Релігійна толерантність чи рівність конфесій?
Акт Варшавської конфедерації не містив згадки про панівне становище католицької церкви, а проголошував необхідність збереження миру між різними конфесіями та відмову від уживання сили з релігійної причини. Це й дало підставу частині істориків твердити, що в Речі Посполитій формально була проголошена рівність церков. Прийнято уважати, що вона була порушена на початку XVII століття, коли король Сигізмунд ІІІ Ваза відмовився на вимогу шляхти підтвердити Варшавську конфедерацію.
Як уважається, з ухваленням акту Варшавської конфедерації 28 січня 1573 року у Речі Посполитій формально була проголошена рівність усіх християнських конфесій та відмова від застосування насильства між представниками різних "релігій". Цього не визнали католицькі ієрархи, відмовившися підписувати акт одразу після його постання, за одним винятком: документ скріпив своїм підписом краківський єпископ Францішек Красінський.
Роботу комісії, яка опрацьовувала текст генеральної конфедерації, очолював тим часом куявський єписком Станіслав Карнковський, майбутній гнєзненський архієпископ (найвища особа в духовній ієрархії). Ці ренесансні єпископи, як їх називають, здобували освіту по європейських університетах. Красінський навчався у Віттенбергу, "розсаднику" лютеранства, а згодом у Болоньї та Римі. Карнковський – теж у Віттенбергу.
Цікаво, що до пунктів про релігійний мир була запроваджена і згадка про православну церкву. Наголошувалося, аби маєтності (бенефіції), надані королем православним храмам, і надалі передавалися до рук людей "грецької віри", себто залишалися в руках православних. Це доповнення було внесене до акту Варшавської конфедерації дещо пізніше, на елекційному сеймі в травні того ж року. Очевидно, що цього вимагала волинська шляхта, яка хотіла згадку про православну церкву долучити й до "Генріхових артикулів" - першого договору майбутнього короля Генріха Валуа зі шляхетським станом, укладеного в травні 1573 року. Про це згадує Станіслав Ожельський, ретельний хроніст періоду перших безкоролів'їв.
Над питанням, чи стосувалася проголошена релігійна свобода лише вільних людей, а чи й підданих, в історіографії точилися гарячі дискусії. Загалом усталилася думка, що за порятунок душ вірних мав відповідати їхній господар, себто "чия власність - того й релігія". А проте стаття великого знавця права професора Вацлава Урушчака (Wacław Uruszczak), що з'явилася у щойно виданому збірнику "Розрізнені у вірі рівні згідно з правом? Деталі ухвалення Варшавської конфедерації 1573 року і її практичне функціонування" (Rozróżnieni w wierze równi wobec prawa? Okoliczności uchwalenia konfederacji warszawskiej 1573 r. i jej praktyczne funkcjonowanie), знову піднімає це питання. Автор нагадує, що у 1587 році під час третього безкоролів'я сандомирська шляхта в своїй ухвалі підкреслювала - свобода совісті однаково має охоплювати як шляхту, так і її підданих.
Професор Урушчак доводить, що відповідний пункт у Варшавській конфедерації звучав таким чином: влада панів має поширюватися на підданих різних релігій; це означало, що піддані не мусять повставати проти свого пана через його належність до іншої конфесії, а пан має право їх карати, навіть якщо на позір їхній виступ мав релігійний характер. Себто цей пункт був пов'язаний з урегулюванням стосунків панів і їхніх підданих, однак не поширювався на конфесійне питання. Пйотр Скарга, автор полемічних творів і проповідник, гостро критикуючи Варшавську конфедерацію за те, що вона дозволяє некатоликам поширювати їхню віру, водночас підкреслював, що цей акт дає підданим свободу збереження своєї католицької чи православної віри.
