Паросля: російське ІПСО, на яке повелися польські дослідники
У сучасній польській історіографії початком так званої "Волинської різанини" вважається масове вбивство населення польської колонії Паросля у лютому 1943 року. Цю акцію вже тривалий час намагаються приписати першій сотні УПА Григорія Перегіняка – "Коробки". Кілька років тому у цій історії мало бути поставлено крапку, адже російські спецслужби оприлюднили документ, який начебто повністю підтверджує версію польських дослідників.
У сучасній польській історіографії початком так званої "Волинської різанини" вважається масове вбивство населення польської колонії Паросля у лютому 1943 року. Цю акцію вже тривалий час намагаються приписати першій сотні УПА Григорія Перегіняка – "Коробки".
Кілька років тому у цій історії мало бути поставлено крапку, адже російські спецслужби оприлюднили документ, який начебто повністю підтверджує версію польських дослідників.
"У донесенні Судоплатова найбільше вражає те, як добре були поінформовані про стан справ на Волині радянські партизани, - стверджує польський історик Ґжеґож Мотика. – Совєти значно краще орієнтувалися в ситуації, ніж Армія крайова".
Однак чи варто беззаперечно довіряти висновкам радянських та російських спецслужб? І чи дійсно у історії з Парослею уже можна поставити крапку?
Восени 2022 року російська ФСБ оприлюднила документи про події польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни.
"У часи СРСР "темні" плями в історії Великої Вітчизняної війни намагалися широко не висвітлювати, аби не принижувати національну гідність деяких представників братніх народів, - йшлося у повідомленні пресслужби відомства. – Під забороною, у тому числі, були й факти пособництва окупантам та злочини, вчинені членами ОУН–УПА, а також їхніми "братами" з польської "Армії Крайової". Не дивно, що деякі документальні матеріали радянських органів безпеки, які розповідають про звірства українських націоналістів, розсекречені лише нещодавно. Одним із зловісних злочинів українських націоналістів у роки Великої Вітчизняної війни була так звана "Волинська різанина" 1943 року. Першим помітним актом бандерівського геноциду було знищення 9 лютого 1943 року польської колонії Паросля в Сарнинському [так у оригіналі – С.Р.] районі. Цей кривавий злочин був учинений "1-ю сотнею УПА" під командуванням Григорія Перегіняка (псевд. "Долбежка", "Коробка"). Українські бандити під виглядом радянських партизанів зайшли до села, зібрали поляків у одному місці й зарубали сокирами 137 людей. У сучасній польській історіографії "Різанину в Парослі" 9 лютого 1943 року вважають першим епізодом "антипольських" дій УПА на Волині".
Подію тоді доволі широко висвітили російські регіональні медіа та пропагандисти. Натомість в Україні та Польщі вона лишилася майже непоміченою на фоні триваючої агресії, яку у лютому 2022 року розпочала Москва проти України. Однак за два роки на неї раптом звернув увагу польський історик та один з дослідників польсько-українського конфлікту Ґжеґож Мотика, опублікувавши колонку у "Ґазеті Виборчої".
Колонка справила неоднозначне враження. Мотика слушно зауважує, що ці "два[1] нещодавно оприлюднені архівні документи мають розсварити поляків з українцями". Позаяк у Росії мають інше бачення стосовно досліджень історичних питань, "саме цим слід пояснювати, чому нещодавно на інтернет-сторінці Федеральної служби безпеки було опубліковано два документи 1943 року про масові вбивства поляків на Волині", адже "кінцева мета ховається у ініціативі ФСБ спонукати до загострення польсько-українських суперечок". Водночас дослідник наголошує: в оприлюднених документах містяться "фактичні дані, які варто використовувати у дослідженнях".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Одинадцять ксьондзів, до двох тисяч поляків та один радянський агент: російська ІПСО, яка не "злетіла"?"
Адже за даними польських істориків знищення Парослі вчинила перша сотня УПА Григорія Перегіняка "Довбешки-Коробки", тоді як українські дослідники підважують польські висновки, вказуючи "чисто гіпотетично (тобто без доказів)", що виконавцями убивств також могли бути українські селяни, які таким чином мстилися за кривди часів міжвоєнної Польщі, "петлюрівські партизанські загони Тараса Бульби-Боровця" або ж радянські партизани, які вдавали з себе УПА. "Повідомлення Судоплатова, - пише Мотика, - могло б припинити дискусії, але з огляду на те, хто й коли його опублікував, цього не станеться, бо можна завжди підважити його достовірність".
