Тролейбус номер 15. Зупинка «Площа Лесі Українки». Зворотна четверта.

У 2004 р., під час Помаранчевої революції, ми з друзями з Польщі, їхали до нас на вулицю Кіквідзе. І раптом на площі Лесі Українки побачили якесь скупчення автомобілів, перекритий бульвар і активний людський рух. Виявляється, звідкись виїхав БТР...

Кінцева тролейбуса № 20 біля Києво-Печерської Лаври. 1985 рік
Кінцева тролейбуса № 20 біля Києво-Печерської Лаври. 1985 рік
Старі фото Києва

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

На зворотній зупинці "Площа Лесі Українки" стоїть довгий будинок, у якому колись містилася величезна проектна організація, де працювали мої батьки.

Зараз він вже не виглядає таким великим на фоні сучасних велетнів, будинків так званого нового Царського села, що навпроти.

Та й, власне, те нове село вже давно не нове, а явно підтоптане.

Часи змінюються, будинки старіють і виходять з моди, особливо ті, які будувалися на догоду швидкій комерційній потребі, а не ті, з розумом, душею та думкою про нащадків, які ще стоятимуть й милуватимуть око не одного покоління киян.

Проте такі проектні інститути на початку хаотичних і незрозумілих перебудовних часів стали справжнім скарбом для новомодних зібрань, занять та спортивних чи танцювальних репетицій.

Їхні великі зали, що були призначені для регулярних партійних зборів, на яких народ відчайдушно боровся із сном та позіханнями, нарешті отримав свій зірковий час – там збиралися популярні тогочасні цілителі, проповідники та проводилися заняття з аеробіки.

 
Будинок проектних організацій на площі Лесі Українки
ok.tv

Аеробіка народилася в США в 60-ті рр.. минулого сторіччя.

Комплекс фізичних вправ, що виконувався під музику, був покликаний боротися із надмірною вагою, стресами, незадовільною фізичною формою.

Засновник аеробіки, лікар Кеннет Купер, закликАв поєднувати вправи зі спеціальним харчуванням, яке зводило до мінімуму тваринні жири.

Проте він не зробив аеробіку масовою.

Джекі Соренсен, дружина військового, захопилася порадами лікаря Купера, проте додала до нудних фізичних вправ елементи танцю і, що особливо важливо, запропонувала займатися не наодинці, а в групах.

Найвідомішою апологеткою аеробіки стала американська актриса Джейн Фонда, яка й зробила аеробіку мегапопулярною в усьому світі.

За час, що відтоді минув, аеробіка розкололася на понад 20 видів цієї спортивно-музичної "епідемії".

Пілатес, латина, степ та інші "сини" й "дочки" аеробіки успішно допомагають мільйонам жінок та чоловіків (хоча тут чоловіки дещо в меншості), формувати якщо не ідеальну фігуру, то принаймні піднімати настрій, сприяти спілкуванню, знаходити приємне дозвілля та пристроювати зароблені гроші.

Звичайно, в СРСР поява на телеекрані гімнастичних занять під музику в стилі диско, у рожевих трико, в обтиснених майках, спокусливих гетрах і з кольоровими пов'язками на голові справила ефект бомби.

Перші випуски
Перші випуски "Ритмічної гімнастики" у 1984 році справили справжній фурор серед радянських глядачів

Після занять прісною фізкультурою, яку проповідували лише по радіо і певний час змушували робити ранкову гімнастику в усіх інститутах та колективах, це була революція.

Я пригадую, як мама розказувала із реготом про ці обов'язкові фізкультурні масові тортури.

Вранці на усіх підприємствах, по команді з радіоточки, по відмашці керівника, всі ставали поруч своїх робочих місць і починали присідати, піднімати ноги, крутити шиями і задирати руки.

 
Виробнича гімнастика в СРСР

Це справді виглядало дуже смішно, бо робили цю гімнастику хто в чому, тобто, в тому, в чому ти прийшов на роботу.

