Велика втрата для українського шкільництва в Польщі – відійшов з життя Ярослав Марушечко

Найбільшим багатством нації є не лише її золоті запаси, чи навіть промисловість, а передо всім молодь з добрими педагогами, за допомогою яких будується добробут народу і його світле майбутнє. Тому головною турботою є те, щоб на чолі школи та держави завжди стояли високоосвічені та жертвенні люди

,,Немає нічого більш божественного, як виховання. Тільки завдяки правильному вихованню людина робиться справжньою людиною''

(грецький філософ Платон)



 

 

Колись у стародавній Греції на роздоріжжях були поставлені камінні плити з написами: "Держава сильна свідомістю мас. Вона сильна тоді, коли маси все знають і все можуть розуміти". І справді, кожна держава і розумний уряд, якщо хочуть бути сильними і довготривалими, повинні приділити велику увагу не на таємні конвертні винагороди групі своїх прибічників, якими перекуповують прихильність до себе, а на освіту і добробут цілого народу.

Тоді серед народу здобудуть вони собі незломну прихильність і шану на довголіття. Коли б застосувати таку методу, за словами філософа Лейбніца, саме тоді – "...можна б обновити цілий рід людський". Відомий мислитель Кант писав: "Людина може стати людиною тільки через належне виховання. Вона стане такою, що з неї зробить виховання".

Нас заїдає дуже велика кількість моральних і фізичних вад, спотворених нахилів, що на високі становища дуже  часто потрапляють люди, яким сутність просвітницька є чужою, а імпонує їм нажива і престижний авторитет та звиклий кар'єризм. Отже, можемо стверджувати, що  належна освіта, ідейність і патріотична жертвенність - це ті чесноти, на яких виростають всі інші моральні вартості, як одиниці так, і цілого суспільства.

Це ті двигуни, що піднімають людину і суспільство в гору понад приземниий матеріалізм, зарозумілість та низький спотворений егоїзм. Водночас можемо стверджувати, що належне виховання творить людину вповні сумлінну. Словом, справжня ідейність у практиці виявляється в належній освіті, яка допомагає стати повноцінною і вартісною для себе і цілого суспільства.

Ці високі цінності з повною посвятою і жертвенністю застосував у своїй педагогічній праці талановитий вчитель Ярослав Марушечко, який став жертвою злочинної акції "Вісла" в 1947 році. Ярослав  народився 15 лютого 1935 р. в селі Корениці Ярославського повіту, де споконвіку жили його предки. До війни його батьки, Максим і Софія, займалися сільським господарством.

Весною 1947 під час операції "Вісла" сім'я Марушечків так, як і коло 150 тисяч українців Закерзоння, у варварський спосіб з корінням були вирвані при допомозі польської армії і запроторені на понімеченні землі, так звані землі відзискані, які Польща отримала після ІІ-ї Світової війни.

Родина Марушечків була поселена в зруйнованій хаті, яка знаходилася між селом Лєльково, а містом Ґуровом Ілавецьким. Багато односельчан Марушечків під час депортації було запроторено до концтабору в Явожні, де без вироків каралися там роками.

Ще в ріднім селі Короницях Ярослав закінчив чотири класи, а початкову школу закінчив він уже  в Кандитах на засланню. Потім вчився в Педагогічному Ліцеї № 2 у Бартошицях. Тут його зацікавила педагогіка, де він проявив великі здібності у вихованні дітей та навчані математики. Його талант високо цінував професор Мар'ян Петрашко, знаний і високо цінований вчитель на Ольштинщині.

Відразу після отримання атестата зрілості в 1955 р. Ярослав вивчав математику у Вищій Педагогічній Школі в Гданську, де у 1959 р. отримав звання магістра. В Ґданську також закінчив політехніку його рідний брат Анатолій, який знаний з своєї патріотичної діяльності в Кошаліні. В Ґданську в українській духовності виховувала українських студентів Олена Вальковська, яку називали студенти українською матір'ю, а її доню Аню вважали рідною сестрою.

Надзвичайно складне було життя українців у Польщі після акції "Вісла", люди були розпорошені по дві-три родини в селі, переслідувані і понижувані. Перебували під постійним наглядом спецслужб. Нелегко українцям вдавалося дістатися на вищі студії. Тодішнє українське студенство у Польщі – це корінні вихідці з Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Лемківщини.

Внаслідок історичних обставин – насильної депортації з рідних земель коло 150 тисяч українців були розпорошені по цілій західній Польщі і поселювані були у великому розпорошенні. Для приміру, мої односельчани з села Вербиця Томашівського повіту частково були поселені на Ольштинщині, а деякі біля Лігниці у Вроцлавському воєводстві. Тобто, колишні сусіди були від себе віддалені понад 500 кілометрів.

Депортовані українці були розкинуті у західних і північних воєводствах Польщі в 9-ти воєводствах. Найбільше, біля 57 тисяч осіб, поселено в Ольштинськім. Українці не мали шкіл і своїх святинь. Щойно у 1952 р. Політбюро ЦК Польської Об'єднаної Робітничої Партії натяком заговорили про українців, які взасаді були призначені на повне винародовлення.

Наступила певна полеґша у червні 1956 р., коли було створено Українське Суспільно-Культурне Товариство у Польщі. На цій своєрідній відлизі, поступово стала відроджуватися національна свідомість. Група українців, а серед них і Ярослав Марушечко, різко виступали проти перекручування і фальшування та замовчування правди про українців у Польщі. Ярослав Марушечко не тільки сам, але й організував інших, мобілізував такі сили, які сприяли розвиткові української ідентичності.

