Війна пам’ятників. Тепер воюють із Сірком

Чи можна собі уявити, щоб у Москві знесли пам’ятник Юрію Довгорукому, чи у Лондоні адміралу Нельсону? Проте у Мерефі, що під Харковом, депутати від Партії Регіонів намагаються демонтувати символ власного міста – пам’ятник кошовому отаману війська Запорізького Іванові Сірку.

На квітневій сесії, після запеклої дискусії, громадськості тимчасово вдалось заблокувала це питання. Обурені мереф’янці провели мітинг під стінами міськради і спромоглися, щоб з цього приводу були проведені громадські слухання, які призначені на 13 квітня.

По-перше, люди взагалі не розуміють, навіщо збираються прибрати погруддя видатного земляка з центральної площі і сховати його за кінотеатром "Спутник" - ближче до туалетів.

По місту повзуть чутки, що на цьому майданчику влада хоче збільшити кількість торгових кіосків, а мер сором’язливо відмовчується - мовляв,тут міг би бути фонтан або щось інше "корисне для людей".

Мабуть, хтось дійсно не проти захопити ласий шматок для задоволення своїх бізнес-апетитів, бо навіть проект рішення сесії був засекреченим, але його врешті-решт удалось отримати.

"Пам'ятник розбрату"

По-друге, всі розуміють, що перенесення в інше місце одного із символів українського волелюбства має ідеологічні підстави.

Наразі скульптура невипадково розміщена на в’їзді в Мерефу з боку Харкова - на узвишші, обіч автостради, яка веде до Запоріжжя. Звідси відкривається чудова панорама Артемівки, де був родовий маєток Сірка.

Заховати пам’ятник подалі від людських очей, щоб його не було видно з траси, а краще взагалі зробити з нього звичайну паркове погруддя, на кшталт "дівчини з веслом" або "хлопчика з м’ячем" - таке завдання теперішньої місцевої влади.

По-третє, як розповідає голова ГО "Наш дім - Мерефа" Тетяна Селезньова, 30 травня виповнюється 20 років, як монумент Сірку був встановлений у місті.

"Громадськість Мерефи виступила з пропозицією, коли і як відзначити знаменну дату, як підготуватися до неї, як облаштувати територію навколо пам’ятника: налагодити систему освітлення, виготовити і встановити щити з інформацією про героя і про те, як створювався пам’ятник, полагодити п’єдестал, доповнити напис. Пропонувалося запросити на свято відомих людей України. Відповіддю на все це став справжній плювок в обличчя громадськості та Івану Сірку", - говорить пані Тетяна.

Погруддя Івана Сірка

Для місцевих мешканців кошовий отаман війська Запорізького - це не просто знакова постать міста, як для пітерців Петро I чи одеситів Дюк де Рішельє. Жодного разу не переможений на ратному полі козак ще за радянських часів став для патріотично налаштованих мереф’янців символом боротьби за належність, український дух та історичну справедливість.

Скільки довелося витримати цій скульптурі, добре знає її засновник, почесний громадянин міста Кость Романов.

За його спогадами, ще у березні 1978 року група небайдужих городян створила в Мерефі раду краєзнавчого музею. Одним із напрямків своєї роботи вони визначили збір матеріалів про Івана Сірка. Тоді же вперше було порушене питання про відкриття йому пам’ятника.

Ентузіастам вдалося добитися, щоб одну з вулиць міста назвали іменем славетного земляка. У далекому 1980-му міська рада прийняла рішення про спорудження пам’ятнику, але далі справа загальмувалась.

"У численних відповідях на мої ще більш численні листи і звернення до райвиконкому, історичного музею, управління культури, в бесідах в обкомі тодішньої КПУ зазначалося: Іван Сірко не такий вже знаменитий герой, - згадує Кость Романов. - Його особу неоднозначно оцінюють "там", і грошей немає, та ще і герої війни 1941-45 років не всі знайдені і вшановані, а ви тут з Сірком. Врешті-решт, і пам’ятника Леніну у Мерефі ще немає".

Самому Романову не одноразово довелося стояти з плакатом, збираючи гроші на постамент у Харкові, Запоріжжі, Мерефі.

Нарешті, у квітні 1982 року чавунне погруддя Івана Сірка не без пригод удалось перевезти в рідне місто кошового отамана. Це коштувало 1500 крб. і чимало нервів. Здавалось, погруддя ось-ось встановлять, але чиновники "своєчасно" схаменулись, і процес загальмували.

На початку 80-х непоступливому Романову прийшлося залишити пам’ятник на своєму подвір’ї, де він простояв 11 років. До нього приходили вклонятися школярі та професура, краєзнавці зі всієї країни та патріотична інтелігенція. Сюди заходили все небайдужі до історії Мерефи, звісно, окрім чиновників від культури з обласного центру.

Перелам настав з початком перебудови. Після низки публікацій у ЗМІ в справу втрутилися особисто голова Українського фонду культури Борис Олійник та академік Петро Тронько.

Напередодні Шевченківських свят у травні 1988 року Харківський облвиконком змушений був прийняти рішення про встановленні у Мерефі пам’ятного знака кошовому отаману Запорізької Січі Івану Сірку. Але після цього за втілення ідеї взялися чиновники.

