30 років без Євгена Побігущого-Рена

"Сьогодні – я так би мовити, один із національної "старої ґвардії", яка відходить у вічність, передавши естафету українського національного духа молодшим поколінням, залишаючи їм заповіт – продовжувати нашу боротьбу, нашу працю для здійснення великої мети – визволення України й української нації"

Є. Побігущий-Рен (1985) [1].

Євген Побігущий-Рен

28 травня 2025 р. виповнюється три десятиліття з часу відходу в засвіти українського військового, політичного і громадсько-культурного діяча ХХ ст. Євгена Побігущого-Рена (15 листопада 1901, с. Постолівка, нині Чортківського р-ну Тернопільської обл. – 28. 05. 1995, м. Гаар поблизу Мюнхена, Німеччина). Поховали його на українській частині мюнхенського цвинтаря Вальдфрідгоф, поруч із іншими заслуженими для національно-визвольної боротьби українців ХХ ст. діячами, зокрема й Ярослава Стецька (сектор 421-III [2].

Гасло "Побігущий Євген Павлович" ув Енциклопедії Сучасної України звучить так:

"ПОБІГУ́ЩИЙ Євген Павлович (Побігущий-Рен; псевдоніми: Євген Беркут, Лісовий, Грім, Старий, Рен; 15. 11. 1901, с. Постолівка, нині Чортківського р-ну Тернопільської обл. — 28. 05. 1995, м. Гаар поблизу Мюнхена, Німеччина) – військовик, політичний діяч. Навчався у Коломийській гімназії (нині Івано-Франківська обл., 1913–18, 1920–21). З проголошенням ЗУНР вступив добровольцем до лав УГА. Був учасником польсько-української і радянсько-української воєн (1918–20): боїв поблизу м. Рава-Руська (нині Львівського р-ну Львівської обл.), Чортківської офензиви, походу УГА і Армії УНР на Київ і Одесу. Потрапив у "чотирикутник смерті", перехворів на тиф у Вінниці, перебував у Збірній станиці УГА в Одесі (1920). Навчався на філософському факультеті Українського таємного університету (Львів, 1922), у греко-католицькому ліцеї у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ, 1923–25).

Член УВО (1921), ОУН(б) (1929). Організовував українське національно-культурне життя в селах Коломийщини (драмгуртки, могили борцям за волю України), за що зазнав переслідувань з боку польської поліції (1923–25). Навчався у старшинській школі підхорунжих польської армії в поселенні Рембертув (нині у складі Варшави), служив у 57-му піхотному полку в м. Познань (Польща, від 1928), де одночасно навчався на правничо-економічному факультеті місцевого університету (1936 здобув ступінь магістра). З початком 2-ї світової війни у вересні 1939 командував батальйоном польської армії, потрапив у німецький полон. Після звільнення 1940–41 працював у міському архіві Познані, у лютому 1941 за дорученням ОУН(б) організував вишкіл українських старшин у Берліні, також за дорученням командування вермахту був перекладачем. У травні 1941 у званні майора переведений до Відня і м. Зайберсдорф (Австрія) для участі у формуванні Дружин українських націоналістів  (ДУН), учасник їхнього походу в Угорщину й Румунію. Командир куреня "Ролянд" (1941).

Підписав Меморандум ДУН до німецької влади, після чого відкликаний із посади і у березні 1942 відправлений до Білорусі для боротьби з радянськими партизанами. Після ліквідації ДУН на початку 1943 ув'язнений німцями у Львові. Зі створенням дивізії "Галичина" провадив вишкіл і був командиром 29-го піхотного полку (1943–44), учасник походів дивізії до Словаччини, Югославії, Австрії (1944–45). Мав звання полковника 1-ї Української дивізії Української національної армії. Учителював у школах і гімназіях в таборах для переміщених осіб (1945–54), був референтом Головної управи Українського Червоного хреста у Німеччині (1951–54). Навчався на факультеті права і суспільно-політичних наук УВУ в Мюнхені (1950–51).

