Тролейбус номер 15. Зупинка «Вулиця Госпітальна». Зворотна перша

На рецепції в готелі сидів якийсь відставник і записував гостей в журнал. Питає в Стефка – "как Ваше имя?", той відповідає "Степан Бандера". Чоловік піднімає голову, роздратовано каже "Да, да, а я Симон Петлюра! Я Вас серьезно спрашиваю, молодой человек!".

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Мої спогади про київське життя вздовж маршруту київського тролейбусу лише до Бессарабки були б неповними, якби я про щось писала лише з одного боку маршруту. Це – несправедливо.

Тому я сідаю на кінцевій зупинці, на Бессарабці, і тролейбус, зробивши півколо навколо скверу, знову вирушає потихеньку на зупинку "Вулиця Госпітальна".

І це зовсім не зворотний напрямок, це – нові враження, спогади й емоції.

А поки я ще чекаю тролейбуса, пригадала знову епоху суцільного побутового приниження, коли будь-які речі ми не купували, а діставали. Часом - з неабиякою боротьбою, приносячи в жертву відірвані ґудзики, відтоптані ноги і навіть розірвані поли плаща.

Підготовка до весілля в усі часи була справою клопітною.

І коли ми з Сергієм вирішили одружитися, окрім фундаментальних питань, які вирішували переважно наші батьки, виникало багато маленьких, проте дуже важливих.

Наприклад, де купити красиву, відповідну події, білизну.

Я не знаю, яку білизну одягали на весілля старші покоління, бо вивчаючи асортимент тодішніх магазинів, нічого, окрім реготу і насмішок, це не викликало.

Найбільшим щастям тоді було "дістати" легендарну "нєдєльку", це сім штук трусів в одній упаковці, з назвами кожного дня тижня.

"Нєдєлька"

Такі труси можна було купити або у фарцовщиків або їх підробку, пошиту в підпільних майстернях. Підробка була небезпечна тим, що труси одразу линяли і після першого ж прання розтягувалися і рвалися.

Радянські панталони носили лише старші жінки, а також бабусі, які іншої нижньої білизни не уявляли.

Молодь таке не признавала, тому дехто навіть самостійно шив собі білизну. Резинки, мереживо та бавовну купити було можна. І ще виручали комісійні магазини, де продавали або вживані імпортні речі, або часом туди якимось дивом залітали закордонні труси.

Але справжнє щастя понеслося, коли почав тріщати по швах СРСР і пішли хвилі перших закордонних товарів.

Тоді також було багато підробок і недоброякісних товарів, проте все ж траплялися і якісні справжні речі.

 
Черги за білизною

На кінцевій зупинці тролейбусу номер 15 свіжий вітер змін кінця 80-тих - початку 90-тих рр.. відкрив двері малесенького магазинчику. І саме там я побачила під склом, в красивій прозорій коробочці, справжні красиві мереживні труси.

Про розмір навіть не йшлося. Я одразу їх купила. Роздивилася б, що не той розмір, подружок вистачало.

Але мені пощастило, вони були – якраз. А ще там продавали тоненькі, тілесні, білі й чорні, колготки в цяточку. Це вже була справжня радість.

Тому нижній ярус мого весільного вбрання облаштувався чудово.

Щоправда, коли я поїхала в Москву добувати, з допомогою друзів, все весільне вбрання, там вже були магазини, де можна було купити багато що за валюту і я продублювала ці покупки делікатного характеру.

Але ті мереживні труси з маленького магазинчику на сходах, що на Бессарабці, все ж були особливими.

Антикварний магазин і базар на Центральному стадіоні

Від Бессарабки в ті часи тягнувся народний потік до Центрального стадіону, який перетворили на гігантський стихійний базар, строкатий масштабний ярмарок.

Те, що робилося тоді на усіх ярусах стадіону, вже давно описав Микола Гоголь.

"Вам, мабуть, траплялося чути, як десь рине далекий водоспад, коли все навколо сповнене стривоженого гуркоту, і хаос дивних, неясних звуків вихором носиться перед вами. Справді, чи не ті самі почуття вмить охоплять вас у вихорі сільського ярмарку, коли весь народ зростається в одне величезне страховище й ворушиться всім своїм тулубом на майдані та в тісних вулицях, кричить, гогоче, гримить?

