Паросля. Незручні спогади
Якщо 11 липня у польській історіографії вважається "апогеєм" конфлікту, то його початок відраховують від убивства мешканців колонії Паросля на Рівненщині. Подію намагаються пов'язати з першими збройними акціями бандерівського підпілля проти нацистів. Йдеться, насамперед, про напад сотні Григорія Перегіняка – "Коробки" на комендатуру містечка Володимирець 7 лютого 1943 року.
Однією з трагічних та суперечливих сторінок історії ХХ століття є польсько-український конфлікт часів Другої світової війни. В Україні попри зусилля істориків тогочасні події досі залишаються не надто відомими широкому загалу. Та й суспільство на фоні триваючої російської агресії переймається у першу чергу зовсім іншими речами. Натомість у сусідній Польщі події понад 80-річної давнини вже давно перетворилися не лише на частину історичної пам'яті, але й на важливий елемент політичної боротьби.
Зокрема до подій так званої "Волинської різанини" неодноразово апелював під час виборчої кампанії новообраний президент Кароль Навроцький. А по завершенню перегонів польський парламент запровадив у країні "День пам'яті поляків – жертв геноциду, скоєного ОУН та УПА на східних кресах Другої Польської Республіки". Датою нового "державного свята" обрали 11 липня – день, коли у 1943 році відбувся начебто "одночасний та скоординований" напад підрозділів українського підпілля на понад 100 польських сіл на Волині.
Трагедія і спекуляції. Що саме сталося 11 липня 1943 року на Волині?
Якщо 11 липня у польській історіографії вважається "апогеєм" конфлікту, то його початок відраховують від убивства мешканців колонії Паросля на Рівненщині. Подію намагаються пов'язати з першими збройними акціями бандерівського підпілля проти нацистів. Йдеться, насамперед, про напад сотні Григорія Перегіняка – "Коробки" на комендатуру містечка Володимирець 7 лютого 1943 року.
"Перший напад на польське населення, який організували українські націоналісти, мав місце в Парослі, - зазначається у приуроченому до роковин трагедії дописі на вебсайті одного з осередків Польського інституту національної пам'яті (ІПН). – Село було заможне, мешкали у ньому близько 130 поляків у 26 садибах. У лютому 1943 року їх цілковито винищили бандерівські партизани. Злочину у Парослі передував напад на містечко Володимирець, котрий здійснив підрозділ, створений, ймовірно, Григорієм Перегіняком – "Довбешкою-Коробкою", 1912 року народження".
Цей популярний колись лише у середовищах "кресових" та маргінальних організацій наратив менш ніж за два десятиліття перетворився на "канонічну" версію події серед переважної більшості польських істориків та політикуму.
"Ті, хто був на вишколі, повбивали поляків"
Версія про причетність до злочину сотні Перегіняка ґрунтується, передусім, на спогадах. У переважній більшості з них йдеться або про самий факт нападу на Парослю, або про виявлення та наступне поховання тіл загиблих, однак не про особи нападників. Одним з поодиноких та, мабуть, найбільш відомих випадків ідентифікації учасників злочину є свідчення колишнього мешканця колонії Вітольда Колодинського. Саме на них головним чином будує концепцію про начебто причетність до події сотні Перегіняка польський історик Ґжеґож Мотика.
Що сталося у Парослі? Хто приніс смерть у польську колонію на Волині
Аби підкріпити власну тезу про те, що розповідь Колодинського доводить "ідентичність винуватців нападу на Парослю", він наголошує: "те, що напад був справою бандерівців, також підтверджують спогади Зоф'ї Ґжесякової, єврейки, дружини поляка, яка переховувалася в селі Білятичах. Наступного дня після трагедії у Парослі вона пішла по молоко до "овдовілої сусідки, чий син теж пішов на вишкіл". Як згадує вона, – пише Мотика у книзі "Тінь Клима Савура", – Просто перед виходом з хати я зауважила щось, від чого мені волосся на голові стало дибки. На лавці біля стіни навпроти стояло кілька пар жіночих шнурованих чобітків, які носили мазурки. На коромислі висіло кілька чорних убрань, а діти лупцювали одне одного по голові нікельованими ложками. Загадка розв'язана. Трохим повернувся з кривавої виправи, а діти бавляться здобиччю. Я побігла як причинна додому […] ті, хто був на вишколі, повбивали поляків".
Однак використаний дослідником фрагмент спогадів Зоф'ї Ґжесяк[1] викликає більше питань, ніж відповідей. Незрозуміло, яким чином побачені речі оповідачка змогла однозначно пов'язати саме з загиблими мешканцями Парослі. Позаяк Білятичі, де тоді мешкали Ґжесяк з чоловіком, знаходяться приблизно у 40-кілометрах від Парослі у віддаленні від основних шляхів та навіть зараз поєднані з навколишніми поселеннями однією-двома сільськими дорогами. А описувані очевидицею події, як стверджував Мотика, сталися вже "наступного дня після трагедії у Парослі".
Утім сама ця дата у дослідника "плаває": він стверджує, що до Парослі сотня Перегіняка начебто дісталася "вранці 8 або 9 лютого". Намагаючись тим самим штучно підтягнути події під напад повстанців на Володимирець та водночас уникнути необхідності пояснювати, а що та головне де сотня робила від часу бою до її нібито появи у Парослі. За його словами "розбіжності з датою пов'язані з тим, що згідно з польськими спогадами [до яких повернемося нижче – С.Р.] напад на Володимирець мав місце 8/9 ІІ 1943. Так чи інакше, сотня з'явилася у селі уранці безпосередньо після нападу на містечко" [виділення моє – С.Р.].
