Вся правда про радянські весілля

Багато хто до сих пір згадує ці весілля як "добрі і славні радянські традиції", а я бачу в них все ж ту радянську бюрократію з її бездушністю і байдужим ставленням до особистості. Радянські весілля були як дві краплі води схожі один на одного, а наречені та їх родичі терпіли під час організації такого процесу безліч дрібних принижень.

 

Що найцікавіше – багато сучасних весільних традицій тягнуться ще з часів СРСР. Це і незрозумілі мені непомірні витрати (які в подальшому часто стають причинами скандалів), і зовсім однаковий "стандартно-казенний" зовнішній вигляд весільного декору та костюмів, і вся ця совкова обрядовість – за недотримання якої на вас будуть нібито косо дивитися родичі, ну і т.д. і т.п.

Насправді немає ніякого "єдиного стандарту", який би був обов'язковий до виконання – весілля може бути таким, яким ви самі захочете, все залежить тільки від вашої фантазії.

Але наші люди з якоюсь незрозумілою мені "ослиною впертістю" продовжують з року в рік відтворювати совкові обряди, тому що "всі так робили і це правильно". Просто подивіться на фотографії більшості сучасних весіль, і ви зрозумієте, про що я говорю.



Навіщо брали шлюб в СРСР?

 

Почнемо з того, що шлюб в СРСР був річчю, якщо не обов'язковою, то дуже бажаною для отримання тих чи інших життєвих благ.

По-перше, подружжю було набагато простіше отримати "безкоштовну" квартиру - так як воно вважалася вже "осередком суспільства, основою держави". Самотній людині в СРСР, яка до того ж не має зв'язків, можна було розраховувати в кращому випадку на кімнату в гуртожитку або в комуналці.

Крім житла, ті хто не перебував в офіційному шлюбі, мали і безліч інших життєвих перепон – могли виникнути проблеми при працевлаштуванні, за кордон в турпоїздку вас абсолютно точно не випустили б, в готелях незареєстровані пари не селили в один номер, гостей з такого номера виганяли о 23 годині вечора, а візит вагітної незаміжньої жінки (ледве не написав "дівчини") до гінеколога міг закінчиться повідомленням про це батьків.

Крім усього перерахованого вище – неодружені чоловіки платили в СРСР так званий "холостяцький податок".

У загальному і цілому – життя в совку було влаштоване таким чином, що виживати в зареєстрованому шлюбі було набагато простіше, і це багато говорить про реальні цілі укладення більшості шлюбів.

Зрозуміло, випадки "велике і чисте кохання" теж бували, але мені чомусь здається, що першого було набагато більше – про що говорить досить високий відсоток розлучень в СРСР.



Радянське весільне приниження

 

У всьому, де звичайна радянська людина хоч якось стикалася з державою (поліклініки, дитячі садки, магазини), вона терпіла постійне приниження.

РАЦСи і в цілому організація весілля в СРСР винятком не стали – приниження тут було всюди. По-перше, в сам РАЦС вам потрібно було з'явитися особисто, так би мовити на килим, і за два місяці заявити про намір укласти шлюб.

Пихата тітка у відповідь могла повідомити вам безпристрасним голосом, що всі найближчі дати зайняті – ми розпишемо вас через три місяці, і тіштеся цим.

Парі, яка заявила про свій намір взяти шлюб, видавалося так зване запрошення, з яким можна було відвідати салон для молодят і купити будь-які речі для весілля.

Неважко помітити, що красивим словом "запрошення" держава маскувала звичайні талони для дефіциту – так як у вільному продажу нічого з цих речей не було. З цим "запрошенням" в салоні для молодят можна було купити більш-менш пристойний костюм і взуття, яких не було у магазинах.

Ще з цим "запрошенням" можна було придбати постільну білизну в принизливо обмеженій кількості – 2 простині, 2 наволочки, 2 двоспальних підодіяльника, одну скатертину і 4 рушники.

Також парі пропонували купити весільні обручки – комплект яких (з поганого золота з високим вмістом міді) коштував 120-150 рублів – вище середньої радянської зарплати.

Ще дуже принизливим був процес покупки спиртного на весілля – за часів "сухого закону" на все весілля належало тільки 10 пляшок вина, які можна було придбати за тими ж талонами із РАЦСу.

За часів же звичайного дефіциту в РАЦСі давали талон на горілку, який іменувався "довідкою". У довідці-талоні вказувалася адреса магазину і кількість спиртного (найчастіше – ящик горілки), але пізніше чиновники помітили, що деякі пари після отримання такої "довідки" незабаром забирали заяву на реєстрацію шлюбу.

Талон на горілку було вирішено видавати тільки після реєстрації шлюбу – і вже після розписів в РАЦСі щасливі молодята десь прогулювалися, тоді як родичі щодуху мчали з талоном за горілкою для банкету.

 

Принизливим був і сам процес реєстрації шлюбу – найчастіше він відбувався у вихідні у якомусь місцевому палаці одружень, і до цього палацу з'їжджалася ціла купа пар з нареченими в однакових кримпленових сукнях.

Пари шикувалися в чергу, що нагадувало такий собі сюрреалістичний конвеєр – не вистачало тільки талончиків з часом реєстрації, як в поліклініці, і криків "ви тут не стояли!".

У загальному і цілому – процес був досить знеособленим і казенним.



Радянські весільні традиції

Приблизно до 1960-х років почали складатися ті самі совкові весільні традиції, більшість з яких живе і сьогодні.

