"Колимські дівчата". Розбір псевдоісторичного фейку

Поширення "патріотичних" псевдоісторичних міфів є не менш шкідливим, аніж поширення фейків ворожої пропаганди. Справа в тому, що такий міф легко спростовується. Публічне спростування таких оповідань ворогом підриває довіру до справжніх історичних знань і сприяє поширенню російського наративу "не все так однозначно"

 
Фото ілюстративне

Війна з росіянами спричинила в українському суспільстві суттєвий сплеск інтересу до історії. Зокрема, до подій, пов'язаних із національно-визвольною боротьбою проти Росії або із злочинами російських колонізаторів проти України. На жаль, це позитивне явище має свого "темного двійника". У атмосфері суспільної зацікавленості та тотального незнання історії внаслідок її замовчування окупантами, поширюються не лише знання, але і псевдоісторичні міфи.

Поширення "патріотичних" псевдоісторичних міфів є не менш шкідливим, аніж поширення фейків ворожої пропаганди. Справа в тому, що такий міф легко спростовується. Публічне спростування таких оповідань ворогом підриває довіру до справжніх історичних знань і сприяє поширенню російського наративу "не все так однозначно".

Як ілюстрацію я наведу міф про "колимських дівчат". Автор цієї історії - дисидент Дмитро Шупта, який написав поему-реквієм "Колимські дівчатка". Проблема у тому, що перед написанням свого художнього твору поет не потрудився поцікавитись навіть елементарними відомостями про сталінські табори.

В умовах патріотичного підйому та одночасно дефіциту історичних знань ця поема стала сприйматися як опис реальних подій. Більше того, вже й фільм по ній зняли. 

Найгіршим є те, що зараз Дмитро Шупта, хоча й старенький, але живий-здоровий, і на запитання про правдивість подій, описаних у його поемі, відверто відбріхується обтічними фразами на кшталт "я шукав докази, але все засекречено в архівах у Москві". Тобто автор сприяє поширенню міфа. На жаль, "дисидентство" (системний конфлікт особи із комуністичною владою) не завжди означає інтелектуальну чесність.

Поему Шупти легко знайти та прочитати в Інтернеті. Тому детально переказувати сюжет не буду. Суть зводиться до того, що влітку 1949 року "на Колимі" табірні конвоїри під орудою генерала Івана Петренка нібито втопили у болоті три тисячі неповнолітніх (до 14 років) українських дівчат. Наказ нібито надійшов напряму з Москви. Більше того, у наказі нібито містилася фраза "дабы не рожали бандеровцев". Конвой, що вчинив злочин, безслідно зник, а генерал Петренко через рік помер від раку.

Вже ці короткі відомості для критично мислячої людини є достатніми для того, щоб впевнено сказати, що перед нами художній вимисел, причому не дуже якісний з точки зору сценарію. Але тисячі українців вірять у цю історію як у справжню. Доведеться пояснити детальніше, чому описана подія не просто не мала місця, але і принципово не могла мати місця.

 
Будівництво у місті Магадан, 1935 рік

Сталінські табори - це передусім виробничі/видобувні/будівельні підприємства, де в'язні виконували роль робочої сили. Особливо це стосується останнього етапу розвитку ГУЛагу та інших табірних структур (після 1940).

Ніхто ніколи не тримав у таборах неповнолітніх. Ті неповнолітні (12-18 років), які були засуджені, відбували покарання не у таборах, а у звичайних виправних установах, як правило на європейській частині СРСР. Тим більше ніхто не дозволяв в'язням у таборах жити сім'ями.

Якщо траплялись випадки, що ув'язнена жінка народжувала, то її переводили у спеціальне табірне відділення (т. з. "мамське"), де дитина була з нею до досягнення 2-річного віку. Після цього дитину розлучали із матір'ю та відправляли до дитячого будинку, як правило також в європейську частину СРСР.

Це був жах і трагедія для матерів, бо через кілька років, навіть відбувши строк, розшукати таку дитину по дитбудинках було дуже складно.

"Колима" на той момент являла собою напівізольовану територію (3 млн кв. км, 1/7 території СРСР), сполучення із якою здійснювалося лише морем. Фактично нормальних міст там не було, це все було одне величезне підприємство табірного типу. Керувалося воно не органами державної влади, а т. з. "Дальстроєм", тобто господарським трестом.