Якщо вважати датою нападу на Парослю 9 лютого, як йдеться на сайті Інституту національної пам'яті Польщі, це ще більше все заплутує. Адже проміжок часу між боєм у Володимирці (7 число) та появою нападників у колонії (9 число) не лише нікуди не зникає, але й з однієї доби розтягується майже до двох. Крім того, як на основі свідчень Колодинського стверджує Мотика, того дня нападники перебували у Парослі щонайменше до "по обіді, пополудні", коли начебто "допитали", а потім убили "полонених у Володимирці козаків" з нацистського гарнізону.
Та після цього вони ще розмовляли з мешканцями про "підготовку нападу на сусідню залізничну трасу", через що запропонували, "щоб ті дозволили себе зв'язати – це начебто мало захистити село від німецької помсти", потім зв'язали їх, після чого "по черзі рубали сокирами", потім, якщо вірити Ґжесяк, пограбували їхні помешкання (і, можливо, поділили награбоване між собою), і тільки після того залишили колонію.
"Після відходу упівців одним із перших до Парослі потрапив Александр Суліковський, котрий їхав на базар до Сарн, - пише Мотика. – До села він заїхав, щоб відвідати сестру та двох тіток. На місці він "із жахом виявив, що в кожній хаті трупи, а в усьому селі жодної живої душі". Суліковський негайно поінформував про трагедію найближче німецьке відділення залізничної поліції, мабуть у Антонівці. Незабаром у селі з'явилися й інші поляки. 12 лютого 1943 року в Парослі відбувся похорон жертв злочину".
Якщо навіть припустити, що нападники пішли з Парослі засвітла – у проміжку між "після опівдні" та початком шостої вечора, коли у лютому в тих краях сідає сонце –, то у цей час Суліковський навряд чи їхав би через Парослю "на базар до Сарн". Адже враховуючи відстань (понад 40 кілометрів), дорога туди зайняла б щонайменше годин зо п'ять, і зрозуміло, що увечері ніякого базару там уже не було б. А була б комендантська година та німецькі патрулі, які б неодмінно зацікавились, що у містечку у такий час робить Суліковський.
Тож логічно припустити, що очевидець потрапив би до Парослі щонайраніше уранці наступного дня, того самого, коли Ґжесяк за словами Мотики "пішла по молоко" до сусідки у Білятичах. Однак залишається питання, звідки у такому випадку їй на той час уже було відомо про події у Парослі.
Можна припустити, що Суліковський не "їхав на базар до Сарн", а повертався звідти, або ж збирався заночувати у своїх родичів та продовжити подорож наступного ранку. Але навіть тоді, якщо він опинився у Парослі у другій половині дня 9 лютого, звістка про побачене ніяк не могла досягнути Білятичів того самого дня. Адже якийсь час мав минути між відходом убивць та появою у селі Суліковського (інакше нападники могли б почути його та, ймовірно, повернутися, щоб прибрати як небажаного свідка).
Ще якийсь час він мав би витратити на пошуки тіл своїх рідних та обхід усіх інших помешкань (бо ж "в кожній хаті трупи" - стверджує з його слів Мотика). Потім близько двох годин витратити на дорогу до Антонівки, де знаходилося поліцейське відділення. І ще якийсь час на те, аби надати свої свідчення про злочин німецьким поліцейським, які, вочевидь, ще мали б їх зафіксувати. Отже увечері 9 лютого про події у Парослі могло стати відомо антонівській поліції, проте аж ніяк не селянам з Білятичів. А тому вранці 10-го числа про це ще ніяк не могла взнати Ґжесяк.
І навіть якщо розглядати останній варіант, що до Суліковського у колонії встиг побувати ще хтось, наприклад, мешканці сусідніх сіл чи подорожні (Мотика пише, що Суліковський був "одним з перших", що аж ніяк не означає, що він був найпершим), то й у цьому випадку увечері або пізніше вночі 9 лютого про подію могли довідатися у прилеглих поселеннях, але не у віддалених Білятичах.
Можна глянути на ситуацію й з боку нападників. Якщо вони залишили колонію 9 лютого, то аби дістатися Білятичів їм знадобилося б щонайменше 7 годин. І це за умови, якби вони весь час рухалися дорогами (що навряд чи, адже події відбувалися "наступного дня" після нападу на Володимирець, і на шляхах та у селах могли бути німецькі патрулі, з якими потрібно було б вступати у бій або від них ховатися) та з середньою швидкістю не менше 5 кілометрів на годину (що також малоймовірно, адже нападники ще мали тягнути награбований скарб).
Крім того якщо пристати на позицію Мотики, що нападники – це сотня Перегіняка, то на додаток до того її вояки ще мали нести на собі "20 карабінів, 65 ковдр і доволі багато амуніції", які вони за даними історика Івана Патриляка здобули унаслідок атаки на Володимирець. Не слід також забувати, що в який би час "після опівдні" убивці не залишили Парослю, загалом це вже був вечірній час, коли насувалися сутінки, а потім ніч. А вночі швидкість пересування, особливо по пересіченій місцевості та з вантажем, падає ще більше. Тобто до Білятичів нападники навряд чи могли б дістатися 9-го або рано-вранці 10-го числа. Тому ні від них, ні від інших місцевих селян Ґжесяк аж ніяк не могла б дізнатися про події у Парослі до свого походу по молоко.
Значно ймовірнішою, натомість, виглядає версія, що звістка про вбивство почала поширюватися краєм вже пізніше, можливо, після 12 лютого, коли ховали загиблих, і до Парослі з'їхалися "інші поляки". Однак у цьому випадку Ґжесяк аж ніяк не могла "наступного дня" побачити у сусідчиній хаті одяг та інші речі й одночасно пов'язати це з учорашніми подіями у колонії. Тобто тут маємо справу радше з пізнішими переосмисленнями оповідачки.
