Празник у Легедзиному. 90 років бою черкаських селян проти комуни

10 листопада 1920 року на майдані Легедзинської церкви великомучениці Параскеви було занадто людно - навіть для такого свята, як сільський храм. Основні групи "празникових" уже підтягнулися і тепер збуджено щось обговорювали.

Старші дядьки курили самокрутки, слухали запальні балачки молодих, поглядаючи на валки возів, наповнених боронами. Знизу, від Попівського ставка, заграв оркестр.

- Тальяни! - гукнув хтось.

Колона з сусіднього села Тальянок підходила до церкви з прапором і музикою.

Уже за кілька годин біля тисячі людей виставлятимуть рядами борони, маскуючи їх осіннім бур'яном, сільські отамани готуватимуть до бою людей, перевіряючи їхню зброю - вила, рушниці.

Легедзинський дяк за зброю мав сапу.

По флангах ставили "льюїси" - кулемети із села та привезені вишнопільськими "дерещуками". Були тут ще "гості" з Косенівки, Зеленькова, Камянечого, Рогів.

Так, за селом Легедзине, по Уманському шляху (як тоді казали - на Дзюбанці) почався збройний виступ місцевого підпілля Української Народної Республіки проти частин червоних кіннотників, які рухалися на Звенигородку.

Саме у ці дні Червона Армія прорвала кримську оборону російської Білої гвардії, відчувши себе "на коні". Загрожував їй тепер хіба що Петлюра, який з Поділля намагався прорватися на Центральну Україну і чекав на хвилю сільських повстань, які могли змести більшовиків з їхньою продрозверсткою, грабунками і чекістськими "зачистками".

Перша кінна лава котовців "нарвалася" на борони і кулемети повстанців. Друга, розвернувшись, відійшла на Дубину, і, дочекавшись підмоги, випустила перед себе кілька тачанок, які під дядьківськими пострілами, на шаленій швидкості розвернулись і хвилями пустили черги з важких кулеметів.

За ними пішла кіннота.

Хтось з коліна до останнього відстрілювався, чи калічив вилами ворога. Хтось, не витримавши нерівного бою, втікав до села. Серед повсталих було багато жінок і підлітків.

Зайшовши до села, червоні почали розправу: страчували впійманих повстанців, зачинили в приміщенні школи сотню молодих селян - заручників, яких пообіцяли відпустити в обмін на "льюїси", інакше - розстріляють.

Спалили в Легедзиному і Тальянках по десять садиб найактивніших організаторів виступу. За спогадами, у цей день, на Параски, загинуло до сотні селян. 

Іван Каленикович Павленко (ліворуч, фото 1931 року), учасник легедзинського повстання проти армії Котовського. Пішов боротися з вилами в руках, один з тих, хто залишився живий. Пропав без вісти після арешту у 1940-му

Час, у вимірі людському, і є історією. Він проходить, події забуваються, і навіть втрачаються для наступних поколінь назавжди, наступає певна амнезія - провали в історичній пам'яті.

Пам'ятаймо все.

І добре і погане: переляк наших прадідів, коли в їхніх дітей відбирали останній шматок хліба і вони мовчки, як худоба, помирали, і шалене геройство в агонії, коли з боронами без страху кидалися під леза шабель і ворожі кулі: за себе, за своїх сусідів і за Україну, яка ось-ось, вперше за сотні років, мала стати самостійною державою.

90 років по тому, в Легедзиному і навколишніх селах, правнуки повсталих вшановують пам'ять своїх прадідів.