Як три міністри і начальник Київської міліції викрали банкіра. Справа Абрама Доброго

Наприкінці квітня 1918 р. у Києві відбулася подія, яка стала гучним трилером українського політичного життя. Йдеться про так звану справу викрадення банкіра Абрама Доброго. Скандал став однією з підстав для державного перевороту.

24 квітня 1918 р. до військового міністра УНР Олександра Жуковського між 19 та 20-ю годинами вечора звернувся міністр внутрішніх справ Михайло Ткаченко. Він просив виділити в його розпорядження трьох чи п’ятьох вартових та спорядити одного залізничного вагона.

При цьому Михайло Ткаченко не зазначив для якої справи йому необхідні вартові та вагон.

Військовий міністр отримував подібні прохання досить часто й від інших вищих урядовців. Тому не перейнявся суттю прохання й поміркував, "що мабуть гроші кудись везти".

Олександр Жуковський телефоном викликав свого вартового значкового Базілевіча й віддав тому наказ:

"зробить розпорядження Губерніальному Коменданту, щоб направили трьох козаків для варти в розпорядження Міністра внутрішніх справ – це одне, друге – поїхати на вокзал до коменданта станції і сказати йому, щоб він нарядив один вагон із того потяга, в якому я їздив по ревізії, теж в розпорядження Міністра внутрішніх справ".

Військовий міністр УНР Олександр Жуковський - один із організаторів викрадення Абрама Доброго

Проте, із потягом виникли складнощі. На залізниці тоді був страшний дефіцит паротягів та потягів, а особливо палива. Тому, міністр шляхів Володимир Єщенко наказав, щоб без його відома й без його особистого наказу не споряджали ні потягів, ані окремих вагонів для кого б то не було.

Володимир Єщенко підійшов до колег-міністрів. В присутності військового міністра міністр шляхів просто на прохання міністра внутрішніх справ (також нібито не переймаючись для якої мети тому потрібен потяг з вагоном) після нетривалого сум’яття виділив йому залізничний транспорт.

Чи була поява Володимира Єщенка того вечора при розмові міністрів лише випадковим збігом, чи ні – достеменно невідомо.

Вагон, що стояв на запасних коліях, охороняли Січові стрільці. А тих троє вартових, що їх виділив для справи Олександр Жуковський, попрямували до будинку Абрама Доброго аби його заарештувати й доставити до потяга.

Безпосередньо арештом керував добродій у цивільному, який виявився таким собі Осиповим – чиновником з особливих доручень МВС УНР та особистим секретарем голови Адміністративно-політичного департаменту МВС Юрія Гаєвського.

До київського будинку за адресою вул. Велика Житомирська, 8-Б, де у дев’ятикімнатній квартирі мешкав Абрам Добрий, під’їхав автомобіль.

П’ятеро осіб (двоє в офіцерській формі, троє – у цивільному вбранні) подзвонили до швейцара й сказали, що панові Доброму надійшла термінова телеграма. Коли ж старенький швейцар відчинив двері, його силою заштовхали до швейцарової кімнати й зачинили у ній.

Двоє чоловіків залишилися на варті у під’їзді будинку, троє із револьверами попрямували в гору по східцях до квартири Абрама Доброго. Серед були чиновник з особливих доручень МВС УНР Осипов і начальник кримінально-розшукового відділу київської міліції Микола Красовський.

Візитярі запропонували банкірові не чинити опір, позаяк вони застосують зброю (Осипов навіть наставляв револьвер на переляканого банкіра), додавши при цьому, що його заарештовано.

На вимогу ж дружини фінансиста показати ордер про арешт, банкірові було пред’явлено незрозумілого вигляду якийсь мандат без печатки. Абрам Добрий підкорився.

Начальник кримінально-розшукового відділу київської міліції Микола Красовський теж брав участь в "арешті" Абрама Доброго

Під час арешту, трійця візитерів у поспіху забула на квартирі господаря портфеля з паперами, у який вочевидь не забарилася зазирнути дружина Абрама Доброго.

Тож після того, як викрадачі повернулися й забрали портфеля, пані Добра вже цілком уявляла у кого на службі були викрадачі її чоловіка, про що невдовзі й повідомила німецькій військовій поліції.

Викрадачі посадили банкіра в авто, що вже очікувало біля під’їзду його будинку, і відвезли на залізничний вокзал столиці.

Там його запроторили у вагон, який причепили до звичайного пасажирського потягу і під охороною вірних людей відправили до Харкова.