А тоді, наприклад, дуже мало хто з жінок ходив у брюках, переважно носили спідниці чи сукні, спідниці часто були вузькими і присідати в такій одежі було, м'яко кажучи, некомфортно.

Вже не кажучи про зимовий період, коли під сукні чи спідниці одягали панталони, які ризикували визирнути під час складної фізичної вправи.

 
Виробнича гімнастика в СРСР

Чоловіки, особливо ті, хто з черевцем, кректали, бо при нахилянні чи присіданні пояс боляче впивався у тіло.

Тривало це, щоправда, недовго, хвилин з десять, і вже незабаром усі починали пити чай, який пили, з невеликими перервами на роботу, аж до 18 години.

А потім у сірі фізкультурні будні ввірвалася, разом із розпадом СРСР та перебудовою, аеробіка.

 
Виробнича гімнастика в СРСР

Ми з подружкою, Свєткою, звичайно ж, вирішили записатися на таку чудову модну гімнастику з музикою.

Дівчата знають, що головне у будь-якій фізкультурній, а говорячи сучасною мовою, фітнес-справі, це – підготовка та екіпіровка.

Ми спочатку купили спеціальні гімнастичні купальники, червоного, з рожевим відтінком, кольору.

Потім роздобули на лоба такі спеціальні трикотажні смужки.

Я ще мала шикарні яскраві гетри, які сплела на спицях колега з Гідрометцентру.

Виглядали ми круто, майже, як Джейн Фонда у своїх роликах.

 
Виробнича гімнастика в СРСР

…Величезна зала проектного інституту була забита дівчатами й жінками різного віку, статури, повноти й стрункості, зросту й типажів.

Прийшли, хто в чому, хтось модний, як ми з Свєткою, хтось у простих спортивках і майці, словом, набралося там чоловік понад 70.

Нас одразу, коли ми побачили цю строкату картинку, почав розбирати сміх.

Але тренер почала заняття - дала команду бігти кілька кіл по периметру зали. Під музику, звичайно.

Ми з Свєткою також побігли, тихо, давлячись від сміху, перемовляючись на ходу.

Американська акторка Джейн Фонда, ведуча популярних відеороликів з аеробіки
Американська акторка Джейн Фонда, ведуча популярних відеороликів з аеробіки

Коли зайшли на третє коло, виявилося, що всі біжать за годинниковою стрілкою, а лише ми вдвох чомусь весь цей час біжимо проти. Тобто, проти основного руху.

Як можна було не помітити, що купа народу біжить в один бік, а ми в інший?

Хоча потім я зрозуміла, що ми весь перемовлялися і саме тому не помітили такої невідповідності.

Коли нам зробили зауваження, та ми й самі вже це побачили, то сказати, що нас почав душити сміх, нічого не сказати.

Побігавши, тренер наказала усім лягти на підлогу – готувалися якісь вправи.

І тут нас чекало ще одне випробовування.

Усі чемно лежали, а ми підняли шиї, щоб подивитися, як це виглядає.

І тут ми остаточно зламалися.

Уся ця публіка, хто в чому, маленькі, крупні, пухкенькі, худющі, одягнені хтозна-як, лежали як попало, у різних напрямках, займаючи весь простір зали.

Це настільки відрізнялося від телевізійних роликів, де всі лежали рівненько, рядами, були в яскравих купальниках, із чудовим макіяжем і чарівно посміхалися, що в нас просто почалася істерика.

Американська акторка Джейн Фонда, ведуча популярних відеороликів з аеробіки
Американська акторка Джейн Фонда, ведуча популярних відеороликів з аеробіки

Тренерка черговий раз осудливо на нас глянула і ми мусили взяти себе в руки.

Потім почалися спеціальні вправи.

Тренерка нарешті якось все ж виклала нас відносно рівними рядами і почала пояснювати "упражнєніє "кошечка"".

