Чи передбачали вони свою загибель?

Завжди цікавило, чи вони передбачали смерть. Якщо так - то яку? Найменше хотілося потрапити живим у руки ворога, бути підданим тортурам, застреленим десь на подвір’ї тюрми чи засудженим до років концтаборів. Чи взагалі існувало життя за межами цієї війни? Якщо так - то яке?

 

На фото підпільники з Ковельщини - Королюк Віра "Христя" та Василь Семенчук "Ярий". Вдивляючись у їх обличчя, важко уявити, що в одну мить ця дівчина опиняється з кулеметом на горищі палаючої хати, даючи свій останній бій.

А чоловік, вже майже добігши до межі лісу, отримує поранення в ногу. Вже за мить "Христя" згорить, а провідник "Ярий" вирішить пустити собі кулю у скроню.

До того.

Боївка провідника Ковельської округи ОУН "Ярого" розміщувалася у Буцині - селі на Ковельщині, що славилося національно свідомим населенням.

Їхній схрон був у надійних людей. Нічого не віщувало біди взимку 1954-го. МГБ продовжувало своє багаторічне полювання на учасників українського визвольного руху.

Проте, у Буцині радянськими спецслужбами помічено одну дивну для них річ - школяр, син сторожа Миколи Лабнюка, регулярно бере з бібліотеки книги, хоча сама сім'я є малограмотною.

А його дружина часто їздить до Ковеля за покупками, хоча заробіток у подружжя є малим. Тому невдовзі сторожа Миколу затримують МГБ і намовляють на співпрацю. Можна лише уявити, чим погрожували чоловікові, і якою ціною йому далася ця зрада.

Вечір 17 січня 1954 року.

У схові Миколи Лабнюка боївка "Ярого" - двоє хлопців-підпільників та підпільниця "Христя" пригощаються кашею із спецпрепраратом. "Христя", у якої болів живіт, відмовилася від їжі.

Вона запідозрила щось недобре, коли одразу після вечері побратими міцно заснули. Почувши шум надворі, дівчина намагалася розбудити хлопців. За той час МГБ оточило будинок.

Прокинувшись підпільники розпочали бій, який тривав допоки не загорілася будівля. І ось ця мить, коли "Христя" вирішує прикрити відхід провідника, хапає кулемета і піднімається на горище.

Ось ці хвилини, коли боївка на чолі із "Ярим" біжить до лісу. Ось ці крики зі сторони мгбістів: "Ярого треба взяти живим". Ось цей постріл, біль в нозі - і "Ярий" дістає з кобури свого револьвера.






Теми

Олена Лівіцька: Список під моїми вікнами

89 прізвищ убитих у селі Черничі, за яких я щоразу молюся.

Олексій Мустафін: Надати надію. Як США врятували Росію від голоду

10 лютого 1992 року розпочалася операція «Надай надію» з постачання гуманітарної допомоги Росії та іншим державам, що постали на місці СРСР. Лише за один цей день дваднадцять американських літаків, які базувалися в Туреччині та Німеччині, перекинули до півтисячі тон вантажів – переважно продовольства та ліків до Москви, Петербурга та столиць ще десяти країн, яким у Вашингтоні вирішили надати термінову допомогу. До кінця лютого обсяг допомоги перевищив дві тисячі тон.

Ярослав Кравченко : "Скорбота. Голод на Україні". Пам’яті художника-бойчукіста Охріма Кравченка

Восени 1933-го, після першого заслання до Котласу, Охрім Кравченко повернувся в Україну. Проживати у Києві заборонили, тому поїхав у рідні Кищенці – і не впізнав: "Село заросло бур'янами, коло хат ніякої огорожі, нема ні стаєнь, ні клунь, ні хлівів – усе попалили взимку. Аж страшно стало. По вулиці ні живої душі – собак поїли, котів поїли… Батька не застав – помер з голоду…"

Марина Олійник: Перша вишиванка Вільгельма Габсбурга

"Вступив на службу в 13 полку уланів, в якому служили українські юнаки з Злочівщини. Він зжився з ними, полюбив їх та піклувався ними щиро. За це вони й полюбили свого командира і готові були за нього "в огонь скочити". Один із них привіз йому з відпустки вишивану сорочку, яку Вільгельм часто носив. Вона й придбала йому українське ім'я"