Путч, зупинений бананом, та інші курйози з історії Сейшельських островів

Майже загублені в Індійському Океані Сейшельські острови не часто потрапяли на шпальти світових медіа – а до туристичного буму кінця XX сторіччя й поготів. Утім, траплялися і винятки. Як 25 листопада 1981 року. 

Ще б пак – в цей день у далекій державі відбулася спроба державного перевороту, ще й за участю одного з найвідоміших на планеті ватажків іноземних найманців. До того ж в історію зрештою виявилися втягнутими кілька інших країн, зокрема Південна Африка та Індія. Щоправда, в підсумку спроба путчу виявилася невдалою. А причиною провалу став… звичайний банан.

Втім, цей анекдотичний випадок в історії цього архіпелагу був аж ніяк не єдиним. Тому, хто справді зацікавиться його минулим взагалі може видатися, що й складається воно з самих лише курйозів та парадоксів – які, при цьому, досить яскраво його "ілюструють".

Щонайменше до XVII сторіччя Сейшели взагалі були незаселеними. Надто далеко – принаймні для давнини та середньовіччя – вони знаходилися від обох материків, які можна назвати для них сусідніми - Азії та Африки.

Щоправда, про існування островів все ж здогадувалися. Завдяки так званому "морському кокосу" - плоду місцевої пальми, які за формою багатьом нагадує нижню частину жіночого тулуба (назвемо це так).

Час від часу ці дивні плоди, про властивості яких вигадували легенду за легендою, виносило хвилями на азійські береги. Тож мешканці прибережних країн припускали, що десь вони таки мають визрівати.

А вже згодом перекази "поселили" на цих казкових південних островах фантастичного птаха Гаруду. Чи досягали Сейшел у середньовіччі реальні люди – скажімо, арабські чи перські мореплавці ми не знаємо напевно. Хіба що могильні камені, знайдені на початку XX сторіччя на острові Силует, багато хто вважає саме арабськими.

З архіпелагом часто ототожнюють "високі острови", розташовані "за Мальдивами", згадані аль-Масуді в рукописі, датованому 916 роком.

А також гори, побачені Ібн Баттутою в "Південних морях" (вздовж східного узбережжя Африки він мандрував у 1330 році), в зв'язку з якими він згадував ще одного міфічного птаха – на ім'я Рок, або Рух, який фігурує в казках про Сіндбада-мореплавця.

З європейців Сейшели першими побачили португальці – у 1502 році, але їх безлюдні острови, на яких не росли коштовні прянощі, не зацікавили (про походження "морських кокосів" вони могли й не здогадуватися).

Англійці, чий корабель "Есеншн" ("Вознесіння") в місцеві води "занесло" в 1609 році радше випадково, навіть висадилися на одному з них. Але попри приємне враження, яке на них справила сейшельська природа, повертатися теж не поспішали.

Натомість острову в океані припали до смаку піратам. Адже їх було зручно використовувати як базу. Чатуючи на здобич – кораблі, навантажені східними товарами, що прямували до Європи повз Африку, а потім ховаючись разом із награбованим.

Найвідомішим з корсарів, що вели "промисел" у місцевих водах вважають Олів'є Левассера на прізвисько Ля Бюз (тобто "Канюк", теж хижий птах, хоча й не такий великий, як казковий Рок).

За переказами, перед своєю стратою в 1730 році він кинув з ешафота в натовп зашифрований лист і вигукнув "А тепер знайдіть мої скарби". Їх на Сейшелах шукають і досі.

Одноплемінники Левассера – французи – почали відвідувати архипелаг більш менш регулярно лише з 1742 року. І що показово, очільник першої з їхніх експедицій – Лазар Піко - був щиро заскочений відсутністю на ньому хоч якогось населення.

Втім, про відправлення на Сейшели колоністів спочатку не йшлося. Обмежувалися лише розвідкою та нанесенням островів на карти – зазвичай під іменами французьких посадовців або ж навіть назвами кораблів, які брали участь в експедиціях. Саме тому один з них і досі іменують Курйозом.

Та й весь архіпелаг свою нинішню назву отримав в 1756 році на честь контролера фінансів Людовика XV Жана Моро де Сешеля – який насправді міг і не здогадуватися про його існування.