Галас, сварка, мукання, мекання, ревіння — все зливається в один безладний гомін. Воли, мішки, сіно, цигани, горшки, баби, пряники, шапки — все яскраве, строкате, безладне метушиться купами і снується перед очима. Різноголоса мова потопляє одна одну, і жодне слово не вихопиться, не врятується від цього потопу".

Ринок біля стадіону. 1990-ті рр.
Ринок біля стадіону. 1990-ті рр.

І, між іншим, колись давно, на місці теперішнього стадіону, коли був урочисто відкритий респектабельний Бессарабський ринок, саме сюди перемістився ринок "народний". Так що не випадково у перебудовні часи тут також все кричало, гиготіло і гриміло, як за Гоголем. Ну, хіба що не мекало і не мукало.

Саме звідти в мене з'явилися розкішні чоботи-ботфорти і зимові ботики з опушкою із натурального хутра.

Умови ринку були дикими, все лежало на землі, максимум на якихось ящиках, спритніші ставили собі столи.

Поміряти взуття ще якось можна було на розмоклому картоні, а ось із одежею - складніше.

Народ прикривав один одного якимись шматками тканини чи своїми ж знятими сорочками, поки примірялася сукня чи костюм.

Пристрій для примірки взуття в Англії вікторіанської епохи
Пристрій для примірки взуття в Англії вікторіанської епохи. На українських ринках у 1990-х такого не було. Взуття міряли просто на картонці постеленій на землю

Але чудові чоботи й черевики дісталися мені завдяки нашому первісному "дикому" капіталізму.

Його перевагою було те, що на базарному стадіоні, хоч і була колотнеча, але ж не було черги до конкретного продавця, з'явився вибір різних, небачених раніше вживу, товарів після десятиліть гардеробної унітарності і неймовірний досвід спостережень за різноманітними людськими типажами.

…Подруга попросила допомогти з житлом на кілька днів для сімейної пари, українки та німця, які приїхали в Київ.

Готелі дерли страшні гроші з іноземців, надаючи, далекі від адекватних, побутові послуги та умови проживання.

Особливо на приватному помешканні наполягав німець, який категорично не хотів жити в київському готелі.

Я могла їм запропонувати лише мамину квартиру.

Ми б пожили тимчасово втрьох, мама, бабуся і я у нашій старій печерській квартирі, а інтернаціональна сім'я – в новій однокімнатній маминій квартирі на Південній Борщагівці.

Це й зараз не близько, а тоді трамвай навіть не доходив туди, треба було пересідати ще й на автобус. Їхати загалом з центру міста - більше години, ще можна було скористатися таксі.

Але таксисти тоді мали чудовий нюх на іноземців і за ті гроші, що вони вимагали за маршрут, цілком реальною була б прогулянка в Одесу й назад.

Я про всі ці подробиці чесно попередила подругу, вона їм переказала і подружжя, на мій подив, все одно погодилося.

Відкриття трамвайної лінії на Борщагівку
Відкриття трамвайної лінії на Борщагівку

Хоча вони могли б знайти квартиру десь у центрі міста.

Проте знову ж таки, тоді декотрі мешканці квартир центральних районів Києва часом так безсовісно використовували безпорадність і необізнаність іноземців, що ставало дуже соромно.

Я бувала в такій квартирі на тодішній вулиці Горького. Там тимчасово оселилася професорка з Канади, українка за походженням, яка приїхала в Україну, про що вона мріяла багато років.

Страшнішої квартири годі було знайти.

Практично жодних меблів, на кухні армії тарганів, облущені стелі, вогкість, вкрай підозріле ліжко, про ванну кімнату й туалет навіть не згадуватиму.

Проте старші представники нашої славної діаспори ще й не таке бачили в своєму житті. Професорка накупила в господарському магазині цілу торбу ядерної сили побутової хімії, вичистила квартиру і на зло безсовісним власникам все одно насолоджувалась Києвом, цікавим товариством і неймовірними новими знайомствами.

Я притарабанила їй з дому кілька чашок, блюдечка, тарілочки і ми пили каву, вино, багато говорили і слухали на маленькому магнітофоні сумні пісні якоїсь її улюбленої джазової співачки.

Якось вона розбила одну мою чашку і страшенно бідкалась, мені було смішно, бо я взагалі не переймаюсь розбитим посудом, та й чашечки були звичайними, прозорими, з якоюсь рожевою квіткою.

Ця квартира на Горького – один із моїх теплих спогадів першої хвилі української діаспори, яка рвонула до нас, як тільки відкрили кордони.