Директор Дальстрою зосереджував у своїх руках усю владу над цією територією. Оскільки сполучення було ускладненим, то кожен кілограм вантажу на кораблях був на вагу золота. Везли лише необхідне.

 
Пароплав "Дальстрой"

"Колима" набула своєї зловісної слави саме тому, що практично все необхідне для функціонування цієї табірної імперії продовольство завозилося з "великої землі" кораблями. Продовольства завозили рівно стільки, скільки було "положено" по нормах.

А в умовах традиційного для Росії тотального розкрадання до найнижчої верстви колимського суспільства – в'язнів – доходила далеко не вся передбачена нормами "пайка". Тому люди, зайняті важкою фізичною працею в суворому кліматі, виснажувалися та помирали від виснаження.

Саме тому, через дефіцит тоннажу вантажних суден і викликаний ним дефіцит продовольства, ніяких зайвих людей на Колиму не завозили і там не тримали. Тим більше непрацездатних. Тобто туди ніхто ніколи не відправляв ніяких неповнолітніх дівчат, тим більше із сім'ями. Вони там були не просто не потрібні, а зайві. Навіть для вільнонайманих працівників "Дальстрою" було дуже складно привезти на Колиму свої сім'ї (окрім начальства, звичайно).

Тепер про сім'ї репресованих. В сталінському СРСР, окрім таборів, існували т. з. "спецпоселення". Туди відправляли сім'ї засуджених (окрім короткого періоду "великого терора"/"єжовщини"), депортоване населення, звільнених ув'язнених, якщо їм вироком заборонялося повертатися додому і т. д. Фактично це те саме, що у царській Росії називалося "заслання".

Спецпоселенці жили сім'ями. Вони також примусово працювали. Але їх не тримали під конвоєм! Більше того, їм платили зарплатню і вони самі вели своє домашнє господарство, одружувалися, виховували дітей і т.д.

 
Спецпоселення на Верхній Колимі
фото: музей історії 9 форту (каунас, литва)

У спецпоселеннях не було конвою. Там була лише комендатура із комендантом і кількома оперативниками НКВС (у 1949 вже перейменоване на МВС), які вели агентурну роботу та слідкували, щоб ніхто не втік. Це відбувалося так, як і зараз відбувається із умовно засудженими: кожен мав раз на кілька днів прийти у комендатуру та "відмітитися".

Ось якраз у таких поселеннях і проживали українські неповнолітні, які разом із членами своїх сімей потрапили під репресії. Але в таких поселеннях фізично не було можливим організувати настільки масове вбивство.

По-перше, ці поселення не були великими. Звідки у одному поселенні могло узятися цілих 3000 підлітків однієї статі?! Потім, якщо в поселенні було 3000 неповнолітніх дівчат, там за статистикою мало би бути ще 3000 неповнолітніх хлопців! Їх чому не вбили?

Наступне: в цих поселеннях не було кому виконувати такий наказ, там не було конвою. Спроба вчинити такі дії неминуче одразу потягла б за собою масове повстання спецпоселенців. Ще раз, нагадую, спецпоселенці - це не зеки, яких щодня по два рази обшукують. У спецпоселенців іноді і зброя була (якщо на лісоповалі працювали, там рушниця необхідна для виживання).

Підсумовуючи, можна сказати, що історія про "колимських дівчат" – це суцільна вигадка, яка немає під собою жодного підґрунтя. Шукати у московських архівах її підтвердження чи спростування – абсурдно. Це те саме, що намагатися знайти у тих архівах докази існування життя на Марсі чи втечі Гітлера у Антарктиду.





Володимир В'ятрович: Як російська пропаганда проти України діє на Заході

Коли Американська асоціація бібліотек назвала нашу з Любомиром Луцюком книгу про УПА "Ворожі архіви" серед найкращих історичних публікацій 2023, для мене це було не просто особистим здобутком. Мені здавалося, що нарешті змінюється ставлення до УПА в західній академічній спільноті. Але, здається, я переоцінив бажання багатьох зрозуміти складне минуле і відмовитися від простих схем, які продовжує просувати Кремль.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.

Світлана Строкач: Хрести і плити: НВМК поєднає світову традицію та український контекст

У суспільстві вчергове набирає обертів дискусія щодо форми намогильних споруд на Національному військовому меморіальному кладовищі. Громадськість стурбована: хрести чи плити, чи і хрести, і плити?