Нарешті навіть наявність у селянській хаті одягу, столових приладів та "жіночих шнурованих чобітків" сама по собі також може ні про що не свідчити. Адже під час війни взуття, одяг та інші речі часто збирали та обмінювали, насамперед на харчі. То ж на чому ґрунтується висновок, що речі опинилися у сусідчиній хаті внаслідок саме "кривавої виправи", а не, скажімо, вдалої "спекуляції", тут не пояснюється.
Є ще одна важлива деталь. У наведеному Мотикою фрагменті Ґжесяк не каже, ні ким був син її сусідки, ані чи мав він стосунок до сотні Перегіняка чи УПА або ОУН загалом, а так само де, з ким, як довго та на якому "вишколі" перебував. Щоб це зрозуміти, знадобилася б значно більша цитата зі спогадів оповідачки. Однак окрім уже згаданого фрагменту Мотика не лише не наводить інших частин розповіді Ґжесяк, але й більше жодного разу навіть не покликається на неї. Відповідь на питання, чому, проста. Перегіняк був членом ОУН, а його сотня – одним з перших загонів, створених на Рівненщині бандерівським підпіллям. Натомість, оповідаючи про Парослю, сама очевидиця говорила зовсім не про бандерівців.
"Чи знаєш, ковалю, що Бульба хоче зараз зробити?"
Переховуючись у Білятичах узимку 1943 року, Ґжесяк спілкувалася з тамтешніми мешканцями, як українцями, так і поляками. Від них дізнавалась про місцеві події, про те, що відбувалося у світі, та навіть про різноманітні чутки, які ширилися краєм. Як приклад останніх вона наводить слова селянина, якого називає Гришею, про появу "банд" та про те, що "євреї з циганами тиняються лісами та нападають на людей. Уночі приходять навіть до хат, грабуючи та вбиваючи".
Неодноразово згадувала Ґжесяк і про діяльність червоних партизанів, яка разом з подіями на сході "дарувала виразну надію, що десь люди працюють на шкоду Гітлеру, що ми вступили у нову епоху, коли німецького лева починають підгризати з тилу, а фронт під Сталінградом застигнув на місці". У цьому контексті авторка переповідає розмову місцевого українця Власа зі своїм чоловіком-ковалем Тосеком про німецький потяг, який висадили у повітря підпільники. Зі слів Власа це зробили "наші хлопці, тобто, бульбівці", адже "радянських партизанів взагалі на цих теренах немає, хоч уже відомо, що Ковпак зібрав довкола себе велику кількість людей та перебуває десь у поліських лісах". Тосек з ним не погоджувався, оскільки "висадити потяг у повітря могли тільки радянські партизани, адже то було в їхніх інтересах, аби транспорти не доходили до фронту". Його слова неабияк роздратували Власа.
"Наш найвищий очільник Тарас Бульба дуже злий на германів. Обіцяли, курва, зробити нам самостійну Україну, і що, курва його матері, дотримали слова? – подає його відповідь Ґжесяк. – Знаєш, ковалю, що Бульба хоче зараз зробити? Спершу розбити німців, потім – більшовиків, а пізніше може й поляків. Щойно Бульба зі своїми хлопцями здолає усіх ворогів, встановить владу аж по Байкал… Побачиш, ковалю, що наш український прапор зі святим тризубом замайорить над Кремлем, а може навіть далі, а може навіть під японським кордоном".
Оповідачка не поставилася до його слів серйозно, адже уважала за хвалькуватого бовдура. Хоча згадувала: одного разу Влас приніс їм листівку, де "найжорсткіша ненависть до ляхів відчувалася у кожнім рядкові. Бульбівці намовляли мешканців проти поляків, які, мовляв, мучили їх протягом цілих двохсот літ". А іншим разом – за словами Ґжесяк "у грудні" – Влас розповів їм, що "був на зібранні, на якому було ясно сказано, що всіх поляків повбивають, що на Україні не має права лишитися жоден лях. Мусять щезнути, так само, як щезли євреї, адже ляхи після більшовиків є найбільшими ворогами нашої рідної України".
Утім, невдовзі, "наприкінці січня", поведінка чоловіка змінилася: він зробився дуже неспокійним та, здавалося, чогось дуже боявся. Оповідачка пов'язувала це з активністю радянської партизанки, котра "існує та діє, хоч бульбівські очільники намагалися применшити її діяльність чи приписуючи кожну диверсію своїм бульбівцям. Але докази були доволі однозначними, а виконані над німецькими слугами та упівцями вироки свідчили самі за себе".
Приклад одного з таких "вироків", який далі наводить Ґжесяк зі слів того ж Власа, вельми показовий. В одному з сіл одружувався якийсь "сотник". До будинку, де відбувалося весілля, раптом під'їхали сани, з яких вийшли озброєні чоловіки та "іменем військового суду оголосили вирок, за яким засуджений був до смертної кари молодий пан, молода панна та ще кілька осіб з упівського загону за фашистську діяльність". А пізніше у власному будинку пострілом вбили місцевого старосту. Зробили це, як пояснив Влас "наші хлопці. Він служив німцям та не дуже допомагав нашим. Таким відступникам наші не пробачають". Тож як раніше зауважила оповідачка, "не було тепер ночі, в яку чогось не відбувалося".
"Прийшов з кривавого походу, а діти бавилися здобиччю"
Як пише далі Ґжесяк, одного недільного світанку Влас з дуже таємничим виглядом повідомив, що "йде мобілізація українських військ. Наші хлопці пішли на вправи. І справді, майже з кожного будинку пішли юнаки, здорові парубки. Куди пішли? – то вже була їхня таємниця…".