Коли професорка вже від'їжджала назад в Канаду, я запросила її в гості додому і вона принесла подарунок у коробці.

Я, трохи нечемно, одразу не поцікавилась вмістом, бо ми ж компанією сіли за стіл, говорили, реготали, плакали, співали, словом, була славна вечірка – гостя вранці відлітала за океан.

І коли я на наступний день відкрила коробку, звідти засяяв невимовної краси чайний сервіз.

Про його історію я вже дізналась пізніше, від Адріяни, своєї давньої близької подруги, також з Канади, яка допомагала пані професорці вибрати ті чашки.

Виявляється, професорка не покинула бідкатися з приводу розбитої моєї чашки, сильно переймалась нашою допомогою і вирішила віддячити, купивши новий сервіз.

Дівчата гуляли по місту, заходили в ЦУМ, ще в якісь магазини з посудом, але все було не те.

На розі вулиць Саксаганського й Червоноармійської (тепер Великої Васильківської) у красивому будинку з колонами розташувався комісійний магазин.

Але не простий, як з трусами на Бессарабці, а антикварний.

Там були справжні цінні красиві речі, картини, порцеляна, прикраси, якісь старовинні розкішні оксамитові крісла, люстри, кабінетні лампи, гобелени, статуетки, старовинні годинники. Ціни, зрозуміло, також були в такому магазині непростими, красивими.

Проте покупці там вкрай рідко траплялися, хіба що якісь підпільні Корейки чи справжні затяті колекціонери.

І раптом погляд професорки впав на чарівної краси чашки з блюдцями ручного розпису.

Я поняття не маю, скільки вони могли там коштувати, думаю, не мало.

Потім, пізніше, в листі я дорікнула пані професорці за цей сюрприз, але вона весело відписала, що це – її подарунок на моє майбутнє весілля.

Того магазину вже давно немає, проте, на щастя, будинок з колонами стоїть і завжди мені нагадує про ті часи з облущеними квартирами і розкішними сервізами.

Між іншим, чашки ті в мене є й досі і я їх дуже люблю.

Будинок з колонами на перехресті Великої Васильківської та Саксаганського, де був антикварний магазин
Будинок з колонами на перехресті Великої Васильківської та Саксаганського, де був антикварний магазин

А з Адріяною, яку згадала, в мене багато спільних чудових спогадів.

Взагалі, раніше, коли ми бачили представників української діаспори, які приїжджали в Україну, складалося враження, що вони всі – акуратні сивенькі елегантні старші жінки й чоловіки. І з усією повагою, між ними та місцевою молоддю було недостатньо точок порозуміння.

А ось коли пішла спочатку хвиля, а потім лавина саме молодих американців, канадців, поляків, французів, британців українського походження, оце було справжнє відкриття.

І їм, і нам було неймовірно цікаво пізнавати один одного.

Ці два полярні світи виявились раптом одним по крові, духу, пісням, традиціям, улюбленим стравам, куті на Різдво, бабусиним сорочкам, пам'яті, характерам і навіть прізвищам.

Я пригадую, як розказував Степан Бандера, онук саме того Степана Бандери, що, коли він збирався приїхати в Україну, йому снився один сон ледь не кілька разів.

Він виходить на сцену, перед ним величезне, гігантське море людей, це вже ніби відбувається в Україні, йому дають слово, він хоче щось сказати і не може, просто не може видати з себе жодного слова. І з жахом прокидався.

Вже потім Стефко не раз виступав перед людьми в Україні і все йому добре вдавалося, але це хвилювання перед такою великою особливою першою зустріччю легко було зрозуміти.

Степан Бандера молодший
Степан Бандера молодший

Ще був смішний випадок, коли Степан Бандера-молодший приїхав на конференцію чи то в Харків, чи то в Запоріжжя.

На рецепції в готелі сидів якийсь відставник і записував гостей в журнал.

Питає в Стефка – "как Ваше имя?", той відповідає "Степан Бандера". Чоловік піднімає голову, роздратовано каже "Да, да, а я Симон Петлюра! Я Вас серьезно спрашиваю, молодой человек!".

Пам'ятаю, як ми з Адріяною якось купили на вуличній розкладці полуниці. Ягоди були невеликими, проте стиглі, червонющі, із неймовірним запахом. Адріяна не могла їх наїстися, бо такий смак не можна було нізащо в світі порівняти із полуницями з канадського супермаркету.

