Спецпроект

Голодомор. Різні народи – одна історія

Дідусеві Жанчубу 97 років. Коли почалась колективізація, йому було усього сім. Жанчуб баабай погано пам’ятає свою батьківщину. Те, що пам’ятає, волів би забути, але не може. Дідусь Жанчуб – бурят-монгол, батьки котрого втікли у Китай від жахів радянської колективізації на території сучасної Бурят-Монголії, котра почалась на початку 1930-х років.

 

Зараз Жанчуб баабай живе у Барун-сомоні, що у евенкійському хошуні Хулун-Буїрського округу. Ця місцевість відома ще за назвою Шенехен, що з бурят-монгольської перекладається, як "доволі новий", "новітній". І місцевість ця знаходиться у Внутрішній Монголії – особливому районі КНР.

"В нас було десять овець, десять кіз, дві корови, бугай і п'ять коней. Ми були не бідна, але й не дуже заможня сім'я. Батько був простим чабаном, пас худобу, ми жили біля монастиря "Дечєн Лхунбулінґ".

Там, у цьому монастирі мій старший брат був хубараґом (послушником). Мав і я туди йти, але у 1930 році більшовики почали арештовувати монахів. Арештували і мого старшого брата. Більше я про нього нічого не знаю" - розповідає дідусь.

У процесі роботи над новою книжкою, я, як і завжди, заглибився у історичні матеріяли. Інформації про те, що відбувалось на моїй Батьківщині у 1920-х 1930-х роках вкрай мало. Я маю на увазі, об'єктивної інформації, а не даних радянської історіографії, котрим можна довіряти з таким самим успіхом, як довіряти шахраю на ринку. І абсолютно випадково, через друзів, я потрапляю на старенького Жанчуб баабая.

Ми спілкувались через Weibo-месенджер його онука. Старенький згадує, як почався голод: "Худобу нашу забрали. Їсти нічого. Спочатку збирались з сусідами і ділились тим, що вціліло. Потім і це закінчилось. У степу переловили вже все, що можна було. Їли спочатку комах, а потім прийшла зима і ми їли гутули.

— Що їли?

— Шкіряні черевики. Ремені. Варили і їли.

Коли сусіди з'їли власну бабусю, що померла, батько прийняв рішення тікати у Монголію. Ми проходили повз монастир і бачили тіла лам і послушників. Просто у яру вони лежали."

Я вже колись писав про це. Придушення самостійних улусних сімейних кочових господарств припало якраз на початок тридцятих.

Бурят-монголи – кочівники. Кочове скотарство і полювання, це традиційні способи господарювання на моїх землях.

Сім'ї мали отари і табуни у кількадесять голів. "Табан хошуун мал" – п'ять традиційних видів худоби: коні, вівці, кози, корови і верблюди.

Поголів'я худоби у заможніх сімей доходило до кількох сотень. З ними потрібно було кочувати, бо вівці виїдали всю траву у степу у радіусі кількох кілометрів, їх треба було оберігати від вовків, за ними потрібно було доглядати взимку у кошарах.

Але прийшла радянська влада і кочувати заборонили. Почалась колективізація і у сімей почали відбирати худобу. Заганяти її у колгоспи. А спробуй-но прогодувати кілька тисяч овець, корів, кіз, коней і верблюдів на одному місці, не кочуючи?!

Першою з голоду почала вмирати худоба. За нею – люди. Почався бунт – люди ховали сушене і в'ялене м'ясо, сушений сир, аби врятувати своїх дітей від голодної смерті. Але приходили червоні комісари і забирали останнє. Найгірше, що серед тих грабіжників були і свої, бурят-монголи. Манкурти у шкіряних куртках з наганами.

Ті, хто не змирився – давали останній нерівний бій і гинули цілими сім'ями.

Невеличкий, мій 225 тисячний народ втратив майже половину своїх людей.

Моя бабуся також розповідала, як вони варили у воді шкіряні ремені і гризли їх. Як помирали рідні. Я у дитинстві слухав і не міг повірити, що це відбувалось насправді.

Складно повірити і в те, що офіційна російська історіографія не володіє, або не хоче володіти інформацією про страшні події тих часів: "Сложно опрєдєліть чісло умєрших от голода в Восточной Сібірі, офіціальной статістікі на етот счьот нє сущєствуєт".

Казахстан, натомість, має таку статистику. Тільки за 1932-1933 роки, внаслідок Голодомору загинуло більше півтора мільйона казахів. Більше 600 тисяч змогло покинути країну. Казахи також втратили половину свого народу.

СРСР методично вбивав українців, білорусів, казахів, татар, башкир, мій народ, і багато інших, і росіян, хто мав сміливість думати не так, як наказує партійна комуністична верхівка.

І зараз російський режим продовжує вбивати кримських татар, нєнців, хантів, черкесів, чеченців, росіян, і усіх тих, хто не захотів коритись свавіллю.

Це холодні і жорстокі факти. Історія і буденність.


Пам'ятаймо про Голодомор.

1932-1933

Never Again

༄༅།ཨོཾ་མ་ཎི་པདྨེ་ཧཱུཾ་ཧྲཱི༔

Едуард Андрющенко: КГБ УРСР про візит принца Філіпа до Києва

Філіп, герцог Единбурзький, який помер 9 квітня 2021 року, майже півстоліття тому відвідав Київ. Це був перший в історії візит члена британської королівської родини в Україну. 5-9 вересня 1973 року українська столиця приймала чемпіонат Європи з кінного спорту. Філіп не лише був відомим шанувальником цього виду спорту, а й очолював світову федерацію. Взяти участь у змагання прибула і його донька - принцеса Анна

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: дні коротшають, а погода холоднішає

Море не виказує охоти замерзати навіть за тихої погоди. Сьогодні знову сильний східний вітер. Скидається на те, що доведеться тут іще затриматись. Тяжко, тяжко, але жити можна – а це вже щось. Не сильно здивуюся, якщо доведеться чекати тут до травня.

Володимир Володько: Храм гетьмана та короля

Є на мапі України місця, що уособлюють собою точки біфуркації нашої історії. Саме там в певний момент відбуваються події, що змінюють майбутнє. Не надто часто вони залишають по собі видимі сліди, на які ми можемо поглянути крізь час. Більш ніж три століття тому на території сучасного села Дігтярівка на Чернігівщині сталася епохальна для України зустріч гетьмана Івана Мазепи та короля Швеції Карла ХІІ. Нам дуже пощастило, що до наших днів зберігсянімий свідок тих подій – Покровська церква. Але чи житиме вона в майбутньому? Сьогодні це залежить від здатності світської та духовної влади захистити та відновити пам’ятку.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Потепління

Два дні стояла навдивовижу тепла погода, небо оповите хмарами, сніжить, вітер легенький. Вчора вночі хмари розійшлися під південним вітром, а сьогодні зранку всюди навкруг нас відкрите море. Розчаровує, що крига уперто не хоче затримуватися; з іншого боку можна припустити, що вода все одно поступово охолоджується, тож щодня кризі утворюватися дедалі легше: сонце, здається, геть утратило сили, та все ж десь опівдні його промені все одно трохи прогрівають поверхню води.