Поселенці на островах з'явилися в 1770 році – що характерно, за приватною ініціативою. Шляхтич П'єр дю Барре, який захопився ідеєю колонізації, зміг вмовити тодішнього губернатора Маврікія П'єра Пуавра відправити на Сешели (так тоді вимовляли їхню назву) перших шістнадцять колоністів. І надсилав до Парижа звіт за звітом про неймовірні успіхи в їхньому облаштуванні, освоєнні нових земель та проханнями про нові субсидії для такої важливої справи.

Очі столичному начальству відкрили знамениті мандрівники - Жан Франсуа Лаперуз та Луї Антуан де Бугенвіль, які один за одним відвідали острови і не побачили зовсім іншу картину, аніж можна було зрозуміти із "мюнгхаузенівських" байок "аматора від колонізації".

В 1775 році дю Барре кинули до в'язниці. Ще й зобов'язали повернути видані гроші (що він, звісно, навіть фізично зробити не міг, був помилуваний та за рік помер). Тим не менше Сешели вже вважалися населеними. До того ж у "спадок" від дю Барре залишився навіть ботанічний сад, в якому вирощували спеції, саджанці яких були викрадені в конкурентів - голландців.

Його, щоправда, за легендою, спалив солдат, якому доручили сад охороняти. Бо йому нібито здалося, що на обрії з'явилися кораблі інших суперників – британців. На щастя, справу врятували… птахи, які ласували плодами цінних дерев, і встигли "засіяти" ґрунт насінням, з якого на згарищі виросли нові дерева.

Британці на Сешелах все ж з'явилися. Але вже за часів революційних війн. І тодіїшньому губернатору Жану Батісту Ку де Кенсі довелося продемонструвати справжні дива дипломатії, щоб вберегти колонію від знищення – адже сил для організованого опору в нього не було просто фізично.

Все це нагадувало гру. Бо як тілький ворожий корабель з'явився на рейді – Кенсі капітулював і підняв над своєю резиденцією "юніон джек". Варто було британцям піти – і над островами знову затріпотів французький триколор. Неймовірно, але спритний губернатор "водив за ніс" метрополії протягом сімнадцяти (!) років.

Схоже, втім, що ці "хованки" насправді влаштовували і французів, і британців, і мешканців самих островів. Зрештою, Кенсі домігся, щоб місцеві кораблі могли вільно плавати навіть у водах контрольованих британцями (французам з метрополії це було заборонено) під "власним" прапором – білим полотнищем з синім написом "капітуляція". 

В 1814 році острови остаточно стали британськими, а в назві островів з'явилася літера "й" - тепер їх іменували Сейшелами. Дипломат Кенсі на той час вже склав обов'язки губернатора… ставши мировим суддєю (його прізвище, між іншим, теж почали вимовляти "по-англійськи" - як Квінсі).

У 1822 році на найбільшому острові архіпелагу – Мае – з'явився цілком непримітний переселенець-француз, якого звали П'єр-Луї Пуаре – долею якого, як стало відомо згодом, опікувався й Кенсі, і місцеві французькі роялісти (так, на Сейшелах були й такі). Лише перед смертю він публічно зізнався, що є… сином Людовіка XVІ і Марії Антуанетти, якому дивом вдалося уникнути смерті під час революції.

Щоправда, його "вінценосні родичі" (якщо вже дотримуватися цієї версії) зізнання проіґнорували. Але при цьому не визнавали, офіційно, що пасмо волосся, залишене хлопцем, померлим в Парижі під іменем принца, і справді належало сину страченого монарха. Звісно, можна припустити якусь гру в "знайденого родича" між Лондоном та Парижем. Проте чимало сейшельців в легенду вірили.

І це, між іншим, було дуже показовим. Адже й під британською владою Сейшели залишалися – за традиціями, культурою навіть колом інтересів мешканців та подібним "міським фольклором" (чи радше "сільським" чи "плантаційним")– колишньою французькою колонією.

Вихідців з нової метрополії на островах спочатку майже не було. І хоча вимоги запровадити у вжиток англійську лунали регулярно – жодних способів здійснити ці наміри на практиців в колоніальних чиновників не було. Власне, довгий час на Сейшелах не було навіть шкіл, а більшість мешканців залишалися католиками (британці "дозволили" їм мати власних священників лише в 50-х роках XIX сторіччя).