Утім найбільш суперечливою є третя теза Мотики. "У донесенні Судоплатова найбільше вражає те, як добре були поінформовані про стан справ на Волині радянські партизани, - зауважує польський історик. – Совєти значно краще орієнтувалися в ситуації, ніж Армія крайова".
Чи так це? І чи має рацію Мотика, стверджуючи, що дискусія про достовірність оприлюдненого російською спецслужбою документа з наукової точки зору не матиме сенсу?
"Село було базою бандерівців групи БУЛЬБИ"
Почнемо з самого документа. Це надіслане керівництву НКВД СРСР повідомлення радянського агента "Тарас" про те, що "група членів Організації Українських Націоналістів (течія "бандерівців"), яка переховувалася по селах району м. Сарни, на початку лютого 43 року влаштувала різанину польського населення. У селі Поросля [так у документі – С.Р.] кількість убитих та скалічених дорослих та дітей сягає 150 осіб. Цей злочин німці залишили без наслідків".
Місцезнаходження документа наразі невідомо, але з огляду на те, хто його оприлюднив, можна припустити, що оригінал зберігається у одній з справ архіву російської ФСБ. У якій саме – незрозуміло, адже його архівну легенду "послідовники" радянських чекістів не оприлюднили. Натомість припустилися доволі цікавої помилки у описі документа: вказали, що він є спецповідомленням "4-го Управління НКГБ СРСР начальнику 2-го Управління НКГБ СРСР", хоча у тексті самого повідомлення обидва управління відносяться до радянського наркомату внутрішніх справ, а не державної безпеки, позаяк останній був утворений лише у квітні 1943 року.
Перше, що кидається в очі, це дата створення документа. 14 лютого – лише за кілька днів після подій у Парослі[2] – радянська агентура вже доповідає про злочин у Москву, чітко вказуючи на його "виконавців". А от щодо часу самої події замість конкретної дати чомусь обмежується доволі обтічним формулюванням "на початку лютого". Ще один цікавий момент у цій історії: місце, звідки відправлено повідомлення. Це не Паросля, не колишній Володимирецький район, у складі якого на той час знаходилася колонія, і навіть не Рівненська область. Це район містечка Олевськ, розташованого на північному заході Житомирщини. Звідти до Парослі лише по прямій – понад 100 кілометрів. Тож питання: звідки радянський агент з сусідньої області отримав інформацію про злочин усього за чотири дні після його вчинення, при цьому нічого не знаючи про його (злочину) конкретну дату, однак прямо вказуючи на його "виконавців" ("група членів Організації Українських Націоналістів (течія бандерівців")"? Таку вибірковість у "поінформованості" агента про "стан справ на Волині" ані документ, ані ті, хто його оприлюднили, ніяк не пояснюють.
Дивує й те, що якщо за Мотикою у випадку з Парослею йдеться про загін Перегіняка, то чому тоді "Тарас" жодним чином не згадує про напад на нацистський гарнізон у Володимирці. Адже атака першої повстанської сотні на районний центр у лютому 1943 року точно не була пересічною подією, тож якщо у обох випадках йшлося про один і той самий підрозділ, логічно було б про це повідомити. Але радянський агент якимось дивним чином примудрився побачити та доповісти про одну подію, однак узагалі не звернути увагу на іншу, хоча обидві вони за Мотикою відбулися на одному й тому ж терені з інтервалом у менш ніж добу. Таку вибірковість можна пояснити або тим, що згадані у повідомленні "бандерівці" не мали ніякого стосунку до сотні Перегіняка. Або що "Тарас" вирішив нічого не повідомляти про бій у Володимирці, позаяк радянські спецслужби вважали українських націоналістів маріонетками німців, а їхня атака на "господарів" такому баченню суперечила. Що залишає відкритим питання щодо об'єктивності та добросовісності самого агента. Або що "Тарас" чи його джерела про бій просто нічого не знали, що неабияк підважує тезу Мотики про начебто "добру" поінформованість червоних партизанів про стан справ на Волині. Утім, це ми вже забігаємо наперед.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Перший бій УПА проти "німецьких варварів" і подальша боротьба з нацистами"
Друга важлива обставина – це автор повідомлення "Тарас". Пошуки документів чи бодай згадок про агентуру з Олевщини з такою назвою у архіві Служби безпеки України виявилися наразі безрезультатними. Мені вдалося віднайти лише справу на однойменну радянську резидентуру, яка навесні 1943 року вирушила на завдання до Києва, але була викрита нацистами. Однак на слід "Тараса" несподівано натрапив мій товариш Володимир Бірчак. У справі-формулярі "Бик" з архіву Служби зовнішньої розвідки він виявив кілька документів за 1943 рік, в яких чекісти посилалися на донесення агента з таким псевдо. З огляду на специфіку справи, яка стосувалася оперативної розробки чекістами керівника "Поліської Січі" Тараса Боровця – "Бульби", у повідомленнях "Тараса" йшлося про особу Боровця без будь-яких згадок про те, що сталося у Парослі.
