Її сторіччя: 125 років Надії Суровцевої

Однією з табуйованих легенд Умані була постать цієї жінки, їм‘я якої промовляли лише пошепки: «антирадянщина, буржуазна націоналістка». Вона, Надія Суровцева, ще жила тоді сама у одноповерховій хаті, метрів за 500 від будинку мого дитинства

 

Коли мені було років 10-12, а тоді ще не почалась горбачовська перебудова, однією з табуйованих легенд Умані була постать цієї жінки, їм'я якої промовляли лише пошепки: "антирадянщина, буржуазна націоналістка". Вона, Надія Суровцева, ще жила тоді сама у одноповерховій хаті, метрів за 500 від будинку мого дитинства.

Дожила майже до 90 років. І хоча вона була реабілітована ще за хрущовської відлиги, її до самої смерті пасли агент КДБ, а наближатись до будинку, заглядати у подвір'я було негласно заборонено. У 80-ті вона вже майже не виходила з хати. За життя я її особисто так і не побачив.

В часи демократичного національного пробудження кінця 80-х її вже не було, тож її ім'я щезло з моїх радарів, попри занурення у вир перших мітингів, уманського гайд-паркану і самвидаву.

Потім доводилось чути про те, яку роль особа Суровцевої відіграла у формуванні перших уманських дисидентів, майбутніх рухівців та УРПістів...

 

І ось днями ця несподівана зустріч у настільному календарі "Українські жінки ХХ століття".

Політична активістка, дипломатка МЗС УНР, патріотка і людина світу, феміністка, поліглотка, досталінська марксистка, добандерівська націоналістка, майже 30 (!) років у сталінських таборах, потім - екскурсовод у "Софіївці", довге життя в Умані, смерть якраз напередодні світанку.

Такий собі хеппі-енд: в її хаті нині відкрито маленький музей, після Революції Гідності її іменем названо одну з центральних, хоч і маленьких, вулиць міста.

Захоплююча життєва історія маловідомої України.

 

У декілька кліків знайшов її феноменальні спогади, які є унікальним джерелом, зокрема, історії мого рідного міста початку 20-го століття - історії, яка була так само табуйована в радянські часи, як і сама пані Надія.

Тиждень тому - 125 років з дня її народження. А мені знову згадується дитячий ореол страшної таємниці навколо забороненої старої жінки по-сусідству часів кінця імперії. Може, хто зна, в тому числі завдяки її аурі я став таким ярим антісовєтчіком ще в шкільні роки?

Вона залишила прекрасні спогади, опубліковані вже в часи незалежності, дуже раджу.

Подяка Українському інституту національної пам'яті, який створив привід, випустивши календар "Українські жінки ХХ століття", який невипадково опинився у мене на столі.

 

Володимир В'ятрович: "Волинь" vs "Катинь"

Здавалося, після пов'язаної з "Катинню" Смоленської трагедії 2010 року вона стане ще потужнішим символом, який єднатиме минуле і сучасність. Але на той момент "Катинь" уже активно витіснялася із суспільної свідомості іншою історичною темою – "Волинь". Події польсько-українського конфлікту в роки Другої світової (зведені до простої формули "Волинь-43") стали головною темою спочатку історичної публіцистики, а відтак – історичної політики.

Ігор Кравець: Дві Волині в одній

Польський Сейм проголосував закон, що встановлює нове державне свято — «День пам’яті про поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої». Сама назва — неоколоніяльна, і автор закону — давній прихильник кремлівських наративів, утім член «антикачинської коаліції» Дональда Туска, Тадуеш Самборський. Єдиною, хто утрималася під час голосування, була Александра Узнанська-Вісьнєвська. Усі інші — «за». Рідкісний, але як же виразний колоніяльний консенсус у польському Сеймі.

Богдан Червак: Останній президент УНР на вигнанні. Миколі Плав’юку – 100 років(?)!

5 червня 1925 року, за іншими даними 1927 року, народився останній президент УНР на вигнанні, голова ОУН Микола Плав’юк. Якщо припустити, що вірна дата – 5 червня 1925-го, то цьогоріч йому виповнюється сто років!

Віталій Скальський: День народження та невідомі фото крутянця Григорія Піпського

Постать Григорія Піпського для зацікавлених не потребує особливого представлення. Традиція говорить, що саме він - галичанин Григорій Піпський – під час розстрілу росіянами-більшовиками після бою під Крутами наприкінці січня 1918 року заспівав «Ще не вмерла Україна…».