Певний відток нащадків першопоселенців-французів почався із остаточною забороною у 1835 році рабства (у французьких колоніях рабовласники залишалися недоторканими ще півтора десятиріччя). Водночас, саме на Сейшелах з часом вирішили селити невільників, яким надавали свободу, – за їхній рахунок населення архіпелагу зросло на кілька тисяч людей.

Проте показово, що навіть мовою спілкування "нових сейшельців" стала креольська, сформована на основі французької, якою розмовляла більшість місцевих плантаторів.

Ситуація дещо змінилася із заснуванням шкіл, в яких наприкінці століття запровадили навчання англійською, дозволом на ввезення до Сейшел робітників з інших британських колоній, насамперед з Індії, та врешті-решт, з перетворенням в 1903 році архіпелагу на окрему колонію (до цього він був підпорядкований Маврікію).

Проте "британізувалася" - хай і повільно - насамперед сейшельська верхівка. Більшість мешканців, насамперед нижчі верстви, продовжували розмовляти французькою і креольсько-французькою.

Новий статус Сейшел сприяв появі на островах перших організацій, які мали політичні ознаки, – Асоціації плантаторів, а потім і Асоціації платників податків. Вже з їхніх назв було зрозуміло, чиї інтереси вони обстоювали.

Не дивно, що й право голосу – після другої світової – спочатку отримали лише ті сейшельці, які мали освіту та володіли нерухомістю, тобто тільки 5,5% населення країни – та сама "британізована", й переважно "біла" за расовою ознакою верхівка.

До упослідженої більшості, що фактично залишалася "за бортом", - в першу чергу креолів з темнішою шкірою - апелювала створена в 1964 році Об'єднана партія Сейшельського народу (СПУП). Її лідер Франс-Альбер Рене називав себе соціалістом і прихильником цілковитої незалежності Сейшел.

На противагу їй у тому ж році була створена Демократична партія (СДП) на чолі з Джеймсом Менчемом – прихильником збереження найтісніших зв'язків із метрополією.

Демократи перемогли на трьох виборах поспіль, зокрема й в 1970 та 1974 роках, коли вже було запроваджене загальне виборче право. Однак з'ясувалося, що в збереженні британської влади над Сейшелами не зацікавлені… у Лондоні.

По суті влада Сполученого Королівства поставила Менчема перед фактом – його країна буде самостійною. Але той не розгубився і навіть домігся, щоб британці за це островитянам ще й заплатили – десять мільйонів фунтів у перші два роки, і ще майже два в майбутньому, якщо незалежність буде проголошена до середини 1976 року. А також додали до складу нової держави кілька островів, привабливих для туристів, що були раніше від неї відокремлені.

З іншого боку, під тиском британських перемовників, Менчем погодився долучити до влади опозиціонерів-популістів. Тож, якщо першим президентом Республіки Сейшел став він сам, то керівником уряду був призначений Рене.

І вже за ті скористалися поїздкою Менчема на конференцію Співдружності, для того, щоб здійснити державний переворот.

5 червня 1977 року прихильники популістів, майже не зустрівши опору, захопили урядові установи і проголосили новим президентом прем'єра Рене.

Той пізніше запевняв, що був не в курсі планів змовників, але від влади зрештою не відмовився. Та й річниці перевороту з того часу офіційно святкували як "День визволення".

Дію конституції спочатку призупинили, а потім взагалі скасували – в обох випадках просто "поставивши" громадян до відома. Таким самим чином запровадили й новий основний закон. Парламент взагалі ліквідували, президент став і очільником уряду, і головнокомандувачем, і законодавцем.

Через два роки Рене провів вибори, на яких був єдиним кандидатом і, зрозуміло, переміг. Після чого заходився   будувати на островах однопартійний режим - єдиною дозволеною партією при цьому став створений на базі СПУП Народний прогресивний фронт.

Новий правитель одразу заявив про вибір "соціалістичної орієнтації" - за взірцем та прямою допомогою "старшого брата", яким у випадку Сейшел була близька до них навіть географічно Танзанія під керівництвом Джуліуса Ньєрере. Якого в свою чергу підтримувала Москва.