Дім Абрама Доброго розташовувався неподалік від міліцейського відділку, тож туди швидко повідомити про інцидент. Проте, "представники розшукової поліції поводили себе якось дивно і жодних заходів не застосували".

Наступного дня весь Київ знав про несподіване й загадкове зникнення директора банку.

Першою з версій була така, що Абрам Добрий, пограбувавши банк, утік. Проте ані у банку, ані у його квартирі не віднайшлося слідів того, щоб він бодай щось захопив із собою. Документи і навіть речі першої необхідності залишилися на місці.

Іншою версією була думка про викрадення злодіями з метою отримання викупу, однак і вимог щодо обміну банкіра за винагороду не було.

Міщани ж не мали сумнівів у тому, що Добрий аж ніяк не міг бути заарештований законною владою, а став жертвою якихось нальотників, вимагачів та бандитів. Ці чутки не спростовував й уряд Республіки.

Командування ж німецької групи армій "Київ" висунуло керівництву УНР ультиматум у 24 години знайти та покарати винних.

Наступного дня, 25 квітня 1918 р., командувач німецькими окупаційними військами в Україні Герман Айхгорн оприлюднив свій наказ про введення в Україні німецьких військово-польових судів, заборону будь-яких мітингів і зборів та обмеження свободи слова і друку.

Командувач німецькими військами в Україні Герман фон Анхгорн

Крім того, німецьке командування оголосило, що саме береться вживати відповідні заходи та міри щодо охорони та забезпечення життя приватних осіб.

У відповідь 27 квітня парламент почав бурхливі обговорення зухвалої поведінки німецького окупаційного командування, рясно перемішані із критикою політики есерівсько-коаліційного уряду Всеволода Голубовича, колотнечею щодо необхідності реорганізації уряду, зміни державної орієнтації, протестами тощо.

Відбулося три засідання, два з яких (ранкове й вечірнє) тривали у закритому режимі.

Прем’єр-міністр УНР Всеволод Голубович виступив з протестом проти вищезгаданого наказу Германа Айхгорна.

Голова українського уряду у залі Центральної Ради, зокрема, заявив: "…У газетах появилось офіціальне інтерв’ю, і воно появилось іменно з підкресленням, що його зміст офіціяльний. Це інтерв’ю підкреслює, розшифровує розпорядження в наказі генерал-фельдмаршала Айхгорна, в якому говориться, що повинні вони, військові власті, прийняти міри для того, що Український уряд не зумів подбати про охорону города Києва, появились якісь таємні організації, які провадять свої справи таємно і безконтрольно, і уряд в цьому напрямку абсолютно нічого не може зробити.

В цьому офіціяльному інтерв’ю указано, що основною і головною причиною цього наказу являється похищення пана Доброго.

Не кажучи уже про те, хоч і ворушаться якісь таємні організації, це ще не значить, що уряд так чи інакше може викрити ті організації.

Не упоминаючи про те, що такі організації є і по інших державах, де лад організовувався не в один місяць, я спинюсь на цьому факті офіціяльного звідомлення.

Що таке є власне пан Добрий? Він, може, є підданець Німецької держави? Ні, він ні сват, ні кум, він зовсім постороння людина.

І от із-за того, що було похищено цю посторонню людину, яка юридично нічим не зв’язана з Німеччиною, яка не дає ніяких поводів до того, щоби зробити такої колосальної ваги приказ, приказ був виданий.

Це лишнє підкреслення певної неорієнтації і неуміння, а може, навіть, небажання розібратись в наших справах і з боку цих, мабуть, не дуже відповідальних властей Німецької держави, які находяться на Україні".

Ось і все (з розлогої промови), сказане головою уряду з приводу "справи Доброго". А через цю справу виник міждержавний скандал. Вона стала приводом для видання згадуваного наказу командувача німецьким військом в Україні!

Цілком очевидно, що більшого голова уряду України не міг і не мав потреби виголошувати щодо викрадення і незаконного ув’язнення Абрама Доброго. Адже саме окремі міністри й урядовці його уряду були безпосередніми учасниками цієї акції.

Решта урядовців (як і сам прем’єр-міністр УНР) з ночі самого арешту банкіра достеменно знали хто, коли і з якою метою його викрав та ізолював. Відтак – вони покривали викрадачів, стаючи таким чином співучасниками злочинної авантюри.

Того ж дня, у суботу 27 квітня 1918 р., до військового міністра в прийомні часи завітав Юрій Гаєвський. Він просив, щоб йому видали таке посвідчення та автомобіль, аби ніхто не мав права його затримати або реквізувати.

