Спецпроект

"Пакт Молотова-Риббентропа" в вопросах и ответах"

Виправдання рації Сталіна і декларування законності дій Радянського Союзу в 1939-му – це мета, для чого книжка писалась. Десь – доволі віртуозно це робиться, іноді – більше, ніж незграбно. Як історик Дюков історію Другої світової переписує...

Що читаємо? Книгу російського історика Олександра Дюкова "Пакт Молотова-Риббентропа» в вопросах и ответах" (Москва, Фонд "Историческая память", 2009). Незабаром після чергової річниці угоди між двома соціалізмами – національним і інтернаціональним – корисне читво.

Що цікавого? "Этот договор, больше известный как "пакт Молотова-Риббентропа" и прилагавшийся к нему секретный протокол – пожалуй, самые демонизированные документы в истории отечественной дипломатии".

Автор належить до кола істориків і публіцистів, які, формально не будучи пов’язаними з Кремлем і Луб’янкою, виконують для них допоміжні та піар-функції.

 

Не важко подивитись на чималий перелік виданих фондом "Историческая память", що його очолює Дюков, книжок, щоб пересвідчитись – власне, про історію та відновлення історичної пам’яті росіян та народів Росії не йдеться.

Вони пишуть про українських повстанців, литовських "лісових братів", латвійських колабораціоністів, УПА і єврейське питання тощо. Очевидно, це саме ті питання, які визначають стан історичної пам’яті сьогоднішньої Росії.

"Это-де, был зловещий сговор двух тоталитарных режимов, разделивший Европу, уничтоживший Польшу, лишивший независимости прибалтийские государства. Именно от советско-германского договора нам предлагают отсчитывать начало Второй мировой войны, именно этот документ якобы положил начало "советскому геноциду" народов Восточной Европы".

 

Виправдання рації Сталіна і декларування законності дій Радянського Союзу в 39-му – це мета, для чого книжка писалась. Десь – доволі віртуозно це робиться, іноді – більше, ніж незграбно.

Приміром, пояснюючи життєву необхідність і абсолютну юридичну чистоту анексії Західної України та Західної Білорусії Дюков вдається до порівняння:

"После захвата Гитлером Дании сначала английские, а позже и американские войска высадились в состоявшей в унии с Данией Исландии. Наконец, в августе 1941 года для недопущения усиления позиций Германии в Иране, Великобритания и СССР совместно ввели туда войска. Все эти акции по форме ничем не отличаются от введения советских войск на территорию Западной Украины и Западной Белоруссии".

"Возз'єднання. Кроки до заповітної української мети" від Адама Мартинюка

Жаль тільки, що автор, який є кандидатом історичних наук, не розповідає далі – скількох представників "експлуататорських класів", приміром, Ісландії американці депортували до свого сибіру, скількох розстріляли в тюрмах Рейк’явіка, як це було у в’язницях Львова, Чорткова, Вінниці, Луцька та інших "визволених" міст, скільки було закрито партій, церков, кооперативів та інших установ і організацій. І головне – чому Ісландія не вважає американців окупантами, а галичани – вважають.

Або "часто приходится слышать, что выборы в Народные собрания Западной Украины и Западной Белоруссии были-де незаконны, поскольку осуществлялись в присутствии советских войск и были сфальсифицированы".

 

Відповідь - звісно це не так. Була абсолютна демократія і ніхто не повинен ставити "под сомнение государственно-территориальный статус западноукраинских и западнобелорусских земель".

Питання тільки, куди поділись між вереснем і листопадом 1939 року десятки українських, польських і єврейських партій, включно з Компартіями Західної України та Західної Білорусії, і чому авторитетні політики цих земель не брали участі у вільних виборах, а сиділи в вагонах, які стукали колесами в напрямку Уралу, а дехто вже був розстріляний (чи може вони саморозстрілялися?)?...

Блаженніший Любомир Гузар: "Війна увійшла в моє життя 1 вересня 1939-го..."

На такі дрібниці Дюков не звертає уваги. Його справа – запропонувати широкий погляд, в якому нюанси у вигляді фактів історії зайві.

Аргумент, що практика підписання секретних протоколів тоді була звичною ілюструється двома фактами – Радянський Союз і Литва мали подібну угоду про обмін секретною інформацією, а Великобританія з Польщею – про гарантії надання військової допомоги у випадку нападу Німеччини.

