Як я купався у Збручі з Юрієм Андруховичем і паплюжив ім’я Бандери

Як історик, добре розумію, що національна солідарність неможлива без національних міфів. Неправильне розуміння історії є підставою буття кожної нації. Тому то я не вважаю своїм обов’язком боротися проти кожного з них, особливо в умовах війни, коли Україні загрожує знищення. Я вибираю лише ті, які є токсичними. Культ Бандери у сучасній Україні, на мою думку, не є токсичним міфом Навпаки, він зараз виконує важливу суспільну роль, бо є символом спротиву російській агресії

 
Скрін статті у "Le Monde", що викликала хвилю емоцій

Не вперше з мене роблять "ворога народу". Але тим разом ситуація є іншою. Хтось створив аж два акаунти твіттера від мого імені і поширює через нього всякі дурниці. Ось одна для прикладу: "Купався в річці Збруч сьогодні зі своїм товаришем Юрієм Андруховичем. Юрій каже, що по ту сторону річки живуть дикі люде".

Поява цих твіттерів сталася після публікації на російськомовному сайті Meduza мого тексту-відповіді на путінівські фальсифікації історії України – факт, який багато хто з українських користувачів соцмереж потрактував як акт колаборації – та інтерв'ю виданню Birdinflight, окремі фрагменти ті ж самі користувачі вважали за образливі.

Минулого тижня критика моїх висловлювань набрала нової сили після публікації матеріалу про Бандеру у Le Monde. Ба більше, декотрі мої критики вимагають притягнути мене до судової відповідальності.

Я не маю наміру виправдовуватися. Хочу лише дещо прояснити. За сорок років професійної діяльності я звик до того, що багатьох не влаштовую. Сприймаю це як плату за роль, яку свідомо собі вибрав.

Серед тих, кого я взяв собі за приклад для наслідування – Ганна Арендт, Михайло Грушевський, Альбер Камю, Лєшек Колаковський, Томаш Масарик, Іван Лисяк-Рудницький, Іван Франко – я не знаю жодної чи жодного публічного інтелектуала, який би не ставав об'єктом публічного скандалу, з погрозами виключити зі спільноти або навіть фізично розправитися.

Тепер перейду до ситуації з текстом про Бандеру для Le Monde. Le Monde належить до видань, які викликають інстинктивну довіру. Тому коли до мене звернувся кореспондент цієї газети з проханням про інтерв'ю, я дав згоду.

 
Ярослав Грицак

Він вів її телефоном, його англійська була не найкращою, тому помилки і перекручування могли статися ще на стадії інтерв'ювання. До слова, готового тексту, попри його обіцянку, він мені таки не надіслав, ані до, ані після публікації.

Тому про зміст можу судити лише з цитат Володимира В'ятровича – який, до слова, теж невдоволений з роботи кореспондента, що брав у нього інтерв'ю.

Спробую повторити з пам'яті те, що я казав у своєму інтерв'ю.

Я почав з того, що мене дивує така пильна уваги до культу Бандери з боку західних медія – зокрема, спроба представити його як загрозу для демократії в Україні. Бо реальний Бандера і той Бандера, який зараз фігурує в українській колективній пам'яті – це два різні Бандери.

Я нагадав кореспонденту Le Monde слова його співвітчизника Ернеста Ренана, що неправильне розуміння історії є підставою буття кожної нації. Як історик, добре розумію, що національна солідарність неможлива без національних міфів.

Тому то я не вважаю своїм обов'язком боротися проти кожного з них, особливо в умовах війни, коли Україні загрожує знищення. Я вибираю лише ті, які є токсичними. Культ Бандери у сучасній Україні, на мою думку, не є токсичним міфом.

Навпаки, він зараз виконує важливу суспільну роль, бо є символом спротиву російській агресії. Як доказ я привів дані соціологічного дослідження, зробленого після початку війни, згідно якого вперше в історії української незалежності більшість українців ставляться до Бандери позитивно.

Я порівняв це з довоєнним станом, коли Бандера ділив українців на два табори: на тих, для кого Бандера був бандитом, і тих, для кого він був героєм.

Володимир В'ятрович - керівник Українського інституту національної пам'яті у 2014-2019 рр.
Володимир В'ятрович - керівник Українського інституту національної пам'яті у 2014-2019 рр.

Я сказав, що навіть діяльність самого Володимира В'ятровича на посаді директора Інституту історичної пам'яті не змінила багато у цьому відношенні. Він і його колеги пробували створити позитивний образ бандерівського руху, який ніби-то не причетний до вбивства поляків та євреїв. Але їхня діяльність мало що змінила.