Під час розмови Юрій Гаєвський, між іншим, сказав Олександру Жуковському: "Ну, знаєте Доброго добре законопатили, ніхто його не знайде; ловко все-таки це діло обробили".

У відповідь військовий міністр не промовив ані слова й лише засміявся. Згодом він стверджуватиме, що саме тоді запідозрив, що в справі усунення Доброго, здається, було замішане Міністерство внутрішніх справ УНР.

Тоді ж вранці військовому міністру стало відомо, що в ніч з 26 на 27 квітня німецькі війська оточили й розпочали роззброєння 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії.

Військовий міністр, отримавши такого ляпаса й приниження, поїхав до Центральної Ради й спромігся лише до заяви її членам, що не скоїлося нічого важливого, що сталося лише прикре непорозуміння…

Тим часом німці з’ясували, що автомобіль, який під’їжджав до будинку Абрама Доброго, був казенний. Також стало відомо, що когось під посиленою вартою мали відправити потягом до Полтави й що день відправки збігся із днем зникнення банкіра.

При цьому було встановлено, що до відправлення вагон із викраденим Абрамом Добрим тієї ночі простояв на станції Київ ще близько 6–8 годин. Вияснилося також, що виконавці, які за хабар мали транспортувати Абрама Доброго до Полтави, доставили його до Харкова.

По прибутті до міста, викрадачі мали намір заховати бранця до Холодногорського централу. Але начальник тюрми відмовився прийняти Абрама Доброго під варту без належного ордеру про арешт та відповідних супровідних документів від МВС УНР.

Тож чоловіка утримували під охороною в одному з номерів у місцевому "Гранд отелі". Під час переїзду Осипов, до речі, пропонував банкіру розв’язати його історію через одну впливову особу лише за 100 тисяч рублів з умовою, що після сплати викупу Абрам Добрий негайно покине територію України.

Харківський Гранд-готель, у якому опинився Абрам Добрий. Листівка поч.ХХ ст.

По прибутті в Харків банкір підписав у готелі чек на 100 тисяч. Після цього один з конвоїрів від’їхав до Києва, решта попрямували святкувати з кралечками успішну, на їх думку, мандрівку до готельного ресторану.

Тож прийшлих гастролерів досить скоро помітили місцеві шпики-стукачі німецької військової поліції. При цьому самому Абраму Доброму навіть вдалося підкупити охоронців і доправити німецькій військовій поліції вісточку про те, в якому місті він знаходиться.

Так, поступово, німецька таємна військова поліція дісталася до усіх мотузочок цього викрадення, виявила банкіра у Харкові й вийшла на організацію "Комітет порятунку України" та дізналася про участь у ній членів уряду УНР.

Виявилося також, що окрім Абрама Доброго, було затримано ще 27 осіб, що співробітничали з німцями. З цього приводу Павло Христюк згадував, що уряд й справді планував цілком відкрито заарештувати одночасно кількох визначних "контрреволюціонерів".

Однак "міністр внутрішніх справ М.Ткаченко, з невідомої причини, арештував тільки Доброго і то незвичайним способом (таємного арешту під фірмою якоїсь приватної організації), чим надав справі арешту авантюристичного характеру, поставивши ціле правительство і особливо Голову Р[ади] Н[ародних] М[іністрів] Голубовича, в ненатуральне становище".

Щоправда, сам Павло Христюк одразу ж зауважив, що це, в принципі, суті справи не змінило, адже "при одвертому переведенню намічених арештів німецькі генерали зробили б те саме, що й після арешту Доброго, хіба що в де-що іншій формі".

Тим часом з українського боку вищі чини поводилися більш ніж дивно. На запити з різних сторін, в тому числі й з боку німців, міністр внутрішніх справ Михайло Ткаченко, як і інші міністри, відбріхувалися, що урядом задіяні усі сили для пошуку зниклого.

Таку ж видимість занепокоєння і розшукових дій було підтримувано й на засіданнях уряду.

Тим не менш коли, наприклад, на закритому засіданні Малої Ради адвокат Олексій Гольденвейзер запитав міністра юстиції Сергія Шелухіна щодо того, як він пояснює незрозумілий образ дій кримінально-пошукового відділення, той у досить різкому тоні відповів, що не може надати з цієї справи жодних відомостей.

Карикатура "Останнє засідання Центральної Ради"

З цього приводу Олексій Гольденвейзер пригадав слова Вульфа Лацького про те, що одні з міністрів знали хто стоїть за викраденням Абрама Доброго, інші ж підозрювали правду, а отже й Сергій Шелухін, очевидно, також відчував правду, проте ще не встановив для себе тоді напряму поведінки.

