Путінський режим — це реінкарнація Сталіна

Проректор УКУ, правозахисник, дисидент Мирослав Маринович взяв участь у проєкті #ДіалогиНаВійні (#DialoguesOnWar) від Українського осередку міжнародного PEN-центру. У розмові з директором Гарвардського українського науково-дослідного інституту Сергієм Плохієм він розповів про ситуацію у Львові і зокрема в Україні в умовах війни

Львівський вокзал зараз виглядає як з фільмів про Другу світову, і це жахливо.

Тарас Шевченко завжди приходить до українців у найважчі часи. У в'язниці Кобзар відкрив мені свою внутрішню глибину і силу набагато більше, ніж у звичайному житті.

Коли добро б'ється зі злом, Шевченко з'являється відразу. Ми, українці, вважаємо його творчість своїм другим Євангелієм.

Хоча нацистська ідеологія була засуджена і заборонена законом, комуністам вдалося уникнути покарання трибуналу. Тож ці зерна проросли в сучасній Росії.

Путінський режим — реінкарнація Сталіна, який досі є великим героєм для Путіна та багатьох росіян.

Після 1991 року шляхи України і Росії розійшлись. Коли Україна взяла курс на інтеграцію в Європу, Росія повернулася до тоталітарного минулого. Тому українці не хочуть повертатися, бо ми вже маємо свободу. Варто розуміти, що путінська імперська ідея неможлива без України, тож ми зараз б'ємося за свою незалежність.

Режим Путіна стоїть на трьох стовпах: брехня, ненависть, жорстокість. Це шлях в один кінець.

Українська ідентичність мозаїчна і наше головне завдання — знайти найкращий шлях до гармонізації всіх мозаїчних відмінностей (після перемоги у війні).

Розбіжності між українцями, які розмовляють українською та російською мовами, ніколи б не призвели до війни, якби не Росія. Це агресор трансформував їх на два табори.

Кожна нація має можливість трансформуватися. І російська нація також має цю здатність, але найперше, їм потрібна моральна розплата після падіння режиму Путіна.



Василь Пачовський: "Позбираймо кости наших героїв кидані тиранами по чужих країнах". Маніфест Василя Пачовського про Національний український Пантеон

"У Київі мусить станути Національний україньский Пантеон, мусим позбирати і зложити в Київі кости усїх своїх борцїв-мучевиків, розсипані по цїлім просторі від Білого до Чорного моря! Мусим поставити сьвятиню з вівтаром ідеї, яка має пронизатися євом всі одиницї нашого народу!"

Катерина Даценко: Хвилина мовчання. Історія щоденного ритуалу

Під час війни – у лісах, криївках – Українська повстанська армія завмирає на "Загальне вшанування трихвилинною мовчанкою пам'яті всіх поляглих вояків УПА та учасників збройного підпілля, які загинули у рр. 1942–1947". Це цитата зі Святочного наказу, в якому є Інструкція відзначення п'ятиріччя Свята УПА, 14 жовтня 1947 року. Але виявилося, що документ від 1947 року – не найдавніший.

Олексій Мустафін: Останній трибун Рима. Любові й ненависті Коли ді Рієнцо

Історія знає чимало прикладів, коли народний улюбленець здобуває владу - і перетворюється на деспота та здирника. А після смерті про нього згадують як про героя-мрійника й зводять йому пам'ятники. Саме так сталося з Ніколо Габріні, більше відомого у світі під іменем Кола ді Рієнцо.

Олексій Мустафін: По каву на Страдуні. Військова авантюра, яка зламала Югославію

Однією з ключових подій хорватської Війни за незалежність і розпаду "другої" Югославії стала облога Дубровника. Міста, яке ще з 1972 року було демілітаризоване і формально перебувало під захистом ЮНЕСКО. Попри це командування югославської армії вирішило встановити над ним військовий контроль. Надто спокусливою йому здавалася перспектива "відрізати" від Хорватії усю Південну Далмацію.