Жертовність на межі божевілля. Як нацистський кінематограф виховував громадян
Гітлерівський режим намагався кожен свій крок виправдати за допомогою художнього кіно. А щоб не втомлювати глядача пафосними промовами, трагічною загибеллю головних героїв і видом шибениць, ці видовища компенсували комедіями, музиклами і мелодрамами.
У "Безславних виродках" Квентіна Тарантіно в центрі сюжету операція американських спецпризначенців, що мають на меті знищити нацистських лідерів під час прем'єри пропагандистського художнього фільму. В стрічку потрапляє кілька хвилин цього "шедверу" - пафосної, грубо зробленої "клюкви" про звитяги німецького солдата. Тарантіно мабуть навмисно доводить до абсурду свою карикатуру на кінематограф Третього райху - в рамках постмодерного приколу. Та чи було нацистське кіно аж таким примітивним? Адже гітлерівський режим не гірш за більшовиків розумів роль кіно і опікувався ним аж до свого падіння.
Задушити кіно в обіймах
Якби Гітлер і Геббельс прийшли до влади сьогодні, вони б обов'язково створили Імперське управління соціальних мереж й успішно продавали б свою ненависть саме там, але вони жили в добу тріумфу кіно, тому робили акцент на ньому. Гітлер не зумів реалізуватися в живописі, а Геббельс у драматургії, то ж отримавши владу, вони мали реалізувати незакритий кейс: показати всьому світові, яким має бути "справжнє німецьке мистецтво", протиставити його "дегенеративному" моднернізмові. До того ж вони мали в руках непоганий спадок - кінематограф Ваймарської республіки з його експресіонстським новаторством, розвиненою кінокритикою, багатством художніх засобів і, що мабуть, найбільш важливо, багатомільйонною авдиторією. У скрутні часи, люди ладні економити на всьому, але при цьому залишати пару монет на кіно - так було у США часів Великої депресії, в усій понівеченій Першою світовою Європі, і власне у напівголодній Веймарській Німеччині.
Десятки, як зараз прийнято казати, продакшенів, свій сонм кінозірок, готова індустрія й інфраструктура - доктор Геббельс мав в руках, здавалося б, ідеальнйи інструмент, але від початку щось пішло не так. Нацисти обіцяли державну підтримку національному кінематографу - підгодували райхсмаркмми та ще й обмежили прокат зарубіжних картин, передовсім, американських (на що Голлівуд відповів дзеркальними санкціями). Та при всіх цих щедротах розквіту кіно в його ринковому розумінні не сталося: попри всі пільги і сприяння вже 1935-му німецькі кінокомпанії мали мільйонні збитки і зрештою нацисти вирішили націоналізувати кіноіндустрію - і в такому стані вона залишалася до падіння Третього райху.
Разом із щедрим фінансуванням нацисти принесли в кіно цензуру, пропаганду і масу інших обмежень. Кінематограф Ваймарської республіки вирізнявся широтою поглядів, руйнував суспільні табу - чимало стрічок зачіпали тему соціальної нерівності, фемінізму, а стрічка 1931 "Дівчата в уніформі" стала чи не першим у світі фільмом, що розповідає про лесбійське кохання. З таким порядком речей нацисти миритися, звісно ж, не могли. Вони створили в кіно безконкурентне середовище, і це пішло на шкоду мистецтву: писати негативні відгуки на німецькі фільми заборонили, і це вбило кінокритику, кінокомпанії банкурували одна за одною і зрештою всі опинилися у держвласності, припинився експорт німецьких фільмів на ринки більшості країн. Навіть спроби приручити найкращих режисерів Ваймарської республіки часто не мали успіху.
Фріц Ланг мав всі шанси стати фігурою номер один у нацистському кіно. На той час він був фігурою світового масштабу - його фільм "Метрополіс" 1927-го року став живою класикою, але для ідеологів райху найбільш цінною була його епічна сага "Нібелунги". Втім доктор Геббельс вирішив "повиховувати" Ланга заборонивши його стрічку "Заповіт доктора Мабузе" - детектив з елементами містики. Режисерові хотіли пояснити, яке кіно потрібне райхові і, навіть, за спогадами самого Ланга, обіцяли поставити на чолі усієї німецької кіноіндустрії. Та митець обрав еміграцію і свободу і продовжив змінимати кіно в Сполучених Штатах. Таким шляхом пішло чимало видатних постатей німецького кінематографа.