Власне, непрямо про визнання за підданими свободи совісті свідчить і традиція руських можновладців, які переходили на католицтво, опікуватися православними храмами у своїх маєтках. Це безпосередньо стосується князя Яреми Вишневецького, який будував церкви в своїх маєтках на новоосвоєних землях. А автор "Палінодії" Захарія Копистенський так згадує краківського каштеляна, католика Януша Острозького, сина ревного захисника православ'я Василя-Костянтина, який по смерті батька взяв на себе оборону прав "грецької" церкви: "Хай буде ім'я його славне, князя Йоанна Острозького, на всі сторони світу, бо він народ свій руський любив, віру православну батьків своїх величав, дотримувався заповіту свого батька - не чинив церкві кривд і гвалтів, зберігав традиційне набоженство, а коли Рим і католицькі біскупи вимагали перевести своє князівство під унію, цей сенатор, маючи розум, шануючи віру своїх предків і маючи любов до свого руського народу, стійко утримувався від спокуси. Чуло багато людей від нього, що якби він знав у своїй молодості про віру православну і церкву східну те, що він знає зараз, ніколи не був би прибічником римської церкви".
Повернімося однак до Варшавської конфедерації. Вацлав Урушчак ставить питання: акт Варшавської конфедерації проголошував рівність конфесій чи релігійну толерантність? Зверніть увагу, що це різні речі, які не варто плутати. Релігійна толерантність означала, що в державі з домінантною конфесією існувала свобода належності до інших конфесій, а також відмова від дискримінації та релігійного переслідування вірних різних конфесій. Акт Варшавської конфедерації не містив згадки про панівне становище католицької церкви, а проголошував необхідність збереження миру між різними конфесіями та відмову від уживання сили з релігійної причини. Це й дало підставу частині істориків твердити, що в Речі Посполитій формально була проголошена рівність церков. Прийнято уважати, що вона була порушена на початку XVII століття, коли король Сигізмунд ІІІ Ваза відмовився на вимогу шляхти підтвердити Варшавську конфедерацію. А це дало підставу шляхті стверджувати, що король порушив присягу, відтак застосувати своє право на опір (вписане до "Генріхових артикулів"), розпочавши рокош Зебжидовсього (названий по імені одного з його організаторів).
Справжня рівність церков, однак, можлива лише в ситуації, коли церква відділена від держави. Річ Посполита натомість була тісно пов'язана з католицькою церквою: архієпископи та єпископи входили до складу сенату, а король мав конче бути католиком. Врешті католицька ієрархія погодилася в 1632 році підписати Варшавську конфедерацію, але застерігши, що вона не має шкодити правам католицької церкви.
А тепер під цим кутом зору прочитайте цитату авторства великого канцлера та гетьмана Польського королівства Яна Замойського, яку сучасники, зокрема й православні, розтягли на цитати: "Якби могло так статися, щоб усі були католиками, дав би за те половину свого здоров'я, аби живучи другою половиною, міг би тішитися тією святою єдністю. Але якщо хтось буде Вам чинити насильство, віддам все здоров'я для вас, аби не бачити тієї неволі. Тож я, як і кожен порядний шляхтич, кажу: "Будьте, просимо, нашої католицької віри, бо вона є безсумнівно єдиною доброю і певною, і на те є правдиві докази. Але якщо насильством хочуть вас до того змусити, покладу за вас все своє здоров'я"".
Замойський закликає саме до релігійної толерантності, а чи віротерпимості, яка була важливою засадою в Речі Посполитій, провокуючи шляхту незалежно від конфесії обстоювати релігійний мир і відмову від насильства у міжконфесійних стосунках. Як писав у 1590 році ще один великий чоловік того часу, канцлер Великого князівства Литовського Лев Сапіга, конвертит із кальвінізму на католицизм: "Я католик, але не бажаю того вітчизні, аби тут у нас було б так, як у Франції. І припускаю, що багато є католиків, які того не лише не бажають, але й виступили б проти, якби до чогось такого мало дійти. Бо то вже була б остання згуба для нашої вітчизни".
А інший католик Мартін Кромер, хроніст, теолог і дипломат, дуже вболівав, що як тільки протестанти, гнані у своїх вітчизнах, довідаються, що тут, в Речі Посполитій, вільно "вірити і діяти", набіжить їх стільки, що не відбитися.
