Спецпроект

Бандера і Ровецький. Вороги, яких концтабір зробив союзниками

Ровецький негайно попросив про контакт з Бандерою. Стахів передав прохання провідникові. Бандера погодився без роздумів. І – в суворій таємниці перед вартою – зустріч відбулася.

Зустріч двох  відбулася рано-вранці в четвер 22 липня 1943 року на блоці "Целленбау" концтабору Заксенхаузен.

На початку один зі співрозмовників представився:  "Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера". У відповідь почув: "Головний Комендант Армії Крайової генерал Стефан Ровецький".

Українець з покоління, готового на все заради відновлення державності,  в’язень тюрем  міжвоєнної  Польщі, куди потрапив, зокрема, за участь у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького.  

Поляк, гордий здобутою незалежністю Батьківщини, професійний військовий, учасник воєн 1918 – 1921 року. Його безпосередній начальник у службовій характеристиці написав – "…колись стане хвалою польської армії.".

Зустрітися лідерам двох  народів допомогло не тільки Гестапо, але й впертість Володимира Стахова, члена Проводу Організації українських націоналістів і також в’язня Заксенхаузена.   Саме він 16 липня 1943 року побачив фігуру когось новоприбулого. 

"Целленбау" - особлива в’язниця СС та Гестапо" - напис на таблиці на бараці, де утримували найвідоміших бранців табору смерті 

Перші дві спроби контакту не вдалися – генерал "мовчав, як заклятий". Тільки 18 липня, на третій день, Ровецький відгукнувся, почувши рідну польську мову – до того Стахів пробував щастя іншими мовами.

Тільки-но Стахів розповів, хто він і звідки, тут же почув запитання: "А де Бандера і Стецько?" – "Вони тут. Бандера ваш сусід, ви з 71 камери, а він у 73".

Ровецький негайно попросив про контакт з Бандерою.  Стахів передав прохання провідникові. Бандера погодився без роздумів. І – в суворій таємниці перед вартою – зустріч відбулася.

Хоч які різні люди, вони потрапили "за дроти" з дуже подібних причин. Степан Бандера зі своїми товаришами заплатили свободою за проголошену 30 червня у Львові незалежну Українську Державу. Радше, не стільки за те, що проголосили, стільки за те, що не зреклися.

Стефан Ровецький  – за те, що створив і очолив Армію Крайову –  підпільну армію, якій не міг дати ради, здавалось би, всесильний окупаційний режим. Від самого початку "походу на Схід" змусив нацистів усвідомити просту істину – ніхто не кориться добровільно.

Міжнародні контакти під дулом кулемета

Хоч перед війною польська преса активно мусувала думку, що ОУН – німецька "п’ята колона", для Ровецького  ув’язнення Бандери в Заксенхаузені було  "цілком достатнім аргументом, що ці люди також боролися з Гітлером". 

І тут уже вступало в свої права поняття військової честі, яке забороняє шкодити тому, хто в однаковій ситуації з тобою протистоїть спільному ворогові.

Степан Бандера 

Бандерівці на додачу до цього за довготривалий тюремний "стаж" засвоїли тверду етику політичних в’язнів. Згідно з цим неписаним кодексом, усі в’язні, незалежно від походження і поглядів – єдина спільнота, об’єднана спільним ворогом – режимом. Відповідно, належало всіма способами допомагати товаришам недолі –  навіть ціною власного життя.

Але тінь минулого таки тяжіла. Щоб не провокувати незгод, обидві сторони відмовилися від дискусій на історичні теми, облишивши минуле історикам і письменникам. Дискусії крутилися навколо майбутнього.

Зрозуміло, темою №1 тут же стали перспективи українсько-польських стосунків. Ані Бандера, ані Ровецький не змогли розповісти про зміст тих розмов, а пам'ять Володимира Стахова теж не зберегла їхнього змісту.  

Свою позицію Ровецький виклав у підпільному "грипсі" польським співвязням: "… вже зараз мусимо рахуватися з втратою наших східних земель на користь українців. Того вимагає політика польської нації".  Бандера напевно був би задоволений з такого твердження.

 Стефан Ровецький - "Грот"

Другою великою темою для розмов була політика західних союзників. Зі Сходу стрімко наступала Червона Армія, а союзники не поспішали відкривати "другий фронт" в Європі. Що далі?

"Цієї осені (1943 р.) більшовики займуть Україну, а наступного літа ввійдуть в Польщу. До дідька, наші приятелі, як завжди, мають час і не спішаться". Реалізму Ровецького в політиці вистачило б не на одного.

