місяць), а також численні привілеї та пільги, що йшли разом із державною службою. Туркестанське генерал-губернаторство підпорядковувалося Військовому відомству — відповідно, цивільних чиновників там призначали на три роки, і підпорядковувалися вони військовим статутам. Обов'язковим документом для вступу на таку службу було свідоцтво про політичну благонадійність — документ, який Яворницький ніколи не зміг би отримати, якби перебував під наглядом поліції.
Дмитро Яворницький особисто знав Івана Делянова — навіть дарував йому свої праці. Сам міністр ставився до історика із прихильністю — принаймні на початку його кар'єри в Петербурзі. Водночас листи Яворницького свідчать, що між ним і міністром дійсно міг виникнути конфлікт, однак не зрозуміло на якому підґрунті.
"Положим я получу і магістра і доктора, а чи дадуть же міні кафедру, - це ще хто його зна. А тут як не дадуть, то у мене і без того служба є […] Тілько поки міністерством просвіщення управля Делянов, здаєтьця міні, я нічого доброго не побачу на цій праці", - писав Дмитро Іванович до відомого письменника Данила Мордовця у лютому 1895 року.
В той же час він отримав листа від свого видавця в Петербурзі Петра Бабкіна: "Вы занимаетесь серьезным делом и не сегодня – завтра составите себе имя в науке, станете нужным для правительства человеком. Что же касается грахвыни Тер-Дельянец (Делянов був етнічним вірменином – А. К.), то и ему не вечно же вредить Вашей карьере – угомонится! А потому не смущайтесь тем, что будет; дряпайте соби третий том "Истории" (запорозьких козаків – А. К.) тай годи!"
У той період Яворницький прагнув захистити як дисертацію другий том своєї "Історії" та здобути ступінь магістра у Варшавському університеті. Як саме Делянов зашкодив Яворницькому — невідомо. Проте в жодному зі своїх листів історик не згадував про заборону йому викладати у 1891 році.
Насправді ситуація виглядала геть по іншому. Ще 1890 року Яворницький звернувся до свого земляка Семена Сукачова — голови обласного суду в Ташкенті, наближеного до генерал-губернатора Алєксандра Врєвського — з проханням влаштувати його на державну службу. Сукачов запропонував йому посаду "чиновника на підсилення", тобто молодшого чиновника з особливих доручень, доки не звільниться краща посада. Зарплата була відносно невеликою, але й обов'язків було небагато — ще й давали підйомні "рублів 700".
Проте призначення Яворницького розтягнулося аж на два роки — головно через його нерішучість. У той самий час, листуючись із Сукачовим, він у 1891 році (тобто саме тоді, коли Делянов мав би "категорично заборонити" йому викладати) просив свого полтавського приятеля Григорія Маркевича закинути за нього слівце перед директоркою Полтавського інституту шляхетних дівчат, щоб його влаштувати в ньому викладачем, адже бажанням їхати до середньоазійської пустелі на три роки він геть не палав.
Однак до Полтавського інституту Дмитра Івановича так і не прийняли, тож він вирушив до Ташкента. Там український історик дебютував як сходознавець із працею "Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в историческом, археологическом и этнографическом отношениях". Він почав писати її влітку 1892 року, а вже в жовтні готував до публікації розлогою статтею в "Историческом вестнике". Утім, праця вийшла окремою книжкою на 200 сторінок коштом Туркестанського генерал-губернаторства на початку 1893-го.
Після виходу "Путеводителя" Яворницького почали осипати регаліями: орденом Святого Станіслава III ступеня, Зіркою Бухари, подякою цесаревича Миколи (майбутнього імператора Миколи ІІ) та фірманом бухарського еміра. Чим Яворницький раптом заслужив таку прихильність влади, ще донедавна перебуваючи "в опалі"? Чи не тому, що в його праці знаходимо вихвалення російського завоювання Середньої Азії?
"Какая громадная и вместе с тем мертвая пустыня!... А дай ей пить, и она на тысячу всяких голосов заговорит, т. е. говоря иначе, ороси только эту пустыню водой, и то будет один из богатейших для русской колонизации участок земли, на котором появятся и люди, и звери, и птицы, и леса, и травы... И мы твердо верим, что такое время скоро или нескоро настанет, и тогда потянется сюда наша русская Русь, тогда зазвучит здесь наша плавная русская речь, разольется наша могучая широкая песня, внедрится наша святая православная вера. И у кого только есть живая душа, у кого только есть живое сердце, тот не может не сочувствовать этому..."
