Межиріцька стоянка. Пам’ятка світового значення не потрібна Україні?

В далекому 1965 році мешканець Межиріча Захар Новицький вирішив спорудити льох. На глибині два метри йому трапилася незрозуміла велика кістка. З нею він пішов у школу до вчителя географії (чи то історії). Той теж не зміг ідентифікувати знахідку, але зрозумівши, що кістка не коров’яча, поїхав до Києва у Інститут Зоології. І почалося…

 

В далекому 1965 році мешканець Межиріча Захар Новицький вирішив спорудити льох. На глибині два метри йому трапилася незрозуміла велика кістка. З нею він пішов у школу до вчителя географії (чи то історії). Той теж не зміг ідентифікувати знахідку, але зрозумівши, що кістка не коров'яча, поїхав до Києва у Інститут Зоології. І почалося…

За розкопки взялися палеонтологи під керівництвом академіка Івана Підоплічка, адже тоді ще ніхто не знав, що знайдено не просто залишки мамонта, а поселення, де житла будувалися із кісток слоноподібних велетнів, і відповідно розкопувати стоянку повинні не палеонтологи, а археологи, які копають не лопатами, а "зубочистками".

Перший етап досліджень тривав до 1974 року. За цей період на території поселення знайшли три господарсько-побутові комплекси (житла), споруджені із кісток мамонта, які будувались 14 тисяч років тому. Важити одне таке житло могло до 20 тон, а при будівництві використовували кістки 70 мамонтів.

Із 1976 по 1983 рр. керівництво розкопками у Межирічі здійснював археолог Михайло Гладких. Археологи відмічали, що попередні дослідження палеонтологів пошкодили частину культурного шару. Ця експедиція знайшла ще одне житло – четверте.

Археологічна цінність Межиріцької стоянки величезна. Подібних за унікальністю житлових комплексів у світі знайдено не більше півдесятка. У Східній Європі ця стоянка є найкраще датованою – 14,5 тисяч років. Одне із жител стоянки експонується у Києві в Національному науково-природничому музеї НАН України, одне було подароване легендарному Американському Музею природничої історії, одне "працює" пересувною виставкою на різних наукових форумах.

 

Четверте житло вже тридцять років зберігається у Межирічі. Воно чекає часу, коли в селі створять давно обіцяний музей, і потихеньку руйнується. Вже тричі падало накриття над унікальною пам'яткою, кілька разів його руйнували злодії й вандали…

В 2002-2008 рр. у Межирічі працювала міжнародна експедиція, яку фінансували французи, а зараз на роскопі працюють археологи Київського університету імені Тараса Шевченка.

Межиріцька стоянка була зимовим стійбищем мисливців, яке розташовувалося у пониззі долини Росі – там, де тепліше і затишніше. Влітку, із настанням тепла, вони йшли на плато, де полювали весь теплий період. Слід зазначити, що полювали вони переважно на бізонів та оленів, також вбивали мамонтенят, а от на дорослих мамонтів вони, незважаючи на хибне враження, практично ніколи не полювали. Кістки, із яких складалися житла, були знайдені по берегах річок. Камінь як будматеріал мешканцями стоянки не використовувався.

14 тисяч років тому на території сучасної України панував холодний клімат льодовикового періоду. В природному відношенні визначалися дві зони – тундра і лісотундра. Зважаючи на це, житла тодішні люди будували невеликі (щоб легше було обігрівати) – 9х8 метрів. В такому житлі мешкали 3-4 родини. Звичайно було тісно, але в умовах вічної мерзлоти по іншому зігрітись взимку не було ніякої можливості.

Навколо жител у глині викопувались ями, які виконували функції холодильників. В них зберігали м'ясо та інші харчі. Навколо одного житла було до шести таких ям. Вдягалися мешканці стоянки у шкіряний одяг – переважно із шкір вовка та зайця. Знаряддя праці були дерев'яними та кам'яними, а вогнища палили із кісток – деревного вугілля у стійбищі археологи не знайшли.

На території Межиріцької стоянки було знайдено найдавнішу в Україні карту. Її вирізали на уламку бивня мамонта. Нині ця унікальна знахідка експонується у Національному науково-природничому музеї НАН України.

 

Ще у 2008 році в НАН України затвердили проект створення Музею "Стійбище мисливців на мамонтів". Музей повинен був розміститись на 85 сотках. Але пройшло двадцять років, а ніхто ніякого музею не створив, навіть навпаки, ангар стоянки довели до такого стану, що він впав від снігу, прямо на залишки унікального житла із кісток мамонту.

Зараз над житлом стоїть металевий ангар, який захищає його від снігу та дощу. Знову поговорюють про створення Музею, за умови будівництва якого, Межиріцьку стоянку можуть включити у Перелік об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. Побачимо, як воно буде.

Олексій Мустафін: Слабкість сили. Повчальні уроки Дейтона

Угода про припинення Боснійської війни 1992-1995 років увійшла до історії (та й не лише історії – адже її вважають чинною і досі) як Дейтонська. Адже була підписана президентами Боснії і Герцеговини Алією Ізетбеговичем, Хорватії Франьо Туджманом та Сербії Слободаном Мілошевичем на базі Райт-Паттерсон біля міста Дейтон в штаті Огайо.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.