Чому Василь Кук?

Триває громадське обговорення ініціативи про присвоєння 21 окремій механізованій бригаді почесного найменування на честь генерал-хорунжого УПА Василя Кука.

 
Василь Кук

Триває громадське обговорення ініціативи про присвоєння 21 окремій механізованій бригаді почесного найменування на честь генерал-хорунжого УПА Василя Кука.

Я відповідальний за проведення цього громадського обговорення, тому маю утриматися від ідеї подачі пропозицій самому собі. Але вважаю за доцільне поділитися думками про це з вами. 

Не є секретом, що то я подав ідею на розгляд бригади. Чому?

Почну, на мій погляд, з головного.

Давно, двадцять років тому, пан Василь сказав комусь з відносно молодих людей приблизно таке: "Ти часто кажеш, що готовий померти заради України. Але ж Україна не кровожерлива, їй не потрібна твоя смерть. Для України треба, щоб ти був живий і діяв заради неї. А помирати мають вороги — в тому числі твоїми стараннями".

Під час дискусій навколо постаті Василя Кука регулярно виникають питання: "Чому не загинув? Чому його не підірвали, як Коновальця, не застрелили, як Шухевича, не отруїли, як Бандеру? І взагалі, чому його після шести років за ґратами амністували — в той час, коли десятки тисяч людей, якими він керував і командував, перебували в таборах та на засланнях?"

Тобто, за великим рахунком, "провина" Кука в очах сучасних "суддів" полягає в тому, що він не загинув в тюрмі або не помер десь у Сибіру.

Наскільки я пам'ятаю, пан Василь ніколи не виправдовувався з цього питання. Єдине — він казав, що своїм життям вдячний Степанові Бандері: після його вбивства в КДБ зрозуміти, що в такий спосіб не послабили, а навпаки — посилили український націоналістичний рух.

Кук залишився живим Він пережив і Сталіна, і Хрущова з Брежнєвим, і Щербицького з Андроповим, і КДБ з Радянським Союзом. Читаю розсекречені документи, матеріали його кримінальної справи, і все більш переконуюся: все, що він робив, завжди було заради України і на користь українській справі.

Я у захваті від того, як майстерно Кук використовував для цього ресурси КДБ — єдині, які тоді були у нього в досяжності. Але то є темою окремої, довгої та цікавої, але окремої розмови. Зараз я про інше.

Присвоєння бригаді імені Кука — це стане в тому числі визнанням того, що героїчна смерть за Україну не є обов'язковою умовою для українського діяча, щоб потрапити у пантеон Героїв.

Що було б корисніше для України: щоб пана Василя таємно розстріляли десь на Лук'янівці у 1954-му чи стратили за вироком радянського суду у 1975-му, або ж - щоб він вижив, після цього ще 50 років "залишався націоналістом-фанатиком", як писали про нього в секретних доповідях, працював заради України і виховував тисячі таких, як я?

Олексій Мустафін: Останній трибун Рима. Любові й ненависті Коли ді Рієнцо

Історія знає чимало прикладів, коли народний улюбленець здобуває владу - і перетворюється на деспота та здирника. А після смерті про нього згадують як про героя-мрійника й зводять йому пам'ятники. Саме так сталося з Ніколо Габріні, більше відомого у світі під іменем Кола ді Рієнцо.

Олексій Мустафін: По каву на Страдуні. Військова авантюра, яка зламала Югославію

Однією з ключових подій хорватської Війни за незалежність і розпаду "другої" Югославії стала облога Дубровника. Міста, яке ще з 1972 року було демілітаризоване і формально перебувало під захистом ЮНЕСКО. Попри це командування югославської армії вирішило встановити над ним військовий контроль. Надто спокусливою йому здавалася перспектива "відрізати" від Хорватії усю Південну Далмацію.

Сергій Громенко: Історія російського імперіалізму і колоніалізму (чернетка гранднаративу). Частина ІІ

У період 1917–1921 рр. відбувся колапс Другої російської імперії, а контрольована більшовиками територія у 1918–1919 рр. стиснулася до меж XVI століття. Своє прагнення незалежності продемонстрували більшість народів колишньої Росії, і деяким з них вдалося створити власні держави. Через це пройшли всі переможені у Першій світовій війні імперії.

Олексій Мустафін: Формула миру, вагітна війною. Спроба примирити протестантів з католиками, яка ще більше посварила їх між собою

Закон Священної Римської імперії, схвалений рейхстагом 1555 року в Авгсбурзі, у світі більше відомий під іменем Авгсбурзького релігійного миру. Адже він вперше – і фактично, і юридично - визнав за підданими імператора, які були християнами, право обирати конфесію.