Для цієї вправи треба було стати на коліна та лікті, а потім, поступово опускаючи лікті, вигинаючи спину, "как кошечка", максимально витягуючись вперед.

Так вийшло, що ми з Свєткою опинилися у першому ряду. Якраз перед суворою тренеркою.

І коли ми, хекаючи, старанно вигинали спини і старалися максимально витягуватися вперед, то виходило, що я, наприклад, прямо носом упиралася у кросівок тренерки, яка просто влипала в стіну – бажаючих було багато і навіть у такій великій залі було тіснувато.

"Кошечку" ми повторювали кілька разів і черговий раз, коли я ледь не в'їхала носом у ногу нашої інструкторки, яка нависла над нами загрозливою брилою, я вже не витримала, бо від сміху вже просто трясло.

 
Американська акторка Джейн Фонда, ведуча популярних відеороликів з аеробіки

Це чудове заняття з аеробіки виявилося нашим першим і останнім.

Ми зрозуміли, що кожного разу обов'язково буде якийсь привід для сміху, на нас і так вже косо поглядали, тренерка явно нас запримітила, до того ж, Свєтці було далеко їздити, мені самій якось не хотілося, тому наша аеробна кар'єра закінчилася, практично не почавшись.

Проте досвід у нас все ж був – красиві купальники, модна музика, біг, вправи, яскраві пов'язочки на лобі, гетри і "кошечка".

У мене, чесно кажучи, взагалі якось із спортом не складалося.

Можливо, через один випадок зі шкільного життя.

На уроках фізкультури все було нормально. Лише одна вправа мені не давалася – я боялася зробити перекИд.

 
Уроки фізкультури в радянських школах. Фото ілюстративне

Я ставала на спортивний мат, присідала, нахиляла голову, і все. Якась паніка просто одразу мене охоплювала і вперед я ніяк не могла перекинутися.

Наш учитель фізкультури кілька разів терпляче мені пояснював, сам вже аж ухекався, присідаючи і перекидаючись – все дарма.

І коли він черговий раз умовив мене підійти до спортивного мату, я йому довірилася, присіла, нахилила голову і в цей момент він, абсолютно несподівано для мене, підштовхнув мене вперед.

І я, замість того, щоб впасти, перекинутися вперед, зависла на потилиці, ні вперед, ні назад.

Фото ілюстративне
Уроки фізкультури в радянських школах. Фото ілюстративне

А коли вчитель ще раз мене штовхнув далі і я врешті решт впала вперед, я стала білою, як стінка і в мене від шоку на якийсь час одібрало мову.

Вчитель перелякався вусмерть, перед його очима, очевидно, одразу з'явилися жахливі картини суду та тюрми, він забігав, мене трясли, масажували, заспокоювали, щось розпитували, говорили, але все було, як уві сні.

Мене відвели в роздягалку, поклали полежати, я трохи відійшла і, на щастя, мова повернулася. Хоча переляк ще тримався довго.

Після цього на фізкультуру я ходила, навіть любила її, особливо подобалося лазити по канату, проте вже, коли всі ставали в чергу робити перекид, я відпочивала і ніхто мене не зачіпав.

Коли я навчалася в університеті, ми проходили медогляд і мене через погіршений зір направили в спеціальну групу, яку ми між собою називали група "Здоров'я".

Фото ілюстративне
Уроки фізкультури в радянських школах. Фото ілюстративне

Там займалися дівчата, що через якісь причини не потрапили в основну спортивну групу.

Не знаю, які в них були проблеми зі здоров'ям, але, чесно кажучи, більшість із них виглядали ого-го.

Навантаження там були помірними, на виїзних практиках нас ганяли на рівні з усіма, тому я, тримаючи в закутку пам'яті свій шкільний негативний досвід із перекидом, була задоволена, що потрапила в групу "Здоров'я", яку, між іншим, вів знаменитий спортсмен, тренер, коментатор та журналіст, Юрій Виставкін, про якого я вже писала в одній із "зупинок тролейбусу номер 15".

