«Мій коханий залишився на «гражданці». Сподіваюсь, що дочекається…»

Після цих хлопців у нас був іще один загиблий брат – «Крук», наймолодший з нас. Його друг тоді так кричав… Він навіть не кричав, він вив просто, як звір, я вперше чула, щоб чоловік так кричав. Це було страшно боляче – і через убитого «Крука», і через оцей біль людини, яка втратила кращого друга.

Спогади жінки-військовослужбовця Яни Червоної (позивний "Відьма"), яка загинула, 2 квітня, у зоні проведення Операції об’єднаних сил. Позицію обстріляли з мінометів. Пряме влучання міни в бліндаж.

Яна Червона служила у 46-му окремому батальйоні спеціального призначення "Донбас-Україна" ЗСУ на посаді кулеметника. У неї залишився чоловік і двоє маленьких дітей – син і дочка.

ЇЇ спогади увійшли до книжки "Дівчата зрізають коси". "Історична Правда" публікує уривок із них з люб’язного дозволу Українського інституту національної пам’яті.

"Спершу, коли війна тільки почалася, у 2014-му, я стала волонтером – збирала необхідне і везла на передову своїм підопічним – батальйону "Айдар". В мене не було якоїсь однієї причини піти в армію. В якийсь момент волонтерство стало мені нецікаве, бо два з половиною роки мого життя були досить одноманітними.

Якось ми приїхали у черговий раз в "Айдар", розносимо по бліндажах замовлення, і один з бійців каже мені: "Вам, волонтерам, добре – ви приїхали, добу побули, відпочили і поїхали. А ми тут день при дні, і нам важко". І я захотіла дізнатися, наскільки це важко – зовсім нестерпно чи таки мені під силу.

 

Спершу я, звісно, дуже хотіла потрапити у свій рідний "Айдар". Але ті посади, які мені там запропонували, мене не зацікавили, бо були надто "жіночі". Може, вони так хотіли мене вберегти і це був вияв турботи, може, просто не бачили мене бійцем, не знаю…

Моя подруга в той час ішла служити в 54-ту бригаду, і я попросила її взяти мене з собою. І в цьому підрозділі в мене вже була можливість вибрати посаду і справу, якої я хотіла навчитися.

Так я опинилась у 1-му батальйоні 54-ї окремої механізованої бригади. Потім так склалося, що ми разом з побратимами перейшли в батальйон "Донбас".

З моменту мого приходу в армію в мене не було жодних обмежень по службі через стать – ніхто не забороняв мені займатися тим, чим я хочу. Я, у свою чергу, ніколи не говорила, що "я ж дівчинка" і не піду на мороз чи на пост уночі.

Ми з дівчатами виконували всі обов’язки рядового солдата, старалися воювати нарівні з усіма. Я дуже хотіла навчатися на оператора-навідника БМП. Та спершу мене призначили санітаром-стрілком (це найпростіша посада), але з умовою, що я навчатимусь на навідника.

Машина, на якій я мала вчитися, була в ремонті, і я чекала, доки її полагодять. Якось так сталося, що в один момент я взяла в руки кулемет – і зрозуміла, що це моє і що я хочу стати кулеметником. Це було випадково.

В моєму житті взагалі багато чого відбувається саме випадково, та чи не щоразу це стає поштовхом для досягнення того, чого я прагну. Зараз змінюються лише типи кулеметів. Але вчитися треба постійно, освоювати нову зброю – це цікаво і зайвим на війні ніколи не буде, тож, можливо, колись я ще повернуся і до ідеї навчатися на навідника БМП.

 

Моя служба почалась на Світлодарській дузі. Я потрапила туди у вересні 2016 року. Мене багато що пов’язує з цими місцями. Там я знайшла друзів, побратимів, здобула свій перший військовий досвід, навчилася того, що вмію. Тут я зустріла людей, з якими навряд чи ми перетнулись би в мирному житті.

Попри те, що це вже була окопна війна, нас постійно обстрілювали всім, чим тільки можна – з кулеметів, мінометів, артилерія працювала постійно. Але в мене так склалося, що я бачила більше обстрілів, коли ще була волонтером. І хоча зараз їх інтенсивність не така, як на початку війни, але менш небезпечними від того вони не стали.

Разом зі світлими спогадами зі Світлодарки багато і дуже болючих. Там я знайшла друзів і там їх втратила. Найстрашнішим для мене був грудень 2016 року.

Тоді був тиждень, коли я дивилася в дзеркало і сама себе не впізнавала – за кілька днів постаріла на кілька років. Одного дня загинуло одразу п’ятеро моїх побратимів.

