Спецпроект

Друге пришестя або Пошуки невловимого Яворівського

Вже в червні 1989 року окреслилося два Рухи - народний, спрямований на здобуття свободи (і частково ковбаси), і Рух спритних людей до вищих посад, почестей і влади, які на деякий час зустрілися під дахом Народного руху за перебудову.

В кінці вересня 1989 року я повернувся з відпустки до Києва і завітав у знайому кімнату на другому поверсі особняка Лібермана, чи то пак - Спілки письменників України, де містився Народний рух...

...Спочатку я був хотів назвати цей розділ [мемуарів] "Друге пришестя Миколи Жарких в Народний рух", але воно видалось мені претензійним, і я зупинився на скромнішому варіанті - просто "Друге пришестя".

Яка ж була історична обстановка в цей момент?

1 липня відбулася установча конференція київського Народного руху. Начальником Київської організації був обраний письменник Володимир Олександрович Яворівський, секретарем - поет Віктор Терен.

В перших числах вересня відбувся установчий з'їзд всеукраїнського Руху; головою Руху на ньому був обраний поет Іван Федорович Драч. На цих двох зібраннях я не був присутній, чув про них тільки з оповідань товаришів, тому й писати про них мені не випадає.

Для мене особисто було важливо, що на обох зібраннях про мене ніхто не згадав, ніхто мене ні в які керівні органи не пропонував, і відповідно я нікуди не був обраний. Отже, з вересня 1989 року з мене був "дикий" рухівець.

Я ніколи не писав заяви про вступ до Руху (чого вимагав від інших), не належав ні до якого певного осередку, не сплачував членських внесків і не зазирав начальству в очі, чекаючи від нього рятівних вказівок. Отже, наді мною не було ані парторга, ані профорга, ані комсорга - взагалі нікого, хто міг би здійснювати рухівське керівництво моєю діяльністю.

Як сталось, що київським керівником став Яворівський - я сказати не вмію. Як не дивно, але під час підготовки київської конференції (див. вище) персональний склад керівництва взагалі й кандидатури голови і секретаря зосібна взагалі не обговорювались.

Я був присутній на всіх засіданнях оргкомітету (координаційної ради), писав її протоколи і можу засвідчити це цілком категорично. З рівною категоричністю можу засвідчити, що пан Яворівський жодного разу не був присутній на жодному із засідань координаційної ради - як до установчої конференції, так і після обрання головою ради.

Отже, доводиться констатувати, що вже в червні 1989 року окреслилося два Рухи - народний, спрямований на здобуття свободи (і частково ковбаси), і Рух спритних людей до вищих посад, почестей і влади, які на деякий час зустрілися під дахом Народного руху за перебудову.

Де і як працював оцей Рух спритних людей - я не знаю (повторюся - я до нього не входив), але результати його діяльності були всім очевидні - на всіх керівних посадах Руху опинились спритні люди.

...На великому (рухівському) столі в центрі кімнати горою лежали папери. Коли хтось, не знайомий з особливостями рухівського діловодства, необережно клав на цей стіл нові папери, рівновага порушувалась, і зайві папери починали сповзати схилами гори на підлогу.

Я зауважив якийсь зошит, край якого стирчав із гори. Я обережно витягнув його - це був рухівський зошит реєстрації осередків. Із десяти секретарів Руху, обраних на з'їзді, на той час в кімнаті були Галина Антонюк і Петро Кагуй (з ним я тоді й познайомився). Я, показуючи рукою на гору, звернувся до них : "А... оце-о... це наше діловодство ?" - "На жаль, так".

До речі, про секретарів Руху. Головою секретаріату був Михайло Горинь, якого я декілька разів бачив, але ніколи з ним не говорив.

У мене не було жодних запитань, з якими треба було звертатись саме до нього, а він, як і взагалі керівники Руху, мабуть, просто не виділяв мене із загальної маси народу, яким вони - керівники - повинні були керувати.