Справжню зміну внесла війна: навряд чи ті, хто змінили думку про Бандеру за останні місяці, дізналися про нього щось принципово нового. Просто оскільки зараз війна з Росією, то українці будуть підтримувати кожного, хто є символом антиросійської боротьби, а Бандера як історична фігура для цього ідеально надається.

Ніхто з українців, хто говорить про Бандеру, не має наміру вбивати поляків чи євреїв – хоча у польській, німецькій та єврейській історичній пам'яті Бандера фігурує саме як людина, причетна до вбивств поляків та євреїв.

Після цього інтерв'ю перейшло у розмову про реального Бандеру – чи він був німецьким колаборантом і чи він причетний до вбивства поляків та євреїв.

Щодо першого питання, то я зразу сказав: тяжко назвати колаборантом людину, яка половину війни просиділа у німецькому концтаборі. Як правило, норми і межі колаборації визначають окупанти, а не окуповані.

У більшості випадків нацисти не хотіли співпрацювати з націоналістами окупованих народів, бо їхні цілі розходилися. Нацисти воліли вибирати для колаборації більш поміркованих політиків, й приклад з ув'язненням Бандери це показує.

Щодо участі Бандери у вбивствах поляків та євреїв, я повторив свою традиційну відповідь: його звинувачують у злочинах, яких він не робив, і приписують йому подвиги, до яких він не має відношення.

Я нагадав про простий факт з його біографії: половину свого 50-річного життя він провів поза Україною, і війна припадає на цю половину.

Степан Бандера
Степан Бандера

Його міф виник наприкінці першої половини, у 1930-х роках. Серед західних українців, особливо молодих, було сильне почуття національного приниження, котре свідомо культивувала міжвоєнна Польща.

Існувала дуже сильна психологічна потреба у нових національних героях – а молодий Бандера завдяки його ролі в організації вбивства Пєрацького та мужній поведінці на суді цю нішу ідеально заповнив.

До того ж, треба брати до уваги, що молодий Бандера був мовчазним лідером - був людиною діла, а не слова. Тому ми не знаємо достеменно, яке було його тодішнє ставлення до євреїв та поляків, так само не можемо сказати, що він би робив, якби в часі війни був на волі.

Розмови про його причетність до вбивств поляків та євреїв виникають з того, що його ім'я стало символом українського націоналізму.

Як я пишу у своїй книжці, Україна у ті часи стала територією екстремального насильства, і не була жодної групи, яка б не була до нього причетною. Нема сумніву, що бандерівці вбивали поляків та євреїв.

Залишається, однак, невиясненим питання, чи ці вбивці були у більшості чи меншості і чи вони робили це з власної ініціативи а чи з наказу проводу. У кожному випадку, нагадав я, ані поляки, ані євреї, не були головними ворогами для Бандери і бандерівців.

Головними ворогами для них були Росія та Радянський Союз, які в їхніх очах були одним і тим самим. І саме так сприймають і пам'ятають Бандеру бандерівців в Україні сьогодні.

Моя остання заувага стосувалася того, що Бандера і бандерівці – це теж різні поняття. Невиясненим є питання, чи і наскільки Бандера був причетний до створення бандерівської Української Повстанської Армії.

Я нагадав, що на момент створення УПА Бандера сидів у німецькому концтаборі, і його зв'язки з Україною були мінімальними, якщо взагалі існували. Зрештою, УПА була масовою армією, у якій були як бандерівці, так і не бандерівці.

Варто також нагадати, що майже все керівництво націоналістичного руху, яке творило УПА й після війни опинилося на еміґрації, порвало з Бандерою, і їхні розходження мали ідеологічний характер.

Я навів приклад спогадів Ірени Козак, котра була зв'язковою між Шухевичем, командувачем УПА, та Бандерою, і знала особисто їх обох. Наскільки вона високо ставила першого, настільки скептично думала про другого: вона була бандерівкою, яка терпіти не могла Бандеру.

Ірина Савицька-Козак - зв'язкова Романа Шухевича
Ірина Савицька-Козак - зв'язкова Романа Шухевича

Завершив я свою інтерв'ю тим, що історія Бандери, як й історія України, - надто складна і заплутана. Той, хто пробує звести їх до простих висновків, неминуче викривить й одну, і другу.

Я не маю можливості зараз порівняти те, що я сказав, з тим, що було опубліковано у газеті Le Monde. В останні дні я прихворів, мусів вилежатися у ліжку, і лише сьогодні сів знову за комп'ютер.