Микола Ковалевський (тогочасний міністр земельних справ УНР) згадував, що ані він, як і інші члени уряду, ані голова Центральної Ради Михайло Грушевський, ані голова Ради народних міністрів не були причетними до підготовки викрадення, проте…

Проте дізналися про арешт банкіра безпосередньо в мить (тобто в ніч) його арешту: "Вночі, коли Добрий був арештований, відбулось власне засідання кабінету під проводом Голубовича. Засідання відбувалося в приватному помешканні Голубовича у великій гарній віллі київського архітектора Воробйова на Липках.

На цьому засіданні чомусь не було Ткаченка. Десь коло півночі Ткаченко нарешті з’явився, викликав Голубовича до іншої кімнати і щось йому стурбованим голосом оповідав.

Після цього ми довідались, що сталася ця подія з Добрим. Був це розуміється крок дуже небезпечний в цій напруженій ситуації, яка існувала у відносинах між українською і німецькою владою".

Нагадаю, що вагон із викраденим банкіром на той час все ще стояв на станції у Києві. Тож голова уряду та присутні міністри, взнавши про це, не прорахували можливі негативні наслідки такої авантюри.

Міністр земельних справ Микола Ковалевський у своїх споминах стверджує, що "наш міністер внутрішніх справ Михайло Ткаченко постановив на власну руку усунути Доброго на деякий час з Києва і цим позбавити організаторів [гетьманського] перевороту одного з найбільш діяльних змовників. Цей плян був виконаний директором політичного департаменту Гаєвським".

28 квітня 1918 р., в неділю, об 11 годині ранку у Центральній Раді знову розпочалися палкі дебати Малої Ради щодо наказів фельдмаршала Германа Айхгорна.

На ньому, до речі вперше і востаннє після втечі з Києва у січні 1918 р., з’явився Володимир Винниченко. Він, попри напружену для Республіки ситуацію з годину промовляв присутнім лекцію про український національний рух.

Жоден з промовців (як і раніше) ані словом не згадав про "справу Доброго" й не спромігся домогтися від уряду бодай якихось притомних пояснень. Натомість Рада потонула у пустопорожніх погрозах на адресу 450-тисячного німецького та австро-угорського окупаційного війська.

Під час засідання Малої Ради 28 квітня були присутніми й члени уряду. Один із членів Центральної Ради згодом зазначав: "Пам’ятаю, як приголомшило мене у той день осунуте обличчя Ткаченка і лихоманковий блиск його очей".

Газетна публікація результатів німецького розслідування справи

Невдовзі Центральну Раду було оточено окупаційною вартою. Загін німецьких солдатів під командою кількох офіцерів заарештував Юрія Гаєвського і Миколу Любинського прямо під час засідання Центральної Ради.

Було затримано як свідка й голову Ради народних міністрів УНР Всеволода Голубовича. Його, до речі, під час обшуку та арештів у Центральній Раді німці поставили обличчям у куток і забороняли рухатися.

Міністр внутрішніх справ Михайло Ткаченко утік й устиг добре та надійно сховатися. Натомість було заарештовано його дружину. Військового міністра Олександра Жуковського, який на час вдертя німецького загону до Ради вже перебував вдома, попередив про небезпеку арешту директор канцелярії Військового міністерства Коваленко.

На пропозицію утекти у надійний сховок на приготованому автомобілі український міністр відповів відмовою. Його було заарештовано німецькою чотою на чолі зі старшиною Ауслендером по дорозі з дому до свого міністерського кабінету по вул.Банкова, 2.

Міністр земельних справ Микола Ковалевський встиг заховатися на конспіративній квартирі в Києві (звідти у с.Святошино). Потім подався через Катеринослав та Олександрівськ до Генічеська.

Там його в червні розшукали гетьманські спецслужби й усе ж таки заарештували. Принагідно зауважу, що своїм агентам гетьман Павло Скоропадський наказав не віддавати Миколу Ковалевського у руки німців й таки доклав зусиль аби той не потрапив під німецький військово-польовий суд.

Усіх заарештованих спочатку везли до німецької військової комендатури, потім відбувався переїзд на "сідку" до Першого військового училища ім. великого князя Костянтина Костянтиновича, потім – до Лукянівської в’язниці.

Відкритий процес над обвинуваченими відбувся наприкінці липня 1918 р. у залі Окружного суду в Києві, де засідав німецький військовий трибунал.