Але я досі назвав тільки три прізвища. Четвертим був Микола Поровський, а от хто були решта шість - не вмію сказати. Шукати їх в Інтернеті я не хочу, тому що пишу не об'єктивну монографію, а особисті суб'єктивні спогади.

Можливо, їх робота протікала десь у недоступних для мене сферах, а можливо, вони просто нічого не робили - видимий результат був той самий.

Натомість я із щирим задоволенням і глибокою вдячністю хочу назвати тих, хто насправді рухав Рух, хто робив його народним: Петра Борсука, Олександра Козулька, Олексу Климончука, Івана Бровченка, Костянтина Матвієнка, Катерину Зеленську, Ганну Захарчук, Андрія Жалко-Титаренка, Володимира Чемериса, Віктора Терена, Генадія Гашка, Миколу Сазонова, Антона Сеньківа, Ольгу Пшеничну, Волеслава Гейченка, Володимира Солопенка, Віктора Баннова, Євгена Недосекова і ще багатьох добрих козаків.

Не их ли ты доблестью славен ?

И кто был им верностью равен ?

Всі ці люди були зразками організованості, відповідальності, серйозності у ставленні до взятих на себе зобов'язань. Не завжди легко мені удавалось умовити їх зробити те чи інше, та коли хтось із них за щось брався - то можна було бути спокійним, що все буде зроблено.

І якщо Рух в Києві чогось досяг, він зобов'язаний саме цим людям, які не отримували з рамена Руху ні грошей (ще свої платили), ні посад (все поруч з основною роботою), ні путівок на Канари, ні престижних квартир в "Царському селі".

Так, всі вони були повністю незалежні від Руху, їм не можна було нічого наказати, їх можна було тільки переконувати у слушності того чи іншого ходу - але кожна громадська організація тримається тільки на самостійних незалежних особистостях, а не на масі тупих безвідмовних виконавців.

Отже, я приступив до своєї звичної роботи по організації осередків Київського руху і створенню його районних організацій. Цей період моєї роботи в Русі задокументований значно ліпше, тому я не буду переповідати документи, а постараюсь записати те, що в документах не відбилось.

Перш за все мені хотілось з'ясувати своє становище в Русі. Я познайомився з офіційно обраним секретарем київського Руху Віктором Тереном і поговорив з ним на цю тему.

Він з великою охотою погодився на те, що я продовжу займатись тим, чим і раніше займався. З Тереном у мене склались прекрасні ділові стосунки, і мені завжди було легко до нього звернутись. Він був настільки відповідальним і акуратним, що навіть не вірилося, що він - поет.

Пригадую, як одного разу (здається, десь в лютому 1990 року) я прийшов до Спілки письменників по його душу, а він сказав мені : "Я зараз буду проводити заняття в школі молодих поетів, а потім ми поговоримо. Хочеш бути присутнім?" Ще б пак - кому ж не цікаво побувати на Парнасі, та не на простому, а на київському.

От тоді я побачив, як Віктор уважно слухає молодих поетів, які читали свої вірші, як уміло й обережно вказував, що йому не сподобалось і що можна поліпшити. Таки справді - поет. 

Отже, ми з Тереном поділили організаційні обов'язки, і я нітрохи не заздрив тому, що він - справжній секретар, а я при ньому щось на кшталт римського вільновідпущеника при патроні чи російського "временно обязанного" зразка 1861 року при поміщику, хоча збоку, я думаю, все виглядало саме так. Але з якоїсь речі мені хотілось, щоб цей розподіл обов'язків був затверджений головою організації, тобто В.О.Яворівським.

А от це виявилось не так легко! Яворівський був настільки невловимий, що ковбой Джо з відомого анекдота міг собі ховатись. Нарешті з'ясувалось, що він десь у заграниці і як він повернеться, то ми (Терен і я) з ним поговоримо.