За деякий час ("за кілька днів, може за тиждень") надійшла звістка: у сусідньому селі порубали сокирами дві польські родини. Причиною "очевидно мусили то бути якісь особисті порахунки, які найпростіше було вчинити під час воєнного безладу". Ґжесяк відзначила також несподівану зміну у поведінці Власа: якщо раніше той закликав "викорінювати" поляків, то тепер почав це заперечувати, стверджуючи, натомість, що "поляки, українці та всі християнські народи мусять об'єднатися та разом боротися з німцями й більшовиками".
Згодом надійшла чергова звістка: "сто чотирнадцятьох осіб вбито протягом однієї ночі. Дівчат, дітей та старих. Ціле польське село. Злочин вчинено тим самим способом: сокирою в потилицю. То вже не особисті порахунки. Уже чітко зрозуміло, що хлопці пішли на вправи, і добрі вправи. Ціль: беззбройні дівчата, діти та старі". Далі Ґжесяк розповідає, як уранці "на наступний день після тієї трагедії" пішла по молоко та побачила у хаті сусідчиного сина Трофима, який відпочивав біля вікна на лавці.
Її увагу привернула дивна поведінка хлопця: побачивши гостю, той опустив очі, не відповів на привітання та й загалом мовчав "як могила", хоч був, зазвичай, говіркий. Зауваживши у хаті жіночі чоботи, кілька чорних убрань та ложки, якими гралися діти, дійшла висновку: "Трофим прийшов з кривавого походу, а діти бавилися здобиччю".
Назва села, в якому стався злочин, тут не подається, прив'язка до часу також доволі умовна. Однак переповідаючи нижче ту саму історію з перспективи дівчинки на ім'я Зюта, котра почула її від місцевих сільських парубчаків, "героїв дня", Ґжесяк уже чітко говорить саме про Парослю, наводячи додаткові подробиці. Нападники "увійшли до Парослі цілою сотнею, а може й двома", заходили до кожної хати та представлялися радянськими партизанами.
У місцевих просили їжі, потім запропонували зв'язати їх, аби, мовляв, уберегти від нацистських репресій, а тоді порубали сокирами. Побачене жахнуло навіть місцевого керівника німецької поліції, який, втім, скористався ситуацією та закликав поляків, аби ті "масово вступали до добровольчої армії та допомагали німцям боротися з більшовицькими бандами, які вбивають мирних мешканців".
Ставлення до події місцевих було за словами Ґжесяк неоднозначним – від схвалення до цілковитого засудження. Серед іншого, очевидиця наводить дві вельми цікавих розмови, які після нападу на Парослю відбулися у них з чоловіком із польським військовим та росіянином з містечка Сарни. Під час обох розмов йшлося про віднайдені у лісі повстанські листівки, в яких "бульбівці закликають поляків, українців, всіх без винятку християн, що знаходяться під німецькою окупацією, разом боротися проти німців та більшовиків". Через це поляк-військовик переконував, що вбивства залишаться у минулому. Росіянин, натомість, був іншої думки й радше дивувався, чи та чому "бульбівці" упродовж тижня раптом "змінили весь план".
"Що мій син позбавив їх життя, що виростив bandziora"
Тож, як бачимо, у своїй розповіді Ґжесяк не говорить про бандерівців, а пов'язує учасників подій з іншою організацією – бульбівцями. Утім одного разу місцевий селянин на ім'я Лепех таки згадував про "бандьору". Дізнавшись, що у Парослі загинули діти, а серед нападників був його син, старий бідкався, що "ті малі невинні діти будуть звинувачувати мене перед Богом, що мій син позбавив їх життя, що я вигодував бандьора, який прирік мою душу на вічні муки". Але попри певну співзвучність тут йдеться зовсім не про членів ОУН. Польською мовою bandzior означає "бандит" або "злодій". Тож чоловік всього-на-всього нарікав, що його син повівся як бандит, злочинець, а не що той належав до бандерівської організації.
Разом з тим суголосність між польським bandziory та українським "бандери", як під час та після війни подеколи називали членів ОУН та УПА, є доволі цікавою. Адже у Другу світову війну неодноразово відбувалися бої між бандерівськими підрозділами, польською самообороною, загонами Армії крайової, червоних партизанів та різноманітними колаборантськими формуваннями, під час яких могло гинути й цивільне населення. А тому доволі логічна ідентифікація нападників, про яких очевидці особливо на початках могли знати або дуже мало, або взагалі нічого, як "бандитів", могла в їхніх ще не зафіксованих спогадах через пізніше переосмислення накластися на "бандерівців", незалежно від того, чи останні взагалі мали стосунок до конкретної події.
Слід також зауважити ще одну важливу деталь. Розповідаючи доволі докладно про напад на Парослю, Ґжесяк жодним словом не згадує про бій у Володимирці. А це дивно, адже за твердженням Мотики обидві події не лише відбулися одна за одною, але й у них начебто брали участь ті самі люди. Напад на володимирецький гарнізон для сотні Перегіняка був однією з її перших успішних операцій. Тому парубки з Білятичів радше хвалилися б перед дівчатами саме цим боєм, у якому здобули перемогу над озброєними окупантами, аніж вбивством цивільних у якомусь віддаленому селі. Пояснення цій нелогічності просте: хлопці, про яких писала Ґжесяк, у нападі на Володимирець участі не брали. А отже не мали стосунку й до сотні "Коробки".