…Ця зупинка тролейбусу номер 15 "Площа Лесі Українки" завжди буде пов'язана з мамою.

Бо саме тут, у проектному інституті, вона працювала багато років і я часто до неї приїжджала, знала усіх керівників, колег, любила її стіл з нехитрими канцелярськими штуками, любила просто тихо сидіти і щось малювати, часом робила уроки.

 
Площа Лесі Українки
ok.tv

Я вже якось згадувала, як ми з нею колись прогуляли продану колезі пральну машину - напівавтомат.

Збиралися купити якісне дороге взуття, а потім махнули рукою, нагулялися по Києву, купили дві шовкові хусточки, маленькі парфуми, а на решту посиділи в хорошому ресторані.

Пригадавши пральну машину, повинна сказати, що до зручного і хорошого дуже швидко звикаєш.

І сучасні молоді господині навіть уяви не мають, який це був тривалий, трудомісткий і масштабний процес – прання.

Як тоді, так і тепер часу на щоденне прання не вистачає.

 

Хоча шкарпетки і жіночі труси пралися тоді якраз ледь не щодня і вивішувалися або влітку на балкон, або взимку на батарею, бо забагато їх не було ні в кого. Як зараз, коли часто шкарпетки і білизна просто викидаються у смітник при найменшій підозрі на зношення.

Крупніші речі водилися у ще меншій кількості, адже весь всесезонний гардероб цілої родини міг спокійно вміщуватися в одну шафу.

Спідниць, блуз, штанів, светрів, суконь було три-чотири одиниці максимум, чоловічих костюмів зо два-три, а пальто чи плащ купувалися чи шилися одне на кілька років.

Проте в ті часи значно популярнішими вважалися хімчистки, бо були порівняно дешевими.

Зараз я кілька разів стикалась із подібними послугами. Іноді вигідніше купити нову річ, аніж почистити, наприклад, пухову куртку.

Особливим дефіцитом у ті часи були постільна білизна й рушники.

Я пам'ятаю, як у сквері на вулиці Городецького (колишня Карла Маркса), навпроти кінотеатру "Україна", ставили тимчасові торговельні намети, в яких продавали дефіцитні товари.

А, оскільки я там часто з друзями тусувала неподалік - ми годинами пили каву на вулиці Заньковецькій - то іноді вдавалося відхопити щось для домашнього вжитку.

Якось там "викинули" махрові рушники, я зайняла чергу, погнала дзвонити мамі, десь ще треба було ж знайти гроші, простояла за тими рушниками години три і це ще добре, що вони мені дісталися.

Бо черга за мною, відстоявши три години і впіймавши облизня, розчарована, втомлена і зла, лаяла радянську промисловість, дійсність, черги, дефіцити і їх можна було зрозуміти.

Між іншим, вже значно пізніше випали мені на голову із високої полиці шафи ті рушники і я вчергове здивувалася, скільки брехні, лицемірства і звичайного приниження людської гідності на нас щодня виливалося – я б зараз на подібні рушники й не глянула, навіть, щоб мити підлогу.

Незрозумілого кольору, поганої якості, з витягненими петлями, ще нові, вони вже справляли враження старих, вицвілі, проте ж все одно без рушників було – ніяк.

А ось постільна білизна й кухонні лляні рушники були якраз тоді якісними.

Наші мами й бабусі дбайливо берегли домашню постіль і я переконана, що в багатьох з нас ще десь лежать старі запаси рідних лляних скатертин, простирадл, рушників і наволочок.

А зараз ми вже купуємо щось турецьке, жмакане чи яскраве, щоб менше прасувати й доглядати.

І, як шкарпетки й білизну, викидаємо одразу, як тільки блякнуть кольори.

А тоді процес прання білизни виглядав на цілий ритуал і тривав навіть не один день.