Два автографи визначили долю світу

І цих невинних фактів має бути достатньо, щоб врівноважити переділ всієї Східної Європи – від Естонії до Дунаю, який відбувся внаслідок домовленостей двох тиранів? Нема слів.

Коли почалась війна для Радянського Союзу? Для автора відповідь очевидна – 22 червня 1941 року. А що ж тоді мало місце після 17 вересня 1939 року, коли Червона Армія вирушила у визвольний похід на територію Польської держави, з якою, між іншим, СРСР мав низку угод?

Сталін проти Польщі. Боротьба за Львів у 1940-их

Нам роз’яснюють, що "советские войска были введены на территорию Западной Украины и Западной Белоруссии", але це ніяк не означає участі у війні, бо "угроза безопасности Советскому Союзу была объективной. И именно для устранения этой угрозы" червоноармійці перетнули міжнародно-визнані кордони.

"Кремль заявлял, что вводит войска для предотвращения угрозы своей безопасности и защиты украинского и белорусского населения. Защиты от кого, в официальном заявлении советского правительства не говорилось, но выбор был не особо велик".

Від кого ж була загроза? Від офіційної Варшави, але ж в інших місцях книги Дюков доводить, що ніякої Польської держави станом на середину вересня 1939-го вже не існувало.

Може все-таки мова про нацистську Німеччину? Схоже так, але ж саме з її міністром Ріббентропом міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов підписав низку угод з додатковими секретними протоколами (які, власне, й передбачали розділ Польщі), і саме за фюрера Німеччини Гітлера піднімав тост Йосиф Сталін, а не за президента РП Ігнаци Мосціцького чи головнокомандувача Ридз-Смігли.

 

Це вже загальновідомі факти, але для Дюкова секретні протоколи і "золотий вересень" 1939-го мало пов’язані між собою речі. Мовляв, після не значить внаслідок…

Логіка адвоката тоталітаризмів зрозуміла, але ж вважати читачів дебілами не дуже добре, бо сторінкою вище цитується секретний протокол, а там чорним по білому: "В случае территориальных и политических преобразований в областях, принадлежащих Польскому государству, сферы влияния Германии и СССР будут разграничены примерно по линии рек Нарев, Висла и Сан".

Для тих, хто забув шкільний курс географії – території на схід від вказаних річок і є, в більшості своїй, етнографічними українськими та білоруськими землями. Що і вимагалося довести.

Гітлер - Сталіну: З днем народження!

"Блискуча" еквілібристика застосовується і далі, щоб пояснити, чому вхід частин Червоної Армії не є актом агресії.

1933 року Радянський Союз запропонував, а Польща (а також країни Балтії, Румунія, Туреччина, Чехословаччина та інші країни) підписала конвенцію про визначення агресора.

За документом, "агрессором признавался тот, кто совершит "объявление войны другому государству; вторжение своих вооруженных сил, хотя бы без объявления войны, на территорию другого государства; нападение своими сухопутными, морскими или воздушными силами…".

Хіба не це було 17 вересня, хіба вояки маршала Тимошенка не вступили на Волинь і Галичину, хіба не було бойових зіткнень, хіба не було інтернування офіцерів і представників влади?

Ні, пояснюють читачам. Цього не було. Бо, виявляється, в міжнародному праві є норма, коли всі існуючі угоди діють лише під час миру.

У стані війни конвенція про агресора вже не діяла, і вона, як зазначив один юрист, "она теряла юридический смысл".

Іншими словами, якщо між Україною та Грузією є угода про дружбу і кордони, але Росія напала на Грузію – як це було в 2008-му, то Київ може спокійно відтяти собі частину територію формально дружньої держави. Бо всі слова дружби і підтримки вже не діяли. Маячня, скажете ви. Але для сталіністів – це аргумент.

Дюков багато цитує львівського юриста, професора Володимира Макарчука, який заявляє: "с правовой точки зрения, норм de lege lata – действующего в 1939 г. международного права, ввод советских войск на территорию Второй Речи Посполитой не мог быть трактован как начало войны – и не был".

Назва договору з Німеччиною "про дружбу і кордони" теж не мала б нас лякати – на думку Дюкова, це просто використання "крайне неудачного и позорного, на наш взгляд, риторического приема".

Тобто ганебною була не співпраця і дружба двох диктаторів, а риторика офіційного акту.

В угоді 1932 року Польща та СРСР взяли на себе зобов’язання "не принимать участия в каких-либо договорах, враждебных другой стороне, и не оказывать поддержку, прямую или посредническую, нападающей стороне". І цього теж не було.