Ми йшли по вулиці, несли в кульку ці ягоди, але ж не було їх де помити.

І раптом ми побачили відкриті двері у напівпідвальне приміщення, це було майже зовсім поруч "Дитячого харчування", що на вулиці Пушкінській.

У темнуватому приміщенні виднівся стіл, пара табуреток, висіли на стіні якісь шафки і білів умивальник.

Ми, недовго думаючи, зайшли собі туди, помили акуратно полуницю, і пішли.

А вже потім до нас дійшло, що це ж було чиєсь помешкання, просто люди відкрили трохи двері, бо - спекотно. Добре, що господар не нагодився в той час – а то були б нам полуниці.

Зараз у центрі Києва важко таке уявити.

Проте повертаємося з вулиці Пушкінської, з вулиці тоді Горького на Південну Борщагівку.

Німецький громадянин, славний своїм потягом до чистоти й порядку, очевидно, передивившись кілька подібних квартир, готовий був їхати з хорошими рекомендаціями не лише на Південну Борщагівку, а й в Боярку.

Тут мушу сказати кілька слів у захист Південної Борщагівки, принаймні тих часів, яку несправедливо ототожнюють з якоюсь мегаполісною невдахою.

Газетне фото Південної Борщагівки. 1979 рік
Газетне фото Південної Борщагівки. 1979 рік

Коли ти туди нарешті добирався, перед очима відкривався величезний простір, аж дихати ставало легше, повітря й справді було чистим, старі дерева будівельники пожаліли й не вирубали, будинки були новими , акуратними, балкони ще не встигли хаотично засклити, скрізь було чисто і оцих сьогоднішніх потворних нагромаджень яток, магазинчиків і великих супермаркетів ще не існувало.

А на додаток зауважу, що акуратність, чистота і порядок були в моєї мами такими, що якась німецька господиня могла б здатися в порівнянні з нею нечупарою.

Коридор, вітальня, кухня, ванна кімната й туалет завжди сяяли, як після генерального прибирання, такої ідеальної постільної білизни та рушників після мами я ніколи і ні в кого не бачила. Причому так було зазвичай. А що вже казати, коли мама дізналася, що в квартирі будуть жити мої друзі-іноземці, та ще й німці.

Забігаючи наперед, хочу сказати, що ця пара ще пару разів приїжджала в Київ і вже з вибором орендованих помешкань стало якось вільніше й краще, проте німець категорично нічого не хотів слухати і вибирати – він хотів лише в мамину квартиру на Південній Борщагівці.

…Коли ми з мамою приїхали в квартиру вже після їхнього від'їзду, на журнальному столику лежали ключі, записка з подякою, найкращими побажаннями і білий конверт.

А в конверті лежали долари.

Я суму не пам'ятаю, та це й не має значення, але ми були здивовані й вражені.

Бо, по-перше, ми ні на які гроші навіть не розраховували, у ті часи в нас перетовклося стільки народу звідусіль, що, якби вони всі платили гроші, то ми б стали багатіями.

Так було прийнято і я про це не думала.

А по-друге, та сума, хоча й була для наших західних гостей все ж не астрономічною, на нас справила сильне враження.

І ми ці гроші з великим задоволенням залишили на знаменитому базарі Центрального стадіону, а натомість я отримала чудові модні чоботи-ботфорти "всіхлопцінаші" і класні зимові ботики з хутряною оторочкою.

Московські передвесільні перегони

Наше з чоловіком весілля відбулося в 1993 році.

Вивчивши асортимент відповідних крамниць, стадіонний базар і тканинні магазини, я прийшла у відчай. Їхня фантазія про весільний чи хоча б святковий одяг йшла з нашими уявленнями паралельними лініями і не перетиналася ніяким чином.

Не було в продажу навіть дрібниць.

Весілля 1990-х. Фото ілюстративне
Весілля 1990-х. Фото ілюстративне

Для розпису у ЗАГСі вимагалося два кришталевих келиха, з яких потім треба було урочисто випити шампанське. І хоча в нас вдома кришталю було достатньо, проте ось саме таких спеціальних, довгих, на тонких ніжках якраз і не виявилося.

Для вина червоного – так, для вина білого – так, для лікеру – так, для крюшону!! – так, чарочок для горілки – так, для коньяку – так, гори кришталю для салатів, цукерок, печива, морозива, варення і навіть ікри, а ось саме для шампанського – ні.