Поважна комісія з Харкова, недовго думаючи, підписала вирок: твір малохудожній і невиразний, робота непрофесійна, є певні анатомічні вади, і взагалі недовговічний (чавун товщиною 6-7 см). Запевнили, що рішення прийнято, гроші теж виділені, а на скульптурній фабриці зроблять отамана значно краще. Чи варто казати, що в бюрократичній тяганині справа знов загрузла?

Потім поповзли вгору ціни. Не вистачало вже ні державних коштів, ні пожертв, зібраних через обласне відділення Українського фонду культури. Лише через два роки після отримання Незалежності, 30 травня 1993 року, пам’ятник урочисто відкрили.

Погруддя не було навіть потреби ховати за завісою, бо мереф’янці його вже на той час добре знали – лише перерізали жовто-синю стрічку. Як написав тоді Кость Романов, це була 56-та перемога Івана Сірка.

З тих часів нікому навіть у голову не приходило щось робити із символом міста. У деяких літописах воно називалось Сірківка, а відомий історик Дмитро Яворницький впевнено стверджував, що майбутній отаман народився у слободі Мерефі. Хоча сьогодні багато дослідників цей факт спростовують, докази про те, що Сірко тривалий час разом із сім’єю тут жив – є незаперечними.

І ось у квітні 2013 року непереможеного полковника депутати із партії влади (опозиція в Мереф’янській міськраді взагалі не представлена) хотіли переносити подалі від людських очей.

Як завжди, щоб менше було галасу від проукраїнських сил - разом із монументом радянським воїнам-визволителям. Громадськість поки не дозволила це зробити, але в мерії впевнені, що під приводом реконструкції майдану своє рішення вони незабаром втілять у життя.

Утім, у самому Харкові Іванові Сірку пощастить, мабуть, більше. Хоча і тут влада тривалий час не знала, куди його "приткнути".

Новий пам'ятник Іванові Сірку постане у Харкові

Влітку 2011 року при відкритті станції човнів міський голова Геннадій Кернес заявив, що є рішення топонімічної комісії про встановлення пам’ятнику козаку у сквері "Стрілка". Потім знайшовся кращий варіант.

Наразі скульптор Олександр Рідний працює над бронзовим 5-тонним монументом, загальна висота якого складе 6,3 м. Він буде розташований на Бурсацькому узвозі, над входом до станції метро "Історичний музей".

Отамана зобразять біля гармати, у руках він триматиме прапор з першим гербом Харкова. Будемо сподіватися, що справу доведуть до логічного кінця.

Тим часом мереф’янці, які всім світом збирали гроші на погруддя, зупинятися не збираються. У разі не сприйняття громадської думки вони будуть боротися до кінця. Врешті-решт, городяни добре пам’ятають, що в свій час Іван Сірко підняв народне повстання і повів його до Харкова.

Дивіться також:

На Харківщині відкрили музей Партії Регіонів. ФОТО

Іван Сірко і його "лицарський спорт" із татарами

Як сплелися долі отамана Сірка, гетьмана Дорошенка і короля Яна Собеського

На могилі Сірка відкрили капличку і козацьку вежу. ФОТО

Всі матеріали за темою "Монументи"

: Львівський музей Грушевського: що далі? Відкритий лист науковців

Ліквідація львівського музею Михайла Грушевського виглядає небезпечною і нівелює, насамперед в очах ворогів України, феномен Михайла Грушевського, який уперше науково обґрунтував у "Історії України-Руси" концепцію окремішності українського народу та відстоював право українців на києво-руську спадщину і ще на початку ХХ століття кинув виклик російській історіографічній концепції: "общеруської історії й не може бути, як нема "общеруської" народності".

Марина Олійник, Олексій Дєдуш: Установа держави-агресора: чи потрібний такий коментар?

Поки Україна не повернула свій державний суверенітет на всіх своїх конституційних територіях, на законодавчому рівні необхідно внести регламентуючу норму для українських інформаційних та освітньо-наукових платформ по запобіганню прихованого російського впливу. При згадці (усному чи письмовому покликанні) російських інституцій освітнього, наукового та культурного характеру ЗМІ обов’язково мають додавати коментар на кшталт «інституція держави-агресора проти України».

Юрій Берестень: Волонтерський рух у Катеринославі під час російсько-турецької війни 1877-1878 років

Російський уряд, прикриваючись риторикою надання гуманітарної допомоги "братським народам" Балкан, намагався використати загострення військово-політичної ситуації в регіоні, де спалахнуло в 1875 році масштабне повстання проти турецького поневолення, для посилення своїх позицій у регіоні, марячи про захоплення Константинополя та реставрацію нової Візантійської імперії. Заздалегідь готуючись до війни з Османською імперією, він починає активно розгортати мережу доброчинних організацій та установ, які повинні були опікуватись гуманітарними проблемами догляду за пораненими та хворими військовими, інвалідами війни, сиротами.

Максим Майоров: "Вигорілий конфлікт"

Вашинтонгська угода Алієва з Пашиняном може стати справжнім, щоправда, єдиним сталим миром, до якого так чи інакше доклався Трамп. Ані російсько-українське чи арабо-ізраїльське, ані індо-пакистанське чи кхмерсько-тайське врегулювання не мають таких блискучих перспектив.