Як часто буває при тоталітаризмі, на місце талановитих і нелояльних приходять менш обдаровані і лояльні - таких прикладів було чимало в СРСР чи нацистській Німеччині. Але окремі генії йдуть на співпрацю з режимом. Як от, наприклад, Олександр Довженко - його роль у світовому кіно не підлягає жодному сумніву, разом із тим не можна заперечити той факт, що шедевральна "Земля" - це ода колективізації, а "Щорс" - брехлива антиукраїнська пропаганда.
Співпраця для Довженка оберталася не лише орденами і Сталінськими преміями, але й цілими кампаніями зі цькування, як нам добре відомо за його щоденниками. У нацистів була геніальна документалістка і новаторка Лені Ріфеншталь. Винесена на п'єдетсал самим Гітлером вона купалася в променях слави, але й їй підрізали крила. Так її фільм "Перемога віри" про з'їзд НСДАП швидко потрапив на полицю із суто політичних міркувань: у стрічці було забагато Ернста Рема - очільнкика штурмовиків, якого "вичистили" з партії і канону героїв уже в 1934-му. Її подальші картини такі як "Тріумф волі"й "Олімпія" стали класикою світового кінематографу попри безсумнівну нацистську ідеологічну начинку. Її славі і таланту, вочевидь, заздрив сам Йозеф Гебебльс, який, як писала у своїх мемуарах сама Ріфеншталь, то домагався її як жінки, то всіляко перешкоджав її роботі як високопосадовець.
Пафос новітній та історичний
Кожна революція має на меті розпочати своє літочислення, створити свою точку відліку, замінити старих героїв новими. І тут на допомогу приходить мистецтво, особливо масове. В СРСР перші стрічки невипадково присвячували подіям революційної боротьби - "Броненосець "Потьомкін", визнаний кіномошедевр Сергія Ейзенштейна окрім очевидних художніх переваг мав і потужний пропагандистський струмінь, він став ключовим у новітньому радянському епосі. Йозеф Геббельс визнавав цінність "Потьомкіна" для кіно в цілому, але наголошував на негативному впливі цього фільма.
Подібно до більшовиків нацисти розпочали своє кіно з героїзації власної політичної боротьби і сфокусувалися на молоді. Вже у 1933-му році виходить фільм "Юний гітлерівець Квекс" - пафосна пропагандистська стрічка про сина безробітного марксиста, юнака-ідеаліста, , що знаходить собі нову родину у Гітлерюгенді. Однак, цей правильний вибір надто дорого коштує хлопцеві: засмучена політичними баталіями на сімейному рівні мати Квекса намагається отруїти газом себе і сина, але той виживає, в лікарні його відвідують штурмовики, він повертається у вир вуличної боротьби і зрештою гине від рук підступних комуністів.
Майже повністю шлях Квекса повторює герой іншої стрічки - "Ганс Вестмар - один з багатьох". Успішний молодий студент-правник покидає навчання, йде в народ, працює таксистом - і все це з найкращих патріотичних міркувань: врятувати рідний Берлін і Німеччину від червоної загрози. Прототип Ганса Вестмара - ікона націонал-соціалістичного руху Горст Вессель, йому присвячували романи, пісні, вірші, фільм лише закріпив його фігуру у масовій культурі. Герой стрічки "Штурмовик Бранд" виживає у вуличних боях, хоча й після важкого поранення.
Жертовність, конфлікт батьків і дітей, національне вище за класове, вірність вождеві понад усе, неспроможність демкоратії - всі ці тези анітрохи не завуальовані, вони присутні у згаданих стрічках як основний наратив, який стає важливішим за художню цінність цих фільмів. Герої промовляють пафосні тези ніби вчителька недолугому учневі, щоб добре запам'ятав і нічого не переплутав. Діалоги емоційні, пристрасні, герої часом говорять надто голосно, майже кричать, міміка театральна, зовнішність акторів підібрана таким чином, щоб ніхто нічого не сплутав: ось перед нами справжній герой-арієць чи добропорядна фройляйн, а ось зіпсований незугарний тип, схожий на єврея - це, без сумніву, більшовик і ворог німецького народу. Квекс помирає зі словами "прапор вищий за смерть", а Ганс Вестмар вимовляє слабким голосом "Німеччина".