Служив суперінтендантом у "Вартівничих сотнях" британської окупаційної армії у Західній Німеччині (1954–58), працював у редакції Антибільшовицького блоку народів  (1958–60). За дорученням Проводу Закордонних частин ОУН 1954 став першим видавцем тижневика "Шлях перемоги". Був виховником Спілки української молоді в Бельгії, Франції, Великій Британії, США (1959–80). Водночас від 1969 – секретар і референт Українського християнського руху, один із ініціаторів побудови в Мюнхені греко-католицької кафедри. За харитативну працю для католицької Церкви Папа Іван-Павло II нагородив П. державною відзнакою Ватикану – орденом і титулом Лицаря-Командора святого Папи Сильвестра (1982). Вміщував публікації у виданнях української діаспори: "Авангард", "Крилаті", "Сурмач", "Українська думка", "Шлях перемоги". Автор мемуарів "Різдвяний подарунок 1943. В'язничний спомин з "Лонцького" у Львові" ("На чужині", 1946), "Мозаїка моїх споминів" (Мюнхен; 1982, т. 1; Лондон, 1985, т. 2)" [3].

Молоде життя Євгена Побігущого-Рена

Впродовж свого довгого життя, яке сміливо можна назвати історією "довгого українського" ХХ сторіччя, Є. Побігущий-Рен, окрім військової служби в чотирьох арміях (Галицька Армія, Військо Польське, Вермахт, Британська армія), трьох українських військових формаціях (Галицькій Армії, Дружинах Українських Націоналістів та дивізії "Галичина") і участі в трьох війнах (українсько-польській 1918-1919 рр., польсько-німецькій 1939 р. та німецько-совєтській 1941–1945 рр.), багато писав, а тому чимало зафіксував у своїх текстах.

Підняття прапора у Завберсдорфі. Зліва направо: Ріко Ярий, майор Євген Побігущий, чотарі Омелян Герман-"Орлик" та Любомир Ортинський

Зокрема це прижиттєвий двотомник спогадів "Мозаїка моїх споминів" (Мюнхен – Лондон, 1982 і 1985) [4], а також перше (посмертне) видання в незалежній Україні, за яку боровся усе своє свідоме життя – "Слово офіцера і громадянина" (Дрогобич, 2021) [5]. Додатково, з нагоди 120-річчя Є. Побігущого-Рена з'явилися два видання – белетризований щоденник його молодого життя [6], а також перша наукова біографія, написана на підставі неопублікованих архівних документів [7].

Значну частину документів цього визначного українця 2021 р. було передано мною до Центрального державного архіву зарубіжної україніки (нині – Центральний державний архів громадських об'єднань і україніки, ЦДАГОУ) [8], а відтак – сформовано окремий архівний фонд (Фонд 473, опис 1: "Побігущий-Рен Євген Павлович (1901–1995), громадсько-політичний діяч, військовий") 12-ти справ постійного зберігання за 1883–2016 рр.

Зайве стверджувати, що українська визвольна боротьба займає центральне місце у документальній спадщині Є. Побігущого-Рена [9], зокрема це спостереження стосується й спогадів про Дружини Українських Націоналістів у 1941–1942 рр., опубліковані окремим виданням у 1953 р. У ньому, окрім спогадів Т. Крочака і К. Малого, були вміщені два тексти Є. Побігущого-Рена: "Дружини Українських Націоналістів на Білорусі" (підписані "Євген Побігущий, майор ДУН") і "Спогади про ґенерала Романа Шухевича" (підписані "Євген Рен") [10].

Тож воєнна доба періоду Другої світової війни, попри трагізм описуваних подій, могла би тішитися тим, що її головні фігуранти та їхня активність на полю бою чи в українському націоналістичному підпіллі, не канули в Лету. Про це зокрема й старався перед Провідником ОУН С. Бандерою Є. Побігущий-Рен ще у 1953 р. двічі звертаючись з проханням написати передмову до збірника про ДУН, підписуючись, з огляду на конспірацію, псевдонімом "Евген Лісовий" [11].

