Заява Національного музею історії України щодо приватних археологічних колекцій та співпраці музеїв з їх власниками

Принагідно ми звертаємося до усіх музейних установ України із закликом уникати співпраці з приватними колекціонерами археологічних предметів та не виставляти їхні зібрання або окремі знахідки. В умовах, коли ворог свідомо знищує наші пам’ятки, наші музеї та нашу історію, археологічне «хобі» приватних збирачів лише підтримує злочинні плани ворога.

 

Національний музей історії України ознайомився з пропозицією директора ГО "Український музей приватних колекцій, історичної зброї та обладунків Євгенія Гредунова" стосовно спільної виставки археологічних предметів, що опинилися в його власності (ознайомитися можна за посиланням).

На це команда музею відповідає таке.

Приватні колекції старовини є відомим, однак рудиментарним явищем. Ще 100 років тому, коли державних музеїв не існувало, ці збірки зіграли велику позитивну роль, оскільки поклали початок міських, а згодом і державних музеїв. З того часу змінилося суспільство, законодавство, принципи та механізми формування музейних колекцій. Сьогодні все те, що колись було набуто або набувається незаконним шляхом, піддається прискіпливому контролю з боку як державних, так і європейських інституцій. Особливо це стосується випадків, коли йдеться про приватні збірки, в складі яких є археологічні предмети або такі, що пов'язані з археологічними контекстами (похованнями, поселеннями, фортифікаціями, місцями битв, скарбами тощо).

Попри неприховане бажання сучасних колекціонерів бути схожими на загальновідомих Ханенків та Терещенків, між ними існує значна різниця. Ханенки збирали свої колекції з метою створення громадського музею, тоді як зусилля сучасних колекціонерів спрямовані на приватне володіння та капіталізацію національної культурної спадщини, яка належить усім громадянам.

Низкою розслідувань встановлено, що формування таких колекцій відбувається внаслідок придбання предметів, що походять з незаконно проведених пошукових робіт на об'єктах культурної спадщини, вчинених з метою пошуку рухомих предметів. Ця діяльність, згідно п. 4 ст. 298 Кримінального Кодексу України карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Отже, збирання подібних предметів є придбанням, отриманням чи збутом майна, одержаного кримінально протиправним шляхом, що, згідно ст. 198 ККУ, карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Певна частина предметів з подібних колекцій є скарбами або частинами скарбів, які мають особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність. Тобто, згідно п. 4 ст. 343 Цивільного кодексу України є власністю держави. Незаконне привласнення таких скарбів, відповідно до ст. 193 ККУ карається штрафом від 100 до 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до 240 годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

Тож, йдучи на співпрацю з приватними колекціонерами археологічної спадщини, ми б тим самим порушували закон і принципи, яких Національний музей історії України дотримується у своїй діяльності, а саме:

1)     положення Статуту НМІУ (нова редакція), затвердженого наказом Міністерства культури та інформаційної політики від 18.05.2020 р. № 1790;

2)     засади, викладені в Конвенції Генеральної конференції ООН з питань освіти, науки і культури "Про охорону всесвітньої культурної природної спадщини" (Париж, 1972), ратифікованої Указом Президії Верховної Ради України № 6673-ХІ від 04.10.1988 р.;

3)     конвенцію ЮНЕСКО "Про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності" (Париж, 1970);

4) кодекс музейної етики ICOM (Сеул, 2004), відповідно до яких:

– нелегально викопані об'єкти розглядаються НМІУ як викрадені;

– власник культурного об'єкта, який було вкрадено, зобов'язаний повернути цей об'єкт;

– музей не приймає жодного об'єкта або зразка без наявності чинного документа, який підтверджує право власності. Відповідна належна перевірка має встановити повну історію об'єкта з миті його відкриття чи створення;

– наш музей виступає проти викуплення державою або збору коштів для придбання предметів, якщо є підстави вважати, що вони можуть походити з несанкціонованих або ненаукових польових досліджень, умисних руйнувань або ж пошкоджень пам'яток;

– такий об'єкт або зразок також не може бути прийнятим, якщо про знахідку не було повідомлено власника землі чи того, хто її наразі займає, або компетентні органи чи урядові установи.

Музей поділяє принципи Конвенції ЮНЕСКО 1970 р., за якими культурні цінності вважаються одним із основних елементів цивілізації та культури народів і набувають свою дійсну цінність лише тоді, коли достеменно відомі походження, історія та навколишнє середовище. Кожна держава зобов'язана охороняти надбання, що складається з музейних цінностей, які перебувають на її території.

Проте музей зважає на те, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурних цінностей чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу, адже деякі цінності культурної та природної спадщини становлять значний інтерес, що вимагає їхнього збереження як частини всесвітньої спадщини всього людства.

Тому у виняткових випадках:

– музей може бути вповноваженим тимчасовим сховищем предметів або зразків нез'ясованого походження, незаконно зібраних або вилучених на час службового розслідування та прийняття рішення про їхню подальшу долю (Кодекс ICOM, п. 2.11);

– виняткове колекціонування або експонування музеєм предмета, про походження якого немає інформації, допускається, якщо він репрезентує видатний внесок у пізнання і його збереження відповідає інтересам суспільства (Кодекс ICOM, п. 3.4)".

Будь-яка особа, у власності якої опинився археологічний предмет, може передати його до Національного музею історії України для віднесення до державної частини Музейного фонду України, обліку та збереження у порядку, визначеному законодавством, як це передбачено абзацом 2 ст. 17 Закону України "Про охорону археологічної спадщини".

Принагідно ми звертаємося до усіх музейних установ України із закликом уникати співпраці з приватними колекціонерами археологічних предметів та не виставляти їхні зібрання або окремі знахідки. В умовах, коли ворог свідомо знищує наші пам'ятки, наші музеї та нашу історію, археологічне "хобі" приватних збирачів лише підтримує злочинні плани ворога.

Сьогодні культурна спадщина України є справою національної безпеки, оберігати її – обов'язок кожного. До чого ми і закликаємо наших громадян.

Слава Україні!

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.