Виручила, спасибі їй, моя тітка, мамина сестра, яка віддала нам два красивих кришталевих келиха із своїх запасів.

У крамницях не було тоді нічого. Від слова – нічого.

Між іншим, трохи раніше перебудовних часів існували такі спеціальні закриті магазини, де можна було купити дефіцитні речі не за валюту.

Коли молоді люди подавали заяву в ЗАГС – органи запису актів громадянського стану, вони отримували спеціальні запрошення, за якими могли потрапити у подібні крамниці.

Багато хто подавав фіктивні заяви на укладання шлюбу, щоб отримати туди доступ і купити дефіцитні речі.

Моя подруга запросила мене в такий магазин, коли подали з майбутнім чоловіком заяву на одруження, і я довго носила імпортну сорочку звідти.

Весільні сукню, черевички, костюм й весільні чоловікові черевики я купувала в Москві, де був більший вибір і з'явилися перші валютні магазини.

Там у нас жили друзі-українці, які дуже нам допомогли.

Сергій, тоді ще жених, не зміг зі мною поїхати через роботу, квитки дістати на поїзд було нереально і я дивом, завдяки добросердній провідниці, яка зрозуміла ситуацію, нелегально потрапила до неї в купе на верхню полицю.

Із друзями ми обходили всі ГУМи, ЦУМи, я намірялася безліч весільних суконь, Іван, товариш, півдня простояв у магазинних кабінках в одній білизні, поки ми йому підносили на примірку чоловічі костюми. Зросту вони з Сергієм були однакового, але Іван – худіший. Просто треба було на пару розмірів більший костюм.

Чоловічий костюм ми знайшли і я дуже тішилася, що він не був ані чорний, ані синій, а такого шляхетного темно-сливового кольору.

А ось пошуки жіночого вбрання виявилися складнішими і в перший день, ми безрезультатно облазивши півМоскви, плюнули, поїхали на квартиру і просто попадали від утоми.

Московський ЦУМ. 1989 рік
Московський ЦУМ. 1989 рік

Справа була ще й в тому, що я категорично не хотіла традиційну весільну величезну сукню, схожу на кремовий торт, ні в я кому разі не довгу, я їх просто ненавиділа.

Мені страшенно подобався стиль 60-тих років, але ж на вулиці був 1993 рік.

Проте, як кажуть, якщо ти чогось дуже хочеш, воно обов'язково знайдеться.

Наступного дня в невеликому магазині ми випадково натрапили на костюм.

Якби його не існувало, він би мав мені просто приснитися.

Розкішна, проте стримана, елегантна сукня довжиною до середини коліна, тобто, без оцих усіх кринолінів, оборок, воланів, плісе, драпіровок та безлічі ярусів, просто на бретельках, із чудової дорогої тканини і до неї жакет з ручною вишивкою американської дизайнерки японського походження. Костюм був, як зараз пам'ятаю, від бренду Karen Okada.

Туфлі й собі, й чоловіку купила у фірмовому магазині "Salamander".

 

Вони тоді стільки коштували, що на ці гроші можна було прожити, хоч бідненько й скромненько, але точно з півроку.

Ці перші валютні магазини багатьом слугували своєрідними музеями, люди туди ходили як на модну виставку.

Крутим подарунком на день народження вважалася бляшана баночка пива чи великий тюбик американської зубної пасти з таких магазинів.

У Москві я купила максимально все по списку, друзі дістали квиток на поїзд у двоспальне купе, СВ, як це називалося, і я вже приготувалася їхати по-королівськи.

Щоправда, я вже одразу щось запідозрила. Коли Іван, занісши мої непідйомні валізи в купе, сказав, що там вже сидить якийсь хлопчина, я якось напружилася.

Я помахала з тамбуру друзям, поїзд рушив, зайшла в купе і побачила там молодого мужчину, який виглядав так, ніби він щойно вийшов з тюрми – на бритій голові була величезна кепка, розтягнена майка, спортивні штани-"тягнучки", якісь тапки, він не мав жодної валізи чи сумки і всі його руки були в татуюваннях.

Це зараз різноманітний татуаж прикрашає модників, модниць, мачо і запаморочливих дівчат.

А тодішні "не забуду мать родную" якось не викликали особливого ентузіазму.

Але що поробиш? Сусідів у купе не вибирають, поїзд набирав ходу, ми мовчки сиділи і дивилися у вікно.