Звісно, псевдоніми Є. Побігущого-Рена ще потребують пильної уваги дослідників історії національно-визвольної боротьби українців у ХХ ст., але вже сьогодні відомо, що він послуговувався такими з них, як-от: "Лісовий", "Беркут", "Грім", "Старий", "Рен". Останній і став офіційним, найперше для німецьких властей, прізвищем подружжя Побігущих, починаючи з 16 серпня 1951 р. [12] (на пам'ятнику на цвинтарі Вальдфрідгоф, найперше, вказано німецькою Eugen Ren, а нижче – Евген Побігущий-Рен; теж саме й стосовно дружини, але лише українською – Галя Рен) [13], аж до часу складання духівниці ("мґр полк. Евген Рен, Галя Рен") [14].

У роки своєї "життєвої осені" Є. Побігущий-Рен активно виступав на різноманітних заходах [15]. Запам'ятався сучасникам його виступ з нагоди вшанування 25-ліття загибелі Степана Бандери на цвинтарі Вальдфрідгоф (1984), який був коротким і лаконічним:

"[Голос за кадром]: Від Дружин Українських Націоналістів – полковник Євген Рен, Мюнхен.

Всечеснійші Владики, Друже Голово, Подруги і Друзі, дорогі пані і панове! Дружини Українських Націоналістів створилися на один короткий клич блаженної пам'яти Степана Бандери: "Ходіть, ходіть стати вояками, взяти зброю до рук і боротися проти московського окупанта, щоб вигнати його з України!" І поспішили молоді хлопці, майже діти, щоб виконати той наказ, щоб показати, що жаден ворог для них нестрашний, щоб показати, що вони здібні сповнити їхнє завдання. Пішли бої з нерівними силами, бо кожний з них знав, що не родяться, а творяться герої в боях за волю рідної землі!" [16] (прослухати оригінальний виступ можна тут, хвилини 9:59 – 11: 21).

І все ж, як сприймали Є. Побігущого-Рена побратими по зброї, звичайні українці?

Найбільше вони, мабуть, написали про перший том "Мозаїки моїх споминів". Якщо для Мирослава Кальби, "спомини-роздуми Євгена Побiгущого-Рена, будуть важливим документом до історії українського війська" [17], то для Осипа Залеського, це "дійсна "мозаїка", складена з картин військовика […]. Це короткі й довші зупинки в житті автора… Вже сам факт, що автор служив у чотирьох арміях і дослужився ступеня булавного старшини, та його замітки про різні "плюси й мінуси" у військових з'єднаннях різних армій мають свою вартість" [18].

Важливими є й думки, які належать дописувачеві лондонського "Сурмача":

"Спомин полк. Євгена Побігущого-Рена є працею військового фахівця, який 37 років свого життя присвятив військовій справі, служивши у своїй рідній армії, а потім у чужинних. Але потрапляючи в чужинне військо, Побігущий-Рен ніколи не забував, що він відбуває військовий обов'язок у чужих, для того, щоб бути готовим стати під український національний прапор з найвищим знанням модерної військової техніки, бо з наших Визвольних Змагань виніс він відчуття, що військова справа під час нашої національної революції не була поставлена на висоті, що робилося чимало стратегічних, тактичних помилок, не ураховувалися в достатній мірі ані психологічні фактори з армії, ані політика не була суцільно узгіднена зі стратегією військової дії.

Не можна сказати, що "Мозаїка моїх споминів" є лише споминами про життя і діяльність самого автора. Не можна її назвати також літописом військового життя епохи. Історичні події 38 років розглядаємо лише як канву, на якій виступає виразно не стільки військова діяльність автора, скільки українські вояки, їхні заслуги, їхня чесність, але й невишколеність; використовування їх для чужинних інтересів, щедрі жертви української крови, що лише частинно окупилися позитивними результатами для України. […] Добре, що він скромно нашкіцував свій дальший життєвий шлях, у якому бачимо, що патріот-вояк у силі користати зі своїх моральних чеснот і в гнітючих обставинах еміграційної дійсности. Війна не лише нищить, вона загартовує, виплекує мужність, втривалість уміння бачити у себе й навколо себе зроблені помилки. Велике спасибі полковнику Євгенові Побігущому-Ренові за його книжку!" [19].