"Принаймні частина оунівців з того списку вбивала поляків у Парослі"
Відстоюючи версію про начебто причетність до події вояків Перегіняка, польський журналіст Станіслав Журек у статті "Річниця різанини у Парослі" писав, що "радянська розвідка встановила імена 33 українців з Білятич, належних до ОУН самостійників (або бандерівців)" та, що "принаймні частина оунівців з того списку вбивала поляків у Парослі, що слідує зі спостережень Зоф'ї Ґжесяк та дотичної до них інформації від місцевих українців".
Ще дещо про Парослю. Пошуки тривають
Радянський документ, про який тут йдеться, це "Загальний список самостійних націоналістів ОУН, які підлягають знищенню партизанським загоном Чепиги". У ньому дійсно знаходимо список "націоналістів с. Білятичі" з 33 прізвищ. Однак складений він був не раніше 12 березня, тобто через понад місяць після подій у Парослі. У ньому не вказано, ні коли ці "націоналісти" вступили до підпілля, ані їхніх посад там. Немає там інформації про будь-які "вишколи" чи акції на території Сарненщини, Володимиреччини або суміжних районів, чи, тим паче, про напади на польські колонії. Фактично це лише перелік ймовірних членів ОУН з Білятичів, яких станом на березень 1943 року радянські партизани вважали для себе небезпечними та планували знищити.
Не менш важливим є й той факт, що жодне з зазначених у списку імен не збігається з тими, кого Ґжесяк називала причетними до нападу на Парослю: сусідчиним сином Трофимом (Трохимом) та хлопцем на прізвище Лепех. Немає також у переліку "націоналістів" нікого з іменами Влас (Улас) або Назар, і це при тому, що участь обох у злочині оповідачка навпаки заперечувала. Ще одне м.'я "Гриша" (Григорій) дійсно згадується у списку. Але воно є доволі поширеним, доказом чого є те, що людей з таким іменем у переліку "націоналістів" бачимо аж цілих шестеро, а сама Ґжесяк не подає жодних інших даних, за якими її "Гришу" можна було б пов'язати бодай з кимось із них.
Паросля. Про що розповідають кримінальні справи?
У радянських кримінальних справах за прізвищем "Лепех" вдалося виявити тільки одну особу. Це мешканець села Бабин колишнього Корецького району Василь Лепеха. Однак Кореччина – це радше східна частина Рівненської області, у той час як Володимиреччина та Білятичі розташовані в її північно-західному краї. Та й до ОУН Лепеха долучився лише у вересні 1943 року, значно пізніше від подій, а тому до сотні "Коробки" не мав ніякого стосунку.
В іншій кримінальній справі знаходимо інформацію про мешканця Білятичів Трохима Рощика, який у 1943 році був у підпіллі господарським станичним. Однак Ґжесяк описує свого "Трофима" як молодого хлопця, тоді як Рощику на момент події було майже 40 років. Та й як указано в матеріалах справи, дітей у нього не було. Цікаво, що у тій самій кримінальній справі іншим обвинуваченим є мешканець Білятичів на ім'я Влас Добринський, який, утім, долучився до ОУН лише 1946 року. Якщо це той самий "Влас" з розповіді Ґжесяк, то обставина не лише свідчить про його непричетність до події, але й опосередковано підтверджує характеристику, яку "Власові" надала одна з місцевих селянок: "Влас тільки язиком плескає, а проте, сама знаєш, як звечоріє, сам тікає з хати… куди йому там на війноньку, що він там навоює".
З радянських кримінальних справ також вдалося з'ясувати й деякі інші цікаві подробиці. Співставлення імен зі "списку Чепиги" з інформацією з протоколів допиту колишніх повстанців з Сарненщини та Володимиреччини дозволило, наразі, підтвердити причетність до ОУН або УПА лише 12 з 33 осіб. Причому з цих дванадцяти дані про належність до підпілля на початок лютого 1943 року є лише щодо трьох: Петра Фурсовича, Іларіона Павлюка (у "списку Чепиги" помилково зазначений як "Гавлюк Варен, заст.голови села") та, з певною обмовкою, Петра Калюша, який спочатку був місцевим старостою, а пізніше у 1943 році перейшов до Служби безпеки ОУН.
Семен Корень приєднався до повстанців навесні (за іншими даними у червні), а Микола Івашин – восени 1943 року. Щодо ще трьох – Олександра Лещука, Петра Ковальчука та Григорія Деркача – відомо про їхню причетність до підпілля станом, принаймні, на червень 1943 року, однак точніша інформація щодо часу їх вступу до ОУН чи УПА відсутня. Двоє – Василь Морозюк та Іван Болкуневич – долучилися до підпілля у 1943 році, однак місяць чи будь-який інший конкретніший строк у матеріалах слідства не вказується. І, нарешті, з останніх двох Лаврін Іванишин вступив в УПА лише восени 1944 року, а щодо Адама Вереса, інформація, коли він долучився до повстанців, відсутня взагалі.
Слід зауважити, що такі розбіжності у даних радянських партизанів щодо білятицького підпілля не були чимось винятковим. Адже подеколи до "націоналістів" записували абсолютно випадкових людей або ж керувалися не надто точними та застарілими даними власної агентури. До прикладу у попередній статті я наводив звіт одного з партизанських командирів Михайла Корчева, який причетним до нападу на Парослю вважав повстанський загін під керівництвом сина священника на прізвище Шиприкевич (у документі його помилково вказано як "Супоркевич"). Однак останній до лютого 1944 року перебував у Дніпрі разом зі своїм двоюрідним братом-священником, а на Волинь повернувся лише влітку.