Теоретики нацистської культури плекали "героїчний реалізм" як панівний метод і завзято критикували сучасне їм "дегенеративне" мистецтво. Однак, на практиці не могли позбутися деяких його прийомів. Так у сцені замаху на Ганса Вестмара відчуваються прийоми епічного театру Бертольда Брехта - видатного драматурга ліворадикальних поглядів і одного з "ворогів райху".
Нацистське кіно часто виконувало утилітарну функцію: у популярний спосіб пояснювало політику партії. Так фільм 1940 року "Єврей Зюсс" одного з топових режисерів райху Файта Гарлана, за визначенням Геббельса "антисемітський фільм, який ми тільки можемо собі побажати" розставив усі крапки над "і" у "єврейському питанні". В центрі сюжету історія німецького курфюрста Карла Вюртемберзького, що через фінансові труднощі потрапляє в залежність до єврейського лихваря Зюсса Оппенгаймера.
У німецькій культурі цей сюжет постає ще за доби романтизму, до нього й пізніше зверталися драматурги, за часів Ваймарської республіки однойменний роман написав письменник-антифащист Леон Фейхтвангер. У фільмі Гарлана Зюсс постає втіленням абсолютного зла: йому мало фінансової могутності, він прагне влади, в ході своїх корупційних проєктів він шельмує і обирає німецьких ремісників і селян, збезчещує юну шляхтянку, жертвами його інртиг стають і чесний працьовитий коваль і молоді представники німецької знаті. Фінальна сцена фільму - тріумф справедливості, як його бачили нацисти - Зюсса страчують на шибениці. Такий суворий вирок він дістає не за фінансові махінації чи зловживання владою, а за те, що "змішав свою плоть з жінкою-християнкою" - так расові закони нацистів отримали кінематографічну легітимізацію.
Фільм "Я звинувачую" 1941 року служив виправданням евтаназії, "Люди в бурю" розповідав про "утиски фольксдойчів" сербами, а по суті слугував аргументацією вторгнення у Югославію, "Дочка самурая" - данина союзництву з Японією, "Повернення додому" - головна антипольська стрічка, шпигунський детектив "ГПУ" - про всюдисутність радянських спецслужб, "Життя за Ірландію" мав активізувати антибританський дух.
Апогеєм усього німецького художнього пропагандистського кіно став "Кольберг" згаданого вище Файта Гарлана, Епічна кольорова стрічка вийшла 1945-го року, коли райх вже було не врятувати, але Геббельс наполягав на тотальному опорі. "Кольберг" знімали два роки, витратили на нього вісім мільйонів райхсмарок, в масовках задіювали цілі дивізії вермахту. І все це з метою показати, що битися треба до кінця, битися всім - він простого бюргера до спадкової аристократії. Історією про те, як боронилося місто Кольберг від наполеонівських військ у 1806-1807 роках, мали морально підготувати німців до оборони своїх "бургів".. Кульмінацією фільму стає рішення коменданта Кольберга Августа Гнайзенау затопити околиці міста: мешканці навколишніх сіл з усмішками і піснями заходяться копати канал, який затопить їхні оселі - так пропаганда виходила на пік свого абсурду. Завзята, хоч і приречена, оборона Кенігсберга чи затоплення берлінського метро стали фактичним втіленням цієї сцени, хіба що без пісень і картинного ентузіазму.
Тоталітарний кінематограф велику увагу приділяє історичному обгрунтуванню свого існування. Подібно до того, як в СРСР Сергій Ейзенштейн своїм фільмом "Іван Грозний" прагнув легітимізувати нічим необмежену тиранію Сталіна, так Файт Гарлан у Німеччині старанно працював над створенням образів великих попередників Гітлера - Отто фон Бісмарка та Фрідріха Великого. Пишні історичні костюми, масштабні батальні сцени, пафосні промови і обов'язкова мораль: аристократія зрадлива, тільки союз геніального правителя з "простим народом" врятує багатостраждальну Німеччину.