Про жорстоке придушення російськими військами текінського (туркменського) національного спротиву армією генерала Скобєлєва під час штурму фортеці Ґьокдепе 1881 року, коли було замордовано понад 14 тисяч її оборонців включно із мирними мешканцями, Яворницький писав: "Таким образом европейская культура и христианство восторжествовали над азиатской культурой и мусульманством, и ахаль-текинцы должны были признать себя подданными русского царя".
Марія Шубравська читала ці рядки. Ба більше — цитувала їх у своїй монографії, хоч і з купюрами: без згадок про царя, "русскую Русь" та православну віру. Судячи з усього, більше цьому доробку "козацького батька" вітчизняні дослідники уваги не приділяли. Свідомо чи ні — питання риторичне.
"Хто не знає "извѣстнаго знатока" Запорожжя, хто не читав його "Исторіи запорожскихъ козаковъ", або не чув про "патріотизмъ" "козацького батька"?" — так розпочинався фейлетон "Від "галушкового патріотизму" до октябристського чорносотенства" в київській газеті "Рада" від 23 листопада 1906 року. Чим же Дмитро Іванович міг викликати немилість прихильної до себе преси, що її редагував видатний діяч Євген Чикаленко?
"[…] Склалася навіть байка, що Д. Еварницький — поважна наукова сила […] Не знаю, відкіля з'явилася ця байка, бо люди справжньої історичної науки тільки усміхаються, коли хто каже про "науковість" праць Еварницького, але до останнього часу його вважали в деяких українських гуртках не тільки істориком, але ще й патріотом.
[…] Галушковий патріотизм прибирає новітні форми! Справді, для свідомої людини, що походить з пригніченої української нації, стати за редактора газети "союза 17-го октября" все одно, що стати редактором чорносотенних "Киевлянина" або "Вѣчє". Ріжниця в програмах цих двох партій не аби яка велика, а ненависть до визвольного руху і прав пригнічених націй на повний національний розвиток, — однакова. Єдина ріжниця між ними — це назва. Тоді, як перших всі називають просто чорносотенцями, других, до кодла яких пошився тепер пан Еварницький, можна назвати чорносотенцями-конституціоналістами".
15 листопада 1906 року в Катеринославі вийшов перший випуск газети "Русская правда" — друкованого органу місцевого осередку "Союза русского народа", що належав до партії "Союзу 17 Октября". Як влучно охарактеризував ідеологію октябристів анонімний колумніст "Ради", вони сповідували монархізм і російський націоналізм, виступаючи проти революцій та автономізму, але водночас — за конституційні обмеження влади монарха.
Це не завадило Яворницькому стати редактором їхньої газети, хоч і ненадовго. Мотиви історика залишаються малозрозумілими. Найімовірнішою є версія, що редагувати видання його запросив катеринославський друг Михайло Родзянко — голова російської державної думи та один із лідерів фракції октябристів. Вочевидь, молода політична сила зажадала мати Яворницького в своїх лавах через його популярність серед їхнього електорату.
Статті Яворницького у виданні з'являлися виключно на історичну тематику, хоча й ті часто межували з рядками про "історичну місію російського народу" та молебнями за імператорську родину. Водночас дописувач "Ради" поставив слушне питання: чи не суперечило редагування Яворницьким політичної газети російських правих його власним поглядам та переконанням? Очевидно, відповідь і на це питання варто шукати серед епістолярної спадщини "козацького батька".
"Если бы Вы знали, как я люблю свое Запорожье и его сердечных сиромах?! Все готов оставить, со всем готов расстаться, лишь бы только одна моя нога могла стоять на священной для меня земле? Да, это так. Но что же из этого? Неужели я сепаратист? И не думал и не думаю быть сепаратистом. Люблю клочок земли! Люблю потому, что не нахожу нигде другого утешения, люблю потому, что там есть широкий простор для моей раздольной натуры, люблю потому, что в чистых речных водах своей Украйны вижу печальный образ своей особы. Эх, знали бы люди, как тяжело мне жить на свете! Одно утешение – броситься в степь, углубиться в дни давно прошедшего времени... Так разве это сепаратизм? […]", — писав Яворницький Григорієві Маркевичу 1884 року, готуючись до магістерських іспитів у Харківському університеті.
