Підпишть петицію щодо надання звання Героя України історику Максиму Фідрі

Максим Фідря (позивний Історик) загинув у ніч на 29 жовтня 2023 року на Бахмутському напрямку.

 

Полеглий Герой Максим Фідря, позивний Історик. Сержант, служив у Краматорському прикордонному загоні. Народився у 1981 році у Краматорську на Донеччині. Закінчив Краматорський економіко-гуманітарний інститут і багато років викладав історію в місцевих школах. Педагогом був "спадковим" - вся родина, з діда-прадіда, вчителювали. Мав хобі - піший і велосипедний туризм, плавав на байдарках. Був "непримиренним" патріотом, місцевим "ждунам руського миру" казав в обличчя: "Чемодан, вокзал, росія... виїзжайте і живіть там".

Історія і педагогічна діяльність були його покликанням (майбутній напрям викладання обрав у семирічному віці під впливом набагато старшої сестри-історика), але у 2020 році бажання особисто захищати державу переважило, і він підписав контракт із ЗСУ. Після повномасштабного вторгнення постійно був у зоні бойових дій, воював на Київщині, Харківщині, Чернігівщині, Сумщині, Донеччині.

Загинув у ніч на 29 жовтня 2023 року на Бахмутському напрямку, біля Курдюмівки, разом із побратимом Дмитром Семеновим, під час спроби евакуювати пораненого товариша. Заповів, щоб його кремували і прах розвіяли на Білянських горах, на Осколі і в Криму.

У Максима залишились дружина Олена і 15-річний син. Олена була однокласницею Максима. Під час навчання у школі вони дружили, а потім, коли вступили до того самого вишу, зав'язали романтичні стосунки і на 3 курсі побралися.

Олена Фідря багато років займається музейною справою, вона директор Донецького обласного художнього музею, який нині знаходиться в Краматорську. З її спогадів про чоловіка: "Як історик, він казав, що наша нація вже перемогла. Що війна нас об'єднала, згуртувала. І Україна, і наша нація перемогла перед усім світом і довела, що така нація існує, і вона спроможна себе захищати, жити і існувати".

P.S. На сайті президента є петиція з проханням присвоїти Максиму Фідрі і Дмитру Семенову звання Героїв України (посмертно). Хто бажає, ще є час поставити свій підпис за посиланням

Ігор Бігун: Постріл у потилицю. Як Росія продовжує радянські традиції політичного терору

Політичні репресії — неодмінна ознака всіх диктатур і недемократичних режимів. Бувши в обіймах Раднського Союзу, Україні довелося сповна випити чашу державного терору, штучного голоду, масових арештів, розстрілів, депортацій і каторжної праці в концентраційних таборах. Нинішня путінська Росія війною намагається знову підкорити нашу країну, щоб за допомогою ув’язненнь, катувань і розстрілів змусити зректися свого єства.

Олександр Зінченко: Титани і суперечності

15 травня 1990 року – 35 років тому – зібрався той склад Верховної Ради України, який проголосив Незалежність. І мало хто з тих, хто буде голосувати за Акт 24 серпня 1991 року міг би сказати, що очікував цього так швидко. Дехто – не очікував взагалі, але проголосував. Як так сталося?!

Тарас Стецьків: Як я став Народним депутатом України першого скликання

У 1990 році мені судилось долею вперше стати Народним депутатом України. У другому турі голосування у Мостиському виборчому окрузі номер 275 я отримав трохи більше як 300 голосів переваги над відомим політвʼязнем Іваном Гелем. Він набрав 41 тис 100 голосів, а я – 41 402 голосів. Мені тоді було повних 25 років і в тому скликанні Верховної Ради України я став одним з наймолодших депутатів.

Олександр Білоусенко: Я був членом КПРС не з ідеологічних переконань, а в силу обставин

Особливо протидія моїм зусиллям посилилися після оприлюднення моєї передвиборчої програми, в якій один із пунктів передбачав «…активно добиватися: переведення республіки на економічну самостійність і політичний суверенітет…»