Життя поза сценарієм
Бундючність пропаганди, де герої постійно гинуть з ім'ям фатерлянда на вустах, вороги погойдуються у шибеницях, а дидактика зашкалює, треба було компенсувати легкими жанрами. За часів нацистського режиму було знято понад тисячу фільмів, із 48% припадало на комедії. Йозеф Геббельс був свідомий того, що разом із доведенням партійної програми кіно повинно виконувати й розважальну функцію.
В СРСР в найважчі сталінські часи надвеликий успіх мали легковажні комедії на кшталт "Веселиє ребята" або "Волга-Волга". У гітлерівській Німеччині мали популярність мелодрами на кшталт "Велике кохання" про любов пілота люфтваффе і співачки, музична комедія "Концерт на замовлення". Легкими жанрами намагалися бодай трохи компенсувати надвитрати на пропагандистське кіно, а глядач віддячував високою відвідуваністю таких фільмів. Веселі, сентиментальні, зворушливі фільми також стали однією з ознак тієї епохи. Так зокрема після Другої світової мюзикл "Дівчина моєї мрії" як "трофейне кіно" мав величезний успіх в СРСР.
Головна зірка німецького кіно Марлен Дітріх емігрувала до США, і провідними дівами екрану за Гітлера стали акторки… ненімецького походження. Чешка Ліда Баарова, зірка фільму "Пруська історія кохання" про почуття принца Вільгельма та Еліза Радзивілл, одного з найуспішніших фільмів у райху недовго втішалася своєю славою. Її кар'єрі завадив любовний зв'язок із самим Йозефом Геббельсом. Пропагандист номер 1 потрапив у скандал: одружений багатодітний державний муж завів роман із кінозіркою слов'янського походження. Йому це пробачили, Бааровій - ні, її кар'єра в німецькому кіно так само стрімко закінчилась, як і почалася. На щастя, її не рерпесували, вона успішно емігрувала до Італії.
Іншу, не менш відому зірку кіно Третьогр райху, Ольгу Чехову також важко назвати чистокровною німкенею, хоча з й походила вона з "обрусевших немцев". Але в глядацьких пересудах їй часто-густо перепадало за неарійське походження. Вона грала як у пропагандистських фільмах на кшталт "Люди у бурі", де її героїня гине від рук сербських кривдників, так і в адаптованій екранізації "Анни Карєніної" та інших фільмах легкого жанру. За нею донині тягнеться шлейф підозр у співпраці зі спецслужбами СРСР, до цього підводить хоча б той факт, що після поразки нацистів вона опинилася у радянській зоні окупації, але уникла арешту і таборів.
Інша зірка - Цара Леандер мала шведське, хоч і "нордичне", але не німецьке походження. Мюзикли за її участі обожнювали глядачі усього райху. А от вождів вона відверто дратувала. Гітлер двічі відмовив їй у наданні статусу "державної актриси", від неї вимагали прийняти німецьке громадянство і відмовитися від закордонних гонорарів. Зрештою фрау Лендер втекла від цього тиску у рідну нейтральну Швецію.
Виконавиця головних жіночих ролей у фільмах "Єврей Зюсс", "Золоте місто", "Кольберг" і багатьох інших - Крістіна Зедербаум, дружина режичера Гарлана також мала шведське походження. Пропаганда робила з неї "іделаьну арійську жінку", глядачі ж дали їй прізвисько "райх-потопельниця" через те, що її героїні зазвичай трагічно гинули.
Чоловіки-автори у нацистському кіно також далеко не завжди мали бездоганну з точку зору панівної ідеології репутацію. Так виконавнець головної ролі у фільмі "Юний гітлерівець Квекс" Юрген Ольсен став зіркою у 14 років, чимало гастролював країною і був втіленням образу "жертовної німецької молоді". Та слава тривала недовго - вже 1935-го його публічна кар'єра закінчилася, ба більше - він був виключений з Гітлерюгенда - за однією версією причиною стала дружба з євреями, за іншою - гомосексуальність. Він здобув фах інженера, 1940-го був мобілізований до вермахта, після закінчення війни працював за фахом.
