Спецпроект

Празник у Легедзиному. 90 років бою черкаських селян проти комуни

Зайшовши до села, червоні почали розправу: страчували впійманих повстанців, спалили в Легедзиному і Тальянках по десять садиб найактивніших організаторів виступу. У цей день, на Параски, загинуло до сотні селян.

10 листопада 1920 року на майдані Легедзинської церкви великомучениці Параскеви було занадто людно - навіть для такого свята, як сільський храм. Основні групи "празникових" уже підтягнулися і тепер збуджено щось обговорювали.

Старші дядьки курили самокрутки, слухали запальні балачки молодих, поглядаючи на валки возів, наповнених боронами. Знизу, від Попівського ставка, заграв оркестр.

- Тальяни! - гукнув хтось.

Колона з сусіднього села Тальянок підходила до церкви з прапором і музикою.

Уже за кілька годин біля тисячі людей виставлятимуть рядами борони, маскуючи їх осіннім бур'яном, сільські отамани готуватимуть до бою людей, перевіряючи їхню зброю - вила, рушниці.

Легедзинський дяк за зброю мав сапу.

По флангах ставили "льюїси" - кулемети із села та привезені вишнопільськими "дерещуками". Були тут ще "гості" з Косенівки, Зеленькова, Камянечого, Рогів.

Так, за селом Легедзине, по Уманському шляху (як тоді казали - на Дзюбанці) почався збройний виступ місцевого підпілля Української Народної Республіки проти частин червоних кіннотників, які рухалися на Звенигородку.

Саме у ці дні Червона Армія прорвала кримську оборону російської Білої гвардії, відчувши себе "на коні". Загрожував їй тепер хіба що Петлюра, який з Поділля намагався прорватися на Центральну Україну і чекав на хвилю сільських повстань, які могли змести більшовиків з їхньою продрозверсткою, грабунками і чекістськими "зачистками".

Перша кінна лава котовців "нарвалася" на борони і кулемети повстанців. Друга, розвернувшись, відійшла на Дубину, і, дочекавшись підмоги, випустила перед себе кілька тачанок, які під дядьківськими пострілами, на шаленій швидкості розвернулись і хвилями пустили черги з важких кулеметів.

За ними пішла кіннота.

Хтось з коліна до останнього відстрілювався, чи калічив вилами ворога. Хтось, не витримавши нерівного бою, втікав до села. Серед повсталих було багато жінок і підлітків.

Зайшовши до села, червоні почали розправу: страчували впійманих повстанців, зачинили в приміщенні школи сотню молодих селян - заручників, яких пообіцяли відпустити в обмін на "льюїси", інакше - розстріляють.

Спалили в Легедзиному і Тальянках по десять садиб найактивніших організаторів виступу. За спогадами, у цей день, на Параски, загинуло до сотні селян. 

Іван Каленикович Павленко (ліворуч, фото 1931 року), учасник легедзинського повстання проти армії Котовського. Пішов боротися з вилами в руках, один з тих, хто залишився живий. Пропав без вісти після арешту у 1940-му

Час, у вимірі людському, і є історією. Він проходить, події забуваються, і навіть втрачаються для наступних поколінь назавжди, наступає певна амнезія - провали в історичній пам'яті.

Пам'ятаймо все.

І добре і погане: переляк наших прадідів, коли в їхніх дітей відбирали останній шматок хліба і вони мовчки, як худоба, помирали, і шалене геройство в агонії, коли з боронами без страху кидалися під леза шабель і ворожі кулі: за себе, за своїх сусідів і за Україну, яка ось-ось, вперше за сотні років, мала стати самостійною державою.

90 років по тому, в Легедзиному і навколишніх селах, правнуки повсталих вшановують пам'ять своїх прадідів.

Олена Білозерська: Про загиблого воїна Ярослава Карлійчука

Загинув побратим. Ярік Карлійчук, він же "Малий".
З 10-ї гірськоштурмової. Під Шумами, куля снайпера. Залишились дружина і крихітний синок.

Едуард Андрющенко: КГБ УРСР про візит принца Філіпа до Києва

Філіп, герцог Единбурзький, який помер 9 квітня 2021 року, майже півстоліття тому відвідав Київ. Це був перший в історії візит члена британської королівської родини в Україну. 5-9 вересня 1973 року українська столиця приймала чемпіонат Європи з кінного спорту. Філіп не лише був відомим шанувальником цього виду спорту, а й очолював світову федерацію. Взяти участь у змагання прибула і його донька - принцеса Анна

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: дні коротшають, а погода холоднішає

Море не виказує охоти замерзати навіть за тихої погоди. Сьогодні знову сильний східний вітер. Скидається на те, що доведеться тут іще затриматись. Тяжко, тяжко, але жити можна – а це вже щось. Не сильно здивуюся, якщо доведеться чекати тут до травня.

Володимир Володько: Храм гетьмана та короля

Є на мапі України місця, що уособлюють собою точки біфуркації нашої історії. Саме там в певний момент відбуваються події, що змінюють майбутнє. Не надто часто вони залишають по собі видимі сліди, на які ми можемо поглянути крізь час. Більш ніж три століття тому на території сучасного села Дігтярівка на Чернігівщині сталася епохальна для України зустріч гетьмана Івана Мазепи та короля Швеції Карла ХІІ. Нам дуже пощастило, що до наших днів зберігсянімий свідок тих подій – Покровська церква. Але чи житиме вона в майбутньому? Сьогодні це залежить від здатності світської та духовної влади захистити та відновити пам’ятку.