 

На ніч у ванні замочували постільну білизну, що мокла до наступного дня.

Потім її прали, били об стінки ванни, витягували, жмакали і знову били. Брудну воду спускали і починалося полоскання, зазвичай, у кількох водах.

Якщо це були білі або просто світлі чоловічі сорочки, то після ретельного прання комірців та манжетів кісточки пальців стиралися до крові

Далі білизну підсвіжували синькою, таким засобом для підсинення простирадл, підковдр тощо, щоб прибрати жовтуватий відтінок і надати гарнішого, більш яснішого, відтінку тканинам.

А потім усе це ще й крохмалили - звичайним крохмалем чи заварювали муку і виливали розчин у воду, в якій плавала вже чиста білизна.

Кухонні рушники, окрім перелічених маніпуляцій, ще кип'ятили й виварювали на кухні у великій мисці.

Вішали прання на балконах і уважно стежили, щоб не пересохло, бо прасуванню також надавалася особлива увага.

На відміну від більшості, які прасування ненавиділи, я це дуже любила.

Це неймовірне задоволення, коли по зім'ятому льону йде гаряча праска і воно, як у казці, із зморшкуватої старезної бабусі перетворюється у молоду прекрасну принцесу із ідеальним сяючим гладеньким обличчям.

 
Радянська праска

Такий процес я ще можу спостерігати і тішитися, хіба що, коли прасую вишиті старі сорочки із ще "тих" тканин або постільну білизну від мами, чи з льону, чи з бавовни, чи із батисту.

У мене й досі перед очима мамині простирадла, скатертини, наволочки, підковдри, які так ідеально рівно лежали на полицях, хоч бери за еталон і об згин яких можна було порізатися.

Звичайно, зараз ніхто таким не займається, ну, майже ніхто, і виглядає це, як зайве марнування дорогоцінного часу.

Але мені щиро жаль тих, хто ніколи не ляже у постелену мамою таку постіль, яка буде світитися навіть серед ночі особливим світлом, рипіти від чистоти, пахнути неймовірною свіжістю і ти в цьому царстві льону почуватимеш себе, як у Бога за пазухою.

…А потім прийшли до людей пральні машини.

Радянська реклама пральних машинок
Радянська реклама пральних машинок

У нас був досить модний агрегат, пралка-напівавтомат, на два барабани, яка стояла, через величезні розміри, у коридорі, накрита бабусиною доріжкою і слугувала додатковою тумбочкою.

У суботу починалося прання, машину підкочували ближче до ванної кімнати, вмикали в розетку і починалося.

В один барабан клали білизну з водою, де вона спочатку крутилася, ревла як стадо биків, підскакувала і гарчала, власне, прала, потім білизну перекладали в інший барабан, де вона з такими ж звуками і стрибками викручувала постіль.

Часто шланг, через який напускали воду, зіскакував, водою заливали, в кращому випадку, коридор з ванною і під прокльони осоружній машині починалося генеральне прибирання.

Також були популярними пральні машини з милою назвою "Малютка".

Вони справді мали невеликий розмір і їхньою функцією було крутити вже замочену білизну.

Мені неможливо уявити, що перша пральна машина-автомат з'явилася у 1949 році в США, коли в нас терли білизну на ребристих дошках для прання, а по селах ще використовували праник, спеціальний валик для вибивання білизни під час прання.

Праник
Праник

В СРСР перша пральна машина-автомат з'явилася в 1975 р., а вже більш масовою і відомою стала "Вятка", яку зробили за ліцензією фірми Merloni, зараз - Indezit.

Проте це все одно відбулося на 20 років пізніше, ніж в усьому цивілізованому світі та й до справді масового застосування цих неймовірних побутових помічниць ще залишалися роки й роки.

На ті часи ніхто не думав економити воду, яка коштували копійки.