Вже згодом про 90-ліття Є. Побігущого-Рена написав на своїй першій сторінці "Шлях Перемоги" у числі, яке з'явилося 1 грудня 1991 р. – день Всеукраїнського референдуму, який підтвердив Акт проголошення незалежності України:

"Змістом трудолюбного життя заслуженого Сеньйора була праця на службі для свого народу. Чинив він це з крісом у руках, на ниві громадської праці, живим словом і пером. Українська громадськість високо оцінила заслуги полк. Рена. Високодостойному Ювілятові з нагоди його дев'ядесятиріччя та його Шановній Дружині Галі, від Організації Українського Визвольного Фронту, від імені і "Шляху Перемоги", від наших читачів, бажаємо міцного здоров'я та ще багато щасливих років на службі Богові й Україні" [20].

Здавалося б, "життєва осінь" мого героя невпинно торувала шлях до зими, фізичного згасання. Та й подружжя Ренів, найімовірніше, вже на початку 1990-х переїхало з Мюнхена до поблизького від нього містечка Гаар, до будинку літніх людей. Саме там вони склали "Останнє прохання до знайомих і друзів" про те, що слід зробити вже після їх смерти [21]. З-поміж іншого, йшлося про "розподіл книжок", про що мав вирішити Іван Кашуба. На мій дослідницький жаль, не було у цьому документі жодного рядка про 84 (!) зошитів, що їх записав Є. Побігущий-Рен, уперше зізнавшись про них у своїх спогадах: "Щоб не забути прочитане, робив собі записки, записував усе цікавіше, різні цитати, навіть цілі розділи. […] Назбиралося у мене таких 84 зошитів таких записок […] Мені тепер (1985 р. – І. М.) корисно й цікаво заглянути до тих записок при різних нових подіях, щоб зробити аналогічне порівняння з минулим" [22].

Мабуть, саме у цих зшитках історики могли б знайти багато цікавого з життя не лише їх автора, а й загалом української людини у ХХ сторіччі. А що історія не знає видозмін штибу "якби ж то…", патріотичним учинком 90-літнього полковника стало передання у липні 1992 р. частини його книгозбірні до бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка Принаймні про це повідомляла тогочасна українська преса: "Чимало чільних представників української діяспори в Німеччині виявили готовність допомогти спільній новоствореній інституції ЛУ (Бібліотеки й архіву української діяспори Львівського університету. – І. М.) УВУ. Першим відгукнувся на поклик полковник Євген Рен (Побігущий).

Євген Побігущий і Дружини українських націоналістів

Він відібрав частину своєї приватної бібліотеки для Львівського університету, передавши у спеціяльному посланні поздоровлення працівникам та студентам. Серед майже ста назв видань є унікальні книги Клауса Й. Гропера "Історія козаків. Дикий схід у 1500–1700" (нім. мовою) Вольфа Дітріха Гайке "Вони хотіли волі. Історія Української дивізії 1943–1945" (нім. мовою), "Російський колоніялізм в Україні. Матеріяли і документи" (нім. мовою, з дарчим надписом Ярослава Стецька) "Правильник юнацтва СУМ", панорамні твори Лева Шанковського "Українська Галицька Армія" та "Українська Армія в боротьбі за державність", "Релігійний словник" Антона Анвейдера (нім. мовою) та "Правописний словник" Г. Голоскевича. […] Багата спадщина української діяспори повертається на батьківщину у час, коли твориться держава. […]" [23].

Тоді ж Прес-служба УВУ також підтвердила цей факт для преси: "Як уже повідомлялося у пресі, у Львівському університеті створено бібліотеку та архів української діяспори, які будуть доступними широким колам вчених і студентів. Статус нового закладу – державний публічний, ініціятива створення належить Українському Вільному Університетові та Фундації УВУ в ЗСА, яку очолює проф. Петро Ґой. В половині липня на Україну відбула перша велика партія книжок та документів, зібраних у Мюнхені.

У Книгозбірні – праці, видані Українським Вільним Університетом, Українським теxніко-господарським інститутом, НТШ, іншими українськими інституціями. Є у ній також усі видання "Дніпрової хвилі" які подарував науковому Львову його власник доктор Олекса Вінтоняк. Чимало книг та збірок преси із власних бібліотек запропонували Головний секретар УВУ мґр Володимир Леник та леґендарний полковник Євген Рен (Побігущий)" [24]. Ця подія, фактично, започаткувала, хоч і символічно, повернення Є. Побігущого-Рена на рідні землі.