У жодній зі справ про участь будь-кого з цих дванадцяти, а також Рощика або Добринського у нападі на Парослю не йдеться. Крім одного випадку не згадується й про польсько-український конфлікт як такий. Лише у постанові на арешт та постанові про пред'явлення обвинувачення Миколі Івашину зазначається, що він начебто "брав активну участь у вбивстві польського населення" (у другому випадку йдеться про "особисту" участь). Однак які саме події маються на увазі зі змісту документів не зрозуміло. Цікаво, що у подальшому під час допиту "поляки" у слідчого перетворилися на "мирних мешканців та військовослужбовців Червоної армії", щодо яких "наявні покази свідків, які підтверджують вашу [Івашина – С.Р.] участь у вбивствах військовослужбовців Червоної армії та мирних мешканців". Але сам підсудний свою участь у вбивствах категорично заперечив, а жоден зі свідків ані під час слідства, ані на суді також цього не підтвердив.
Заслуговує на увагу й ще одна справа. У ній двох мешканців Білятичів Петра Івашина та Прокопа Кореня звинувачували в участі в УПА. Обвинувачені свою причетність до підпілля заперечували, наполягаючи, що у 1943 році разом з іншими чоловіками з села лише брали участь у короткотривалому військовому вишколі. Частина свідків, натомість, стверджувала, начебто Івашин та Корень були командирами місцевої повстанської сотні, мали зброю та самі проводили вишколи з селянами.
Проте, як з'ясувалося під час додаткового розслідування, ці свідки мали з обвинуваченими конфлікт ще з періоду німецької окупації та навіть довоєнних часів, і тому на допитах наговорювали на них. Це важлива деталь – адже якби було відомо про причетність Івашина, Кореня або згаданих у справі Фурсовича, Лещука чи Ковальчука до нападу на Парослі чи будь-яких інших убивств польського населення, то упереджені свідки неодмінно про це повідомили б радянським слідчим. А те, що вони цього не зробили, означає, що таких фактів не було, і свідки про них нічого не знали.
Тож яким чином "список Чепиги" має визначати причетність людей зі спогадів Ґжесяк до ОУН чи УПА, а спогади Ґжесяк "доводити", що "принаймні частина оунівців з того списку вбивала поляків у Парослі" чи те, що це "вчинили бандерівці", лишається загадкою.
"То була банда вбивць з Парослі"
Та все ж основним доказом у концепції Мотики про причетність до нападу на Парослю сотні Перегіняка залишаються свідчення Колодинського. Записані вони були у 1991 році – майже через 50 років після подій. Однак цей варіант спогадів Колодинського не єдиний. Вдалося виявити ще як мінімум дві версії його розповіді. Більш-менш одностайні у головному, вони, натомість, суттєво різняться у важливих деталях. До прикладу, описуючи появу нападників у своїй хаті, Колодинський говорить, що з ними начебто були так звані "козаки", одягнуті у "військові шинелі сіро-зеленого кольору.
На головах мали шапки у формі конуса. Чоботи мали шнуровані". Але пізніше стверджує, що "козаків" (у цьому варіанті оповідач називає їх "власовцями") завели "роздягнутих, тільки в спідньому, босих, у штанях і сорочках". Розповідаючи про поведінку прибульців, Колодинський спочатку зазначає, що вони побили його батька, а сам він вибіг з хати та побіг до стодоли, де була схована зброя, але його встигнув перехопити "сотник" і теж побив. Однак у пізнішому варіанті вже йдеться не про побиття батька, а лише про погрози, а сам оповідач тікав з хати не до стодоли зі зброєю, а тому що "хотів до Майдану добігти, два кілометри, а то чисте поле, сніг".
Ці та інші розбіжності Мотика не лише не намагається пояснити, але й навіть не згадує. Та попри суперечності у спогадах, самі ознаки, за якими дослідник ідентифікує нападників як "бандерівців", виглядають доволі дивно. Колодинський говорить, що у ніч з 8 на 9 лютого у Парослі "чутно було постріли з околиць Володимирця", що мало б наштовхувати на думку про бій, який сотня "Коробки" вела проти нацистів. Саме це мав на увазі Мотика, говорячи про "польські спогади", якими напад на німецьку комендатуру начебто датується "8/9 ІІ 1943". Утім наявні джерела вказують, що атака повстанців на Володимирець сталася не пізніше 7 числа, тож це ніяк не могли бути звуки того бою. Крім того Паросля знаходилася від Володимирця на відстані близько 10 кілометрів, й обидва населених пункти розділяв ліс.
За сприятливих погодних умов мешканці колонії, перебуваючи на вулиці та уважно прислухаючись до навколишніх звуків, дійсно могли почути постріли. Однак аби у той момент ці постріли можна було співвіднести з подіями у Володимирці, паросляни повинні були як мінімум про такі події знати. А це було неможливо, позаяк бій сотні "Коробки" з нацистами ще тривав, і знати про нього могли або його безпосередні учасники або мешканці самого містечка, проте аж ніяк не селяни у колонії на відстані близько 10 кілометрів. Тож або Колодинський помилився у датуванні, або у напрямку. Втім, навіть якщо стрілянину дійсно чули у Парослі саме в той час і з того напрямку, про які згадує оповідач, це аж ніяк не означає, що лунала вона саме у Володимирці, а не, припустимо, деінде у сусідніх з колонією лісах чи селах. Через це однозначно відповісти на питання, чиї то були постріли, коли та звідки, неможливо.
Колодинський згадує про значки на шапках незнайомців, однак не пояснює, що то були за значки. Деяких нападників він називає "сотниками", однак загін "Коробки" складався лише з однієї сотні, тож ніяких інших "сотників" у підпорядкуванні Перегіняка просто не могло бути. Наведений опис нападників є доволі загальним, аби їх можна було однозначно співвіднести з Перегіняком та його повстанцями. До прикладу, у випадку з керівником не співпадає зріст: Колодинський говорив, що "сотник" був "високий", натомість оунівець Євген Татура, який добре знав "Коробку", розповідав, що той був середнього зросту.