У 1960-і роки стали масово будуватися палаци одружень, обряд реєстрації шлюбу в яких замінив церковне вінчання. Вінчання в СРСР, до речі, вкрай не віталося, і про всіх такі випадки тут же доповідали в партійний комітет.

 

Чисто совкової традицією став так званий "викуп нареченої" в під'їзді – цю традицію принесли люди, які переїхали в післявоєнні роки з сіл до міста. "Викуп" часто відбувався під гучний акомпанемент баяна, щоб всі у під'їзді знали, що "у нас тут весілля".

Ще однією традицією стало замовлення дорогих автомобілів для перевезення гостей – в СРСР це найчастіше були чорні "волги", в окремих випадках могли бути "чайки" (якщо місцевий РАЦС мав такий автопарк).

Оренда "волги" коштувала 25 рублів в день, "чайка" обходилася дорожче. Автомобілі зазвичай прикрашали паперовими стрічками, іноді величезними обручками, але частіше – целулоїдною лялькою немовляти.

У РАЦС обов'язково замовляли фотографа – ця традиція з'явилася в кінці 1960-х років, а на вході в зал реєстрації шлюбів завжди грав марш Мендельсона.

Ще однією дивною радянською традицією було покладання молодятами квітів до пам'ятників солдатам або Вождю.

 

Після реєстрації шлюбу обов'язковим був "банкет". Бідніші сім'ї організовували його в квартирі або в гуртожитку, а такі ж бідні, але ті, що чомусь вирішили викинути купу грошей на весілля - замовляли зал в ресторані.

Музика була найчастіше у вигляді місцевого ВІА в складі від 4 до 12 осіб, або просто у вигляді дискотеки з бобінного магнітофона.

Опціонально (на вимогу старшого покоління) міг бути присутнім дід з баяном, який в перервах між тостами награвав "народні" пісні.

 

На весілля було прийнято дарувати подарунки, причому тут все теж було "стандартизовано" – молодь дарувала гроші, по 10 рублів "з носа", по 20 рублів з пари.

Старші гості намагалися подарувати речі – класичними радянськими весільними подарунками були сервізи, вази, фужери, набори столових приборів в коробках, а також побутові речі, на зразок люстри, пилососа або килима (останній вважався дорогим і "багатим" подарунком).

 

П'яні бійки на радянських весіллях були явищем досить частим, як би не намагалися довести протилежне фанати СРСР. Починалося все класично, з питання "а ти мене поважаєш"? Після чого за потерпілого могли заступитися друзі і родичі, і бійка могла перерости в масову.

Непоодинокими були й просто якісь застільні конфлікти, коли родичі, що давно не бачились, раптом зустрілися за одним столом і почали "на п'яну голову" пригадувати, хто у кого в якому році який підодіяльник вкрав.



Тих, кого вкусив совок. Замість епілогу

В якості епілогу хочу сказати ось що: радянські весілля були абсолютно однаковими, в достатній мірі бездушними і невиправдано дорогими заходами, на яких молодята відчували себе в буквальному сенсі слова "чужими на цьому святі життя" - все відбувалося як би не для них, а для родичів та сусідів.

Висидіти 1-2 дні на весільних урочистостях під постійні крики сп'янілого натовпу: "Гірко!" – було справжнім випробуванням.

І що найсумніше - сучасні покоління з якоюсь невідомою мені завзятістю продовжують відтворювати ці традиції - без розуміння того, що ці традиції народилися в закритому суспільстві, яке не бачило і знати не хотіло ні про що інше.

За ті 10-15 тисяч доларів (або навіть більше), що викидають зараз на весілля, молодята можуть пів року подорожувати по світу або прожити місяць в президентському люксі готелю в екзотичній країні, влаштувавши для себе справжнє свято і спогади на все життя.

Замість цього люди вважають за краще викидати чималі (і часто останні) гроші на п'яні крики "Гірко", прокидаючись похмурим суботнім ранком в рідній безкоштовної хрущовці і починаючи підраховувати збитки.

Чому так відбувається - для мене велика загадка. Мабуть, саме це називають традицією і духовністю ...

Такі справи…


Автор закликає охочих долучатися та підписуватися до його Живого журналу, facebook-сторінки та telegram-каналу.



Переклад з російської: Володимир Бірчак.

Андрій Портнов: Два роки катедри історії України на Віадріні

Засадничою проблемою розвитку україністики в Німеччини є дещо парадоксальна стереотипізація України в німецькій масовій свідомості. З одного боку, Україна нерідко ототожнюється із націоналізмом та антисемітизмом. З другого, часто розглядається лише як «частина Росії».

Ярина Ясиневич: Пам’яті міністра Івана Вакарчука. Він зрушив з місця реформу освіти України

Реформу нашої освіти зрушив з місця Іван Вакарчук. Він діяв системно, широко та швидко. Було в ньому щось від тих римських легіонерів, що крокували добре зробленими дорогами.

Микола Рябчук: Сашко. Нам його бракуватиме

За кілька останніх тижнів померло кілька моїх знайомих, усі – з “не-епідемійних”, не пов’язаних із COVID-19 причин. Кілька смертей на тлі тисячних гекатомб, про які ми читаємо щодня у новинах, виглядають як статистична похибка. Але водночас оті “кілька смертей” – це дуже конкретні люди, яких знаємо особисто і відхід яких сприймаємо куди емоційніше, ніж сухі статистичні дані з цілого світу, хоч би якими вони були астрономічними.

Національний музей Революції Гідності: Відкрите звернення до керівництва держави щодо політики пам’яті