Утім це дало змогу провести верифікацію донесень "Тараса" з уже відомими фактами про діяльність Боровця та виявити деякі важливі деталі. Повідомлення агента містять, серед іншого, й низку неточностей, недостовірну, неперевірену інформацію, чутки, а також відверто пропагандистські ярлики, якими совєти полюбляли "нагороджувати" своїх противників. А подеколи й самі чекісти припускалися помилок під час опрацювання отриманої від "Тараса" інформації.
До прикладу у повідомленні за листопад 1943 року агент інформував, що Боровець після невдалої зустрічі з нацистським райхскомісаром Еріхом Кохом "з залишками банди "СІЧОВИКІВ" пішов у підпілля, займався розбоєм, грабунком мирного населення та вбивством радянських партизанів. У 1940 р. БУЛЬБА учасник збіговиська націоналістів у Києві".
Згаданий у донесенні "1940" рік, коли у Києві начебто відбувся якийсь збір "націоналістів", - один з прикладів неуважності чекістів до інформації "Тараса". Уже за місяць доповідач-енкаведист, який на підставі повідомлення агента підготував довідку, визнав: "нелегальне збіговисько було не в 40 р., а в 1941 р. уже за німців. /1940 р. це моя помилка/". Водночас здобути будь-які докладні дані про зустріч у Києві, на якій начебто був присутній Боровець, самому "Тарасу" не вдалося. Що й не дивно, адже ні в якій зустрічі "націоналістів" у Києві ні у 1940, ні, тим паче, у 1941 році "Бульба" участі не брав.
Низку неточностей знаходимо й у інших повідомленнях "Тараса" про Боровця. У тому ж листопаді 1943 року агент доповідав, що "Бульба" начебто "з 1935 р. власник каменоломні у селі Чунинці, використовував найману робочу силу. […] При встановленні Радянської влади у Західній Україні БОРОВЕЦЬ сховався й за чутками виїжджав до Канади. На початку війни знову з'явився у якості отамана "Поліської Січі" – прибічника німців, отримав від них звання полковника". Однак власником каменоломні у селі Чунинці Боровець ніколи не був – у міжвоєнній Польщі він був господарем гранітного кар'єру у селі Карпилівка. Та й населеного пункту "Чунинці" на Рівненщині немає та ніколи не було; є село з назвою "Чудниця", але воно розташоване у зовсім іншому районі, й ані каменоломні, ані іншого майна у ньому Боровець ніколи не мав. Нарешті, звання полковника Боровець ніколи не мав, ні, тим паче, не отримував його від німців.
Але найбільш показовим є, мабуть, донесення "Тараса" за квітень 1943 року. У ньому агент повідомляє про спалення німцями після бою у січні села Копище у Житомирській області. "Це село, - стверджував "Тарас", - було базою бандерівців групи БУЛЬБИ". Як то кажуть, будь-які коментарі зайві.
У цьому місці я пропоную ще раз повернутися та перечитати оприлюднене російською спецслужбою донесення "Тараса" про події у Парослі. А заразом поміркувати не лише про яку саме формацію українського визвольного руху у ньому йдеться, але й наскільки взагалі варто довіряти "ідентифікації" виконавців злочину цим радянським агентом з огляду на чималу кількість помилок, неточностей та відвертої нісенітниці у його інших донесеннях.