Я дуже добре пам'ятаю, як полоскали невелику кількість прання у мисці, включали воду і йшли дивитися телевізор. За фільмом чи новинами забували про відкручений кран і води витрачалося на невелике озеро.

Панель пральної машинки
Панель пральної машинки "Вятка"

А взагалі, ванна кімната в радянські часи мала стратегічне значення.

Окрім використання за призначенням, ранкового вмивання, освіжаючого душу чи розкошування у теплій воді з піною, ця кімната могла перетворюватися, наприклад, у фотолабораторію.

Мій тато захоплювався фотографією і коли набиралися одна-дві плівки, вихідним днем він засідав там чаклувати.

Це було страшенно цікаво – проявники, фіксатори, спеціальні ванночки, особливе світло, радість, коли тобі дозволяли – тільки швидко – зайти і разом дивитися, як прикріплені прищепками мокрі прямокутники паперу перетворювалися у портрети, пейзажі, групові фото.

Ці фотографії потім любовно клеїлися в альбоми чи осідали в коробках з-під взуття.

Хлопчик працює з фотозбільшувачем. Фото ілюстративне
Хлопчик працює з фотозбільшувачем. Фото ілюстративне

Хороший альбом вважався вдалим і пристойним подарунком на день народження і навіть весілля.

Ванна кімната була також чудовим прихистком почитати таємного листа чи поплакати, коли треба було цього листа чи ці сльози сховати від домашніх.

Ти включав воду, сідав на бильце ванни і читав. Або плакав.

Бо всі кімнати, включно з кухнею, були зайняті, туалет, із зрозумілих причин, довго не можна було займати, тому ванна залишалась ідеальною схованкою для душевних секретів, ситуативно додатковою кімнатою.

 
Віконця між ванною та кухнею були дуже популярними у радянський час

Тоді у ваннах були віконця і це мені дуже подобалося.

Наприклад, якщо хтось випадково виключав світло у ванні, то з кухні все одно було видно, або вдень взагалі не треба було вмикати світло.

І справа не в економії електроенергії, а в якомусь затишку чи відчутті безпеки, такої простої, домашньої.

Я знаю, що в багатьох старих будинках у ванній кімнаті були великі вікна і навіть балкони.

У кардинальні 90-ті рр.. ці віконця масово закладалися цеглою, бо почало катастрофічно не вистачати місця для нових шафок зростаючої із геометричною прогресією кількості нових засобів гігієни, косметики, побутової хімії та прання.

У нашій родині одного разу це віконце зіграло драматичну і рятівну роль.

Моя бабуся любила ванну і підготовка до цього ритуалу займала ледь не півдня.

І ще вона старалася поєднати свій "банний день" із візитом своєї наймолодшої дочки, маминої сестри Люди.

Вони рідше бачилися, але бабуся завжди дуже чекала її приходу, наймолодша дочка була улюбленицею бабусі.

З гігієною в СРСР були проблеми. До чистоти людей агітували плакатами та закликами
З гігієною в СРСР були проблеми. До чистоти людей агітували плакатами та закликами

Дівчата разом готували цей банно-ванний ритуал, закривалися щільно, щоб теплий пар не виходив, говорили, сміялися, тьотя Люда допомагала бабусі, мила спину, споліскувала розведеним оцтом волосся, щось подавала, потім робила нехитрий манікюр-педикюр, бігла за рушниками, словом, це справді був ритуал, а не банальне бажання помитися.

Якось ми з мамою спеціально купили квитки в театр саме на той день, коли тьотя Люда прийшла в гості, щоб вони побули вдвох, наговорилися, набулися, словом, щоб не заважати.

Ми з мамою, красиво одягнені, з театральними сумочками, у черевичках на підборах, напахчені французькими парфумами, з гарними зачісками, помахали вже в коридорі тьоті Люді, яка саме заходила у ванну, де її чекала бабуся, і поїхали в театр.