Внутрішня політика режиму була відповідною - легальної опозиції більше не існувало, молодь загнали в "єдино правильну" організацію під назвою "Національна молодіжна служба", медіа поставили під суворий контроль, все, до чого дотягнулися руки, одержавили – заради соціальної справедливості, зрозуміло. Навіть новий прапор Сейшел чимось нагадував стяги радянських "прибалтійських республік"

"Запрошені" на острови танзанійські військові формально навчали місцеву армію, вле фактично допомагали Рене утримувати ситуацію під контролем – й охороняли його та найближчих соратників. Втім, за деякими свідченнями, танзанійці брали участь вже у перевороті 1977 року.

Менчем тим часом жив в еміграції в Європі й не припиняв скаржитися на узурпаторів, закликаючи принагідно щахідних лідерів зупинити комуністичну експансію в Африці та Індійському Океані. А його однодумці – такі як керівник сейшельського уряду у вигнанні Жерар Оаро - встановили контакт Майком Хоаром, колишнім командувачем "диких гусей" - іноземних найманців, що брали активну участь у війні в Конго.

На той момент "скажений Майк" вже "відійшов від справ", займався власним бізнесом в Південній Африці і ділився спогадами про минуле в мемуарах, проте зрештою зголосився допомогти – оскільки й справді вважав себе ідейним борцем із коммунізмом. А Оаро переконував його, що Рене готовий запросити на Сейшели вже не тільки танзанійців, а й кубинців, чи навіть радянців.

Головною проблемою сейшельських емігрантів був брак грошей. В той час як уряд Рене розповідав мало не про всесвітню змову проти "молодої республіки", на Заході на нього майже не звертали увагу й зовсім не горіли бажанням інвестувати хоч якійсь суми в його повалення.

Попередній бюджет операції з відновлення законного уряду довелося скоротити на порядок. Відтак більшість грошей мала піти на "гонорари" учасникам і довелося відмовитися від закупівлі важкого озброєння та оренди транспорту. Вирішили, що виконавці прилетять на Сейшели звичайним рейсом і обійдуться виключно стрілецькою зброєю.

Зрештою, навіть для режиму Рене туризм був одним з головних джерел доходів і до іноземців, що прилітали на острови, ставилися поблажливо, намагаючись не обтяжувати зайвими формальностями. В цьому Хоар переконався особисто, кілька разів відвідавши Сейшели з підробними документами.

Легенду для виконавців підібрали майже анекдотичну – вони видавали себе за учасників "Стародавнього ордену здувачів піни" - аматорів пивних пиятик, що для своїх зустрічей обирають екзотичні місця планети. Правдоподібності легенді додала бійка, яку "пиволюби", влаштували напідпитку вже в автобусі, що віз їх до аеропорту вильоту.

Для конспірації, між іншим, вилітали із Свазіленду. Південноафриканці намагалися максимально дистанціюватися від свого давнього підопічного, натомість підтримку пообіцяли кенійці, чиї стосунки з Танзанією в цей час вчергове загострилися.

І все йшло за планом доти, доки - після прильоту – у будівлі сейшельського аеропорту "Пуант-Ларю" не стався той самий "інцидент з бананом". На той момент більшість учасників операції вже пройшли прикордонний та митний контроль. Та без жодних проблем пронесли в своїх дорожніх сумках розібрані автомати.

Аж раптом хтось з місцевих митників побачили в одного пасажира, який не мав жодного стосунку до "пиволюбів", той самий злощасний фрукт. А фітоконтроль на Сейшелах був суворим. Тож сумки усіх тих, хто ще стояв у черзі на вихід, почали просто вивертати. Й зрозуміло, що зброю виявили вже за лічені хвилини.

Відтак "пиволюбам" довелося моментально змінювати плани й захоплювати будівлю аеропорту. Що насправді прирікало всю операцію на провал, адже від летовища до сейшельської столиці, не кажучи вже про урядові установи, була чималенька відстань.

До того ж один із співробітників встиг зателефонувати до поліції, і вже невдовзі танзанійські вояки, що базувалися поблизу, взяли аеропорт в облогу. Завдяки своєму вишколу найманцям вдалося відбити штурм. Але Хоар зрозумів, що ніякого перевороту вже не буде - тож голову ламати треба над тим, як вибратися із пастки.

