Нова амнезія Голодомору по-українськи

"Хто контролює сучасність - контролює минуле" - формула, висловлена у відомому романі Джорджа Орвела "1984" вкотре переконує у своїй правдивості. Переписування історії до непізнаваності, залежно від політичних віянь, стало, на жаль, особливою прикметою людської цивілізації.

Але, на відміну від країн Заходу, де історія наближається до стану константи, в Україні спостерігаємо калейдоскопічні зміни в історичному дискурсі, позаяк, він, за визначенням Мішеля Фуко, є дискурсом влади.

Процес кваліфікації окремих злочинів проти людства ХХ ст. як актів геноциду для багатьох проходить дуже болісно. Якийсь геноцид хтось та й заперечує: чи то режим, що його скоїв, чи його спадкоємці, чи нащадки, чи палкі симпатики.

Але видається дивним психологічним феноменом теперішньої української влади факт невизнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українців. Українська політична еліта вирішила не просто відмежуватись від політики національної пам'яті "ющенківського" періоду, а й заперечувати те, що, здавалось би, неможливо зробити апріорі.

Відтак, "модернізоване" трактування Голодомору 1932-1933 рр. як "спільної трагедії народів України, Росії, Білорусії і Казахстану" за всіма ознаками наближається до офіційної позиції Кремля.

Мало того, воно йде в розріз з документально доведеними фактами якісної відмінності голоду на території України від голоду в інших частинах СРСР, що дозволяє вважати його геноцидом (конфіскація всього продовольства, фізичне блокування голодуючих у місцях їхнього проживання, інформаційна блокада).

Утвердження нової концепції Голодомору передбачає рух у кількох напрямках.

Зміна політичної риторики. У фарватері цього процесу перебуває одіозний міністр Д. Табачник, який з полум'яним запалом взявся викорінювати з голів українців "маячню" про геноцид.

Не менш гаряче підтримує російську версію Голодомору директор Інституту національної пам'яті, комуніст В. Солдатенко. А експортує нову версію про голод сам В. Янукович, який своїми заявами у Брюсселі не просто порушив норми чинного українського законодавства, зокрема закону "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні" 2006 року, а й відверто знехтував рішеннями 25 країн світу, які визнали Голодомор актом геноциду українського народу.

І це все при тому, що заперечення Голодомору як Геноциду на Заході, особливо у науковому світі, стало справжнім моветоном (див. наприклад, нові праці Тімоті Снайдера, Норман Наймарка).

Переписування підручників. Оскільки формування історичної пам'яті починається з дитячого віку, Міністерство науки і освіти України вирішило подбати про його "правильний вектор".

Зважаючи на безапеляційність позиції Росії щодо питання Голодомору, не важко передбачити, яка його версія буде прописана у планованому українсько-російському підручнику. При чому влада абсолютно байдужа до висновків фахівців, які переконують у щонайменше недоцільності такого проекту.

Покликання на німецько-французький досвід у цій сфері взагалі не витримує критики, бо їхній підручник став продуктом багаторівневих наукових дискусій, які тривали не одне десятиріччя.

Натомість українсько-російський "інтелектуальний продукт" планують створити у рекордно короткі строки (до 2013 р.), керуючись головно політичною доцільністю.

Поряд з тим, навчальні книги, які йдуть у розріз з офіційною версією історії вже тепер потрапляють у "чорний список". Нещодавно книгу декана юридичного факультету Національного університету ім. Шевченка Івана Грищенка "Історія українського права" позбавлено статусу навчального посібника для університетів, позаяк вона, буцімто, містить "крамольні речі" про те, що росіяни й українці етнічно й генетично відрізняються.

Мимоволі напрошуються деякі паралелі з комуністичним істориком Матвієм Яворським, якого найпрестижніший московський партійний журнал "Историк-марксист" у 1929 р. звинуватив у тому, що історію України в одному зі своїх підручників він розглядає як окремий історичний процес (сам Яворський був заарештований як член міфічного Українського національного центру і розстріляний у 1937 р.).

Нова політика амнезії. В Радянському Союзі питання голоду знаходилось під офіційною забороною, найменші згадки про нього жорстоко карали, саме слово "голод" замінили евфемізмом "недооблік смертей".

Великий проект примусового забуття про голод передбачав і підтасовування історичних фактів. У 1983 р., аби не перетворювати 50-у річницю Голодомору на день жалоби і пам'яті, Радянська Україна гучно відзначала велику дату - 1500-ліття своєї столиці з усім властивим бутафорним тріумфалізмом і гаслами про "споконвічну єдність" українців і росіян.

Цього року влада, усупереч практиці попередніх років, вперто не ділиться з громадськістю планами відзначення річниці Голодомору. Ба більше, Міністерство освіти та науки не направило до навчальних закладів методичні рекомендації із проведення "Уроків пам'яті" та інших культурно-просвітницьких заходів.

А В. Янукович скасував указ свого попередника про можливість присудження Шевченківської премії за висвітлювання тематики Голодомору.

Однак належне вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. сприятиме інтеграції українського суспільства, нівеляції його постгеноцидної свідомості, з усіма її викривленнями і травмами, що радше нагадують стокгольмський синдром, коли жертви ідентифікують себе зі своїми катами і симпатизують їм.

Українська нація десятиліття жила, вважаючи своїх вбивць за лідерів і правлячу еліту. Утвердження у свідомості українців пам'яті про жертви тоталітарного радянського режиму вирішить низку проблем самоідентифікації. Це також закладе реальні можливості для національної єдності в майбутньому.

Зважаючи на ці міркування, виглядає утопічною думка про можливість остаточного примирення пам'ятей різних націй стосовно Голодомору на даному етапі.

Позиція Росії, де панує неоімперська державницька політична стратегія, вектором якої є розширення "спільного" російсько-українського історико-культурного простору, не викликає здивування, бо є для неї цілком притаманною. Але "історичні" реверанси з українського боку нагадують комплекс меншовартості.

Намагаючись виробити ефективну формулу співжиття з грізним "великим другом" український політикум легковажно перетворює історичну пам'ять українців на засіб жонглювання у політичній грі.

При чому йде всупереч волі народу, який привів його до влади, народу, який за останні роки дізнався багато справжнього про свою історію, тому запалення свічок пам'яті у вікнах в останню суботу листопада вважає внутрішньою морально-етичною потребою.