Вистава виявилася чудовою, приємна театральна атмосфера, ми зустріли в перерві кількох знайомих і коли вони після спектаклю запропонували нас підвезти додому автомобілем, чемно відмовились.

Адже був прекрасний вечір, ми вирішили не поспішати, трохи пройтися центром Києва, та й вдома бабуся була не одна, в приємному рідному товаристві, хай наговоряться спокійно разом, вдвох.

Коли ми подзвонили в квартиру і нам ніхто не відкрив, ми якось не захвилювалися – бабусина кімната була дальшою, може, не почули одразу, а, може, вже й заснули.
Не дочекавшись, мама дістала ключ і як тільки двері відкрились і стукнули, ми почули відчайдушний крик "Вірааа!!!". Це кричала тьотя Люда.

Ми остовпіли від страху.

Крик лунав із ванної кімнати.

Що ж сталося?

Поки ми ще виходили з квартири, тьотя якраз заходила у ванну кімнату, якось різко повернула ручку і двері заклинило.

Що вона, бідна, лише не робила – спочатку пробувала якось самотужки крутити ту ручку, потім била в двері, підважувала, стукала, гупала, розгулялися нерви, напала паніка, вже й поплакали, нічого не допомагало – вони виявилися наглухо зачиненими у малесенькій ванній кімнаті.

Там було жарко, душно, пар від води стояв у повітрі, бабуся сиділа у ванні, охоплена розпачем, тьотя Люда – на бильці ванни, від духоти й хвилювання ставало нічим дихати.

Тоді, вже на другій годині полону, коли вже справді стало непереливки і почало тиснути серце, у скронях стукало, а в потилиці давило від підвищеного артеріального тиску, тьотя Люда зважилася на крайню міру – вона розбила високе віконце й одразу почало заходити свіже повітря. На щастя, велике вікно в кухні було відчиненим.

Коли ми їх звідти визволили, нашим очам відкрилася сумна картина – вони вже обидві сиділи на бильці ванни, мокрі, заплакані і червоні від пережитого.

Тьотя Люда ще й спитала – "а чого ж ви так довго там були?", то ми вже й боялися признатися, що після спектаклю гуляли Хрещатиком, щось вже вигадали про тролейбус, якого чи то довго не було, чи поламався в дорозі.

Бабуся й тьотя Люда, потомлені пригодою, лягли в дальній кімнаті, а ми з мамою в іншій.

Ми якось не могли одразу заснути, довго крутилися, чули, як вони там також зітхають, потім все стихло, і мама раптом мені тихенько так каже "ото вже вони наговорилися вдвох".

І на нас напав такий сміх, що ледь не попадали з ліжка. Але ми боялися, щоб бабуся й тьотя Люда не почули і не образилися.

Врешті решт ми обережно встали, пішли на кухню, зробили собі чай, закрили щільно двері і вже так насміялися, що сльози котилися градом і в мами, і в мене.

…Ця тролейбусна зупинка на площі Лесі Українки була перепусткою у широкий світ – інститут, де працювала мама і куди завжди можна було заскочити, як додому, праворуч завертав автобус, яким я їздила до найкращої подружки, що жила на вулиці Лейпцізській, Печерський універмаг зі всіма тодішніми дефіцитами, вниз, повз знамениті тополі бульвару Лесі Українки, котився тролейбус до центру міста, де кипіло бурхливе київське життя, місце з пам'ятником Леся Українці, у відкритті якого брав участь мій клас, бо наша школа носила ім'я Лесі Українки, революційні події 2004 та 2013-2014 рр.

 
Відкриття памʼятника Лесі Українці
ok.tv

У 2004 р., під час Помаранчевої революції, ми з друзями з Польщі, їхали до нас на вулицю Кіквідзе.

І раптом на площі Лесі Українки, якраз перед маминим проектним інститутом, побачили якесь скупчення автомобілів, перекритий бульвар і активний людський рух.