І раптом в коридорі почулися якісь крики, галас і навіть хтось плакав.

До нас в купе зайшла ціла делегація, яка складалася із незадоволеного провідника, старшої схвильованої крупненької жінки і зніяковілого чорношкірого здоровенного молодого хлопця.

Виявляється, квитки в одне двоспальне купе дісталися цій жінці і чорношкірому хлопцю, жінка була, м'яко кажучи, в стані афекту від перспективи проїхати цілу ніч у такому товаристві і вони під її голосіння ходили по вагону і шукали, з ким би помінятися.

Їй пощастило. Мій "хлопчина" з татуюваннями пішов до представника дружньої африканської країни, а жінку переселили в моє купе.

Я ніби спочатку також полегшено зітхнула, все ж у двомісному купе з жінкою якось комфортніше, але вже через півгодини я не була аж так в цьому переконана.

Спочатку вона виперла мене з моєї нижньої полиці на верхню, посилаючись на свій вік і пережиті хвилювання, потім розпочалася грандіозна трапеза з усіма можливими і неможливими гастрономічними запахами.

А потім я півночі вивчала весь її родовід, дізналась про родичів до четвертого коліна, всі визначні сімейні історії, усі милі звички і слівця членів родини дошкільного віку, її амбулаторну картку і діагнози.

А потім почалося найстрашніше – вона почала діставати усі коробки та пакунки, результати екскурсій московськими магазинами, розгортати їх і приміряти, щоразу вимагаючи від мене схвалення чи сумнівів у правильності покупки.

Вистрибнути на ходу з поїзда було поганою ідеєю. Втекти з купе я не могла, хіба що періодично вибігала в тамбур покурити. І на третій годині цього монологу я із солодкою ностальгією згадувала свою нелегальну полицю в провідницькому купе і подумала, що не такий уже й підозрілий був той "хлопчина" в розтягненій майці, а африканський хлопець, взагалі, виглядав на інтроверта, інтелектуала й мовчуна.

Ідальго й зброєносець

У молоді роки почуття небезпеки ще приспане, ти мало чого боїшся, легко долаєш перешкоди, йдеш на ризики, усі найвищі барикади тобі до снаги.

Лише досвід і вік роблять людину обережнішою, виваженою і менш цікавою до пригод і нових незнайомих людей.

Тому й джерело більшості спогадів саме там – у молодості.

…Моя тодішня робота в Гідрометцентрі закінчувалася пізно, о дев'ятій годині вечора.

Метро на Золотих воротах ще не збудували, я після роботи пішки йшла через увесь Хрещатик на Бессарабку, на кінцеву зупинку тролейбусу номер 15, і їхала додому.

Ми, метеорологи, мали специфічний, не такий, як у всіх пересічних громадян, режим роботи.

Якщо ти відпрацював з дев'ятої ранку до дев'ятої вечора, то наступного дня ти приходив на нічну зміну, яка тривала з дев'ятої вечора до дев'ятої ранку. І після цього мав два вихідних дні.

Тобто, ніяких – з дев'яти до шести, субота-неділя – вихідні.

Мені пощастило з ненормованим розкладом і практично все життя, окрім нетривалого періоду, я ніколи не працювала, як більшість.

А вже коли перейшла на телебачення, то тим паче.

…Одного вечора, коли я ще працювала в Гідрометцентрі, повертаючись з роботи додому, потрапила під сильний дощ. Якось добігла до Бессарабки, на щастя, втрапила в тролейбус, які вже рідко ходили о такій годині.

Проте радість моя була не довгою, бо, як тільки доїхала до наступної зупинки "вулиця Госпітальна", тролейбус зламався.

Причому якось фундаментально, бо водій висадив нас на зупинку, посеред майже ночі та сильної зливи.

Ми, нечисленні пізні пасажири, маленькою зграйкою сховались під навіс зупинки і одразу злива переросла просто у якісь страшні потоки води.

Це вже була не злива, а ніби хтось десь підняв водну товщу океану і переніс на нашу благеньку зупинку з хитким тоненьким дашком. Стало навіть трохи страшно.

Під наш дашок забігли мокрі, як хлющ, поодинокі перехожі і ми, незнайомі люди, опинилися ніби викинуті на безлюдний острів після корабельної аварії.