Суд тривав три дні.

Організатори викрадення Абрама Доброго на лаві підсудних

Газета "Кіевская мысль" зберегла для історії опис суду та підсудних:

"Рівно о 9 годині ранку відчиняються маленькі дверцята "лави підсудних" і крізь них пропускаються підсудні. Першим з’являється військовий міністр Жуковський у воєнній формі.

Маленький, з малоінтелігентним обличчям, він ніц не справляє враження міністра. Він скромно вмощується на останній лаві й нервово покручує вуса. За ним – вилощений, з кільцем із великим зеленим каменем на руці, що кидається у вічі, головний керманич викрадення – колишній директор адміністративно-політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ Гаєвський.

Обличчя втомлене, виможденне. А поряд з ним – чиновник особливих доручень – фактичний виконавець викрадення – Осипов. Він у воєнній формі, без погонів.

Говорить спокійним тоном, часто переходячи з російської мови на німецьку. Останнім в цьому ряду вмощується колишній начальник міліції – Богацький, що байдужим поглядом окидує залу суду.

На обличчі його весь час виграє усмішка. У першому ряду лави підсудних на одинці вмощується київський Лекок – тільки нещодавно відсторонений від посади начальника кримінально-розшукового відділу Красовський".

За кілька хвилин зайшов німецький військово-польовий суд на чолі з головою підполковником фон Кюстером і прокурором ротмістром Трейде.

Після викладу суті справи, Трейде повідомляє переповненій залі, що "щойно отримані відомості про арешт колишнього прем’єр-міністра Голубовича у зв’язку з цією ж справою".

Обвинувачувач Трейде допитував колишнього українського прем’єр-міністра, як і решту підсудних, з неприхованим презирством та приниженням.

Так, наприклад, голові уряду Центральної Ради було поставлено питання: "Що, ви дійсно такий дурний? Чи прикидаєтеся таким дурним?".

Повідомлення Єврейського телеграфного агентства від 8 вересня 1936 р. про смерть Абрама Доброго. З трьох речень некрологу, у двох йдеться про викрадення банкіра у 1918 р.

Зрештою із прем’єр-міністром УНР (на той час вже колишнім) сталася істерика, і судові довелося оголошувати перерву допоки він не заспокоївся. Потім Всеволод Голубович виголошує: "Прошу судити мене, а не по мені – уряд і соціалістів!". Після цього винувато пообіцяв "більше ніколи цього не робити".

"Не думаю, – лунає з вуст Трейде, – що вам знов коли-небудь доведеться стояти на чолі держави!".

Судове засідання з розгляду справи Абрама Доброго

Зрештою підсудні почали звинувачувати у всьому своїх колишніх урядовців. Так, Осипов назвав Михайла Ткаченка мерзотником і падлюкою. Микола Красовський заявив Всеволоду Голубовичу, що саме він своєю підлістю привів їх сюди (тобто на лаву підсудних). Павло Богацький сказав, що був проти цієї авантюри, але зобов’язаний був виконувати накази Михайла Ткаченка…

В підсумку, у третій день процесу німецьким військово-польовим судом до двох років ув’язнення були засуджені голова Ради народних міністрів УНР Всеволод Голубович та військовий міністр УНР Олександр Жуковський. Інші учасники викрадення Абрама Доброго були засуджені до одного року.

Читайте також:

Несуверенні нації. Як Україна стала засновницею ООН?

Ті, хто грає у різновид шахів із назвою «Ялта», знають, наскільки цінними (але непевними) бувають тимчасові альянси. Гру придумали після Ялтинської конференції і назвали на її честь.

Історія на львівському Форумі видавців. РОЗКЛАД

У Львові розпочався 26-й Форум видавців. "Історична правда" традиційно обрала серед сотень заходів ті, що пов'язані з історією.

Пропаганда «Золотого вересня». Навіщо комуністи переклали на «мову» народних пісень заяву Молотова?

Невдовзі після "Золотого вересня" на західноукраїнських землях, що стали тепер радянськими, почали виникати "народні" пісні й вірші про "батька-Сталіна" та "польських панів". Така творчість, попри свій вдаваний "стихійний" характер, виходила напрочуд схожою на повідомлення ТАСС чи передовиці "Правди".

Єрусалим у серці Африки

"Остерігаюся писати про них, бо мені просто ніхто не повірить, але присягаюся, що пишу щиру правду..." Як скельні церкви Лалібели увічнили їхнього творця і позбавили влади його нащадків