У той день в нас була операція, ми мали взяти "ліс". Спершу я сиділа на раціях, але й після того, як моя зміна закінчилася, залишилась. Ми всі майже добу постійно були на раціях, чули весь ефір, все, що тоді відбувалося… Єдине, про що шкодую – треба було тоді записати усі ті перемовини.

Всі хлопці були за те, щоб іти туди, але вони говорили і про недосконалість плану. Звісно, на війні немає нічого ідеального, але подібні операції мають бути дуже ретельно сплановані. Ніхто, звісно, не знав, що так вийде, і вже нічого, на жаль, не зміниш.

 

Особливо страшно було почути вперше: "В нас 200-й". Саме я приймала цей сигнал. Потім друге повідомлення: "В нас 200-й". Ми не знали навіть, хто саме загинув, група тоді розбилася і хлопці втратили одне одного з виду. Потім іще одне таке повідомлення.

І я сиділа й не знала, кого вже немає в живих, а хто повернувся в бліндаж. Єдине ім’я, яке ми на той момент знали – "Шайтан" (Микита Яровий) – командир нашої роти. Далі повідомлення в ефірі стали уривчастими, з криками, і взагалі неможливо було зрозуміти, що там відбувається.

Серед загиблих у той день був Андрій Байбуз (позивний "Ефа"). Він воював разом з дружиною, Вікою. Я не забуду ніколи той момент, коли ми вже знали, що він загинув, а Віка ще ні. І ми всі ховали очі. Бо вона все ще чекала, що ось він повернеться.

А ми вже знали, і сказати ніхто нічого не міг. І коли хтось, не пам’ятаю навіть, хто це був, сказав про смерть її чоловіка, вона заплакала, але продовжила працювати – в той момент вона саме сиділа на раціях. Ми хотіли її підмінити, але вона не погодилась і дочергувала свою зміну.

У той день крім "Ефи" і "Шайтана" загинули ще "Санич" (Дмитро Клименко), "Сім’янин" (Андрій Широков), "Гюрза" (Роман Радивилів). Істерик не було. Усі ці смерті я плакала, але, як би сказати правильно… спокійно плакала. Біль за ними був і є, от навіть зараз згадую, і всередині знову ниє і коле.

Та попри це, ми всі плакали спокійно. І працювали. Горе було велике і спільне, але від роботи не відмовлявся ніхто. Можливо, це якась така захисна реакція. Якби це сталося на "гражданці", може, реакція була б іншою. А тут…

Приїжджають до нас з іншої роти хлопці, щось розповідають, жартують – і ти починаєш посміхатись, навіть сміятись, відволікаєшся. А за кілька хвилин у бліндажі проходиш повз ліжко (чи правильніше сказати, мабуть, нари), де спали хлопці, бачиш їхні речі, їхню зброю – і знову починаєш плакати.

Нам волонтери привезли якось три жилетки. Одну вдягала я, другу постійно носив "Сім’янин". Моя здебільшого просто лежала, я її якось майже не носила. Коли загинув "Сім’янин", я збирала його речі. Взяла його жилетку і не могла змусити себе покласти її в мішок. От не могла і все.

Просто сиділа і тримала її в руках – жилетку мого друга, якого вже немає. Це було дуже боляче. Потім усе ж склала, відправила – і зрозуміла, що свою жилетку, таку саму, я вже точно ніколи не одягну. Я не те, що носити її, я навіть дивитись на неї не могла.

 

Після цих хлопців у нас був іще один загиблий брат – "Крук", наймолодший з нас. Його друг тоді так кричав… Він навіть не кричав, він вив просто, як звір, я вперше чула, щоб чоловік так кричав. Це було страшно боляче – і через убитого "Крука", і через оцей біль людини, яка втратила кращого друга.

В моїх "айдарівців" була дуже правильна традиція: коли хтось помирав, після моргу, експертиз, усіх цих процедур тіло, по змозі, привозили в батальйон і давали можливість попрощатись із побратимом. Ясна річ, увесь "опорник" не міг приїхати разом і водночас, по черзі приходили.

А на той момент у бригаді ми змогли попрощатися тільки з "Круком". І то лише тому, що ми везли його тіло до "швидкої". А з тими хлопцями, що загинули 18 грудня, ми не те що не попрощалися – жодну людину з нашої роти не відпустили на похорон.

Це неправильно, коли побратими не прощаються з тими, з ким пліч-о-пліч воювали. Це була одна з багатьох причин, через які, власне, я вирішила змінити підрозділ.