Повені і зливи у Києві - не рідкість.
Повені і зливи у Києві - не рідкість. Повінь у Києві 1970 року

Забігли під дашок і стали коло мене два хлопці, маленький, звичайної зовнішності, і високий красень.

Я давно помічала, що в дружбі двох саме дівчат завжди присутня якась симетрія.

Якщо одна блондинка, а інша брюнетка, то вони, зазвичай, одного зросту та статури.

Якщо одна холерик, а інша - флегматик, то обидві хоча б зовнішньо між собою схожі, обидві чи брюнетки, чи блондинки, чи шатенки.

Якщо одна розумниця, а інша – роздайбіда, то разом вони все одно виглядають, як пара.

А ось у чоловіків я часто зустрічала зворушливі, проте зовнішньо асиметричні приклади дружби, коли навколо всі завжди дивувалися, що в них може бути спільного.

Пари - типу Дон Кіхот і Санчо Панса.

Дон Кіхот і Санчо Панса, лицар і зброєносець, ідальго і селянин, протилежності, які все ж стали ніби одним цілим, пізнали справжню дружбу.

У сучасному світі це можуть бути умовний "ідальго" та умовний "селянин", чи навпаки.

Один - високий красень, за яким умлівають дівчата, проте без особливо гострого розуму та глибоких сенсів, простий і впевнений. А інший, через непоказну зовнішність та ще й малий зріст, володіє енциклопедичними знаннями, розкішним почуттям гумору, інтелектом та красномовством Сірано де Бержерака.

Я зустрічала таких друзів і в житті, і в літературі, і саме такими виявилися хлопці на зупинці "вулиця Госпітальна", коли ми вимушено разом ховалися від потужної київської зливи.

Злива не вщухала, тролейбуса не було, ми почали якось обживатися на нашому безлюдному острові, жартуючи, перемовляючись і озвучувати сценарії нашої подальшої долі.

Ми з "ідальго" та "зброєносцем" виявились наймолодшими, хлопці одразу почали знайомитись, сипати компліментами, заспокоювати, жартувати про дощ, стихію, щось говорити про потрощені човни серед бурхливого океану, про розбиті серця через прекрасних незнайомих дівчат з мокрим блискучим волоссям, "зброєносець" почав читати красиві вірші про бурю на морі та печальну місячну доріжку, а "ідальго" загадково посміхався, явно поступаючись у залицяннях своєму невисокому непоказному другу.

Вони разом були такою блискучою дружньою парою, так доповнювали один одного, що вже через півгодини я весело сміялася над їхніми жартами, оцінила галантність і пристойність залицянь і з'явилося таке враження, що ми знайомі сто років.

І, певно через це, сміливо погодилася на їхнє запрошення піти разом на каву додому до "зброєносця", який, виявляється, жив неподалік.

Хлопці пішли на кухню поратися, а мені показали ванну кімнату, дали чисті сухі рушники, довгу білу випрасувану чоловічу сорочку і білі шкарпетки.

Я з насолодою прийняла душ, переодягнулася, повісила на гарячу трубу абсолютно мокру сукню, висушила феном волосся і коли я вже торкнулася за ручку відкрити двері, до мене раптом дійшло, що я серед ночі – в абсолютно незнайомій квартирі, з незнайомими хлопцями, ніхто не знає, де я, одежа моя мокра і сушиться, сумка моя – далеко в коридорі, і я навіть не знаю, як їх звати.

А ще, оскільки ми не йшли, а бігли під сильним дощем, та ще й практично поночі, то я взагалі не пам'ятала, куди і як ми завертали.

Я, видно, задовго сиділа у ванній кімнаті з подібними тривожними роздумами, бо хтось із хлопців підійшов до дверей, постукав, спитав, чи в мене все гаразд і сміючись, додав, що, якщо я думаю, що вони – криваві маніяки, то, в принципі, втекти можна через вікно, яке виведе мене на пожежну драбину.

Там навпроти умивальника справді було величеньке вікно.

Мене попустило, я спокійно вийшла, повністю опанувавши себе і вирішила діяти по ситуації, раптом що. Наявність вікна і пожежної драбини я зафіксувала, вікно залишила злегка привідкритим, двері в ванну кімнату – також.

Забігаючи наперед, одразу скажу, що мої побоювання були марними.

Це була одна з найцікавіших моїх пригод, коли не відбувалося ніяких, власне, пригод, подій чи бурхливих сцен.