Допомога з'явилася несподівано. "Боїнг" індійських авіаліній, який здійснював рейс з зімбабвійського Солсбері (тепер це Хараре), мав – цілком заплановано - сісти на Сейшелах для дозаправки. І хоча у світі вже знали про путч, капітан судна Умеш Саксена не став змінювати плани й таки сів в Пуант-Ларю. Попри те, що танзанійці намагалися йому завадити.

Врешті решт і сам "скажений Майк", і більшість його бійців вирішили скористатися щасливою можливістю для втечі. Тим більше, що індійський пілот зрозумів ситуацію та погодився вивезти їх до Південної Африки.

Танзанійці навіть не зрозуміли одразу, що літак забрав нападників із собою. Тож замість вже відсутніх в аеропорту найманців обстріляли урядових вояків. Втім, на тлі перемоги над "самим Хоаром" на цю "дрібницю", мабуть, і не звертали особливої уваги.

В Південній Африці учасників проваленої операції, між іншим, судили, при цьому їхній командир прямо звинуватив в організації путчу місцеві спецслужби – натякнувши, що й провалений він був тими ж спецслужбами. Але зрештою Хоар, разом із своїм заступником, отримав по десять років. Інші виконавці – по п'ять. Проте невдовзі всі опинилися на свободі.

В кінцевому підсумку путчу на Сейшелах став початком кінця африканського найманства як такого – принаймні у виконанні ветеранів постколоніальних війн. Їх більше не вважали "приреченими на успіх", як це було ще в середині сторіччя.

Наступну спробу перевороту на архіпелазі – в серпні 1982 року – вчинили вже власні, сейшельські військові. Проте за два дні танзанійці придушили і його (цього разу кілька найманців були вже на їхньому боці).

Менчем продовжував кампанію проти режима Рене в еміграції. В 1983 році від видав книжку "Зґвалтований рай", в якій звинуватив свого кривдника в терорі проти власних співгромадян та переслідуванні опонентів навіть за межами Сейшел. Оаро наприкінці 1985 року був вбитий у Лондоні – просто на порозі будинку, в якому мешкав. І хоча вбивць не знайшли, Менчем не мав сумнівів, чиїх рук ця справа.

Щоправда, після історії з невдалим путчем надавати підтримку сейшельським емігрантам на Заході не наважувалися. Натомість Рене зміцнював зв'язки не лише з СРСР (для радянського флоту база посеред Індійського Океану була аж ніяк не зайвою). А й з Францією, президентом якої в цей час обрали Франсуа Міттерана. Симпатії останнього пояснювали принаймні трьома факторами – соціалістичної спрямованістю його власного уряду (хоча соціалістом Міттеран був ще тим), традиційною фрондою Парижа щодо "англосаксів" та… франкофонією – мова, як ми вже знаємо, на Сейшелах таки мала значення.

Проте стабільність режиму Рене пояснювалася не лише репресіями, пропагандою та зовнішньою підтримкою – щоб про це не говорили опозиціонери. Уряд і справді вживав заходів для подолання соціальної нерівності та расових упередженостей – традиційних проблем колишніх острівних колоній - та доступу всіх сейшельців до освіти та охорони здоров'я. За індексом людського розвитку Сейшели офіційно демонстрували чи не найбільший прогрес серед сусідів.

Коли Радянський Союз почав втрачати вплив та зрештою розпався, Рене був змушений оголосити про початок політичних реформ та "повернення до демократії". Менчему та іншим опозиціонерам дозволили повернутися, взяти участь в розробці нової конституції та зрештою у виборах.

Проте вибори ці з розгромним рахунком виграв все той же Рене та його партія. З часом він передав владу давньому соратнику Джеймсу Мішелю, а той – немов естафету – завчасно підготовленому наступнику. Вперше опозиціонери отримали більшість голосів лише в 2020 (!) році, коли більшості учасників бурхливих подій минулого сторіччя вже не було в живих (Хоар помер мало не останнім, в тому самому 2020-му, але не кілька місяців раніше), а Сейшели остаточно перетворилися для світу на синонім туристичного раю – без політичних зґвалтувань та державних переворотів.