Бійців нашої роти, які вирішили піти з 54-ї бригади, забрали в батальйон "Донбас-Україна". Потрапивши сюди, ми поїхали в сектор "М" (Маріупольський – Ред.), але побратими не дадуть збрехати – я завжди хотіла повернутися на Світлодарську дугу.

Сюди тягнуло, як додому, як у рідні місця. Зараз я воюю на дузі. Хоч і не в тому самому місці, але бачу ті позиції, на яких загинули мої друзі й з якими в мене так багато пов’язано.

Спершу в складі "Донбасу" ми поїхали в Чермалик. Це був найспокійніший сектор з тих, де особисто мені доводилося бувати. Обстрілів там майже не було. Здавалося, що ми просто стоїмо і охороняємо поля. Там ми пробули місяців зо три. А потім я потрапила в нещодавно зайняте нашими військами село Травневе.

Тут складно. Місцеві ще ставляться до нас з недовірою, хоча є ті, що дуже нам раді, що й морально підтримували військових, і навіть пригощали домашніми пиріжками. Більшість місцевих – пенсіонери. Село досить забите – без магазину, школи, садочка, сіре й бідне.

Ці люди насправді нічого в житті й не бачили доброго. До того, як армія зайняла село, вони постійно ходили в окуповану Горлівку, торгували там молоком, яйцями, курми, міняли російські рублі на гривні. А тепер це все перекрили їм.

Часом виникає думка, що багатьом мешканцям села вже пофіг, Україна чи Росія. З іншого боку, зрозуміло, що вони зовсім віднедавна з військовими, вони ще звикають до нас, і, ясна річ, декого обурює, що в нього за городом – лінія фронту й окопи.

Крім того… Раніше і я не любила Україну. Чесно в цьому зізнаюся. В мене не було вишиванки, вінка, і слів Гімну я не знала. Українську мову і літературу я знаю добре, це були мої улюблені предмети. Але українською я практично не спілкувалася.

А зараз я намагаюся з дітьми говорити українською, зі своїми друзями, з побратимами. Це вийшло якось само собою. У мене з’явилася перша вишиванка, потім друга, потім сукня з домотканого полотна, вінки, потім дітям почала купувати.

І от така усвідомлена любов до свого, рідного прокинулась уже під час Майдану. Це сколихнуло, змусило замислитись і зрозуміти, як ти любиш свою країну.

 

Одна жінка мені зізналася, що хотіла йти на референдум, але чоловік зупинив, сказав, мовляв, дивись, на що це перетворюється. І зараз вона каже, що не шкодує, що вона – за Україну, хоча спершу була за референдум.

Тут є бабусі, які, здається, і за межі села ніколи не виїжджали й не усвідомлюють, яка вона, Україна. Роботи і то в них не було. Хтось розповідав, що працював на очисних спорудах. І мені цих людей щиро жаль, бо їм немає між чим вибирати – добра вони не бачили ні від кого.

Побутові питання на війні для мене – дрібниці. Так, не курорт, але нічого страшного, було б бажання – завжди можна облаштуватися, створити собі нормальні умови. На Світлодарці ми мали душ, у ньому була буржуйка, тож можна було і в холоди помитися.

Хоча була й одна "проблемка" – цей душ постійно прострілювався. Я не розумію оцих вимог – що у жінок має бути окремий бліндаж, хоча були ті, хто його вимагав. Я проти цього. В нас бліндаж був на 25 осіб, і там жило дві-три дівчинки, а інші були хлопчики. І нікому це не заважало.

Інакше треба розділяти армії на жіночу і чоловічу. І який тоді сенс брати жінок в армію? Ми не здобудемо поваги і нас не будуть сприймати як рівних із чоловіками, якщо ми постійно вимагатимемо для себе чогось особливого – окремого житла, окремих наметів на полігоні, особливих умов служби.

А цю повагу чоловіків дуже непросто заслужити. Що б не робила жінка, як би добре не виконувала завдання, небагато чоловіків скажуть, що пишаються нею, що вона – молодець. Зараз уже легше, але все ж чоловіки ще сприймають армію як свою територію, на яку проникли чужинці – ми.

І якщо з нашим перебуванням у війську і на передовій уже більш-менш звиклись, то коли жінка хоче командувати взводом, бути кулеметником, водити БМП – це все ще важко сприймається.

Пам’ятаю, як я вперше сказала, що хочу постріляти з кулемета. З мене всі сміялись і говорили: "Не займай, дівчинко, кулемет, бо зламаєш". Нашій армії ще потрібен час, аби остаточно звикнути до того, що віднині жінки – теж її частина.

