Записки синоптика. Великий київський мороз

Моя подружка Свєтка виходила заміж серед лютої київської зими 1987 року. Збиралася я на це зимове Свєткине весілля, як Руаль Амундсен на Південний полюс. Бо, забігаючи наперед, скажу, що того дня в Києві було побито рекорд найхолоднішого дня для тієї дати. Стовпчики термометрів опустилися відчутно нижче 30-ти градусів морозу. Я була одягнена буквально, як капуста.

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Записки синоптика". Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про атмосферні явища, з якими пов'язані історичні події. В основі оповідей - спостереження та особливі спогади про певну синоптичну ситуацію. 

Моя подружка Свєтка виходила заміж серед лютої київської зими 1987 року.

Її майбутній чоловік, алжирець Мурад, чудово знав наші зими, бо вчився п'ять років в Одесі, де холодний період року був, звичайно, лагіднішим, але все ж не з магрібським кліматом.

Там вони й познайомилися і для нього на все життя не лише Свєта, а й Одеса стали справжньою любов'ю.

Розписувалися молоді в київському центральному ЗАГСі.

 
Центральний РАГС у Києві, 1980-ті роки
kyivpastfuture.com.ua

Бо Мурад був іноземцем і з такими громадянами реєстрували шлюб лише там, у центральному відділенні, у Бермудському трикутнику, як дотепно назвали його кияни через специфічну архітектуру та ще натякаючи на умовне поглинання цим будинком юнацької дошлюбної свободи.

Після подачі заяви молодятам дозволяли отоварюватися у спеціальному закритому магазині, куди ми з Свєткою радісно погнали і купили собі якісь страшні дефіцити типу імпортної білизни, сорочок у клітинку, на той час дуже модних, які ще тоді називали "батнік" і щось ще, вже не пам'ятаю.

Весілля запланували у ресторані "Київ" і це було круто.

 
Готель "Київ"
wikimapia.org

Нормальні люди тоді в ресторани не ходили, хіба що на якісь ювілеї та весілля.

Не скажу, що в ресторанах було аж надто дорого, проте традиції такої серед більшості людей не було. Це вважалося зайвим марнотратством.

Проте на запрошення радо відгукувалися всі, бо можна було потанцювати, а таких місць тоді вкрай не вистачало, послухати безкоштовно якусь музичну групу (траплялися навіть дуже професійні, хоча й називали їх усіх лабухами) і святкове меню складалося із продуктів, які, зазвичай, рідко траплялися в магазинах чи й взагалі ніколи.

Атмосфера ресторану із святковими столами, кришталь на білих скатертинах, дефіцитні страви, жива музика, все це переносило в інший світ – розкоші, великих грошей, малодоступності для простих смертних, красиво одягнених людей.

Останній нюанс був дуже привабливим, особливо для жінок.

Адже гарно, модно, часом і сміливо, одягнутися практично не було куди.

На роботі не зрозуміли б небезпечних декольте, у театр хоча й не ходили в джинсах (не кажучи про те, що ті джинси мало хто й мав), проте надавали перевагу скромних костюмчикам, блузкам, свіжим светрикам і, як особливий шик, навіть під час спектаклю не знімали з голови високі норкові шапки, створюючи серйозні проблеми глядачеві, який сидів ззаду.

…Збиралася я на це зимове Свєткине  весілля, як Руаль Амундсен на Південний полюс.

Бо, забігаючи наперед, скажу, що того дня в Києві було побито рекорд найхолоднішого дня для тієї дати. Стовпчики термометрів опустилися відчутно нижче 30-ти градусів морозу.

Я була одягнена буквально, як капуста.

В ресторанному туалеті я довго знімала з себе всі ці капустяні пелюстки – теплі колготки, рейтузи в палець товщиною, широкі штани, футболку з короткими рукавами, футболку з довгими рукавами, тоненьку вовняну кофточку, два товстющих светри, на це все – афганська дублянка, привезена друзями батьків з-за кордону, яка на мені ледь застебнулася, величезний вовняний шалик, закручений у три кола, велика хутряна шапка, зимові чоботи з теплими шкарпетками. Ех, якби тоді та теперішнє диво - термобілизну…

Вийшла я з туалетної ресторанної кімнати у тоненьких колготках, довгій красивій спідниці (яку та ж Свєтка для мене пошила), білій гіпюровій блузці з викотом, звичайно ж, у прикрасах, у делікатних черевичках та із здоровенною дорожньою сумкою. Такою, яку люди брали, зазвичай, у відпустку мінімум на 24 дні.

Між іншим, хто б міг подумати, що через багато років я із подивом спостерігала серед теплої сонячної погоди за красиво одягненими жінками, які везли за собою на коліщатках величезні валізи на весілля Свєткиного сина, як я колись на її весілля.

Але причина була іншою.

В Алжирі прийнято впродовж весілля кілька разів переодягатися.

 
Весілля в Алжирі

До сукні чи костюму, звичайно, підбиралося інше взуття, прикраси, сумочки, різні аксесуари. У весільній залі обов'язково були передбачені окремі кімнати для молодої і для її гостей, де вони могли міняти святковий образ.

Молода, між іншим, на алжирському весіллі переодягається від трьох до восьми разів, залежно від фінансової спроможності.