Але зразу після французького я дав подібне інтерв'ю іспанському виданню. Маю надію, що коли вийде це інтерв'ю, то я можу навести його як доказ своєї позиції. Зрештою, моє інтервю в Le Monde не містить нічого ориґіналього: всі ці речі про Бандеру я говорив і раніше.

Так що всі звинувачення на мою адресу, що я паплюжу ім'я Бандери, я рішуче відкидаю – так само як і "факт", що я коли-небудь купався у Збручі з Юрієм Андруховичем.

Пост скриптум. Вже після того, як я скінчив писати цей текст, друзі переслали мені електронні версії публікації в Le Monde і я мав вперше змогу їх прочитати.

Я переклав ті три частини частини, які стосуються мене безпосередньо, і подаю їй Вашій увазі нижче. Пропоную Вам порівняти те, що я говорив, з тим, що з довгого інтерв'ю опинилося в газеті. Текст у квадратних дужках є моїми коментарями:

"Для одної частини України, особливо Західної, він є героєм, для іншої, для російськомовної частини Сходу, він є бандитом і нацистським колаборантом" - підкреслив Ярослав Грицак, історик, який спеціалізується в українському націоналізму [ в інтерв'ю, на відміну від друкованого тексту, я вжив минулогого часу "він був героєм – він був бандитом"– це добре видно з дальшої частини тексту].

На думку професора Українського Католицького Університету, російське вторгнення, яке розпочав Путін 24 лютого 2022 р. щоб "денацифікувати" країну, змінило ставлення ставлення українців до цієї особи.

"Вперше Бандера одержав підтримку більшості населення" - ствердив дослідник. Ця хвиля підтримки, з його точки зору, пояснюється тим, що "історична фігура і пам'ять про неї – це дві різні речі. Бандера розглядається виключно як символ боротьби України проти Росії, як символ антирадянського спротиву. Це – пряма реакція на війну, яка [=реакція]   була неможливою раніше.

Історик покликався на дані опитування про "ідеологічні маркери війни", опубліковані 27 квітня 2022 року українською соціологічною службою "Рейтинґ". Згідно з цим опитуванням, які засвідчують зростання ворожості до "русского мира", популярність Бандери зросла від 22% у 2012 до 74% сьогодні.

 
Динаміка ставлення до Бандери в Україні за даними соціологічної групи "Рейтинг"

Згідно з істориком Ярославом Грицаком, одна з причин чому фігура Бандери здобула таку популярність від початку війни, пов'язана з російською пропаґандою.

Від часів революції на Майдані у 2014 році, а потім анексії Криму та початком війни риторика Кремля пробує представити Україну як фашистську і нацистську країну, одержимою культом Бандери, хоча улюбленими [історичними] фігурами населення залишаються українські поети ХІХ ст. [я мав на увазі Шевченка, Франка та Лесю Українку], "Але кожна палиця має два кінці", визнає [?] професор Католицького університету у Львові.

"Оскільки російська пропаґанда трактує Бандеру дуже неґативно, населення [України] розглядає його дуже позитивно. Саме Путін зробив його таким популярним.

"Коли говорять про реабілітацію Бандери, треба підкреслити відповідальність Володимира В'ятровича, націоналістичного історика, директора Інституту національної пам'яті з 2015 по 2019 р., підтверджує зі свого боку Ярослав Грицак.

В'ятрович зробив багато для того, щоб пропагувати сфальшований образ Бандери. Він і його друзі та колеги стверджують, що він не мав нічого спільного з вбивствами поляків та євреїв, що не є правдою.

Вони пробують його представити як досить позитивну особу" [ у цьому абзаці є сильне спрощення того, що я насправді сказав – прошу порівняти з тим, що я написав вище].

Так що глибина бурі, спричиненої моїм інтерв'ю, приблизно дорівнює глибині Збруча, в якому ніби-то купався з Юрієм Андруховичем.






Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.

Володимир В'ятрович: Як російська пропаганда проти України діє на Заході

Коли Американська асоціація бібліотек назвала нашу з Любомиром Луцюком книгу про УПА "Ворожі архіви" серед найкращих історичних публікацій 2023, для мене це було не просто особистим здобутком. Мені здавалося, що нарешті змінюється ставлення до УПА в західній академічній спільноті. Але, здається, я переоцінив бажання багатьох зрозуміти складне минуле і відмовитися від простих схем, які продовжує просувати Кремль.