Нарешті ще одна важлива ознака – це те, що нападники представилися радянськими партизанами (partyzantka ruska). На ній варто зупинитись окремо. Адже описувані Колодинським дії та заяви незнайомців (як-от: "Ми – партизани, а ви мусите нас цілий день годувати", "Ми, партизани, боремося за вашу свободу, а ти нам солонини шкодуєш?") дуже схожі на поведінку червоних партизанів під час так званих продуктових реквізицій. Жорстоке ставлення до колаборантів на німецькій службі також було для партизанів доволі типовим, і непоодинокі згадки про це можна знайти як у документах, так і у спогадах деяких їхніх командирів. Слід зауважити, що у січні-лютому 1943 року радянські партизани справді діяли у районі Володимирця та загалом на півночі Рівненщини.
Колодинський, натомість, кілька разів називає прибульців "бандитами" (що з огляду на обставини є логічним), один раз "бандерівцями", а одного з них – "українцем", не пояснюючи, втім, на підставі чого зробив такий висновок. А у пізнішому інтерв'ю знаходимо його дивну заяву, що незнайомці "повідомили, що є радянськими партизанами, що воюють з німцями. Але хто б їм там повірив. Одразу було відомо, що українці", яка так само мало що прояснює у частині ідентифікації.
У раніше згадуваному дописі ІПН намагалися пояснити, що нападники начебто були повстанцями, бо "багатьом мешканцям Парослі здалося підозрілим, що між собою бійці спілкувалися місцевою українською говіркою, яка їх видавала". Однак Колодинський у спогадах якраз про мову нападників нічого не говорив, і навіть зміст розмови подав виключно польською мовою, якою сам він давав свідчення. Що, звісно ж, не означає, що прибульці спілкувалися польською мовою, і тому були поляками.
Таке доволі дивне співвідношення між описом і поведінкою незнайомців та їх ототожненням з "бандерівцями" ще яскравіше помітно у спогадах Ірени Билінської з колонії Видимер. Сама вона безпосередньою очевидицею злочину не була, однак наводить свідчення уцілілої мешканки Парослі Марії Булгаєвської, як "на ранок прийшла банда, були по-різному вбрані, озброєні, представились як російські партизани, мали зірки на шапках. Поводилися спокійно, вимагали їдла та пиття, затримували осіб, які приїжджали на роботу.
По опівдні скликали мешканців та повідомили: пригощали нас, партизанів, цілий день, а тому загрожує вам небезпека, бо якщо німці дізнаються, то повбивають вас і спалять село. Щоб того не сталося, мусимо у кожній хаті зв'язати вас мотузками, а ми, від'їжджаючи, надішлемо верхового посланця, який повідомить німцям у Антонівці, що з вами зробили партизани. Паросляни повірили у ту брехню, а банда розійшлася по домівках та сокирами порубали до ноги дітей, старих і всіх".
Важливим тут є не лише те, що розповідь Билінської не містить її власних інтерпретацій або домислів щодо події, свідком якої вона не була – оповідачка лише переказує те, що вона почула від Булгаєвської –, але й те, що повідомлені нею факти про поведінку нападників збігаються загалом з такими самими фактами (але не їх інтерпретацією) з розповіді Колодинського (безпосереднього свідка) та з спогадів Ґжесяк (на основі розповіді безпосередніх учасників).
Однак далі Билінська продовжує свою розповідь про події, які сталися далі у Видимері, й свідком яких вона безпосередньо була. "Мама зауважила, - говорить оповідачка, яка в той момент знаходилася у хаті (першій з боку Парослі) з нею, сестрою та п'ятирічним братом, - що неподалік біля лісу зібралися люди з возами. Хто це? Партизани? Але для чого вози з конями? Пси голосно гавкали, а до нас, до нашого будинку, увійшли троє озброєних чоловіків. Зі словами "здравствуйтє" (в оригіналі - zdrawstwujtie) [добридень] спитали батька, бо "ми рускіє партизани, нам нужно дорогу показать" (в оригіналі - my ruskie partyzany, nam nużno dorogu pokazat´) [ми російські партизани, потрібно нам показати дорогу]. Нічого нам не зробили, а уходячи один з них мовив: "Наш совєцький союз будєт ґєрманца біть" (в оригіналі - Nasz sowiecki sojuz budiet Germańca bit') [Наш Радянський Союз буде бити німця]. Повз Видимер пройшли спокійно, зустрічним давали команду "Ложись!" (в оригіналі - Łożyś!) [лягайте]. То була банда убивць з Парослі".
Важливими у спогадах Билінської є кілька моментів. Якщо вірити її датуванню, події сталися 10 лютого, на наступний день після злочину, коли вранці до Видимера дісталася поранена Булгаєвська з Парослі та розповіла свою частину історії, а "у вечірні години того страшного дня" відбулася зустріч з радянськими партизанами. Останніх Билінська ототожнює з "бандою убивць з Парослі", однак слід зауважити, що це радше її власні висновки, аніж доконаний факт. А проте якщо така її інтерпретація вірна, то вона збігається з тим, що розповідали Ґжесяк та Колодинський: нападники говорили, що є радянськими партизанами.
По-друге, очевидиця наводить пряму мову незнайомців, яка точно не є ні українською, ні навіть місцевою поліською говіркою, а є російською. Це важливо: вояки сотні "Коробки" - у переважній більшості сільські парубки, які все життя прожили у цьому ж краї –, навряд чи у розмові з місцевими послуговувалися б чужою їм мовою. Тим паче не робив би цього й галичанин Перегіняк, адже як розповів на допиті один з вояків сотні Федір Зозюк, навіть "по розмові можна було визначити, що він сам був з Галичини".