І от настав день (це десь в жовтні чи на початку листопада 1989 року), коли у Спілці письменників зібрався актив Київського руху і на ньому мав виступити Яворівський. Збори проходили у досить великому залі на першому поверсі (десь на 80 чи 100 душ). Я сидів трохи збоку від кафедри і слухав, як говорить Яворівський.

Я дуже погано пам'ятаю, про що саме він говорив (здається, він розповідав про свої гастролі в Канаді і зустрічі з діаспорними українцями - на той час це була нечувана новина), натомість прекрасно пам'ятаю враження від промови.

Він говорив дуже довго і так гладко і так красно, що зал, ущерть наповнений задиркуватими рухівцями, занурився у якийсь містичний сон. Хто пам'ятає перший акт "Руслана і Людмили" - оце був саме такий сон, тільки розіграний не на сцені, а в реальному житті :

Какое чудное мгновенье...

Что значит этот дивный сон ?..

И это чувств оцепененье...

И мрак таинственный кругом?..

І от у той самий момент, коли Яворівський своїм красномовством приспав уже геть усіх (при чому, слід зауважити, ніхто не хропів і ніхто не звалився зі свого стільця у прохід) - встає Сергій Федоринчик і каже : "Володимире Олександровичу, треба, щоб ви оце не нам розповідали, а по телевізії".

Заціпеніння злетіло, і виявилось, що Яворівського вже нема. Зник. Здимів. Дематеріалізувався.

Терен, який ліпше орієнтувався у закапелках будинку, кудись побіг і скоро повернувся зі словами : "Все прекрасно, Яворівський цілком згоден". І більше я цього Яворівського ніколи в житті не бачив. Отже, хоч як би мені хотілося дати до своїх спогадів епіграф з "Майської ночі" :

...И удостоился рядом я

с кучером царским на козлах сидеть.

- з обставин справи видно, що я не маю ніякого права на таку почесть. Не тільки що на козлах разом з ним не сподобився посидіти, але й бачив його тільки один раз, і то на зборах.

Але так чи інакше моє друге пришестя до Руху відбулося.

Микола ЖАРКИХ - упорядник серії "Бібліографія старої України" в семи книгах. Автор сайту "Мислене древо", інтернет-проекту "Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки".

Джерело: персональний сайт Миколи Жарких

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Шоста зупинка. Площа Лесі Українки

Поруч інституту був великий універмаг, Печерський. І там час від часу траплялися дива у вигляді імпортних товарів. Проте навіть коли ці товари з'являлися, і коли ти в боротьбі та навіть бійках доходив у кількагодинній черзі до омріяного прилавку, виявлялося, що купити їх на зарплатню інженера не завжди було легко. І дівчата придумали геніальний вихід

Андрій Руккас: Сто років бою біля Чорного Острова

Крім Євгена Мишківського, в бою біля Чорного Острова полягли козаки Іван Литовченко та Йосип Продиус, пропав безвісті бунчужний Олекса Фількевич. У 100-ту річницю бою, в Чорному Острові відкрили пам'ятний знак на честь загиблих героїв. А от чи є вулиця імені Євгена Мишківського у Тернополі?! Схоже, що немає

Юрій Юзич: Пластуни віднайшли у Відні могилу начштабу корпусів УГА Фердинада Льонера

Хто такий Фердинад Льонер (Ferdinand Lohner)? Уродженець Сараєво, австрійський німець. Випускник віденської академії генштабу 1914 року. Відзначений кількома хрестами за хоробрість на італійському фронті. Добровольцем вступив до УГА.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Вулиця Івана Кудрі». П`ята зупинка

Боєнська вулиця, сповнена тваринного жаху в прямому сенсі, Іван Кудря, за яким тягнеться шлейф крові та нищення, трагедії Жовтневого палацу та Хмарочоса Гінзбурга, а тепер готелю `Україна`, які стоять практично поруч, дивляться один на одного – усі ці місця та імена якось фантастично сплелися драматичними нитками нашої історії.