Не сміє бути в нас страху

Він міг одразу побачити те, що не помічали інші. Говорив коротко, але так, що жити хотілось. Місцями це виглядало похмуро, але завжди по суті. В ньому було щось від британської аристократії та барона Мюнхаузена водночас, яким не сиділось в дома

 

Під Попасною загинув старший пластун-скоб Віталій Дерех, мав 34 роки. Я знав його більшість його життя, ще коли він був юнаком гуртка "Сірі воки". До цього ж гуртка належав і Герой України (посмертно) Віктор Гурняк, який загинув на Луганщині у 2014 році.

Віталій і Віктор обоє починали пластувати у 29 курені імені Ю. Старосольського. Разом створили новий курінь у Тернополі – 77-й ім. І. Гавдиди. Віктор був курінним, а Віталій – курінним писарем.

16-літнім юнаком став учасником Помаранчевої революції, славного маршу сумських студентів на Київ (тоді їх побили і заарештували).

Під час Революції Гідності – знову серед перших. 20 лютого 2014 року витягував поранених на вулиці Інститутській, повзаючи з медичними ношами "по-пластунськи" у першій лінії.

"Сало" (юнацьке пластове псевло Віталія) міг одинаково стати визначним фотографом, режисером, журналістом чи письменником. Але його не цікавили гроші.

 

Можливо, тому став сапером, розвідником та штурмовиком. З дитинства цікавився саперною справою. Пригадую, як шукав і купляв для нього спеціальну літературу щодо теорії і практки застосування вибухових речовин. Від "кухонної книги" до методичних посібників МВС.

Сказати, що Віталій був креативним це не сказати нічого. Пригадую, як в одному обласному центрі комунальники довго не забирали центральну ялинку. Не помагали ніякі нагадування (а йому, працівнику комунальної структури, чомусь залежало щоб її прибрали).

Одного ранку запустив фейк, який моментально розлетівся в місцевій пресі та потрапив на центральні ЗМІ. Що ялинку підпалили. Новина була з картинкою... Того ж дня ту ялинку комунальники зняли.

Він міг одразу побачити те, що не помічали інші. Говорив коротко, але так, що жити хотілось. Місцями це виглядало похмуро, але завжди по суті. В ньому було щось від британської аристократії та барона Мюнхаузена водночас, яким не сиділось в дома.

Ну і ще трохи від його пластових виховників: Андрій Буда та Микола Бігус. Із захопленням розповідав про відвідини Мадагаскару у 2013 році. Як десь у центральній Африці у нього вкрали документи та гроші, але він повернувся в ту місцину і зробив так, що документи "знайшлись". Ех, якби не війна...

 

Невибагливий в житті – міг місяцями жити зимою в неопалюваній домівці (палити дровами) без водопроводу, вмиваючись лише холодною водою. Одягався охайно і чисто, хоч при його стилю життя це точно було не просто.

При цьому був крутим естетом, любив екстравагантний одяг із, наприклад, метеликом на шиї включно. Свої фото робив переважно для себе. Із своїх легендарних мандрівок туди, куди ніхто й не подумає ходити.

Весною 2014 одним із перших вступив добровольцем в "Айдар". Був командиром першого відділення першої роти цього легендарного батальйону. Здобув ступінь молодшого сержанта. Відзначений державним Орденом за мужність ІІІ ступеня, Пластовим Бронзовим хрестом за геройський чин (врятування життя).

У лютому 2022 року знову на передовій. Брав учатсь в боях за Київ, вступив до Першої Окремої Бригади Спеціального Призначення ім. Івана Богуна. Керував розрахунком протитанкових засобів, з яким ліквідував не одну одиницю ворожої техніки та особового складу.

Не здивуюсь, як дізнаюсь, що Дерех ще встиг натиряти купу ворожої техніки і боєприпасу, коли його побратими спали чи відпочивали між боями. Заспівай, Друже, там на небі – із лицарем Гартіком – "Не сміє бути в нас страху".





Олексій Мустафін: Шлях до Клондайку. Чому золота лихоманка на Алясці стала "останньою з великих"

Від ажіотажу навколо Аляски найбільше виграли не ті, хто був на авансцені. Ймовірно, так було й раніше. Але вперше з усією очевидністю це стало зрозуміло саме тут. Зрештою тому на Алясці й завершилася історія "великих золотих лихоманок".

: Львівський музей Грушевського: що далі? Відкритий лист науковців

Ліквідація львівського музею Михайла Грушевського виглядає небезпечною і нівелює, насамперед в очах ворогів України, феномен Михайла Грушевського, який уперше науково обґрунтував у "Історії України-Руси" концепцію окремішності українського народу та відстоював право українців на києво-руську спадщину і ще на початку ХХ століття кинув виклик російській історіографічній концепції: "общеруської історії й не може бути, як нема "общеруської" народності".

Марина Олійник, Олексій Дєдуш: Установа держави-агресора: чи потрібний такий коментар?

Поки Україна не повернула свій державний суверенітет на всіх своїх конституційних територіях, на законодавчому рівні необхідно внести регламентуючу норму для українських інформаційних та освітньо-наукових платформ по запобіганню прихованого російського впливу. При згадці (усному чи письмовому покликанні) російських інституцій освітнього, наукового та культурного характеру ЗМІ обов’язково мають додавати коментар на кшталт «інституція держави-агресора проти України».

Юрій Берестень: Волонтерський рух у Катеринославі під час російсько-турецької війни 1877-1878 років

Російський уряд, прикриваючись риторикою надання гуманітарної допомоги "братським народам" Балкан, намагався використати загострення військово-політичної ситуації в регіоні, де спалахнуло в 1875 році масштабне повстання проти турецького поневолення, для посилення своїх позицій у регіоні, марячи про захоплення Константинополя та реставрацію нової Візантійської імперії. Заздалегідь готуючись до війни з Османською імперією, він починає активно розгортати мережу доброчинних організацій та установ, які повинні були опікуватись гуманітарними проблемами догляду за пораненими та хворими військовими, інвалідами війни, сиротами.