Ми цілу ніч пили вино, курили, потім цигарки закінчилися, ми пару разів виходили на вулицю і "стріляли" у самотніх перехожих цигарку-дві, чесно ділили її між собою, читали вірші, сперечалися про спільних літературних героїв, змагалися в дотепності, валялися від сміху, навіть тихо щось співали.

Моментами нам відкривалися такі спільні точки захоплень, смаків і поглядів на різні життєві речі, що ми, приголомшені цим відкриттям, надовго замовкали.

Ми були ніби старовинними друзями, які не бачились з юності, зустрілися випадково в старості на якомусь райському острові і ніяк не могли наговоритися, бо точно знали, що більше навряд чи ще побачаться.

І це надавало нашій трійці якоїсь світлої печалі.

І коли вже справді на вулиці стало світлішати, сіріти, а потім й світати, дощу вже давно не було, я попросила викликати таксі, і той менший, "зброєносець", пішов мене проводжати на вулицю.

Коли ми опинилися вдвох, він якось перестав жартувати, став серйозним, мовчазним, і коли я вже сідала в машину, раптом все ж спитав, а чи, може в нас щось вийде.

Але я вже сиділа в машині, таксист рушив, я помахала рукою, довго озиралася і потім часто-часто у мене перед очима стояла самотня фігура невисокого хлопця, який губився серед височезних світанкових тополь помитого дощем бульвару Лесі Українки.

Бульвар Лесі Українки
Бульвар Лесі Українки

…В один з моментів, коли ми шукали по всій хаті цигарки, хлопці передивлялись шухляди, хтось у коридорі, хтось у комірчині, я згадала, що вдома на кухні часом "приникувала" одну-дві цигарки на навісних шафках, майже під стелею.

Я залізла на кухні на табуретку, нагорі лежав журнал і якась маленька книжечка, взяла їх в руки, перевірила, під ними цигарок не було.

Машинально розкрила книжечку – це виявився паспорт "зброєносця". Чому він лежав аж там, ніби схований, не знаю, але прізвище мені здалося якимсь знайомим.

І не так прізвище, як по-батькові мене зачепило. Ім'я хлопця було звичайним, поширеним, а ось по-батькові рідкісним.

Бо так звали дуже, дуже високого посадовця керівництва України.

Я злізла з табуретки, про паспорт нічого не сказала і про прізвище та по-батькові не спитала.

Але зовсім нещодавно це прізвище із рідкісним ім'ям, не хлопця, батькове, знову випливло серед сучасних медійних повідомлень.

Пригадавши давню історію, мені стало цікаво, я погуглила трохи інформації і знайшла, що цей високий урядовець має сина і що в кінці списку занять та посад цього сина зазначено, що він ще й поет.

Я не впевнена, що це саме він, хоча збігів достатньо, але це не має особливого значення – просто іноді якась маленька деталь, як, наприклад, рідкісне ім'я, що мелькнуло в медіа, здіймає хвилі пам'яті, випадкових пригод, двох друзів, "ідальго" і "зброєносця", яких прибило до мене на одну ніч давньою потужною київською зливою, зламаним тролейбусом і зупинкою "вулиця Госпітальна".

Андрій Козлов: Гонгадзе і сумбурні думки

Гія дав в результаті суспільству і зачатки політичної огиди, і початкову волю до протидії злу, і більше демократії, і зовсім іншу свободу слова, і в цілому - багато-багато передумов до руху вперед, до прогресу

Павло Гай-Нижник: Нотатка про майбутнє погруддя Болбочану і визволення ним Криму

Не варто іти російським шляхом і прикрашати історію на догоду комплексам малоросійства ура-патріотів й не смішитися потім на публіці висловами типу "визволитель", "великий полководець" та плодити фейки чи напівфейки

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Вулиця Щорса». Зворотна третя

Важливо з тактом та розумінням добирати назви для вулиць, попередньо вивчаючи історію героя чи самої вулиці.

Адже іноді невідповідність величних назв обдертим та занедбаним носіям-вулицям викликає жаль та насмішку, а то й катастрофічні для держави наслідки вибору

Олександр Космач: The Guardian / The Observer видалило публікацію з матеріалами про УПА, після звинувачень у «русофобії»

Нещодавно зі мною зв’язався Kadish Morris з The Guardian / The Observer та запропонував зробити невеличку публікацію про моє дослідження діяспорянських марок та українського руху за незалежність. За дві доби допис раптово видалили.