Мені неодноразово перед очима постає тодішній, відважний і патріотично налаштований Ярослав, його брат Анатолій та десятки інших, які здобували освіту і спрямовували її на покращення долі дискримінованих українців. Над цією епохою слід замислитися, щоб зрозуміти долю депортованих українців.

Мені неодноразово пощастило розмовляти з Ярославом Марушечком, який з невимовним болем переживав долю українців у Польщі і неустанно думав, які заходи чинити, щоб допомогти поневоленим своїм братам. Тому з великим болем я прийняв вістку, що 11 вересня 2021 р. його нестало серед живих. Хто його знав, той без перебільшення з великим болем пережив його смерть як нашу національну втрату.

Був він зачислюваний до визначних українських патріотів, а передо всім до знаменитих педагогогів. В пам'яті українців у Польщі Ярослав Марушечко був не тільки одним із багатьох визначних математиків, істориків, краєзнавців, але й великим українським патріотом і організатором культурно-освітнього життя.

Провадив і організував культурно-освітню працю, до якої дуже серйозно ставився. З великим ентузіазмом докладав чимало зусиль до культурно-освітньої праці. З великим успіхом брав участь у І фестивалі Української естради в Сяноку (1967), у II фестивалі Української пісні і танцю в Кентшині (1968), III фестивалі Української пісні і танцю в Кошаліні (1969) тощо. Ярослав Марушечко володів неабиякими музичними здібностями.

Понад то Ярослав брав участь в організації пунктів навчання української мови. У 1970–1972 рр., після припинення діяльності Ліцею, Ярослав Марушечко працював у Комплексі агрошкіл у Каролеві, біля Кентшина, де викладав в основному фізику. Пізніше був учителем в Комплексі механічних шкіл у Бартошицях. З 1990 р. Марушечко працював в Бартошицях керівником Початкової Школи № 8 з українською мовою навчання, де працювало 16 вчителів. Відійшов на пенсію 6-го жовтня 1993 року.

Вийшовши на пенсію, він з повною посвятою працював на громадській ниві. У Бартошицях, був співорганізатором перших "Maланок", які були концертами української пісні. Активно працював він в рядах УСКТ, як і ОУП, систематично дописував до тижневика ,,Наше Слово''. Мені особисто пощастило познайомитися з вчителями Cтефаном Лашином, Лідою Лайко, Наталією Кравчук, Стефаном Мігусом, Петром Ковальчиком, Іваном Тимчиною та багатьма іншими, які дуже високо цінують колосальний і всесторонній вклад Ярослава Марушечка.

Без перебільшення, за свого життя він зробив величезний в повній мірі недооцінений внесок в українському шкільництві і вихованні в складних умовах розпорошеного українського населення у Польщі.

Можна б було ще багато розказувати про жертвенну і повну посвяту праці на благо українців у Польщі, яку провадив покійний Ярослав Марушечко. Його праця, любов до України були неподільно злучені у його патріотизмі. Тих, хто кував нам кайдани, понижував. Тих, хто ці кайдани несли покірно – жалів і співчував їм. Врешті тих, що не побоялися і ці кайдани рвали, любив , шанував і підтримував. Він був і залишається зразком українського патріотизму.

На завершення статті, я хотів би подякувати всім, хто прославляв своїх вчителів українського Бартошицького ліцею, які в різних часописах описували всесторонну діяльність покійного Ярослава Марушечко, для якого українство було найголовнішим атрибутом духовного життя. В 40-й День відходу у вічність покійного Ярослава Марушечка пригадаю, що надзвичайно цінна і багата на всесторонність тематика розміщена в унікальній книзі "Педагогічний Ліцей № 2 в Бартошицях:Українські Класи".

Світлі і розумні уми численних авторів заприсяґлися своєю працею, аби у віках людям і школі побудувати вічний Пам'ятник Слави. В тому ми переконуємося, що найбільшим баґатством нації є не лише її золоті запаси, чи навіть промисловість, а передо всім молодь з добрими педагогами, за допомогою яких будується добробут народу і його світле майбутнє. Тому головною турботою є те, щоб на чолі школи та держави завжди стояли високоосвічені та жертвенні люди.

Микола Савчук: Як нас радянізували і російщили. Спогади з 1960-х

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному. Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами. Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!

Леся Бондарук: Робоча група – лише затягування процесу дерусифікації

Доки ця робоча група попрацює, доки члени комісії оцінять її роботу, проведуть двомісячне громадське обговорення по іменним вулицям, підведуть підсумки обговорення на комісії, підготують і подадуть рішення на сесію, включать у порядок денний (не факт, що перед сесією Ігор Поліщук не зніме з порядку денного – таке вже було з перейменуванням по декомунізації), доки депутати проголосують – розпочнеться Новий рік.

Петро Балог: Совковий Коростень

Пам'ятник комсомольцям Коростеня переназвали на честь "молоді Коростеня ХХ століття", то ще монумент червоному комдиву Миколі Щорсу став називатися пам'ятником "Учасникам Української революції початку ХХ століття". Погруддя коростенському більшовику Лук'яну Табукашвілі, який служив начальником бронеколони 1-ї Української радянської армії та бронепотяга "Комуніст Коростенського району" в 1919 роках перейменували на пам'ятник "залізничникам-коростенцям"