***

Свій земний шлях кавалер Галицького Хреста і Ордена Святого Сильвестра, полковник І УД УНА Євген Побігущий-Рен, завершив у будинку для літніх людей в Гаарі біля Мюнхена 28 травня 1995 р. У повідомленні Проводу ОУН з приводу цієї сумної вістки були такі рядки:

"Провід Організації Українських Націоналістів з великим сумом і жалем   повідомляє членів ОУН, українських вояків та українське громадянство в Україні й на поселеннях, що в неділю, 28 травня 1995 р. ввечері у Домі людей похилого віку в місцевості Гаар біля Мюнхену помер на 94 році життя сл. пам. полковник Євген Побігущий-Рен, один з організаторів і командирів Дружин Українських Націоналістів (ДУН). […]

Беручи активну участь у визвольній боротьбі українського народу, полковник Побігущий-Рен бачив, що багато втрат, дуже часто непотрібних, мав український народ якраз тому, що гостро відчувався брак належно вишколених вояків, свідомих своїх важливих завдань у той час, коли рішалася доля нації, ставати в обороні українського народу в його прагненні жити власним самостійним життям. Саме тому в своєму житті Він ставив собі завдання – виховати українського вояка-спартанця, який готувався б до того, щоб у слушний час служити великій справі – встановленню Української Самостійної Соборної Держави. Покійний був вимогливим до себе, а також і до тих, ким доводилося Йому командувати. Він сповідував засаду, що добрий військовий вишкіл зменшує людські втрати на війні.

Славної пам'яти  полковник Побігущий-Рен втішався в українській громаді великою пошаною і вдячністю. Будучи в житті надзвичайно точним, акуратним і товариським, Він завжди старався бути з народом і виконувати доручені Йому обов'язки. Нехай чужа земля буде Йому легкою, а добра пам'ять про його добрі діла й чини збережеться надовго між нами. Вічна Йому пам'ять!" [25].

1 червня 1995 р. відбулася заупокійна літургія у греко-католицькому катедральному храмі в Мюнхені, а чин похорону – 2 червня, на українській частині цвинтаря мюнхенського цвинтаря Вальдфрідгоф:

"1-го червня 1995 р. відслужив Anост. Екзарх для українців-католиків в Німеччині й Скандинавії, преосв. владика Платон, в катедральному храмі у Мюнхені заупокійну св. Літургію. Наступного дня українська громада відпровадила Е. Побігущого на українську частину "Лісового цвинтаря", де похоронного обряду довершив настоятель катедри, всеч. о. Мирон Мольчко в сослуженні всеч. о. прелата і канцлера Йоакима Джуджара й прощав Покійного як вірного сина Церкви.

На могилі покладено вінки від Головної Управи Б-тва кол. вояків l-ої УД УНА, з осідком в Торонті, від Крайової Управи Б-тва в Німеччині, від Головної Управи ОБВУ у Великій Британії, від Крайової Управи УХР, від Крайової Управи СУМ-у, від Центрального Представництва Українців у Німеччині й 2 вінки від німецьких приятелів.

Після похорону відбулась шанувальна тризна, яку відкрив голова Крайової Управи Б-ва в Німеччині, Б. Шарко, відчитанням прощального слова голови Головної Управи Б-тва в Торонті, д-ра М. Малецького, після чого Б. Шарко попрощав Покійного від побратимів в Німеччині й Англії та відчитав прощальні письма від Головної Управи українських громадських організацій в Бельгії й Об'єднання українців Скандинавії. З черги виголосили прощальні промови: проф. В. Максимович від УХР, п. І. Равлюк від Проводу ОУН, мґр. В. Леник від СУМ-у, мґр. В. Зброжик від вояків УПА, пані М. Ковалишин від Т-ва "Рідна Школа", пані Я. Філь від ОУЖ і суботніх шкіл, всесв. о. мітрат П. Дубицький, кол. капелян УНА від УАПЦ, п. Ст. Костюк від ЦПУН та власник В-ва "Дніпрова Хвиля", доц. д-р Олекса Вінтоняк від себе особисто.

Відійшов у засвіти воїн з крови й кости та заслужений український патріот. Вічна й славна йому пам'ять!" [26].