А це — з листа Євгенії Стеблін-Камінської, доньки директорки одного з жіночих інститутів у Петербурзі, в якому вона переповідала зміст прочитаної істориком лекції в Москві 1897 року.
"Прочла с восторгом Вашу лекцию. Язык чудный: ясный, красивый, могучий и гибкий. Содержание, несмотря на сжатость, полное. В коротенькой лекции Вы исчерпали целую историю южных "рыцарей", которые оказали громадную услугу [...]. Долгое время они были оплотом России, с одной стороны, сдерживая [...] [...], у которых, заимствуя цивилизацию, не допускали их духовно уничтожить православие; с другой отражали татар и турок, которые стремились овладеть окраинами России. Благодаря казакам Русь открыла и осуществила намеченную цель монархов – централизация. Мудрая и настойчивая политика русских царей до последнего момента относилась "прихильно" к могучим рыцарям. Окрепла Россия: и государство в государстве оказалось вредным и ненужным, тогда мудрая политика энергически стирает с лица земли вольнолюбивых козаков. Гнездо их окружается иноземцами, враждебно относящимися к интересам и целям казаков, а потом разом Великая Екатерина наносит им смертельный удар, рассылая лучших представителей по окраинам России. Но и здесь орлы остались орлами: крылья им отрезали, но дух остался могуч. Он указал им на подвиг духовный, и в темнице они остались свободны".
Дмитро Яворницький володів феноменальною харизмою. Інакше важко пояснити, як історикові вдавалося поєднувати навколо себе настільки полярні групи людей — від українофілів-народовців до відвертих російських шовіністів. Такий лист, що його Яворницький отримав від депутата фракції октябристів в державній думі Якова Ґололобова, остаточно збиває з пантелику адептів культу історика:
"Вы, как сепаратист, любили Украйну и старались создать любовь только к ней, к своей милой Украйне, но это всё равно! Вы никогда не проповедовали космополитизма, Вы никогда не только не стояли за якшанье с жидами, но ни за что не мирились с этой мыслью, Вы признавали правильным запорожское изречение: "лях, жид да собака - віра однака". И только этот лозунг, его проповедь, его укрепление среди народа спасёт Россию, в том числе и Украйну".
Повертаючись до питання суперечності між національною ідентичністю Яворницького та його конформізмом, не можна оминути влучної характеристики, висловленої про нього його сучасником Віктором Петровим:
"[…] Д. І. Яворницький сформувався в 80-х роках, коли міцні ще були віяння гоголівських традиції,коли жива була пам'ять про Т.Г. Шевченка i діячі Кирило-мефодіївського братства на схилі літ продовжували ще свою наукову i громадську діяльність".
[…] В науці Д. I. Яворницький був, мабуть,одним з останніх представників того історично-романтичного гоголівсько-костомарівського напрямку".
Але ще більш докладно про нього сказав Євген Чикаленко: "[Він – А. К.] врешті став таким типовим, етнографічним українцем, яких між нами майже нема".
Дмитро Яворницький не жив ідеями українського національного відродження, на відміну від багатьох його сучасників. Його національна самосвідомість обмежувалася рамками романтичного "етнографічного українства" ХІХ століття в кращому дусі Михайла Максимовича та Пантелеймона Куліша. Він був щиро закоханий у запорозьке козацтво та український степ, чим захоплював людей навколо себе. Він жив минулим — проте майже ніколи не говорив про теперішнє й майбутнє улюбленого краю, не шукав причинно-наслідкових зв'язків між тим, що було, і тим, що відбувається. Можливо, саме завдяки цьому історик і зміг пережити буремні часи ХХ століття, пішовши у засвіти у власному ліжку.
Хоч Яворницький не був ані генієм, ані державником, ані борцем проти режимів за Вільну Україну, він став найяскравішою постаттю в культурному житті Катеринослава–Дніпропетровська, котра надихнула цілі покоління на повернення до рідної мови та власної історії. І саме на шляху "апостола українства", як назвав його один із товаришів, — на шляху популяризатора — він виконав свою історичну місію.
Йому не потрібні апокрифи — він заслуговує на всеосяжне дослідження та переосмислення.
