Шведська Мінерва. Королева, якій свобода була миліша за владу
Зречення монархів і в наші часи трапляються не часто, а кілька століть тому кожний такий випадок здавався чимось і справді екстраординарним. Проте рішення шведської королеви Христини вважали взагалі унікальним – хоча б тому, що вона сама наполягала на "відставці"– всупереч настроям придворних та парламенту.
Зречення монархів і в наші часи трапляються не часто, а кілька століть тому кожний такий випадок здавався чимось і справді екстраординарним. Проте рішення шведської королеви Христини вважали взагалі унікальним – хоча б тому, що вона сама наполягала на "відставці"– всупереч настроям придворних та парламенту.
До того ж зречення відбулося лише через якихось чотири роки після надзвичайно пишної коронації, кошти на яку вона сама вимагала не шкодувати. За що Христину критикували навіть цілком лояльні до неї піддані. Втім, королева була відома свої ексцентричним і водночас жорстким та непоступливим характером. Тож зречення після коронації цілком було в її дусі.
Батько Христини – славетний полководець та реформатор Густав II Адольф - не мав спадкоємця чоловічої статі, тому виховував доньку так, як хотів би виховати сина. А коли батька не стало – він загинув під Лютценом, коли Христині було шість, - "муштру" продовжив канцлер (і одночасно регент) Аксель Оксенштерна.
Як згодом зізнавалася вона сама – це зробило її "упредженою щодо жіночого погляду на життя" - хоча радше йшлося саме про тодішні суспільні стереотипи щодо жінок. Втім, Христина й справді комфортніше почувалося в чоловічому товаристві і навіть слуг набирала переважно з чоловіків.
Але при цьому в неї була справді близька подруга – Ебба Спарре. Натякали навіть на інтимний зв'язок між ними, хоч жодних надійних підтверджень його не знайдено і досі.
Години щоденного навчання зрештою прищепили дівчині любов до читання і прагнення постійної самоосвіти. От тільки "вчителя" вона просто зненавиділа. З чотирнадцяти років Христина була присутня на засіданнях уряду та парламенту, начаючись державному управліннню в реальних умовах. І перше, що зробила, досягнувши повноліття – усунула від влади набридлого їй канцлера.
Хоча насправді їхній тандем був успішним. Швеція вийшла переможницею з Тридцятирічної війни, ще й принагідно розгромила Данію, прибравши до рук її володіння, зокрема і стратегічно важливі острови на Балтиці. Але Христині здавалося, що вона все одно "знає, як краще".
Не меншу впертість принцеса виявила й у питанні можливого шлюбу, на якому наполягали урядовці й депутати. Адже їм був потрібен здібний правитель, яким, за звичаями того часу, мав стати обранець Христини.
Час йшов, піддані нервували – саме в цей час у Франції спалахнула Фронда, в Англії монарха взагалі стратили, чекали заворушень і в самій Швеції… А у вирішальний момент принцеса заявила, що шлюб "є для неї неможливим". Та домоглася, щоб коронували її одну, ще й з уже згаданою помпою, яка мала засвідчити статус її країни в Європі та світі.
Деякі сучасники пояснювали це марнославством королеви. Втім, прояви надмірної гордині недоброзчиливці бачили навіть у тому, що Христина вивчила і вільно говорила сімома мовами, включно з івритом, збирала мистецькі колекції (не зупиняючись навіть перед прямим грабунком – шведи, скажімо, поцупили і вивезли з Праги зібрання імператора Рудольфа II) та взяла під свій патронат розвиток у Швеції наук.
Звісно, володарці подобалася, коли підлабузники порівнювали її з Мінервою. Проте науками вона опікувалися точно не лише заради компліментів. Їй і справді було цікаво. Жертвою цієї цікавості врешті став Рене Декарт. Якого Христина запросила до Стокольма, не врахувавши, що з його здоров'ям він просто не витримає умов Півночі, а головне – шаленого темпу занять, запропонованого господинею.
Звинувачення у марнотратстві натомість викликали в королеви справжню лють. Придворному історику Арнольду Мессеніусу та його сину критика на адресу володарки коштувати життя. Але витрати і справді перевищували можливості держави. Усвідомлення цього, можливо, стало одним з чинників, які зрештою підштовхнули Христину до рішення залишити престол.
Іншим чинником було зростання впливу на неї єзуїтів та загалом розчарування королеви в протестантизмі. Людина освічена і кмітлива, вона розуміла, що можливий її розрив з лютеранською церквою піддані не сприймуть. Проте й злишатися протестанткою лише заради влади - було не в характері Христини. Тож відмова від корони з часом почала здаватися їй найкращим виходом.
Врешті-решт, і після зречення Христини та коронації її кузена Карла X вона зберегла титул, двір з двох сотень осіб, гвардію та могла вивезти із собою улюблені мистецькі колекції. Просто тепер в неї, так би мовити, не було свого королівства.
Спочатку Христина – подейкують, що в чоловічому одязі (і це стало черговим приводом для чуток про незвичну її орієнтацію) – вирушила до Амстердама. Де вже офіційно, хоч і непублічно, прийняла католицизм. А потім - до Риму, де про зміну віри заявила вже вікрито.
Апостольський престол цю звістку сприйняв із радістю. Вочевидь, розраховуючи, що її приклад може допомогти католицькій церкві хоча б частково повернути свій вплив на півночі Європи. Проте при особистій зустрічі Христина відверто попередила папу римського, що не має наміру впливати на віросповідання своїх колишніх підданих. Згодом вона навіть критикувала Людовіка XIV за скасування Нантського едикту і утиски протестантів у Франції.
Зречення Христини, між іншим, не означало, що вона принципово викреслила себе зі списку "претендентів на корони". Певний час обговорювали ідею її зведення на неаполітанський престол.
Вже в 60-х роках - після смерті Карла X - Христина двічі відвідувала Швецію, зондуючи "ґрунт" для можливого повернення на батьківський трон, залишаючись католичкою. А після зречення свого кузена Яна II Казимира висувала свою кандидатуру й у володарки Речі Посполитої - там католицизм був радше аргументом на її користь.
Втім, жодна з цих спроб не була успішною. Здається, корони "тікали" від неї так само, як сама Христина уникала шлюбу. Інша справа – чутки про романи. У Швеції її фаворитами, скажімо, вважали Магнуса Делагарді, П'єра Бурдело, Антоніо Пиментеля, Клааса Тотта (на додачу до вже згаданої Спарре і загалом натяки на "чоловікоподібність"). В Римі - приписували зв'язок з кардиналом Дечіо Аццоліно, який врешті став її спадкомцем.
Проте більше за всіх Христина все ж любила себе. А ще, звісно, науки та мистецтва.