"Це з їхньою допомогою він спалив польські села"
Загалом є мінімум кілька підстав, аби засумніватись у тезі Мотики, що "совєти значно краще орієнтувалися в ситуації, ніж Армія крайова". Адже більшість радянських партизанів прибули на рівненське та волинське Полісся у січні-лютому або взагалі навесні 1943 року. І тому потребували часу, аби належним чином налагодити агентурну роботу, зібрати, а головне перевірити інформацію про ворожі та союзні підрозділи, які діяли у терені. Та навіть у випадку, якщо червоні перебували на Поліссі з кінця або навіть з літа 1942 року, це аж ніяк не гарантувало їм кращого орієнтування у місцевих подіях. Яскравий приклад – повідомлення про події у Парослі керівника одного з партизанських загонів Михайла Корчева своєму зверхнику Антону Бринському – "Дяді Петі", про яке я вже згадував у попередніх статтях.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Що сталося в Парослі? Хто приніс смерть у польську колонію на Волині"
Як пише у автобіографії сам Корчев "до березня м-ця 1942 р. мав 50 підпільників. З 9 озброєними пішов партизанити, а решта лишилися працювати у підпіллі. У червні м-ці прибув з групою 23 людини у р-н Морочне Ровенської області. У липні м-ці з'єднався з групою Попова Дмитра /30 людей/. У р-ні Морочно, Домбровиця[3], Висоцьк, Володимирець я зі своїм загоном діяв до приходу Обласного штабу п/р. [партизанського руху – С.Р.] Ровенської області. У лютому м-ці 1943 року загону за наказом Обласного штабу присвоєно ім'я тов. Ворошилова, а я обійняв посаду заступника командира з'єднання з розвідки п/з [партизанських загонів – С.Р.] Ровенської обл.".
Тож, як бачимо, Корчев не лише тривалий час (понад півроку) перебував на території рівненського Полісся та Володимирецького району зокрема, але й щонайменше був дотичний до питань розвідки, інакше навряд чи був би призначений на відповідну посаду[4]. Тим цікавіше виглядає його повідомлення про події у Парослі, позаяк із ситуацією на терені він начебто мав би бути добре обізнаний.
Документ, про який йдеться, не датований. Однак з його змісту можна встановити, що він складений у лютому 1943 року, також ймовірно доволі близько до події. У ньому Корчев повідомляє Бринському, що "у районі Висоцьк, Домбровиця та Володимирець почали діяти націоналісти. Керівник цих районів мені відомий: Висоцьк – керує Савицький, секретар районної управи, Думбровиця – Пінькевич, син попа, Володимирець – Супоркевич – син попа – українець 37 років, чорний, лисий, має 150 людей. Діє 9.2.43 року в сел. Поросня [так у тексті – С.Р.] (польська колонія). 4 години знищив 180 ос. Поляків. Били сокирами, Влодимерецький район. Цього ж числа в один час у селі Сохи Домбровицького району знищено 30 родин поляків. За всією ймовірністю з цієї партії. Зараз його загін знаходиться у районі Думбровиць – Сарни".
Керівника бандерівського підпілля Володимиреччини на прізвище чи псевдо "Супоркевич" мені виявити не вдалося. Однак на думку історика Ігоря Марчука, з яким я обговорював цей документ, тут йдеться про сина священника Дем'яна Шиприкевича. Під дещо спотвореним прізвищем Шупришкевич (Szupryszkiewicz) або Шепелькевич (Szepielkiewicz) він згадується у польському дослідженні Владислава та Еви Семашків як начебто один з винуватців злочину у Парослі. Шиприкевич дійсно був керівником Володимирецького районного проводу ОУН, однак лише до квітня 1942 року, коли під загрозою німецького арешту втік та за деякий час виїхав до м. Дніпра (тодішнього Дніпропетровська). І вже з червня 1942 року по лютий 1944 року був особистим секретарем свого двоюрідного брата священника Української автокефальної православної церкви Геннадія Шиприкевича, разом з яким перебував у Дніпрі, Луцьку та Володимирі (тодішньому Володимирі-Волинському). До лав УПА Дем'ян Шиприкевич потрапив улітку 1944 року, а у серпні був мобілізований до Червоної армії.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ще дещо про Парослю. Пошуки тривають"
Тому узимку 1943 року Шиприкевич аж ніяк не міг ані очолювати Володимирецький провід ОУН, ані керувати повстанськими загонами на цій території, ані, тим паче, бути причетним до подій у Парослі. Тож начебто "добре" за логікою Мотики поінформований про стан справ радянський партизан - розвідник Корчев у своєму звіті явно послуговувався застарілою та вже давно не актуальною інформацією.
Цікаво, що у написаних після Другої світової війни спогадах Корчев жодним чином не згадував про цю подію. А от Бринський у мемуарах приписав напад на Парослю не ОУН, а бульбівцям.
Інший приклад – Василь Бегма, який узимку 1943 року прибув на Рівненщину та очолив обласний штаб радянського партизанського руху. У документах очолюваного ним з'єднання знаходимо низку повідомлень, де згадується злочин у Парослі.