Звісно, дівчата ідуть у військо з різних міркувань, але й у чоловіків мотивація теж буває різна. Є жінки, які справді хочуть воювати, які знайшли себе у військовій професії. Є ті, хто хоче влаштувати таким чином особисте життя.

І я таких не засуджую, бо в армії є дуже гідні чоловіки, бо ж воювати пішли кращі, або із ЗСУ, або в добровольчі батальйони. І багатьом хотілося б мати таких чоловіків.

До нас побратими ставляться як до сестер. Я ж на чоловіків тут дивлюсь, як на дітей. Навіть не як на братів, а як на підопічних. Я називала "айдарівців", якими опікувалась як волонтер, дітьми, навіть тих, кому було за 50. А вони сміялися кожен раз: "Мамця наша приїхала".

Залицятися ніхто з побратимів навіть не намагається, бо знають, що в мене є коханий. Іноді я, звісно, заздрю тим жінкам, які служать разом зі своїми чоловіками і потім разом щасливі йдуть на "дембель". Мій коханий залишився на "гражданці", і він мене чекає. Сподіваюсь, що дочекається.

 

Рідні неоднозначно сприйняли моє рішення піти в армію. Мама – дуже негативно. Зараз вона зареєструвалась у Фейсбуці, бачить усі мої пости з передової, й тепер їй спокійніше.

А мої діти, звісно, болісно переживають розрив з мамою, і я за ними сумую дуже сильно. Заспокоюю себе тим, що я – мама, якій згодом буде про що розповісти дітям, мама, що має життєвий досвід, який варто передати. Колись я розповім їм про хороших і мужніх людей, багатьох з яких уже немає в живих, і про важливі для країни події.

З іншого боку, звісно, це погано, що я не бачу їх, а вони мене, місяцями. Після повернення я спробую надолужити втрачене за час моєї відсутності. Якби не було війни, я б, мабуть, була звичайною мамою, яка водить дітей до школи, вчить з ними уроки і готує їм їсти. Але так сталося, і я не шкодую, що пішла в армію, бо отримала тут колосальний унікальний досвід.

Я не знаю, що буде далі, я не знаю навіть, що буде завтра. Моє життя може кардинально змінитися будь-якої миті. Але мені цікаво спостерігати, як змінюється армія зсередини. Бо те, що я застала, приїхавши вперше в "Айдар" в 2014-му, і те, яке військо зараз – це абсолютно різні речі.

Я ніколи не знала, ким я хочу бути і чим хочу займатися. Я і вчитися не пішла лише тому, що не знала, на кого мені вступати. А в армії я чи не вперше відчула себе на своєму місці – це професія, яка мені подобається, якої мені хочеться навчитися і в якій я прагну вдосконалюватись".

Читайте також:

Вторгнення, анексія і гібридна війна. 5 років "російській весні"

Дві агресії і ще одна. Як Москва "гібридно" воювала з Україною

"Іловайськ". Фрагмент з нового роману

Чому Харків і Дніпропетровськ не стали Донецьком і Луганськом?

Як формувалась регіональна ідентичність Донбасу

"Губарєв вирощував у гуртожитку конополю..." Інтерв'ю про істфак ДонНУ

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками

Кількість жертв Голодомору: підрахунки Степана Соснового

Серед розмаїття досліджень, присвячених подіям колективізації та Голодомору в Україні, особливе місце посідає наукова концепція агронома-економіста Степана Миколайовича Соснового, оприлюднена ним у 1942 – 1943 роках на шпальтах газети «Нова Україна», що в ті роки друкувалась в окупованому німцями Харкові

ОУН і Голод 1946-1947 років на Буковині. Як повстанці документували Голодомор

Наприкінці 1946 року, після жорсткої хлібозаготівельної кампанії, яка вимела із господарств українців практично усі продукти харчування, по всій Буковині запанував голод. Навесні 1947 року результати голоду стали просто кричущими. Численні голодні смерті, спухлі від голоду селяни заполонили буковинські села

Шарлотта Гарріг Масарикова. Замальовка до 170-річчя від дня народження

Шарлотта завжди була надійною підтримкою для чоловіка у складних перипетіях його політичного життя, а також першою і найвимогливішою читачкою усіх праць Томаша. Без її схвалення і оцінки жоден з його творів не йшов до друку. Виважена, спокійна, доброзичлива, але, водночас, непохитна у засадничих питаннях, вона викликала щире захоплення друзів і ненависть опонентів Томаша Масарика.