Дні київського терору. Документальний фільм 1919 року

Німеччина передала міністру закордоних справ 9 історичних фільмів про Україну. Серед художніх - один документальний. Про звірства більшовиків у 1919 році в Києві та Харкові.

 
Кадри з документального фільму

Короткометражка містить багато тіл загиблих, які мені дуже нагадують подібні кадри жертв чекістів у 1941 році у Львові та інших містах заходу України. І в 2022 році у Бучі та Ізюмі.

У кадр попали також тодішні вулиці української столиці, знищені опісля тими ж чекістами, зокрема старий Хрещатик, вулиця Інститутська. Зазначені і показані конкретні адреси - будинки, які московити використовували під свої катівні.

 
Кадри з документального фільму

Фільм пропагандистський (точніше два - друга половина про Харків), знятий денікінцями - звісно ж, без жодної згадки про українське військо, яке в серпні 1919 року першим зайшло в Київ.

Командування обʼєднаною українською армією - УНР та УГА - забороняло вступати в бій із потенційним, як тоді важалось протибільшовицьким союзником. Українці хотіли разом із "добровольчєскою армією" (тодішніми союзниками Антанти, яка їх озброювала і всебічно підтримувала) боротись проти червоних московитів...

Але білі чи червоні - однаково московити. Як казав Бандера - "з москалями немає спільної мови". Поки українці чекали на переговори, білі брали в полон українські підрозділи в Києві. Ті ж денікінці і тоді ж, коли знімався цей фільм, "уславились" аналогічними масовими стратами.

 
Кадри з документального фільму

Особисто був на могилі євреїв у Боярці, яких вони вбили в серпні того ж 1919 року. На відміну від червоних, навіть не ховались - Левко Чикаленко (син Євгена) описав у своїх спогадах, як денікінці вішали євреїв прямо на ліхтарних стовпах на вокзалі і Боярці. Українців білі і червоні вбивали одинаково, з ненавистю.

Було б добре переробити цей фільм з українськими тезами, вилучивши денікінську пропаганду. Зокрема в кадрі є той самий прапор, який Чорні запорожці скинули із будинку Київської мерії.

 
Кадри з документального фільму

Єфрем Лукацький: Камера, яка співчуває

Ще якихось чотири роки тому, перед початком війни, документальна фотографія в Україні вмирала. Мало кого у світі цікавили новини з України, а місцеві видання закривалися, насамперед звільняли фотографів, доручаючи текстовим журналістам фотографувати на телефон. Але війна змінила все. Тепер знімки знову стали потрібні. Кожен зі смартфоном став свідком. Вибух ракети — кров на асфальті — зображення в соцмережах.

Рефат Чубаров: Заява Меджлісу кримськотатарського народу щодо неприпустимості визнання Криму російським

Меджліс кримськотатарського народу – вищий представницький орган корінного кримськотатарського народу України – категорично відкидає будь-які пропозиції або дії, спрямовані на визнання російськими тимчасово окуповані території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, які є невід’ємною складовою частиною України в її міжнародно визнаних кордонах.

Олексій Мустафін: Гюнтер Гійом: шпигун, що керував справами німецького канцлера

Вранці 24 квітня 1974 року західнонімецька поліція затримала Гюнтера Гійома, особистого референта федерального канцлера Віллі Брандта. Двері будинку, де він жив разом з дружиною, референт відкрив «гостям» сам - як кажуть, у домашньому халаті. У чому його можуть звинуватити, Гійом вочевидь здогадувався, тому й не став відмовлятися, а одразу заявив: "Я офіцер Національної народної армії НДР та співробітник Міністерства державної безпеки. Прошу шанувати мою честь офіцера".

Олександр Зінченко: Чергова провокація з могилою українців на горі Монастир у Польщі

Що залишається польським правим, коли вони за 8 років нічого не змогли зробити, займаючись дрібними повокаціями та махінаціями у питанні складних питань спільної історії? Правильно - нові провокації, в сподіванні, що травмовані війною українці влаштують істерику та зупинять роботи в Пужниках і Углах.