"Розлючені своєю невдачею німці жорстоко поквитувалися з населенням, спалювали цілі села вбивали населення. Так німцями були спалені с.с. Жадень, Будимля, Хочинські хутори, Старе Село, Дубровськ, Зелень, Біле, Сварицевичі та ін. , - читаємо у одній з доповідей. – Німець не без успіху використовував своїх вірних слуг українських націоналістів, це з їхньою допомогою він спалив польські села: Гуту Степанську, Березово, Порослі, Вирка, Осова, Гуту Сопачевську, Степан Город, Гуту Степангородську та десятки інших".
У цьому ж документі, який складено у 1944 році, тобто після того, як Бегма та його підлеглі вже понад рік перебували на Рівненщині, натрапляємо на цілий розділ, присвячений діяльності українських націоналістів та боротьбі радянських партизанів з ними. "У північній частині р-нів області [Рівненської – С.Р.] націоналістів було до 5000 осіб, які до початку 1943 року особливих бойових дій проти партизанів [радянських – С.Р.] не проводили. Тарас "Бульба" /Тарас Боровець/ та його командири, як-от Ярема, Лайдак, Дубовий, Кора та ін. загравали з німцями й водночас із партизанами". Після знайомства з донесеннями "Тараса" ви вже напевно здогадалися, у чому тут підступ? Якщо ні, відповідь проста: усі четверо згаданих командирів належали до бандерівського підпілля, і жоден з них ніколи не був підлеглим Боровця.
Схожу інформацію про Парослю бачимо й у документі підлеглих Бегми з підпільного обкому від травня 1943 року, у якому йдеться, що "німецькі работоргівці знищують населені пункти, по-звірячому розправляються та знищують невинних мирних мешканців. Нелюди спалили населені пункти в області: 1. Поросля".
Однак уже через одну сторінку читаємо: "від бандитських рук українських націоналістів багато постраждало мирних мешканців особливо поляків та євреїв. Націоналісти спалили села Поросля, Янівка, Трипетні, Грані та ін. Сокирами та ножами замучили сотні мирних мешканців. Тільки у одному селі Поросля націоналісти по-звірячому замучили 186 жінок, старців та дітей".
Автори цього, як і попереднього документа, були вочевидь настільки "глибоко" обізнані з місцевими реаліями, що звинуватили у знищенні Парослі одночасно німців та українських націоналістів, які у той час вели з ними збройну боротьбу на території Володимиреччини.
Тож, як і у випадку "Тараса", у документах радянських партизанів Бегми бачимо непоодинокі випадки подання суперечливої, а то й відверто неправдивої інформації. Утім зверну увагу на одну цікаву та доволі показову деталь. Якщо "Тарасу" вистачило неповних п'яти днів, аби пов'язати події у Парослі з діяльністю начебто членів бандерівської ОУН, то для підлеглих Бегми вони навіть за кілька місяців залишалися не поіменованими "українськими націоналістами". Причому, як я писав у одній з попередніх статей, за радянською термінологією до таких доволі часто зараховували не лише членів ОУН, УПА або бульбівського руху, але й навіть звичайних бандитів або просто окремих осіб, які з тих чи інших причин не підтримували радянську владу.
"На допитах, які провадив "Макс", усі бандерівці визнали свою провину"
Останній, але, мабуть, найбільш показовий приклад, - Юзеф Собесяк на псевдо "Макс". У грудні 1942 року очолювана ним група партизанів з Полісся долучився до більш чисельного з'єднання Бринського.
На жаль в українських архівах документів загону Собесяка, як і його зверхника "Дяді Петі" майже немає. З'єднання Бринського підпорядковувалося розвідці Червоної армії (попереднику сумнозвісного ГРУ) та звітувало напряму до Москви. Тому більшість матеріалів ймовірно знаходиться у російських архівах та наразі недоступна.
Однак після Другої світової війни Собесяк разом з письменником Ришардом Єгоровим написав книгу спогадів під назвою "Бур'яни", у якій присвятив окремий розділ подіям у Парослі.
За спогадами Собесяка, однієї лютневої ночі у 1943 році партизани Бринського начебто побачили на сході "криваве сяйво", а наступного дня у їхньому таборі з'явилися двоє селян – "свідки учорашньої трагедії". З їхніх слів, за два дні до того у Парослю прибули озброєні люди, "одягнуті були переважно у цивільне, деякі мали на собі радянські мундири та плащі, а на кашкетах і хутряних шапках червоні зірки". Вони розквартирувалися по хатах, а наступного дня закликали всіх мешканців колонії зібратися перед школою. Коли люди прийшли, то на шапках прибульців "замість червоних зірок тепер були металеві знаки тризуба".