Виявляється, звідкись виїхав БТР (бронетранспортер) і люди моментально, хоча й їхали у своїх справах, заблокували цю "бойову броньовану колісну машину підвищеної прохідності", не зважаючи на тривожну ситуацію, що тоді просто носилася у повітрі.

Потужний БТР міг легко протаранити, посунути ці машини і їхати собі далі.

Але людей підходило все більше й більше, тобто, БТР опинився у подвійному кільці – спочатку автомобілів , за ними - людей.

Врешті решт відкрився люк, з БТР-у висунувся військовий у шоломі, ми стояли далеченько, не чули, про що він говорив з людьми, проте по міміці і загальному настрою зрозуміли, що тривога відміняється, ситуація якось розрядилася.

Це був такий цікавий момент, коли ти фізично відчув, як агресія, страх, тривожна атмосфера раптом, як хвиля, влягається, вирівнюється і ти розумієш, що все добре, що нічого поганого не буде.

І цікаво також, що попри цей страх, усвідомлення іншої потужнішої сили, ніхто навіть на міліметр не посунувся б, якби раптом що.

Якось у часи Помаранчевої Революції ми величезною колоною йшли по вулиці Генерала Алмазова (колишній Кутузова), яка прилягає до площі і де знаходиться ЦВК, Центральна виборча комісія.

Помаранчева революція
Помаранчева революція

Люди нам махали з сусідніх будинків та балконів прапорцями, хусточками, будівельники на даху недобудованого хмарочоса зняли свої помаранчеві захисні каски і вітали нас голосно й радісно.

Я звернула увагу, як на одному балконі, дуже десь високо, якась літня жінка активно розмахувала руками, потім забігала в квартиру, знову вибігала, кричала нам, потім знову забігала назад. Я навіть повільніше стала йти, мене зацікавили її маневри.

І раптом вона вибігла знову на балкон, у неї руках був старий килимок із зображенням ведмежат – картина російського художника Івана Шишкіна "Ранок у сосновому лісі", вона активно ним замахала і щось радісно кричала.

Такі плюшеві килимки часто прикрашали стіни сільських хат і перекочовували також у місто.

 

Килимок був явно старенький і я не могла зрозуміти, чому саме його жінка вибрала, як символічний прапор. Адже вона явно наполегливо шукала, бо кілька разів забігала й вибігала на балкон.

А потім до мене дійшло – вона хотіла знайти щось помаранчевого кольору, поспішала, шукала, не знаходила, знову шукала.

І лише цей килимок із широкою коричневою каймою, якій дуже умовно можна було присвоїти помаранчевий колір, жінка нарешті обрала, як найбільш відповідний, і сердечно вітала нас із свого балкону.

Цей зворушливий людський порух душі мене вразив більше, ніж декотрі потужніші події з тих часів Помаранчевої Революції.

Одна зупинка, мала частинка великого міста – а скільки спогадів і навіть історичних подій може вмістити людська пам'ять.

Навіть на такому невеликому клаптику Києва, на зупинці "Площа Лесі Українки".

Архів національної пам'яті: Звернення щодо фінансування реконструкції будівлі Архіву національної пам’яті

Представники науки, культури, медіа та народні депутати закликають повернути фінансування Архіву національної пам’яті

Мирослав Маринович: Народе мій, до тебе вже не верну?

Поет, доступ до історії страждань якого хтось від нашого імені забороняє, може вдруге до нас не вернутись…

Митрополит Епіфаній: Стус справді був завжди вільним

Тиранія Радянського союзу більше ніколи не матиме місця у нашій демократичній незалежній державі

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Німанська». Зворотна сьома

Як же давила і придавила людей та залізна совкова завіса, як замулила свідомість, щоб маючи в наявності зараз сотні сортів ковбас і м'яса, десятки видів морозива, величезний вибір продуктів на будь-який гаманець все одно кривити губи і мріяти про лікарську ковбасу родом з СРСР