Особливо розкішними виглядають національні костюми, які молода готує заздалегідь. Їх може бути, саме етнокостюмів, кілька – з батьківщини матері, батька, місця народження тощо.

Гості можуть обмежитися одним-двома переодяганнями, проте це все одно багато речей.

Тому зрозуміло, чому ці дорожні валізи на алжирському весіллі були такими великими.

 
Весілля в Алжирі

…Київське далеке весілля тоді вдалося, було весело, смачно, цікаво і трохи сумно – бо ж Свєтка мала виїжджати незабаром із країни.

Зараз смішно навіть таке уявити – але з того вечора майже нема фотографій, лише дивом хтось мене "клацнув" і в мене все ж лишилася пам'ять з весілля.

Коли ми відгуляли і відтанцювали, зазбиралися додому, я знову в туалетній ресторанній кімнаті одягла на себе усі ці штани-рейтузи-светри і просто викотилася, як снігова куля, на вулицю до друзів.

Пізній вечір зустрів вже не просто морозом, а якимось нестерпним морозякою.

Я вже згадувала, що тоді було нижче мінус 30-ти градусів! Пальці замерзали навіть у рукавицях.

Проте враховуючи наш молодий вік, веселу подію, хорошу компанію, ми не дуже й переймалися кусючим морозом – стояли ще довгенько, реготали, теревенили, сто разів прощалися і дотеревенилися до пізньої години, коли тролейбуси й метро вже не ходили.

Таксі в ті часи було не лише розкішшю, але й рідкістю.

 
Київ 1980-ті роки
news.obozrevatel.com

Здійснивши кілька невдалих спроб викликати машину, мій кавалер галантно запропонував мене провести додому – пізній час, молода дівчина, вихований юнак, хороші манери і хороше виховання.

Хлопець вчився в київській консерваторії по класу скрипки. І тоді він також мав при собі скрипку у футлярі. Вже й не пам'ятаю, чому він її взяв із собою на весілля.

Була темна київська ніч, безлюдні вулиці, ми йшли додому пішки, говорили багато, ще більше сміялися, робили пробіжки вперед-назад, щоб зігрітися, періодично стрибали, скрипаль був одягнений у благеньке пальтечко, у нього не було з собою навіть рукавичок, ми виглядали серед нічного київського морозу, як справдешні полярники серед морозної безкрайньої пустелі. Не вистачало лише хуртовини.

…Я й досі не уявляю, як бідний хлопчина добрався потім до свого гуртожитку, що був на іншому кінці міста. Все закінчилося благополучно, на щастя, я пізніше дізналася.

Молодість – неймовірний період людського життя.

А також неймовірним виявилося те, що рівно через рік, день у день, у першу річницю Свєткиного весілля, у Києві було побито рекорд найвищої температури повітря для цього дня.

Яка іронія долі! Який підступний кліматичний казус! Але й які незабутні спогади.

Між двома кліматичними київськими рекордами.

Від мінус тридцяти чотирьох градусів до плюс чотирьох…

Ледь не забула. Дата Свєткиного весілля – 7 січня. Різдво.

От і не вір після цього у всілякі різдвяні пригоди та дива.

P.S. Коли я вже дописувала цей спогад, в Алжирі померла моя Свєтка.

Цей біль відтепер завжди зі мною, бо вона була частинкою моєї душі.

Я так хочу, щоб вона там не мерзла, як тоді на весіллі, не потерпала від спеки, як більшість життя в чужій країні, щоб їй нічого не боліло, щоб вона сміялася, щоб Київ, який вона обожнювала, прийняв її у своїй пам'яті, щоб найкращі наші спогади допомагали мені не плакати при згадці про Свєтку.

А лише усміхатися.

Тетяна Терен: Утойя - острів збереження пам'яті

22 липня 2011 року норвезький правий екстреміст Андерс Брейвік убив 77 людей. Восьмеро загинуло під час вибуху бомби біля будівель парламенту в Осло, ще шістдесят дев'ять Брейвік убив того ж дня у молодіжному таборі на острові Утойя неподалік від Осло, перевдягнувшись у поліцейського. Це найбільші втрати в історії Норвегії після Другої світової війни. Нині острів позиціонує себе насамперед "як місце для збереження пам'яті і продовження життя".

Артем Чех: Безликий далекий траур

Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.

Юрій Гудименко: Україні потрібен власний Арлінгтон

Назви ваших сіл можуть увійти в історію гордо, як увійшов Арлінгтон, або з ганьбою, якщо частина мешканців буде силою перешкоджати будівництву військового кладовища. Це навіть дико звучить.

Олена Буруль: Як Голодомор з'явився і зник у любовному романі 1933 року

В листопаді 1933-го в газеті Welt Blatt, що видавалась у Відні, з'явився фрагмент роману Клотільде фон Штегманн "Завдяки тобі я знайшов батьківщину". Герой втікає з Радянського союзу до Німеччини у бочці, перепливаючи Дністер, там влаштовується на роботу, рятує дочку консула від падіння з коня. Всі ознаки третьосортного чтива для домогосподарок. Якби не початок роману, де йдеться про жорстоку більшовицьку політику і детально описуються події Великого голоду в Україні.