Зі словами "стрільці, різати ляхів!" мешканців почали рубати сокирами, а в тих, хто намагався втекти, стріляли з кулеметів та іншої зброї. Потім нападники повантажили награбоване майно на вози, забрали худобу, підпалили колонію з двох боків та рушили до лісу.
Далі Собесяк описує, як дістався Парослі, побачив там залишки будівель та зустрів кількох уцілілих мешканців. З'ясувавши, що нападників було від 50 до понад 200, і що озброєні вони були німецькими кулеметами та карабінами, вирушив у погоню. За кілька годин партизани натрапили на табір нападників та захопили одного з них у полон. Той повідомив, що незнайомці прийшли з Колків, їхнім командиром є "сотник Гриць", а вбивати людей у Парослі начебто "сказали попи й комендант Конотопчук". Після допиту полоненого група Собесяка напала на табір, відбила худобу, кілька возів з речами та вбила 12 нападників. Решті вдалося втекти.
Напад на Парослю Собесяк приписував бандерівцям. Однак слід зважати, що його книга написана у прорадянському дусі та публіцистичній формі й загалом містить багато неточностей та помилок. До прикладу на початку розповіді "Макс" згадував про "криваве сяйво" над Парослею, яке спочатку було сприйнято за напад німців на Гуту Степанську. Однак у той час партизани перебували у районі Красного Бору на північний захід від села Галузія у тодішньому Маневицькому районі Волині. Звідки до Парослі майже 60 кілометрів, а до Гути Степанської – ще далі; сам Бринський за словами Собесяка оцінив відстань від їхнього табору до Парослі у "шістдесят кілометрів". Тому малоймовірно, що з того місця червоні партизани могли не лише побачити заграву у Парослі, але й сприйняти її за розташовану ще далі Гуту Степанську.
Сотня "Коробки", яка щойно перед тим здійснила напад на нацистський гарнізон Володимирця, навряд чи стала б палити розташовану неподалік польську колонію. Адже Перегіняк мав розуміти, що заграва чи дим пожежі неодмінно привернуть увагу німців та викриють місце перебування його відділу.
В іншому місці Собесяк пише про переговори, які начебто відбулися навесні того ж року на Волині між Бринським та "представниками УГВР". Але насправді Українська головна визвольна рада виникла лише у 1944 році. Якщо ж Собесяк помилився у датуванні, то малоймовірно, що у 1944 році "Дядя Петя" присвятив би левову частку розмови з противником на з'ясування, а чи дійсно та навіщо "бандерівці" спалили Парослю. Позаяк за рік, що минув, жертвами взаємних нападів стали декілька сотень польських та українських сіл, включно з стратегічно важливою для радянських партизан та поляків Гутою Степанською на Рівненщині.
Далі "Макс" (треба думати зі слів уцілілих мешканців Парослі) наводив слова командира нападників до своїх підлеглих: "Ви перші в ім'я великої УПА почали криваву, святу війну проти ляхів і москалів". Однак у лютому 1943 року бандерівці ще не використовували назву УПА, це сталося значно пізніше.
Командира нападників Собесяк називає "сотник Гриць", а також згадує про начебто присутність у складі його загону німецького обер-лейтенанта Фішера. У одній з попередніх статей про Парослю я зазначив, що цього псевда Перегіняк ніколи не мав, а справжніми іменами у підпіллі за таких обставин не послуговувались, і тим паче у лютому 1943 року у складі першої сотні не могло бути ніякого німецького "обер-лейтенанта". Однак під час подальших пошуків з'ясувалися деякі подробиці.
На Рівненщині вдалося виявити одного з керівників підпілля на псевдо "Гриць". Це Григорій Рибак, який у липні 1941 року очолював окружний провід Сарненщини, а пізніше керував Костопільською округою ОУН та запіллям воєнної округи УПА "Заграва".
А от з "німецьким обер-лейтенантом" історія дещо заплутаніша. Керівником однієї з повстанських сотень на Костопільщині був Роман Кернтопф на псевдо "Вихор". За даними історика Андрія Жив'юка він був етнічним німцем, який ще до Другої світової війни долучився до ОУН. За однією з версій наприкінці 1939 року виїхав з родиною до Райху, де навчався у офіцерській школі, отримав звання обер-лейтенанта та потрапив на Рівненщину у складі німецького підрозділу, з якого дезертирував та приєднався до повстанців[5].