Пауль Вегенер, що зіграв головну роль у фільмі "Ганс Вестмар. Один з багатьох" також у житті був далеким від втілення ідеалів націонал-соціалізму: вів звичайне світське життя кінозірки, крутив романи із жінками, мав шість офіційних одружень, і не всі його наречені відповідали стандартам райху: він двічі брав шлюб із чеською актрисою Лідою Салмоновою. Загалом біографія практично всіх значних режисерів та акторів, які співпрацювали із нацистським режимом, рухалася за приблизно однаковим сценарієм: слава, визнання, ласки від Геббельса у вигляді звань і премій, успіх у країнах осі. передовсім в Італії, успішне проходження комісії з денацифікації наприкінці 1940-х і повернення у кіно і театр. Навіть авторові "Єврея Зюсса" Файт Гарлан попри бойкот його перших повоєнних картин вдалося зняти після Другої світової ще понад десяток кінострічок. Ніхто з тих, хто знімав пропагандистське кіно, не наслідував слова Магди Геббельс про те, що "світ, в якому немає фюрера і націонал-соціалізму, не вартий того, щоб жити в ньому".
Найдововижнішою є доля фільму "Шива і квітка шибениці" Ганса Штайнгофа, відомого як режисера "Юного гітлерівця Квекса". Детектив про комісара поліції на псевдо Шива, що розслідує справу російського художника-фальшивомонетника почали знімати у 1945-му, але завершити роботу не встигли: Ганс Штайнгоф загинув на борту літака, який збило радянське ППО. Але цей кіноматеріал знайшов свого глядача аж 1993-му році, коли був зроблений фільм "Шива і квітка шибениці. Останній фільм Третього райху", де зйомки Штайнгофа доповнені документальними коментарями та інтерв'ю.
Свого роду "кінематографічним Нюрнбергом" над нацистською ідеологією і пропагандою можна вважати фільм італійського режисера Роберто Росселіні "Німеччина, рік нульовиий" 1947-го року. Це історія ровесника "юного гітлерівця Квекса" у 1945-му році. Голодний німецький підліток поневіряється на вулицях зруйнованого Берліна. вдома - прикутий до ліжка батька, старший брат - есесівець, що боїться вийти на вулицю, сестра, яку злидні штовхають на шлях проституції. Одного разу юний Едмунд зустрічає на вулиці свого шкільного вчителя - переконаного націонал-соціаліста, який нагадує підлітку засади нацистської ідеології - "неповноцінні" смертельно хворі люди не мають бути тягарем для суспільства. Едмунд сприймає ці слова як заклик до дії - він труїть свого батька, а згодом і сам зводить рахунки з життям.. У післявоєнній Німеччині цей фільм сприйняли погано - мабуть, суспільство, яке ще вчора кричало "зіг хайль", не готове було прйиняти таку правду про себе.
З понад 1000 фільмів, знятих за нацистського режиму, сьогодні у Німеччині залишаються забороненими до показу 40 стрічок, які все ж таки можна переглянути за окремим дозволом у глядацькому залі Комісії із самоконтролю у Вісбадені. В інтернеті більшість цих фільмів можна знайти в оригіналі і перекладі. На перший погляд, вони ніби приваблюють смаком забороненого плоду та при перегляді часто викликаютиь нудьгу й апатію. Це як із "Майн Кампфом" - багато людей мають великі очікування від книжки Гітлера і швидко розчаровуються, читаючи її, адже жодних цікавих для себе одкровень там не знаходять. Зізнаюся щиро, я кілька разів засинав при перегляді фільмів "Бісмарк" і "Життя за Ірландію" - надто вже пафосною і монотонною була гра акторів. Якби мене запитали про те, який один фільм з нацистського кінематографу варто переглянути, я би радив "Кольберг": на свій час це була масштабна яскрава батальна панорама, максимум тоталітарної гігантоманії і типові, на межі безглуздя, ідеологічні наративи.
