Україна за дужками

Другий тур президентських виборів все ближче, а програма та погляди лідера перегонів залишаються досить туманними. Водночас, з тих невеликих уривків, які час від часу лунають зі штабу Володимира Зеленського, можна скласти певне уявлення про світогляд політика-шоумена. "Віру, мову, територію та історичних лідерів", згідно з думкою речника Зеленського Дмитра Разумкова, треба винести за дужки.

Другий тур президентських виборів все ближче, а програма та погляди лідера перегонів залишаються досить туманними. Водночас, з тих невеликих уривків, які час від часу лунають зі штабу Володимира Зеленського, можна скласти певне уявлення про світогляд політика-шоумена. "Віру, мову, територію та історичних лідерів", згідно з думкою речника Зеленського Дмитра Разумкова, треба винести за дужки.

Дискусії кандидатів в президенти та їхніх прихильників протягом минулого тижня точаться навколо формату дебатів, стадіонів, здачі аналізів. Крім цього, люди резонно цікавляться, як Зеленський представлятиме країну на міжнародній арені, якою буде його позиція щодо ООС, які економічні кроки робитиме його команда, що буде з "Приватом", і т. д.

На тлі цих справді важливих питань проблема культури та історії губиться. Хоча насправді є чи не ключовою. Саме ставлення до культури може багато чого пояснити про світогляд ймовірного майбутнього президента. Він вважає, що "спірні питання" історії та культури потрібно винести за дужки. Що це може означати?

Едвард Саїд, засновник теорії колоніалізму, розрізняв два рівні спротиву колонізації. Перший – безпосередній військовий спротив агресорові (колонізаторові) і другий рівень – збереження ідентичності, саме через збереження культури. Припускаю, що ці етапи можуть мінятися місцями в залежності від контексту.

В історії України у 20 столітті це вже було. Перший етап – це українські визвольні змагання ІІ світової війни (ОУН та УПА). Другий етап – це шістдесятники й дисидентство, боротьба за культуру, спротив русифікації. При цьому, якщо перший етап – це бій на фізичне знищення, то другий – відносно "лагідний", це ідеологічна боротьба. Але і те і інше – це колонізація в самому прямому сенсі цього слова.

На практиці така колонізація може навіть виглядати як формальна підтримка національної культури ("Ніхто не принижуватиме українську мову!"). Але, по-суті, це завжди її маргіналізація, зведення до найпростіших етнічних форм – народні танці та хори. До цього, зазвичай, додавався і такий милий нашому північному сусіду образ добродушного, смішного "хохла".

Простіше кажучи: вдягни вишиванку, співай і будь смішним. Це – роль українця в імперії, російській чи радянській. Зрештою, саме так нас багато хто в Росії бачить і сьогодні. Не в останню чергу саме завдяки творчості Володимира Зеленського. 

У повоєнний період в Україні були люди, які пручалися такій політиці. Мова та культура була інструментом радянської колонізації. І тодішні українські культурні діячі чудово розуміли загрози такого становища. Ще в 1962 році Василь Стус в контексті русифікації писав про "денаціоналізацію" України та з гіркотою констатував, що "Донбас – то не така вже й Україна, та й Україна то не така вже й Україна".

Саме тому через кілька років Іван Дзюба написав ключову працю дисидентського руху "Інтернаціоналізм чи русифікація" в якій скаржився на "провінційне становище української культури".

Очевидно, вони розуміли, що тиск на мову та культуру – це інструмент поширення імперії, який має лише одну мету: розмивання національної ідентичності. І це саме той момент, коли культура переходить в політику.

Така спрощена культура з розбитою ідентичністю добре прогинається під культуру колонізатора: чи то радянську комуністичну культуру, чи то під культуру "братнього народу". В радянські часи це називалося "національна за формою, соціалістична за змістом культура". Сьогодні для цього є простіші формулювання: "какая разніца" або "атцепітєсь". 

Це саме те, що пропонує нам Володимир Зеленський і те, чим він, по-суті, все життя займається. Маргінальна культура недолугих веселих "хохлів". Народ з такою культурою можна брати голими руками. Ідентичність команда Зеленського пропонує "винести за дужки". Немає ідентичності, немає за що зачепитися, немає що відстоювати.

Ба більше, в Зеленського мовною політикою займатиметься Олександр Харебін – людина, яка вважає російську мову та радянську спадщину, Велику Вітчизняну Війну (!) "важливим елементом". При цьому ВВВ – це суто радянська конструкція. Нас знову втягують у спільне поле пам'яті та культури з "братнім народом". І оце розмивання ідентичності, мови та культури нам пропонують возвести до рівня державної політики.

Власне тому обрання Зеленського це не просто поразка в культурній площині – це культурний суїцид України. Це добровільне повернення під крило колонізатора.

А далі наступить другий етап колонізації. Тут можливі варіанти. Це може бути як поступове ідеологічне поглинання так і політичні альянси. А може бути й просто брутальний фізичний напад і знищення. Досвіду і натхнення в цій справі в росіян, на жаль, більш ніж достатньо. В найкращому випадку нам пропонують варіант Білорусі – слухняної і безмовної.

Але цьому передуватиме саме оця метафізична поразка в культурному полі, яку ми вже здається готові вчинити власними руками.

Ігор Галагіда, Мирослав Іваник: "Погром: Грубешівщина, весна 1944 р." Фрагменти вступної статті до видання

Погром розпочався в ніч з 9 на 10 березня 1944 року. Поляки з Армії Крайової та Селянських Батальйонів раптово атакували 11 українських сіл у Грубешівському повіті на Холмщині. Після тижневої перерви почалася друга, ще масштабніша хвиля атак, коли було вражено 22 українські села.

Дарія Гірна: Архітектура скорботи: чому Україні потрібні психологи меморіалізації

У США, Великій Британії, Австралії, країнах ЄС існують окремі навчальні програми з психології архітектури. В Україні окремої дисципліни, що системно вивчала б психологію архітектурного простору, немає. Тим часом у суспільстві, де кількість людей із ПТСР і травматичним досвідом зростає щодня, одночасно множаться темні, гнітючі, утилітарні місця пам'яті. Матеріальна пам'ять, яку ми відтворюємо без системного підходу, ризикує стати ще одним чинником ретравматизації.

Олексій Мустафін: Мир з мускулами. Про що насправді говорив у Фултоні Вінстон Черчилль

Промову 1946 року Вінстон Черчилль називав найважливішою в своєму житті. Але виголосив він її не на батьківщині чи хоч б в столиці іншої держави. А у Вестмінстерському коледжі в штаті Міссурі – навіть штат цей, не кажучи про місто Фултон, далеко не кожний з його співвітчизників міг би знайти на карті. Проте місце для історичного виступу в жодному разі не було обрано "випадково". Хоча б тому, що в Міссурі народився тодішній президент США Гаррі Трумен. Який, власне, і влаштував "турне" Черчилля до американської глибинки.

А. Королівський: "Українці з росіянами не сходилися". Спогади про Острогозьк на Слобожанщині

Цікаві спогади про Острогозьк залишив Михайло Токаревський - музика, український громадський діяч, член Центральної Ради УНР від УСДРП. В 1912 році він разомі з іншими членами Студентської Конференції Громад був заарештований в Києві. Під час перебування в Лук'янівській в'язниці йому повідомили, що його відправлять на заслання, в місцевість, яку вибере сам. Токаревський разом з нареченою Ніною Стопневич і друзями прибули етапом у місто Вороніж, там їм запропонували оселитись в Острогозьку, оскільки "там живуть наші хохли".