Щоправда до сотні Перегіняка ані Рибак, ані Кернтопф жодного стосунку не мали, принаймні про таке не згадується у жодному з джерел, які мені наразі вдалося виявити. Та й сотником УПА "Гриць" ніколи не був. Однак у цій історії цікаве інше. Адже маємо справу вже з другим після Корчева випадком, коли командир загону із з'єднання Бринського послуговувався застарілою або ж відверто неправдивою інформацією про керівників бандерівського підпілля. Як і Шиприкевич зі звіту Корчева Рибак очолював провід ОУН, який охоплював терени навколо Парослі, ще у далекому 1941 році. А от під час описуваних у "Бур'янах" подій він як і "німецький обер-лейтенант" Кернтопф діяв на значно південнішій Костопільщині. Чи не забагато "співпадінь" для тих, хто за логікою Мотики мав би "добре" орієнтуватися у місцевих реаліях рівненського Полісся? Втім не можна виключати й варіант, що своїх "сотника Гриця" та "німецького обер-лейтенанта" Собесяк просто вигадав, і вони не мають нічого спільного з реальними Рибаком та Кернтопфом.
Й остання важлива деталь, на якій варто зупинитися. За відсутності документів загону Собесяка достеменно не знаємо, чи дійсно його люди були у Парослі, чи весь цей епізод він так само вигадав або як мінімум "творчо" переробив разом зі своїм співавтором Єгоровим. Існує щонайменше один непрямий доказ, який підважує правдивість самої історії про "героїчну" гонитву партизанів "Макса" за "бандерівцями" – нападниками на Парослю. Це мапа, яка міститься наприкінці "Бур'янів". На ній червоною лінією позначено маршрут руху загону Собесяка від Красного бору[6] до місцевості на південь від Гути Степанської. Хоча мапа досить умовна, але на ній бачимо, що цей маршрут перетинає дві великі дороги, які з'єднують Рафалівку з Володимирцем та, не заходячи до останнього, повертає на південь та якийсь час співпадає із третьою дорогою, а потім повертає на південь у напрямку села Полиці.
Однак повторюся, що з огляду на схематичність самої мапи у "Бур'янах", а також суттєві неточності та публіцистичний характер спогадів Собесяка, точно зрозуміти, чи був він узагалі у Парослі, чи ні, можна буде лише маючи перед собою документи його загону.
Може виникнути питання, навіщо приділяти стільки уваги Собесяку? Адже, як стверджує один з журналістів - представників польського кресового середовища, останнього "у Польщі після 1989 року жоден з дослідників не цитує та не вважає його тверджень (які є низкою вигадок) за надійне та серйозне джерело інформації, а лишень за пропагандистську публіцистику. Єдина варта уваги інформація, наведена у Собесяка, це вказівка на бандерівців як виконавців убивства".
Справа у тому, що після Другої світової війни Собесяк обіймав доволі високі посади у збройних силах та навіть входив до президії Спілки борців за свободу та демократію, найбільшого об'єднання ветеранських організацій у Польській Народній Республіці. Книга його спогадів уперше вийшла друком у Варшаві ще 1962 року та мала декілька перевидань. До прикладу видання 1966 року було третім, мало наклад у понад 20 тисяч примірників та друкувалося у видавництві польського міністерства оборони. А міністерство освіти окремим листом затвердило "Бур'яни" для бібліотек ліцеїв усіх форм, технічних та заводських шкіл, а також початкових шкіл. Тож охоплення було доволі значним. А отже багато учнів та не лише вони мали змогу прочитати мемуари Собесяка, й описана ним версія подій у Парослі, насамперед у частині ідентифікації нападників саме як "бандерівців", могла певним чином вплинути на ще не зафіксовані на той момент спогади безпосередніх свідків нападу.
Що ж до твердження про те, що у сучасній Польщі на Собесяка не посилається жоден дослідник, то це відверта неправда. Адже принаймні один фрагмент розповіді "Макса" про допит "бандерівців" - нападників на Парослю (які, звісно ж, у всьому зізналися) знаходимо не де-небудь, а у книзі Ґжеґожа Мотики "Від Волинської різанини до операції "Вісла"" та її адаптованій для масового читача версії "Тінь Клима Савура. Польсько-український конфлікт пам'яті". Щоправда робить це автор не напряму, а "за посередництва" ветерана 27 Волинської піхотної дивізії Армії крайової Владислава Кобилянського, який у своїй книзі спогадів покликається вже на самого Собесяка. Але суті питання глобально це не змінює.