Дописи про смерть Є. Побігущого-Рена і його місце в українській національно-визвольній боротьбі ХХ ст. опублікували кілька часописів і журналів української діаспори – "Вісті комбатанта" (Торонто – Нью-Йорк), "Свобода" (Джерзі Ситі і Нью-Йорк), "Америка" (Філядельфія) – використавши заголовок статті Володимира Боднара "Він все своє життя був вояком України!" [27].

Через рік, на Свято Зіслання Святого Духа, у червні 1996 р. на могилі Є. Побігущого-Рена відбулося посвячення пам'ятника:

"У Зеленосвяточну неділю, 2 червня 1996 року, посвятив парох катедри св. Покрови і св. Апостола Андрія-Первозванного в Мюнхені всеч. о. Мирон Мольчко, в сослуженні о. Любомира Федорака пам'ятник на могилі полк. Е. Рена, який помер 28.5.1995 р.

О. Мольчко виголосив коротку проповідь про заслуги довголітнього голови Українського Християнського Руху, Лицаря-Командора Ордену св. Сильвестра-Папи (Є. Побігущого-Рена. – Упор.) для УГКЦ, після того Голова Б-ва Дивізійників в Німеччині, Богдан Шарко, накреслив сильветку полковника, підстаршину УГА, капітана польського війська, командира ДУН-у, майора (насправді, полковника. – Упор.) 1 УД УНА та старшину Бритійських Вартівничих Сотень в Німеччині. Покійний був вояком з крови і кости й усе своє життя посвятив службі українському війську. В цивільному житті був учителем в таборовій гімназії, був виховником молоді в СУМ-і та піддержував тривалий зв'язок із своїми вояками, об'їжджаючи кількакратно станицю ОБВУ в Англії. Написав 2 томи споминів із свого життя, які є, крім книжки генерала П. Шандрука "Армія хоробрих" та книги шефа оперативного відділу штабу 1-ої УД УНА майора В. Д. Гайке, важливим причинком до історії Дивізії.

Над могилою промовляв теж приїжджий з родинного міста полковника – Коломиї – внук його сестри (насправді, правнук. – Ред.), студент історичного факультету університету в Івано-Франківську та співробітник Історичного Музею в Коломиї, Іван Монолатій. Він у короткому слові віддав шану свойому Великому Дідові від земляків Коломийщини та сказав, що у Коломийському музеї в окремій кімнаті зберігаються особисті речі Полковника, документи, знімки, медалі і все вартісне, що зв'язане з його плодовитим життям.

У могилу сл. п. Полковника перепоховано із цвинтаря в Га[а]рі тлінні останки його дружини, померлої 24.11.1993 р." [28].

***

У листопаді 2026 року минатиме 125-ліття від дня народження Є. Побігущого-Рена.

У незалежній Україні, за яку він і словом, і ділом боровся усе своє життя, вже дещо зроблено для увіковічнення пам'яти про героя. Зокрема у селі Воскресинці (нині Коломийського р-ну) на Івано-Франківщині (в якому він провів дитинство і юність) на честь родини Побігущих – вчителів, священників і військовика – у процесі декомунізації старих назв перейменували одну з вулиць [29].

Досі ані Коломия (де він закінчив українську гімназію), Івано-Франківськ (тодішній Станиславів, в якому він навчався у греко-католицькій семінарії), ані Львів (де він навчався у Таємному українському університеті та був політичним в'язнем у тюрмі на "Лоцького") не дочекалися анотаційної чи будь-якої меморіальної дошки на його честь. Те ж саме з його рідною (за місцем народження) Тернопільщиною.

Тож 30 років без Євгена Побігущого-Рена –це не лише заклик пригадувати про нього у чергові річниці (народження і смерти), а й бути активнішими щодо увіковічнення пам'яти про одного з тих, завдяки кому сьогодні маємо незалежну державу, пам'ятаючи його слова:

"Я вдячний Богові та щасливий, що мені довелось служити моїй Батьківщині й моєму народові […] велика радість, що послужив Україні як український старшина не лише у військовій уніформі, але як і громадянин, проте завжди вважаючи себе українським вояком, вірним вояцькій присязі. Таким українським вояком я залишусь до кінця свого життя" [30].