Таємна карта Європи з автографами комуністичних і нацистських вождів, на якій уже не було місця Польщі – виявляється, теж не порушення міжнародного права.

1939: парад перемоги у Бресті - нацисти і сталіністи разом. ВІДЕО

Виникає питання – а чи потрібно таке право в принципі, якщо заднім числом можна виправдати не просто вторгнення армії на територію дружньої держави, не тільки проведення виборів на окупованій території після репресій проти всіх незгідних, але і повну ліквідацію держави, члена Ліги Націй?...

Макарчук мірою цинізму дасть фору багатьом українським політикам: "Советские договоры с Польшей подписывались из расчета на то, что Польское государство сбережет свой суверенитет и сыграет роль своеобразного щита между СССР и агрессивными государствами".

А далі все просто – оскільки в вересні 1939-го ситуація гранично змінилась, СРСР вийшов з угоди, про що 17 вересня уряд СРСР повідомив польському послу в Москві.

Один нюанс: Польська держава не просто так не змогла зберегти свій суверенітет, він був знищений зброєю вермахта і червоноармійців. Наочною демонстрацією чого став парад переможців у місті Бресті і здравиці в газетах "Правда" і "Известия". Що про це писав нацистський офіціоз, на жаль, не знаю.

Ще однією причиною, чому СРСР не міг не втрутитись у розв’язання польського питання – це "возможность создания украинского квазигосударственного образования и использования его противником для отторжения Украины от Советского Союза".

На даний момент історикам відомо багато, але плани Гітлера щодо створення української держави, здаються фантастикою. І ніякі зустрічі начальника "Абвера" адмірала Канариса з провідником ОУН Андрієм Мельником, про що згадує Дюков, не замінять відсутності планів реального створення пронімецької України.

Та й відомо, що спіткало тих бандерівців, хто ризикнули таки відновити Українську Державу в червні 41-го. І про мельниківців Олега Ольжича і Олену Телігу, які не повернулись з Заксенгаузена та Бабиного Яру.

Фраза. "Советско-германское соглашение 1939 года ни одним словом не предусматривало какое-либо участие СССР в германо-польском конфликт. Речь шла всего лишь о соблюдении нейтралитета".

http://www.istpravda.com.ua/reviews/2012/02/13/72583/

Від газет до телесеріалів: 30 років еволюції політичної агітації в Україні

Протягом 30 років незалежності України політична агітація у нашій країні пройшла шлях від звичайних газет та інформаційних бюлетенів до телевізійних серіалів. З одного боку, постійних змін зазнавала форма агітації, з іншого — деякі елементи, як-от меседжі, у ній залишалися незмінними. Окрім того, з'явився окремий вид "агітації"—"гречкосійство", тобто підкуп виборців різними матеріальними й нематеріальними благами.

За два кроки до війни: Гляйвіцька провокація

31 серпня 1939 року. Невеличке сілезьке містечко Гляйвіц, Німеччина. Вечір. В одному з номерів готелю в центрі міста на застеленому ліжку лежить з закритими очима чоловік. Він вдягнутий і взутий. О 16-00 тишу номера прорізує вимогливий дзвінок телефону, який стоїть на столику біля ліжка. Не відкриваючи очей чоловік простягає руку, знімає трубку і підносить її до вуха. З трубки лунає добре знайомий йому голос: «Терміново передзвоніть!».

«Тройка» чи «Сєвєр»? – депортаційна операція початку квітня 1951 року

70 років тому на території України відбулася остання депортаційна операція, під час якої переважно зі Західної України було виселено 2 487 сімей куркулів, свідків Єгови та колишніх вояків армії Андерса

Черчилль-політик і Орвелл-письменник: дивовижні схожості двох культових особистостей

Мало хто знає, що здавалося б, нічим не пов’язані між собою Вінстон Черчилль та Джордж Орвелл мали насправді багато чого спільного. Обоє випередили свій час, обоє виступали борцями за свободу та демократію, а їхні ідеї, сформовані майже століття тому, залишаються гостро актуальними і дотепер.
Книжка «Черчилль і Орвелл. Битва за свободу», написана журналістом та воєнним кореспондентом Томасом Ріксом, вийшла друком у крафтовому видавництві «Лабораторія». Це порівняльна біографія двох видатних історичних постатей, які ніколи не зустрічались, однак захоплювались один одним на відстані.