А от вірогідність того, що прибулі на Полісся з території Білорусі радянські партизани, серед яких було чимало росіян, за незнанням української чи, тим паче, польської, говорили б російською, навпаки значно вища. Тож зазначене радше свідчить про те, що нападники на Парослю не вдавали з себе радянських партизанів, як запевняє Мотика, а насправді ними були.
Утім з цих здавалося б очевидних речей Билінська робить парадоксальний висновок: "то вчинила банда УПА – вбивці, жорстокі варвари, що так боролися за самостійну Україну". Висновок дивний та геть не логічний, оскільки не в'яжеться з її попередньою розповіддю та відомими з самої розповіді фактами. Втім, як і "бандерівців" та "власовців" з розповіді Колодинського, пояснити його можливо.
Спогади Билінської, як і Колодинського та Ґжесяк, були записані через кількадесят років після подій. А у випадку Ґжесяк взагалі маємо справу з літературною обробкою. На початку 1943 року термін "бандерівці" ані місцеве населення на Волині та Поліссі, ані самі повстанці щодо себе не використовували. Та й назву "УПА" на означення збройних загонів вживали тоді представники бульбівського руху, а оунівці почали застосовувати його (спочатку паралельно з бульбівцями) значно пізніше.
Термін "бандерівці" чи-то радше "група Бандери" знаходимо у тогочасних німецьких документах, однак при цьому значно частіше нацисти, особливо у комунікації з місцевим населенням, вживали термін "бандити". Означення "бандерівці" використовували радянські партизани, але переважно у звітах та донесеннях, адресованих своєму вищому керівництву. Паралельно, якщо не частіше, у партизанських документах першої половини 1943 року йшлося про "націоналістів", подеколи з додаванням прикметника "українські". А радянські спецслужби та органи влади з'явилися на Поліссі значно пізніше, у 1944 році. Зайве говорити, що місцеве населення вже точно не мало доступу до внутрішніх документів нацистів або радянців, у яких вживався термін "бандерівці".
У листівках та відозвах польського підпілля з Волині, які зберігаються у Галузевому державному архіві СБ України, на позначення учасників українського визвольного руху у першій половині 1943 та у 1944 році найчастіше вживалися терміни "банди", "бандити" або "українські бандити" чи навіть просто "українці". Усього кілька разів у них згадуються назви "ОУН" або "УПА", а "бандерівці" є радше поодинокими винятками. Натомість значно частіше – майже на рівні з "українськими бандами" або "бандитами" – цей термін починає використовуватися у польській підпільній пресі на території Галичини у пізніший період 1944 та 1945 років.
Так само на початку 1943 року поліські селяни навряд чи називали б російських колаборантів на німецькій службі "власовцями". Адже хоча генерал Власов потрапив у нацистський полон улітку 1942 року, однак відозва за його підписом із закликом до переходу на бік Райху з'явилася лише в останні дні року, а відкритий лист з поясненням мотивів співробітництва з нацистами опублікували ще пізніше – у березні 1943 року. До того за успішне командування військами радянська пропаганда навпаки всіляко звеличувала генерала, оголосивши його "рятівником Москви". Тому аби нацистських колаборантів у волинських та поліських селах почали масово асоціювати з іменем Власова, повинно було минути значно більше часу, ніж кілька тижнів.
Тож як у випадку з Колодинським "ідентифікація" Билінської відображала не стільки те, що остання бачила та знала під час самих подій, скільки була накладенням на такі події подальших епізодів польсько-українського конфлікту, а також пізніших переосмислень, що сформувалися під впливом поширених у післявоєнній та сучасній Польщі уявлень про "бандерівців". А це, у свою чергу, могло вплинути на не зафіксовані "по гарячих слідах" спогади, подекуди ставши їх частиною та заступивши реальні подробиці пережитого.
Отже, як бачимо, ні свідчення Колодинського, якщо відкинути пізніші оцінки та переосмислення, залишивши виключно сухий фактаж, ані, тим паче, спогади Ґжесяк причетність до нападу на Парослю сотні Перегіняка не доводять. Більш того, ґрунтовний аналіз спогадів останньої, а також розповіді Билінської таку причетність скоріше спростовують. Не вкладаються вони й у сучасну польську "канонічну" теорію, що "перша збройна акція УПА проти німців була тісно пов'язана з першим масовим убивством поляків, учиненим у рамках так званої антипольської акції", для якої вони радше є незручними, адже породжують нові питання.
Тому для обґрунтування власних наративів Мотика використав з цих свідчень виключно окремі, спеціально підібрані та відсепаровані фрагменти, залишивши за лаштунками все інше. Адже якщо факти не вписуються у єдино правильну концепцію, то тим гірше для фактів.
За допомогу у пошуку матеріалів, конструктивні зауваження та пропозиції дякую Володимиру Бірчаку, Андрію Когуту, працівникам Галузевого державного архіву СБ України та Управління СБ України в Рівненській області, Володимиру В'ятровичу. Окрема подяка професору Богдану Гудю за можливість ознайомитись із книгою спогадів Зоф'ї Ґжесяк.
[1] У польських виданнях робіт Мотики та у книзі спогадів "Між Горинню та Случем" прізвище авторки подається як "Ґжесякова", натомість в українському перекладі книги Мотики "Від Волинської різанини до операції "Вісла"" воно вживається у формі "Ґжесяк". Тому у цій та попередніх статтях про події у Парослі я використовую варіант "Ґжесяк".
