Квіти, листочки і каштанчики до могили незнаного вояка

Ми називали це "іти до білочок". Бабця Ірця брала горішки, канапку для мене і ми годинами шпацерували цвинтарем. Це було моє улюблене місце гуляння в дитинстві. Зовсім не моторошне чи похмуре, а спокійне і з запахом запрілого торішнього листя. Як це було цікаво, блукати між двохсотлітніми гробівцями, хрестами, постукувати горішками, закликаючи нахабних білок, від яких потім не було відбою!

"Отут похована Мілена Рудницька, - казала бабця, - видатна українка" А тут, доктор Панчишин... А ось Софія Стадникова.. професор Огоновський, Сімович. Бабця розповідала про їх внесок, про важливі віхи життя і своє (чи своїх батьків) знайомство з цими людьми. Так з відкритим ротом я слухала і вчила історію Львова, України.

Лише 1 листопада (якраз в день бабциних уродин) ми йшли замість звичного Личакова на Янівський цвинтар. Бабця розповідала про Ольгу Басараб і залишене нею послання перед смертю, про Галицьку армію і Листопадовий Зрив, коли над Львовом "вперше замайорів наш прапор" (досі пам'ятаю слова і інтонацію, якими вона це розповідала).

На відміну від Личакова, я не пригадую жодного гробівця, біля якого б ми зупинялися на Янові. Інколи ми стояли біля ями чи цвинтарного смітника і бабця казала мені там покласти листочки і сухі квіти, які я зібрала (частина могил наших героїв ще не була відновлена після того, як радянська влада зрівняла їх із землею).

Моя бабця була з того покоління, яке виховане на розповідях про перемоги і поразки Визвольних змагань, і успішно передала захоплення і відчуття урочистої пошани до цих подій мені.

Зате вона ніколи не згадувала про УПА чи Дивізію, які були вже її споминами, її власною історією, за яку вона вимерзала довгі роки на лісоповалі в Сибірі. Вперше вона про це зізналася, коли я вже була дорослішою.

Інколи думаю, що мені дали ті усі, почуті з дитинства, розповіді про героїчні історії і життєві трагедії довкола імен чи маленьких знимок на цвинтарних плитах? Чи правильним педагогічно було виховувати дитину в такому, як би це сказати, вікторіанському настрої? Не знаю.

Знаю напевно, що це сформувало і дало більше, ніж перші роки в школі. Бо це були не завчені книжкові істини, які повторювали деякі наші вчителі, а живі розповіді не просто людини, яка знала про це все багато, але яка пережила , відчувала.

Ну, мені ще неабияк пощастило, бо бабця моя Ірця була професійною актрисою. І характерною, мушу сказати. Це пояснює, чому я слухала усе з відкритим ротом і запам'ятала в образах, які вона так красномовно і яскраво описувала.

А якщо серйозно, то подумалося, що в Україні чимало нових Героїв, народжених в обставинах, про які ми могли чути лише з бабциних історій і книг, і які не могли уявити в своїй реальності. Обставинах нової війни. Згадувати імена і звитяги цих новітніх Героїв, розповідати про причини цієї війни, водити дітей та молодь до місць поховань українських захисників було б гідним продовженням традиції 1 листопада.

Так мені здається. Занести власноруч зібрані квіти, листочки і каштанчики до могили незнаного вояка, з розповіддю про те хто і чому там похований, вчить багато більше, ніж патосні промови на уроках.