Та все ж один цікавий момент відзначу. При порівнянні усіх трьох видань бачимо, як один допитаний Собесяком "бандерівець" у Кобилянського, а далі у Мотики перетворюється на "кількох". Тому це той випадок, коли краще б Мотика цитував "пропагандистську публіцистику" Собесяка, а не її ще більш неточний переказ у Кобилянського. Я навмисно приділив увагу цьому здавалося б дрібному епізоду, оскільки він як у випадку з донесеннями "Тараса" та їх подальшим використанням чекістами, а також пізнішими повідомленнями інших радянських партизанів наглядно демонструє, наскільки важливим є як аналіз отриманої інформації, так і точне покликання на неї.
І наостанок: навіщо взагалі вся ця історія з донесенням "Тараса" та спробою "обґрунтування" начебто глибокої обізнаності радянських партизанів з подіями на Поліссі знадобилася Мотиці? Навіщо було взагалі приділяти стільки уваги документу сумнівного походження, сама поява якого у відкритому доступі має ознаки російської ІПСО?
Справа в тому, що як я писав у попередній статті про Парослю концепція Мотики про начебто причетність до злочину першої сотні Григорія Перегіняка чимдалі, тим усе менше тримається купи.
Виявлення в архівах нових документів та ґрунтовний аналіз уже відомих джерел щоразу породжує все більше питань щодо обставин та логіки подій та їх учасників, не на всі з яких наразі можливо знайти відповіді. Саме тому дуже "вчасно" та майстерно вкинуте російськими спецслужбами повідомлення радянського агента із згадкою про "бандерівців" видається тою самою соломинкою, яка покликана урятувати вже давно потопаючу концепцію з Перегіняком. Адже логіка "якщо факти не вписуються у концепцію, то тим гірше для фактів" якщо когось і може у чомусь переконати, то виключно у слабкості самої концепції.
Тому документи радянських партизанів про події Другої світової війни є, безперечно, одним з важливих джерел, яке можна й потрібно аналізувати. Але у цьому випадку вони не лише не наближають нас до відповіді на питання, що ж сталося у Парослі, а навпаки ще більше заплутують ситуацію. Та аж ніяк не демонструють ані "добру поінформованість", ані "краще орієнтування" у ситуації їхніх авторів.
За допомогу у пошуку матеріалів, конструктивні зауваження та пропозиції дякую Володимиру Бірчаку, Володимиру В'ятровичу, Андрію Когуту, Ігорю Марчуку, Ігорю Галаґіді, працівникам Галузевого державного архіву СБ України, Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України та Центрального державного архіву громадських об'єднань та україніки.
[1] Другий з оприлюднених російською спецслужбою документів стосується подій липня 1943 року у місті Володимир, і його аналізу присвячена окрема стаття.
[2] За спогадами колишнього мешканця Парослі Вітольда Колодинського, на які посилається Мотика у своїй книзі, убивство мешканців колонії сталося після обіду 9 лютого 1943 року.
[3] Зазвичай радянські партизани у своїх донесеннях та іншій документації послуговувались не українськими назвами населених пунктів на Рівненщині, а калькували їхні польські "аналоги". Дуже часто перекручуючи їх або ж спотворюючи до непізнаваності. Не зважаючи на те, що з їхньої точки зору Рівненщина після 1941 року входила до складу не Польщі, а окупованої нацистами Української РСР у складі Радянського Союзу.
[4] Утім, згідно з звітом об'єднання партизанських загонів Рівненської області на 17 травня 1943 року після березня 1943 року Корчев обійняв посаду помічника командувача об'єднання по стройовій частині (ЦДАГО, фонд 1, опис 22, справа 16, аркуш 8).
[5] Водночас Жив'юк наводить іншу версію, згідно з якою у матеріалах радянського слідства по обвинуваченню Галини Гаврук – "Ластівки" зазначається, що вона долучилася до ОУН у липні 1940 року на пропозицію Романа Кернтопфа, який, вочевидь, і надалі перебував у підпіллі на Костопільщині. Є також дані, що насправді Кернтопф був сином офіцера армії УНР на прізвище Завірюха, після смерті якого мати Романа вийшла заміж за місцевого німця-колоніста, який усиновив хлопця та дав йому своє прізвище.
[6] Саме урочище Красний бір на мапі не позначено, але розташоване на південний схід від нього село Jezierce (сучасні Озерці у Вараському районі Рівненщини). На попередній мапі для зручності орієнтування я позначив його зеленим квадратом.