І українців, і поляків регулярно відвідували гості з Берліна – Німеччина не втрачала надії домовитися з котроюсь зі сторін. Але чули тільки відмови. "У словнику українського націоналіста нема слова "здатися", – цю фразу польські слідчі чули ще перед війною.

Тепер її почули і гестапівці.  Ровецький припечатав справу коротко: "Кого луплять в боки, з тим переговорів не ведуть!".

Розмови Бандери з командиром Армії Крайової не тривали довго – Бандеру утримували в суворій ізоляції, не випускаючи навіть на короткі прогулянки. Генерала на прогулянки випускали. 

Крихітний прогулянковий майданчик розміщувався під вікнами  камери Володимира Стахова і під час щоденних прогулянок генерала можна було порозмовляти.

Стахів і став постійним співрозмовником і справжнім другом у нещасті для генерала. Такі щоденні розмови тривали до 11 грудня 1943 року.  

Почесний в’язень  – також в’язень

Заксенхаузен  відрізнявся від решти  таборів тим, що в ньому був спеціальний блок "Целленбау", де в окремих камерах утримували особливо важливих в’язнів. Дякуючи цьому, у табірному жаргоні блок фігурував, як "промінентенбау".

"Промінентами" в табірній говірці називали також винятково важливих в’язнів. Головний наглядач за блоком, Курт Еккаріус підпорядковувався безпосередньо начальникові табору  штандартенфюрерові СС Антону Кайндлю.

Серед "жителів" блоку значилися  комуністичні діячі з усієї Європи, офіцери Інтелідженс Сервіс, пілоти англійських літаків, син Сталіна і син Нансена, принцеса італійського королівського дому Мафальда, радянські генерали, німецькі єпископи, українські націоналісти, французький міністр, австрійський канцлер – всього до 80 осіб одночасно.

 План сучасного меморіалу на місці колишнього концтабору Заксенхаузен. Барак "Целленбау" позначено № 15

Бранців "Целленбау" утримували  в камерах-одиночках, які різнилися хіба розміром. Умеблювання – стандартне: ліжко, стіл з  кріслом, посудина для води і, очевидно, "параша". В таких приміщеннях влітку в’язні душилися від спеки, а взимку дубіли від морозу.

У таборі панував суворий розпорядок – підйом о 6 ранку, умивання, на яке відводилося щонайбільше 10 хвилин. В 11 годині відбувалися прогулянки – але не для всіх.

Ополудні в’язням видавали обід, а після спожиття їжі – "поживу духовну" у вигляді  офіціозів НСДАП. Вечеряли в "Целленбау" о шостій вечора, а через дві години, в 20.00 наступав відбій. І так щоденно. 

"Бо ти на землі – Людина…"

Від решти "гефтлінгів" Ровецького  і  Стахова  відрізняло тільки приміщення і відносна гарантія  до пори, до часу не потрапити до "газу" чи під кулю. Ніхто не міг сказати, коли і як обірветься життя кожного, а в таких умовах політичні і національні різниці завжди трохи поступаються місцем.  

Генерал Ровецький уже віддавна хворів на шлунок – сильні болі в животі не давали спати. Режим строгої ізоляції не допускав відвідин лікаря. Та навіть якби допускав, то таборові "ревіри" між в’язнів інакше, як "умиральнею" не називали.

Допомога прийшла з несподіваного боку – в серпні до "Целленбау" привезли ще одного оунівця – лікаря Тому Лапичака. Стахів тут же розповів йому про ситуацію і Лапичак погодився допомогти.

Це все, що залишилося від Т-подібної у плані будівлі "Целленбау" "Перекладину" зруйнували восени 1944 року, залишилася тільки "ніжка" 

Лікувати, правда, було нічим, тож обмежилися  розмовами між пацієнтом і лікарем вже перевіреним способом – через вікно у час варти "хорошого" есесівця.  Лапичак зумів поставити діагноз Ровецькому, але зарадити біді можна було тільки "підручними засобами".

В умовах  концтабору бажання допомогти важить більше, ніж сама допомога. Ровецького, як особливо важливого в’язня, годували дещо краще – інша справа, що половина  продуктів були йому протипоказані.

Знаючи це ще з Варшави, він запропонував Стахову ділитися з ним їжею. Цей план не вдалося зреалізувати з практичних причин – доступ до вікна камери номер 69 перекривав "щиток", через який можна було щось закинути хіба з даху – але не з двору, під наглядом конвоїрів з "вишок".

Попри все, Ровецькому вдалося знайти щілину і крізь неї  регулярно просовувати різні дрібнички – наприклад, цигарки.

