Страсті за Бандерою

Під таким заголовком київське видавництво "Грані-Т" випустило у світ кілька днів тому свою нову книжку. Не знаю, чи вона буде добрим подарунком під ялинку - але певен, що вона повинна знайти свій шлях до книжкової полички кожного інтелігентного читача чи читачки, незалежно від того, як він чи вона ставиться до Степана Бандери.

Вже наступного тижня книжку можна буде придбати у магазинах, у першу чергу - у мережі книгарень "Є". Як заохоту до того  подаю нижче передмову до цієї книжки, яку я написав і підписав разом з двома іншими упорядниками - Таріком Сирілом Амаром та Ігорем Балинським.

Жодна фігура в українській історії так глибоко й так безкомпромісно не розділяє сучасну Україну, як Степан Бандера. Ба більше: жодна українська історична по­стать не викликає такої бурі почуттів у найближчих "іс­торичних" сусідів України - Польщі, Росії та, меншою мірою, Ізраїлю й Німеччини; а також у тих країнах, де є чисельна українська діаспора, - в Канаді й США.

Ця збірка подає головні тексти з трьох великих дискусій про Бандеру, що тривали в 2009 і 2010 роках. Перша з них була зорганізована львівським Інтернет-виданням Zaxid.net у 2009 році з нагоди сторіччя від народження та п'ятдесятиріччя його вбивства радян­ськими спецслужбами.

Друга і третя дискусії почалися майже рік по тому і були спровоковані рішенням тодіш­нього українського президента Віктора Ющенка при­своїти Бандері звання Героя України. Друга точилася в Україні, але цього разу в різних виданнях, і її тон був набагато гострішим. Третя натомість тривала в Канаді та США.

На відміну від двох перших, які, так би мови­ти, відбувалися в "паралельних світах" - кожен автор проголошує свої тези й не дискутує з тезами інших, - ця дискусія велася безпосередньо і час від часу набирала дуже особистісного характеру.

Завершують нашу збір­ку два тексти, видруковані у київській "Критиці" - вони безпосередньо не є частиною жодної з трьох згаданих дискусій, а лише намагаються зрефлексувати над ними.

 

Упорядники цієї збірки не мали на меті давати оцін­ки різним тезам чи позиціям щодо Бандери. Тому вони не робили попереднього відбору текстів і не надавали переваги будь-якому авторові чи напрямку - всі три дискусії друкуються у максимальному обсязі й без зна­чних змін (лише декотрі автори після дискусії захотіли трохи переписати чи видозмінити свої тексти).

Ми воліли представити якомога ширше розмаїття думок і голосів з України та з-поза неї. Сама дискусія показує, що це розмаїття не вдається звести до простого двоподілу "за" і "проти": маємо українських націона­лістів, які критикують Бандеру, і маємо російськомов­ного автора, який симпатизує Бандері й солідаризуєть­ся з ним. Яка позиція кому буде ближча - вирішувати самому читачеві.

Читач, однак, має розуміти, що кожна позиція має свою ціну. Перш за все, йому варто усвідомити, що хоча більшість авторів є фаховими істориками, збірка має ха­рактер публічної, а не академічної дискусії.

Цей публіч­ний характер означає, серед іншого, наявність текстів, до яких треба ставитися зі здоровою дозою скептицизму. Ми переконані, однак, що український публічний про­стір вимагає великої міри відкритості, й заради цього ми готові дати слово навіть тим авторам, з якими не згоджу­ємося або позиції яких є для нас неприйнятними.

Тож просимо читачів сприймати цю збірку не як ще один ар­сенал ідеологічних аргументів, з допомогою якого мож­на побивати своїх суперників, а радше як запрошення до критичної рефлексії навколо нашого минулого.

Джерело: Zaxid.net

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.