Стахів став для генерала, здавалось би, кровно ворожої армії справжнім "вікном у світ". Ще в липні він повідомив решті в’язнів – поляків про присутність їхнього Головного Командира в блоку і з тих часів передавав записки від них генералові і назад второваним шляхом – через вікно. 

 Сучасний вигляд коридору у бараку "Целленбау"

Жодна з тих записок не потрапила в руки німців. А за пересилання "грипсів" в’язня тут же відправляли в підземний карцер.

Уже пізніше, коли Стахова переведуть у камеру 17 і особистий контакт з Ровецьким обірветься, останній пересилатиме Стахову "грипси" зі словами підтримки і подяки.

"Та тяжкі мої кайдани…"

Восени 1943 року Ровецький і Стахів почали планувати спільну втечу. Можливо, що до компанії долучився б і Бандера. За такі спроби  концтабірні власті карали одним – смертю. В найкращому разі  –  тяжким ув’язненням в карцері.

Тому про плани втечі звірялися тільки тим, кому вірили, як собі. Щодо котрих не виникало підозр у співпраці з нацистами. 

Основним у втечі з концтаборі було вибратися за його межі. Вибратися з блоку, не кажучи вже про табір без сторонньої допомоги було неможливо – спробуй беззбройному пробитися через подвійні мури і ряди колючого дроту  під наглядом кулеметних дул з "вишок".

Тому змовники почали шукати серед охоронців такого, який згодився б за відповідну суму вивести втікачів з табору і допомогти їм сховатися у незнайомій місцевості.

Такий охоронець знайшовся. Свободу двох людей він оцінив у 50 тисяч марок, які згоджувався сплатити Ровецький – за себе і за українських друзів. Він уже готувався писати лист до своїх соратників на свободу.

Але – контакти з охоронцем підтримувалися через третього в’язня, а того несподівано перевели до загального табору. План розвалився.

 Медаль у пам'ять про Стефана Ровецького - першого командира Армії Крайової

Нова надія засвітила, коли стало відомо про  плани перевезти Ровецького до Берліна для фахового медичного огляду. 

Як і попереднього разу, участь у підготовці втечі набрала міжнародного характеру. Планувалося, що генерал вискочить з автомобіля на закруті в районі Потсдамської площі.

Стахів, який раніше бував у Берліні, намалював для товариша по недолі план околиць площі. В останній, як думали, розмові, обоє домовилися про спосіб, яким Ровецький у разі удачі подасть звістку про себе.

Генерал мав прислати листа, в якому прізвище Стахова мало бути написане на польський лад. Остання фраза українця  у тій розмові була: "Боже вам помагай!".

Коли Ровецького нарешті повезли до Берліна, Стахів "ані того дня, ані наступного не міг спати". Але і цей план не вдався – Ровецького везли двома автомобілями під сильною охороною. Спроба втечі напевно закінчилася б розстрілом на місці.     

Ціна свободи

Стефану Ровецькому так і не судилося втекти з ворожих рук – його розстріляли в серпні 1944 року, зразу ж після вибуху Варшавського Повстання.

Степана Бандеру у вересні 1944 року вивезуть з табору до Берліна. Вкотре умовлятимуть зректися Акту відновлення Української Держави і пропонуватимуть співпрацю. Вкотре почують "ні". У лютому 1945 року Провідник зуміє в атмосфері загального хаосу втекти з-під варти і продовжить боротьбу.

Володимир Стахів переживе обох і стане свідком. Свідком того, як і надалі двох провідників єднатиме тільки бажання до свободи свого народу. Стефан Ровецький  заслужено буде вшанований своїм і чужими народами.

А боротьба Степана Бандери триватиме і після його смерті – за те, аби в’язня Заксенхаузена перестали називати спільником нацистської Німеччини. Попри довгоочікуване визнання в 2015 році ОУН учасником боротьби за незалежність України, вона триває й дотепер. 

Скорочену версію статті вперше було опубліковано в журналі "Український тиждень"

---------------
Читайте також:

Українці на примусових роботах у Німеччині. Скільки їх було?

"...І на радість не було сил".Спогади про голод, війну та концтабори Анастасії Гулей

Ірен Немировськи - письменниця, яка народилася в Києві і загинула в Аушвіці

Екскурсія в музей "Аушвіц-Біркенау". Як жили і помирали в Освенцимі

Українці в "Аушвіці". Радянські, бандерівці і втеча Євгена Бендери

Вождь ОУН у німецьких тюрмах і концтаборах

Віллі Вірзінг - гестапівський ліквідатор ОУН

Інші матеріали за темою "Бандера"

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?